Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Язичницький культ




 

Звичаєм ми називаємо норми поведінки, які успадковуємо за традицією, не цікавлячись навіть їх походженням та смислом. Обряди, або ритуали — це звичаї, що мають символічний смисл. Їх виконують для того, щоб надприродним способом вплинути на якісь події. Цей символічний смисл може бути перекрученими рештками якогось давно забутого давнього світорозуміння, але він обов’язково наявний. Коли ж обряди становлять собою цілісну систему, що реалізує вірування релігійного чи міфологічного характеру, то таку систему ритуальної поведінки називають культом. Можна розуміти культ і вужче: культом система обрядів є тоді, коли вона виконується під керівництвом спеціально призначеної для цього особи.

Культ є органічною частиною релігії, оскільки передбачає засоби впливу людей на хід подій. Чи сумісний культ у такому разі з уявленнями про неминучу долю?

 

Слов’янські уявлення про долю дивовижно близькі до давньогрецьких. У греків було уявлення про долю як присуд, тобто як світопорядок на рівні богів — діке. Слово «діке» за змістом близьке до слов’янського судьба («суд», «присуд», «рішення»). Стосовно людей цей присуд богів, їх внутрішній порядок виступає як чужа сила — ананке, що близько до слов’янського срешта, сьряща, звідки срітення — зустріч. Долю кожного в цьому світі у греків символізувала мойра. До функцій слов’янських мойр-рожаниць належали доля, уділ, участь, щастя, вдача — все синоніми, що походять від слів із значенням «ділити» та аналогічних ідей. З іншого боку, ділять мойри, а кожному з нас доля обертається сліпим випадком — тюхе, а послов’янськи — жребій, кош. Проте, якщо грецька цивілізація на підставі цих уявлень виробила ідеал героїчної непорушності щодо ударів долі, готовності прийняти її, хоч би якою вона була, то греків дивувало те, що слов’яни активно намагалися вплинути на долю, не шкодуючи жертв своїм богам перед боєм.

 

Ідея вічного світопорядку дійсно уживалася в слов’янському світі з ідеєю постійного втручання в цей світопорядок, докладання усіх зусиль, щоб підтримати його. Цій меті і слугувала система календарних обрядів.

 

У слов’ян існував свій календар, де назви місяців мають побутовий, аграрно-виробничий характер. Отже, на перший план в плині часу /49/ виступають виробничі, практичні, прикладні аспекти річного циклу. Літочислення найімовірніше не було. Як пори дня і пори року циклічно переходять одна в одну, так і час рухався по колу. А минуле, світ предків, який для традиційного суспільства здавався зразком, уявлялось «острівним часом», що не знає ні змін, ні бід.

 

Рік ділився на три частини: весна-літо, осінь і зима. Водночас виділялись чотири віхи річного циклу — рівнодення та сонцестояння. Якщо потрійний поділ на пори року більше відображав аграрні цикли, то чотири пори року, відповідно до переламних позицій Сонця, — міфологічні події. Оскільки час рухався циклічно, виділити «початок» року можна було лише умовно, хоча є дані, що рік у слов’ян починався навесні.

 

Найвиразніший весняний святковий цикл у росіян, сербів, хорватів — Масляна (масниця); у інших слов’ян він дещо стерся з пам’яті. На весняні свята запалювалися сонячні вогнища на узвишшях. В катаннях з гірок на санчатах та на конях видні рештки сонячної символіки, збереглось пережитками і катання запаленого «сонячного колеса». Вода вважалась особливо небезпечною, а русалки та інша «водяна нечисть» — особливо активними в час, що відповідає нинішнім Зеленим святам. Масляна святкувалась у давньослов’янські часи, очевидно, не в той час, як зараз, а тоді, коли весна наставала на прабатьківщині слов’ян. «Язичницьку Масляну» відносять до 24 березня, весняного рівнодення. Пізніше, з розселенням слов’ян на північ і втратою цілісної міфології, терміни весняних свят змінилися. Масляна — типово карнавальне свято, свято сміхової культури з переодяганнями, фарсовими похоронами ляльок жіночого божества (Мари — в українців, Мари, Маржани — у поляків тощо), буйними діонісійськими веселощами. Саме свято багатьма рисами нагадувало весілля, що дивовижним чином сполучається з карнавальними імітаціями поховання. Обрядова їжа пов’язана з символікою родючості. В різних /50/ місцях Слов’янщини поширені обряди качання — качання підвішеного яйця або вуглинки у південних слов’ян, катання на гойдалці, нерідко зі співом любовних пісень, а особливо значуще — качання по землі, яке символізує віддачу землі сили, взятої в неї восени на зиму. Поминання померлих відбувалося вдень і на кладовищах, з буйною і асоціальною поведінкою учасників обряду.

 

З літнім сонцестоянням пов’язане свято Купала, архаїчні риси якого збереглися найкраще. Вважалося, що вода очищалася силами вогняного характеру, за пізнішими календарними уявленнями — між весняним Миколою (8 травня) та днем Іллі (2 серпня за новим стилем), коли й можна було купатися. В день Купала в давнину приносилася людська жертва — у воді топили дівчину, яка, власне, і називалася Купала (Іван Купала з’явився пізніше). З цим святом особливо пов’язані переслідувані церквою «плясанія», «скаканія», «бісовські пісні» та «нічне плещеваніє», ходіння до гаю «бісовської потіхи ради». Такі ж риси асоціальності зберегли поминальні традиції цього періоду. «Троецкие дзяды» у білорусів справлялися не вдома, а на кладовищі. На літній період приходилося свято Перуна, як можемо судити за святом його християнського двійника — святого Іллі. В цей же літній період відбувались карнавальні похорони Мари.

 

Слідів дохристиянського свята, яке відбувалось би восени, не збереглось, проте Б.О. Рибаков обґрунтовує припущення, що восени було свято Рода і рожаниць. Восени укладалися і розривалися угоди. Осінь — час весіль. Першого тижня листопада святкувалось жіноче свято, пов’язане з Мокошшю. Поминання померлих відбувалося вдома і вночі. «Жах, який відчували домашні в «дідову ніч», можна порівняти тільки з першою ніччю при покійному, коли «сторожать тіло»» *. Ритуально запалювався вогонь; у підмосковних селах довго під 1 вересня гасили вогонь у хатах, а зі сходом сонця запалювали новий. Восени відбувалось обрядове качання по землі з метою взяти силу із землі на зиму.

 

* Седакова О. А. Поминальные дни и статья Д. К. Зеленина «Древнерусский языческий культ «заложных» покойников» // Проблеми славянской этнографии. — Л., 1979. — С. 126.

 

Зимові свята теж більш-менш чітко пов’язані з днем зимового сонцестояння. Свята, близькі до цього дня, — сімейні, сімейна трапеза доповнювалась зібраними на колядування пожертвами. В сім’ї в ніч на 24 грудня запалювався вогонь. Поминання покійних теж сімейні і нічні, отже слід було не спати. Водночас зимові свята — радісні, театральні і сміхові. Реконструюється їх зв’язок з культом Велеса, що пов’язано з виразно жрецьким характером пісенних обрядів: колядки сповнені оповідей на космогонічні теми, характерна їх риса — возведення дому в ранг Космосу. Введення тварин в дім, зокрема кози — символу плідності, говорить про відродження вегетативної сили природи.

 

Повертаючись тепер до небесної символіки координат світу, зазначимо випадки, коли виділяються не три елементи — Сонце, Місяць, зорі, — а чотири: «в одно віконце ой Місяць світе, в друге віконце зірничка сяє, в третє віконце зоря зоряє, а в то четверте Сонце сіяє», як співається в одній колядці. Чотири сторони світу позначаються як «Сонце, Місяць, зорі, ясна зірниця» (варіанти: «світаннячко раннє», «ясная зоря»). В українській мові «зоря», «зірниця» може означати і вечірню, і ранкову /51/зорю (наприклад, у Грінченка: «Чи це тая зоря зійшла, щоб я додому йшла? Чи це тая вечірняя, щоб я погуляла?». Аналогічно для хлопця: «Тоді козак од дівки йде, як зійде зорниця». — «Ой ішов я до дівчини, як зійшла зірниця»). До зір, як звичайного символу, додається четвертий — саме ранкова зоря, або світ і зоря, як називалась пора перед сходом Сонця. Отже, південь — літо, дощове і грозове, асоційоване з грізним Перуном і символізоване Сонцем; північ-ніч-зима, пора віщувань, асоційована з Велесом і символізована Місяцем; західвечір-осінь мають символіку родючості, множинності і пов’язані з долею, Родом і рожаницями, зоряним небом; весна-ранок-схід, світло-зоря, що пробуджують від темряви, найбільш невиразне і зберігають пам’ять про бога-Отця-Небо (блиск, сяйво) та велику Матір.

 

Розглянемо тепер систему обрядів дохристиянського походження, пов’язану з життям особистості (родинна обрядовість).

 

Культові дії супроводжували все життя людини від народження до смерті. Сьогодні в обрядах цього циклу виділяються передусім родильні, хрестильні, весільні та поховальні. В архаїчних культурах велику роль відігравали обряди, пов’язані з переходом з одного вікового класу до іншого. Кожен віковий клас мав чітко визначені соціальні функції, зокрема, вік визначав і приналежність до класу воїнів. Чим більше зусиль вимагало господарство, чим професійнішим ставало заняття війною, тим менше залишалось обрядів посвячення в воїни. Прийняття християнства поєднало обряди, призначені для родин, з ініціацією-хрещенням, а в язичників ініціація була віддалена в часі від вступу в життя і одержання першого імені. Отже, реконструкція і тут виявляється складною, але можливою.

Про майбутні пологи повинна була знати якомога менша кількість людей — народження оточене таємницею від чужої і нечистої сили. З народженням людина одержувала «утробу» — душу-життя, але ще не соціально повноцінне існування. Проводився ряд сакральних дій з вітальною символікою: послід закопувався під піччю або в іншому визначеному місці, заховувався «пупок» на 6 — 7 років. Дитина знаходилася в колисці, захищена оберегом. До породіллі приходили на відвідини тільки жінки, потім святкувались /52/ родини, теж без чоловіків. Вони приходили лише на хрестини, де подавали кашу та інші ритуальні страви, — розбивався горщик з кашею так, щоб каша лишилась цілою. Ми бачимо тут рештки дохристиянської обрядовості: до ініціації, заміненої хрестинами, батько не мав контактів з дитиною, до сім’ї дитина приймалась лише після ініціації. Подібні звичаї засвідчені у багатьох народів.

 

Вибір імені доручався бабі-повитусі, яка приймала пологи. Очевидно, це було колись перше ім’я, бо після ініціації молода людина одержувала друге, яке й супроводжувало її все життя. Це друге ім’я символізувало набуття душі-особистості, але й ім’я, одержане від повитухи, надавало статусу, очевидно, асоціюючись із набуттям чуттєвої душі. Перший віковий клас охоплював, як можемо судити, дітей до 5 — 7 років (приблизно такий час зберігався і захований «пупок» із обереговою метою). В цей період дітей не розрізняли за статевими ознаками, вони були «середнім родом», одягалися в однакові довгі сорочки. Це й були оті «ясні зорі» — радше символ родючості і багатства, ніж реальні члени суспільства. На Україні дітей цього віку називали «ротами», «куколем» або «кашниками». Потім, до років 14 — 15, діти ставали «підлітками». Ініціація перетворювала їх на дорослих людей, здатних укласти шлюб.

 

У звичаї кумівства збереглись рештки спільної для багатьох народів системи авункулату, коли виховання хлопчика до ініціації довірялося братові матері — вую. Вуй взагалі відігравав особливу роль, і коли різниця функцій зникла, в більшості випадків зникла і термінологічна різниця між дядьками — вуєм і стриєм. Підготовка підлітків до важких випробувань, уявної смерті в процесі ініціації, «другого народження» та включення в сім’ю і клас воїнів лягала на братів матері. Збереглись туманні спогади про обряд постриження та садіння на коня. До початку нашого століття дитину стригли вперше в рік, причому спочатку вистригали маківку голови, а потім уже всю голову. До цього не можна було стригти нігтів і волосся — дитина, отже, знаходилась, враховуючи їх символіку, під покровительством Волоса. Важко сказати, яка саме процедура постриження супроводжувала ініціацію. У іранських, а потім і тюркських кочовиків причорноморського степу віковою ознакою /53/ молодих воїнів був «кекел» (тюрк.) — пук волосся саме на маківці. Такий «хохол», як свідчать літописи, носив князь-воїн Святослав, мабуть, за манерами ясів-осетинів, яких завжди було багато у князівському війську.

 

Найбільше яскравих дохристиянських елементів зберегли обряди, пов’язані із шлюбом.

 

Широко відомі слова літописця про дикість і примітивність шлюбних звичаїв усіх слов’ян, крім полян. Згідно з цим свідченням, лише поляни домовлялися про шлюб з батьками наперед, тобто із сватанням, а інші ходили на ігрища, а потім викрадали (за попередньою домовленістю з ними) своїх дівчат, і на тому шлюбний ритуал вичерпувався. Крім очевидного для цього уривка полянського «шовінізму», відіграє роль і та обставина, що поляни на той час дійсно були в побуті більше християнізовані, ніж їх слов’янські сусіди. Рештки дохристиянської обрядовості, які бачимо сьогодні в фольклорно-етнографічних матеріалах, збереглися і в сватанні, і в заручинах, і у весіллі. В числі цих решток — і обряди, що імітують викрадення і взагалі ворожість родів нареченого і нареченої. В основі цієї демонстрації — надзвичайно архаїчна ідея «освоєння чужого» шляхом обміну жінками, споріднення з потенційним противником.

 

Хто керував шлюбним обрядом? Організатором ритуалу був старший сват, старости виконували ролі керівників ворогуючих родів, що домовляються. Старшинство батьків у процедурі добре помітне, але оточення наречених і самі вони грають роль військової сфери суспільства: їх, а не батьків, називають князем і княгинею, у них — дружина (в українській мові цей термін закріпився за жінкою, що вийшла заміж), дружки, бояри. Сватання відбувалось за стандартними зразками текстів, де акт шлюбу уподібнювався до полювання — чисто князівської справи.

 

Поза всяким сумнівом, ця термінологія і ці ролі прийшли в народний побут пізно, десь в кінці Київської доби. Але прийшли вони на місце, яке функціонально відповідало цій соціальній сфері. Кінчалася справа згодою у формі пов’язування рушників — предмета сакрального, символу зв’язку, прикрашуваного звичайно глибоко символічними вишивками.

 

Заручини найвиразніше мали характер торговельної угоди, що саме по собі не означає пізнішого їх походження: «дар» напочатку — передусім даріння як символічний обмін, при цьому саме даріння і віддарування дівчат у чужий рід.

 

Весілля справлялося звичайно у неділю. У п’ятницю у молодої збиралися «бгати коровай». Коровай — надзвичайно архаїчна обрядова їжа, повна космічної символіки. До короваю допускалися лише «чисті» жінки, але в піч його саджав «чужий», чоловік — (пізніше в Україні «вірмен»). Саджання в піч першого короваю супроводжувалось сороміцькими піснями і танцями жіноцтва. Для короваю мала використовуватися «вода з семи криниць», «борошно з семи млинів», «яйця від семи курей». Імітувався акт народження-творіння, упорядкування світу.

 

В суботу відбувався «дівич-вечір». Дівчина прощалася з подругами та попереднім життям, оплакувалися її дівоцтво і воля, відбувався обмін дарами між нареченими. В обрядових /54/ піснях співалося про те, що «будується город», «три стіни кам’янії, а четверта золотая», — знову ж таки акт творіння із підкреслюванням «світа та зорі», «золотої», культурної природи створюваного мікрокосму.

 

Описуване весілля включало в себе безліч обрядів, у тому числі, безумовно, пізнішого, хоч і дохристиянського за символікою, характеру. Центральним обрядом було ритуальне обведення молодих, які знаходились біля дому нареченого, навколо діжі, винесеної посеред двору. Варіантами було дерево — «рокита», верба або дуб. Найімовірніше, найдавнішим варіантом було обведення молодих навколо дуба. В обрядах використовувалось вільце (гільце) — пережиток символу світового дерева. Серед обрядів найдавнішого походження — колективний круговий танок-хоровод («корогод»), «поїзд», що везе наречену з її дому до дому нареченого, імітація штурму воріт, вимоги викупу. Мальовнича, радісна і тривала процедура шлюбу — справжня вистава, яка вимагала від учасників і особливо організаторів дотепності, артистизму, організаторських здібностей.

 

Після шлюбу наречена, ставши дружиною, покривала голову хусткою і назавжди виходила з середовища колишніх подруг. А почет наречених ще гуляв сміхове весілля (пізніше «циганщина»), «весілля навиворіт», очевидно, антивесілля для чужих сил, і вже після цього карнавального весілля все закінчувалось.

 

Поховальний цикл можна розглядати як прощання з кожною з душ по черзі.

 

Залишився з глибокої давнини порядок, сенс якого забутий, але виділяються в ньому ті ж, що й зараз, головні дні: перших три, дев’ятий та сороковий. В перший день людину покидає та душа, що робить її живою, — і починалось оплакування. На третій день оплакування припинялось. Як показують залишки обрядовості в глухих кутах Слов’янщини, обряди набували оргіастичного та сміхового характеру: сміх, хмільне пиття, музика, співи, танці, ігри, сексуальна свобода — все це явища «світу навиворіт», антисвіту, соціального хаосу. Можна думати, що він був і антитезою включення людини в суспільство — антитезою ініціації. Під час ініціації надавали ім’я і включали до спільноти — під час сміхового поховального обряду забирали ім’я і виключали з спільноти живих.

Позбавившись людського образу, імені, особистості, покійний міг ще лишитися упирем. Ритуал дев’ятого дня позбавляв його грубої вітальності, життєвої сили. І, поблукавши коло своїх, на сороковий день гість залишав їх у спокої, щоб з’являтись тільки у «родительські» дні.

 

Померлого ховали, як можна судити з літописних та фольклорних матеріалів, на саночках, — «той світ» асоціювався з північчю.

 

Залишалась чітка різниця між «своєю» та «не своєю» смертю. Покійник, що вмирав «неприродною» з погляду тодішньої людини смертю або не був похований згідно з ритуалом, вважався нечистим і дуже небезпечним. Система культових дій пов’язувала стародавнього слов’янина з поколіннями предків, постійний контакт з якими був настільки ж моторошним, наскільки необхідним.

 

Життя людей архаїчної культури регламентоване до дрібниць, і кожен їх крок був пов’язаний з /55/ космогонічними, міфологічними та морально-етичними уявленнями. Існувало і закрите, екзотеричне вчення, доступне лише посвяченим у нього жерцям і нині безповоротно втрачене. Жерці, які могли сполучати свої функції з функціями родових старійшин, керували в цілому виконанням культових дій, без яких, згідно з уявленнями людей тих епох, міг бути порушений космічний порядок.

 

Більшість культових дій виконувалась за традиціями, вони здійснювались під керівництвом не спеціально для цього призначених осіб з числа жерців, а самими виконавцями, особами, обраними для цих ролей принагідно або простими родовими старійшинами та главами сімейств. Якби не ця обставина, старовинні вірування і ритуали були б для нас безповоротно втрачені.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян. — М., 1973.

Артюх Л. Ф. Українська народна кулінарія. — К., 1977.

Байбурин А. К. Жилище в обрядах и представленнях восточных славян. — Л., 1983.

Боровський Я. С. Світогляд давніх киян. — К., 1992.

Велецкая Н. Н. Языческая символика славянских архаичных ритуалов. — М., 1978.

Весілля: У 2 кн. — К., 1981.

Гаврилюк Н.К. Картографирование явлений духовной культури (по материалам родильной обрядности украинцев). — К., 1981.

Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. — М., 1991.

Иванов Вяч. Вс., Топоров В. Н. Исследования в области славянских древностей. — М., 1974.

Колесов В. В. Мир человека в слове древней Руси. — Л., 1986.

Лелеков Л. А. К реконструкции раннеславянской мифологической системи // Славянское языкознание. — 1973. — № 1.

Маслова Г. С. Орнамент русской народной вишивки. — М., 1978.

Писаренко Ю. Г. Велес-Волос в язичницькому світогляді давньої Русі. Автореф. дис. ... канд. іст. наук. — К., 1996.

Попович М. В. Мировоззрение древних славян. — К., 1985.

Русанова И. П. Славянские древности. — М., 1976.

Рыбаков Б. А. Язичество древних славян. — М., 1981.

Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. — М., 1982.

Успенский Б. А. Филологические разыскания в области славянских древностей. — М., 1982.

 


Поможем в написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой





Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 384. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2022 год . (0.058 сек.) русская версия | украинская версия
Поможем в написании
> Курсовые, контрольные, дипломные и другие работы со скидкой до 25%
3 569 лучших специалисов, готовы оказать помощь 24/7