Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

РОЗДІЛ XV




Незабаром трапилася нагода все мені пояснити.

Якось опівдні він випадково надибав мене з Аделлю в саду; і, поки мала грала у волан і бавилася з Пілотом, він запросив мене пройтися довгою буковою алеєю, звідки ми могли бачити Адель.

Він розповів мені, що вона донька французької балерини, Селіни Варане, до якої він колись почував une grande passion. І на цю пристрасть Селіна відповідала ніби ще палкішою любов'ю. Він вважав, що вона його обожнює, хоч який він негарний. Вірив, що вона віддавала перевагу його taille d'athlete перед красою Аполлона Бельведерського.

— І знаєте, міс Ейр, я настільки був улещений оцією перевагою, яку ґальська сильфіда віддавала британському гномові, що найняв для неї будинок, цілий гурт челяді, купив екіпаж, дарував їй шовки, діаманти, мереживо — одне слово, я почав витрачатися, як і всякий інший шаленець. Я нічого нового не вигадував, щоб зганьбити себе й пустити намарне маєток, я ступав битим шляхом, остерігаючись збочити з нього бодай на дюйм. Мені випала, як я того й заслуговував, доля всіх інших шаленців. Якось випадком навідавши Селіну ввечері, коли вона мене не сподівалась, я не застав її вдома. Ніч була тепла, а я вже стомився від ходіння Парижем, тож сів у її будуарі, щасливий тим, що вдихаю повітря, освячене її недавньою присутністю. Однак ні, я перебільшую, я ніколи не вбачав у ній якоїсь

святої чесноти: вона лишала по собі скоріше запах курива, пахощі мускусу та амбри, аніж дух святості. Я вже почав був задихатися від пахощів оранжерейних квітів та всяких ароматичних есенцій, і аж тоді мені спало на думку відчинити двері на балкон та вийти подихати свіжим повітрям. Надворі сяяв місяць і світилися газові ліхтарі, навкруги було дуже тихо. На балконі стояло два-три стільці, я сів, дістав сигару... До речі, я й зараз закурю — з вашого дозволу.

Настала пауза, поки він дістав і закурив гаванську сигару. Затягшись і випустивши хмарку запашного диму в морозяне тьмяне повітря, він провадив далі:

— В ті дні, міс Ейр, я любив також і цукерки, тож я (пробачте на слові) уминав шоколад і курив сигару, роздивляючись тим часом екіпажі, що котилися аристократичними вулицями до будинку Опери, що була по сусідству. Аж враз у елеґантному закритому екіпажі, запряженому парою гарних англійських коней, я впізнав карету, яку подарував Селіні. Вона поверталася додому; ясна річ, від нетерплячки моє серце загупало об чавунне поруччя, на яке я спирався грудьми.

Карета спинилась, як я того й сподівався, проти парадних дверей, і моя пристрасть (цей вислів саме підхожий до оперної актриси) ступила на землю. Хоч вона й була закутана в плащ, — до речі, зовсім зайвий у такий теплий червневий вечір, — я відразу її впізнав по маленькій ніжці, що висунулася з-під сукні, коли вона стрибала додолу. Перехилившись через поруччя, я вже хотів був прошепотіти: “Моn ange”, — так тихо, ясна річ, щоб мене почула тільки кохана, — коли раптом слідом за нею з'явилася ще одна постать, також закутана в плащ, однак на ногах у неї, коли вона рушила, задзвеніли остроги, а на голові, що пропливла попід склепінням під'їзду, був капелюх.

Ви ніколи не відчували ревнощів, міс Ейр? Звісно, ні, не слід було вас і питати, адже ви ніколи не знали кохання. Вам іще доведеться пережити ці почуття; поки що ваша душа спить, і потрібен поштовх, щоб її розбудити. Ви гадаєте, що все життя минає спокійно, як досі минала ваша юність. Пливучи з зав'язаними очима й заткнутими вухами, ви не бачите гострих порогів, що ними наїжився потік, і не чуєте бурхливих хвиль, які з ревом розбиваються об них. Та я скажу вам — і ви візьміть мої слова до уваги — якогось дня ви опинитесь перед вузькою скелястою ущелиною, де життєвий потік завирує, забурхає, зареве й зашумує, і або вас розтрощить на друзки об скелі, або ж підніме й перенесе на велетенському валі в тихішу течію, як, скажімо, переніс мене.

Я люблю такий день, люблю оце свинцево-сіре небо, понурий і закляклий від морозу світ. Я люблю Торнфілд, його старовину, його відлюдний затишок, старі дерева з гайворонням, кущі ґлоду, сірий фасад будинку та обриси темних вікон, в яких відбивається металеве небесне склепіння. І все ж як довго я ненавидів саму тільки думку про нього, обходив його як зачумлене місце. Як я й досі його ненавиджу... Він замовк, зціпивши зуби, став і тупнув ногою об мерзлу землю. Здавалося, його скувала якась ненависна думка, і то так сильно, що він не міг зрушити з місця. Ми саме піднімались алеєю, коли він отак спішився. Перед нами здіймався Торнфілд-хол. Звівши очі до зубців, містер Рочестер метнув туди такий страшний погляд, якого я не бачила в нього ні доти, ні згодом. Здавалось, у тих великих очах під чорними бровами зчепились між собою не на життя, а на смерть страждання, сором, гнів, нетерпіння, презирство й ненависть. Закипіла люта боротьба, та врешті перемогло інше почуття — з очей прозирнуло щось жорстоке, цинічне, свавільне й рішуче; воно погамувало його шалений порив і повернуло йому спокій. Містер Рочестер озвався знову:

— Я на якусь хвилю замовк, міс Ейр, бо сперечався з своєю долею. Вона стояла он там, під буковим деревом, — відьма, схожа на ту, що явилась Макбетові в Форесі. «Ти любиш Торнфілд? — запитала вона, підносячи догори пальця, а потім написала в повітрі зловісні слова, що пробігли фасадом між верхнім і нижнім рядом вікон. — То й люби його, якщо зможеш! Люби, якщо посмієш!» — «Я буду його любити, — відповів я.

— І посмію любити». І дотримаю свого слова, — додав він похмуро. — Я здолаю всі

перешкоди до щастя й добра, так, добра! Я хочу стати кращою людиною, ніж був досі, ніж є тепер; і як Йов здолав усі кривди, що йому чинив сатана, так я здолаю ті перешкоди, що їх інші мають за залізо й сталь, а я вважатиму за солому й трухляву деревину.

Тут до нього підбігла Адель з воланом.

— Геть! — різко вигукнув він. — Грайся собі десь там, дитино, або йди до Софі! Ми мовчки пішли далі, і я насмілилась нагадати йому те місце, на якому він так круто звернув на іншу тему.

— І ви пішли з балкона, сер, — запитала я, — коли мадемуазель Варане з'явилася в кімнаті?

Я була майже певна, що він дасть різку відповідь на таке невчасне запитання, але сталось навпаки: пробудившися з понурої задуми, він звернув погляд на мене, і його лице проясніло.

— О, я забув про Селіну! Отже, слухайте далі. Коли я побачив свою чарівницю в супроводі кавалера, мені здалося, що я чую біля себе сичання і що зеленоока, згорнена в кільце змія ревнощів, піднявшись з осяяного місяцем балкона, ковзнула мені під жилет і за якусь мить пробралась у самісіньке серце. Дивно! — раптом вигукнув він, знов одбігаючи від теми. — Дивно, що я вибрав довіреною особою саме вас. А ще дивніше, що ви спокійно мене слухаєте, ніби це найзвичайніша в світі річ, коли такий, як я, пройдисвіт розповідає про свої пригоди з оперними танцівницями-коханками недосвідченій дівчинці, як оце ви! Але останнє цілком пояснює перше; як я вже сказав, ви, така поважна, спокійна й тактовна, створені для того, щоб вислухувати чужі таємниці. Крім того, я знаю, яку душу я обрав собі для спілкування, знаю, — вона не заразиться від мене; у вас своєрідний, незвичайний розум. На щастя, я не маю замірів доводити його до згуби, а якби й мав, то він би не здався на мої підступи. Що більше я з вами розмовляю, то краще: я не можу вас згубити, а ви, дивись, ще й зцілите мене.

Після такого відступу він провадив далі:

— Я лишився на балконі. «Вони, безперечно, пройдуть у будуар, — подумав я, — влаштуємо засідку». Тож я просунув руку в розчинені скляні двері й запнув їх завіскою, лишивши, одначе, вузеньку щілину, крізь яку я міг усе бачити. Потім причинив рами, щільно — саме настільки, щоб чути перешіптування закоханих, і прокрався назад до стільця і тільки-но сів, як обоє ввійшли в будуар. Моє око миттю опинилося проти щілини. Селінина покоївка засвітила лампу, поставила її на стіл і пішла. Таким чином, мені стало добре видно пару: обоє познімали плащі, і от переді мною постала Варане, вся в шовках і коштовностях, — звісно, це були мої дарунки, — і її супутник в офіцерській уніформі. Я впізнав у ньому гульвісу віконта — дурного й розпусного молодика, з яким я часом зустрічався у великосвітському товаристві і якого доти не зміг навіть зненавидіти, такий він був нікчемний. Коли я його впізнав, зміїна отрута відразу втратила силу, і моє кохання до Селіни миттю згасло, як полум'я від струменя води. Жінка, яка могла зрадити мене з таким суперником, не була варта моєї любові, — вона заслуговувала тільки презирства, однак менше, ніж я, кого вона так легко обдурила.

Вони почали говорити, і їхня бесіда заспокоїла мене до краю: фривольна, пуста й безглузда, вона могла скоріше стомити, аніж роздратувати слухача. Моя візитна картка лежала на столі; вони її помітили і взяли на зуби моє ім'я. Та ні Селіна, ні її кавалер не змогли дотепно висміяти мене. Вони тільки лаяли мене такими образливими словами, на які й були здатні їхні ниці душі; особливо старалася Селіна, дуже єхидно глузуючи з моїх вад, — тепер вона називала їх потворностями, а переді мною завжди палко вихваляла як beaute male. Оцим вона різнилась від вас: ви напрямки заявили мені в нашій другій розмові, що я негарний. Ця протилежність вразила мене тоді ж таки, і я... Тут до нас знов підбігла Адель.

— Мосьє, тільки-но приходив Джон. Він сказав, що вас хоче бачити управитель.

— В такому разі, я мушу скоротити свою розповідь. Розчинивши двері, я ввійшов просто до них. І заявив, що звільняю Селіну від свого заступництва, та запропонував їй виїхати з будинку, дав їй гаманець із

грішми на необхідні витрати, не зважив на її зойки, сльози, благання, присягання та істеричні напади і призначив віконтові побачення в Булонському лісі. Наступного ранку я мав приємність зустрітися з ним, лишив йому на спомин кулю в одній з тоненьких, блідих, кволих, мов крильця курчати, ручок, і вирішив, що остаточно поквитався з ними всіма. Та, як на лихо, з півроку перед тим Варане подарувала мені оцю дівчинку, Адель, яка, за її твердженням, доводилась мені донькою. Може, вона й моя, тільки я не бачу в її рисах доказів свого нещасного батьківства. Пілот більше схожий на мене, ніж вона. Кілька років по тому, як я порвав з матір'ю, вона кинула дитину напризволяще й гайнула до Італії з якимсь музикантом чи співаком. Я не визнавав ніяких обов'язків утримувати Адель, бо я їй не батько. Однак прочувши, що її покинуто без догляду, я витяг бідолаху з паризького багна і привіз сюди, щоб вона зростала чистою на здоровому ґрунті англійського саду. А місіс Фейрфакс знайшла вас їй за ґувернантку. Та оскільки тепер ви знаєте, що вона нешлюбна дочка французької оперної балерини, то, мабуть, зміните свою думку як про свою посаду, так і про вихованку. Прийдете якогось дня до мене й скажете, що знайшли інше місце і просите мене пошукати нову ґувернантку і так далі, правда?

— Ні. Адель не відповідає ні за гріхи своєї матері, ані за ваші. Я й так увесь час опікуюсь нею, а тепер, дізнавшись, що вона, в певному розумінні, сирота (бо ж її кинула матір, а ви, сер, від неї відмовляєтесь), ще дужче прихилюся до неї. Чи ж можу я віддавати перевагу розпещеній дитині з багатої сім'ї, яка ненавидить свою ґувернантку, перед самотньою сиріткою, що горнеться до мене, як до друга?

— То ви он як дивитесь на це! Гаразд, мені пора йти, та й вам: уже темніє. Проте я лишилася з Аделлю і Пілотом надворі, побігала з дівчинкою наввипередки і пограла у волан. А коли завела малу досередини і зняла з неї капелюшок і пальтечко, то взяла її на коліна й сиділа з нею отак з годину, давши їй змогу торохтіти про що завгодно. Я не докоряла їй навіть за недозволені пустощі, — дівчинка завжди починала пустувати, коли на неї звертали увагу, і це виказувало в ній легковажність, успадковану, видно, від матері, й навряд чи властиву англійській вдачі. Проте вона мала й добрі якості, і я була схильна навіть перебільшувати їх. Я дошукувалась у ній схожості з містером Рочестером, та намарне: ні рисами, ані виразом личка вона не скидалася на нього. Мені було її жалко; якби вона хоч трошки скидалася на нього, він був би до неї прихильніший. Але увечері, в своїй кімнаті, я докладно перебрала в пам'яті те, що розповів мені містер Рочестер. Як він зауважив, мабуть, в самій цій історії не було нічого незвичайного: кохання багатого англійця до французької танцівниці і її зрада були для вищого світу, безперечно, досить буденною справою. Але чому його раптом охопило таке хвилювання, коли він говорив, що тепер задоволений і радий знову опинитися в звичному оточенні Торнфілд-холу? Я довго міркувала над цією обставиною, але потім мої думки звернулися в інший бік, бо вона поки що ніяк не з'ясовувалася, і я почала питати себе, як же мій господар ставиться до мене самої, звірившись мені, він віддав належне моїй скромності, — так принаймні думала я. Його поводження зі мною протягом останніх тижнів було врівноваженіше, ніж спочатку. Здавалось, я ніколи йому не заважала, він уже не прибирав холодного, гордовитого вигляду, коли я несподівано зустрічала його, навіть, здається, радів кожній такій зустрічі, завжди озивався лагідним словом, а то часом всміхався до мене. Коли ж він мене викликав до себе офіційно, то завжди бував привітний, і я почувала, що справді розважаю його і що ці вечірні розмови приємні нам обом.

Я здебільшого мовчала, але залюбки слухала його. Він був товариський, очевидно, йому подобалось малювати перед недосвідченою слухачкою картини з життя й побуту інших людей (я маю на увазі не жорстокі картини чи лихі дії, а такі, що розкривали переді мною незнаний світ і тішили мене своєю новизною), і я з захватом сприймала його ідеї, уявляла собі ті випадки, що їх він описував, подумки простежувала шлях, яким він мене вів, і ніколи не траплялося, щоб він здивував мене або збентежив якимсь двозначним натяком.

Його невимушене поводження звільнило мене від болючої скутості, дружня відвертість, чемна й привітна, з якою він ставився до мене, була дуже приваблива.

Іноді мені здавалося, що він скоріше мені родич, аніж хазяїн; щоправда, часом він знов ставав холодний і гордовитий, та я на це не зважала: я бачила, що винна в цьому його вдача. І я зробилась така щаслива, така задоволена від свого пробудженого інтересу до життя, що перестала нарікати на свою самотність та брак рідні, тонюсінький молодик моєї долі став місяцем напідповні, життя вже було не таким порожнім, здоров'я покращало, я набиралась тіла й снаги. Чи ж здавався тепер містер Рочестер потворним моїм очам? Ні, читачу, вдячність і часті приємні й щирі розмови спричинились до того, що для мого ока не було вже бажанішого обличчя. Його присутність у кімнаті зігрівала мене дужче за найяскравіший вогонь. Але я не забувала й про його вади, та й не могла забути, бо він раз у раз виявляв їх переді мною. Він був гордий, ущипливий, брутальний з підлеглими. Десь глибоко в душі я відчувала, що при всій своїй добрості до мене він безпідставно суворий до інших. А ще часто — хтозна-чого — бував у поганому настрої. Нерідко, коли він викликав мене, я заставала його в бібліотеці; він сидів самотою, схиливши голову на схрещені руки, а коли підводив її, на його обличчі був похмурий, аж злий вираз. Та я вірила, що до його вередів, брутальності та колишніх прогріхів (я кажу «колишніх», бо нині він, здавалось, збувся їх) спричинилася якась жорстока покара долі. Я вірила, що від природи він був людиною кращих нахилів, вищих засад і чистіших смаків, ніж ті, що йому виробили обставини й додало виховання чи примхи долі. Я вважала, що він був чудова людина, лиш трохи зіпсована й зневірена. Я не буду заперечувати, що побивалась його горем, хай яке воно було, і багато б дала за те, щоб його полегшити.

Я загасила свічку й лягла, проте мені не давала заснути згадка про те, який у нього був погляд, коли він спинився посеред алеї й сказав, що його очам явилась доля й визивно мовила, хай-но він спробує бути щасливим у Торнфілді.

«А чому й ні? — питала я себе. — Що жене його з цього маєтку? Чи він скоро звідси поїде? Місіс Фейрфакс казала, що містер Рочестер рідко висиджує в Торнфілді довше двох тижнів, а він он уже пробув тут аж два місяці. Якщо він поїде, то це буде сумна переміна. Скажімо, його не буде весну, літо й осінь, — якими безрадісними видаватимуться мені сонячне сяйво й погожі дні!»

Не знаю, заснула я після цих роздумів чи ні, у всякому разі, від мене миттю відлетів сон, коли я зачула тихе бурмотіння, якесь дивне й зловісне. Воно пролунало ніби десь наді мною. Я пожалкувала, що погасила свічку; ніч була темна-темнісінька, на душі в мене лежав тягар. Я підвелась і сіла в ліжку, прислухаючись. Звуки стихли.

Я знов спробувала заснути, але моє серце тривожно калатало. Далеко внизу в холі годинник вибив другу годину. І саме тоді хтось торкнувся моїх дверей — ніби провів по них рукою, пробираючись навпомацки коридором. — Хто там? — запитала я.

Ніхто не одізвався, і в мене все похололо. Раптом я згадала, що то міг бути Пілот; коли випадком забували зачинити кухонні двері, він пробирався до спальні містера Рочестера і вкладався біля порога — я сама не раз бачила його там уранці. Ця думка трохи мене заспокоїла, і я лягла. Тиша заспокоює нерви; в усьому будинку не чути було найменшого шереху, і я знов почала дрімати. Та цієї ночі мені не судилося заснути. Щойно наді мною схилився сон, як уже й утік з переляку: я почула таке, від чого в мене аж кров у жилах застигла.

Це був якийсь диявольський сміх — неголосний, здавлений, низький — здавалось, він лунав біля самої замкової щілини. Узголів'я було якраз від дверей, і мені спочатку здалося, що страшний сміх пролунав коло самого ліжка. Я сіла в постелі й оглянулася довкола, однак нічого не побачила в пітьмі; поки я озиралася, знову почувся той зловісний сміх, і тепер я впевнилася, що він лунав з-за дверей. Моїм першим поривом було встати й замкнути двері, а другим — іще раз голосно запитати: «Хто там?»

Хтось захрипів і застогнав. А за хвилину пішов коридором у напрямку сходів, що вели на третій поверх. Недавно там поставлено двері. Я почула, як вони рипнули й зачинилися, а далі все стихло. «Невже це була Ґрейс Пул? Може, в неї вселився диявол?» — подумала я.

Тепер я боялася лишатись сама й вирішила піти до місіс Фейрфакс. Я поспіхом натягла на себе сукню, напнула шаль, і, відсунувши засув, тремтячою рукою розчинила двері. Неподалік, просто на килимі хтось залишив засвічену свічку. Мене це здивувало, а ще дужче мене вразило те, що повітря в галереї було якесь сизе, ніби від диму; розглядаючись довкола, щоб виявити, звідки береться ця синювата імла, я почула ще й сильний запах горілого. Щось скрипнуло — то розчинилися двері. Це були двері до кімнати містера Рочестера, — звідти клубками йшов дим. Я забула про місіс Фейрфакс, забула про Ґрейс Пул та про її дивний сміх і прожогом кинулася в його кімнату. Язики полум'я здіймалися круг ліжка: горіла запона. А серед вогню й диму нерухомо глибоким сном спав містер Рочестер.

— Вставайте! Вставайте! — закричала я, торсаючи його, та він тільки щось пробурмотів і повернувся на бік: дим уже забив йому памороки.

Не можна було гаяти ані хвилини — вже зайнялися простирадла. Я кинулась до таза й глека, на щастя, повних води. Я повивертала їх на ліжко і на того, хто там лежав, метнулась до своєї кімнати й, принісши свій глек, також вилила його на постіль хазяїна, і, з Божою поміччю, загасила вогонь, що пожирав її.

Сичання гашеного вогню, брязкіт розбитого глека, якого я, спорожнивши, впустила на підлогу, і, понад усе, холодна купіль нарешті розбудили містера Рочестера. Хоч у кімнаті було темно, я знала, що він прокинувся, бо вчула, як він почав лаятися дивними словами, несподівано опинившись у калюжі води.

— Що це, повінь? — вигукнув він.

— Ні, сер, — відповіла я, — тут була пожежа. Вставайте, ви геть-чисто промокли. Зараз я принесу свічку.

— В ім'я всіх фей християнського світу! Це ви, Джейн Ейр? Що ви зі мною зробили, відьмо, чаклунко? Хто тут іще в кімнаті, крім вас? Ви що, надумали мене втопити?

— Зараз я принесу свічку, сер. І, ради Бога, вставайте. Хтось задумав недобре, і вам треба негайно з'ясувати, хто саме й для чого.

— Гаразд, от я і встав. Тільки поки що не йдіть по свічку: зачекайте хвилинку, хай-но я вскочу в якусь суху одежину — якщо така ще зосталась... Ага, осьде мій халат. А тепер гайда!

І я побігла. Я внесла ту свічку, яка все ще стояла в коридорі. Він забрав її в мене з рук, підняв і оглянув чорне, обгоріле ліжко з мокрими простирадлами і просочений водою килим на підлозі.

— Що ж це таке? Хто це зробив? — запитав він.

Я коротко розповіла йому про все, що чула й бачила: про дивний сміх у коридорі, кроки, про те, як хтось пішов на третій поверх, про дим і запах горілого, що й привели мене до його кімнати, про вогонь і про те, як я заливала його водою, що знайшлася напохваті.

Він понуро слухав мене й на обличчі в нього поступово вимальовувалася скоріше тривога, ніж подив. Коли я скінчила, він озвався не зразу.

— Може, покликати місіс Фейрфакс? — запитала я.

— Місіс Фейрфакс? Не треба. На біса вона тут здалася! Чим вона може зарадити? Нехай собі спокійно спить.

— Тоді я покличу Лі або розбуджу Джона та його дружину.

— Та ні, сидіть тут. Ви в хустці? Якщо вам холодно, візьміть онде мій плащ, загорніться в нього і вмостіться в кріслі, я вам допоможу. Отак. А тепер поставте ноги на стільчик, бо підлога мокра. Я вас покину на кілька хвилин і свічку прихоплю з собою. Сидіть собі тут тихо, як миша, поки я вернуся. Я мушу піднятись на третій поверх. Чуєте, не ворушіться й нікого не кличте!

Він пішов. Я бачила, як тьмяніло за ним світло. Він навшпиньках перейшов коридор, майже нечутно розчинив двері на сходи й зачинив їх за собою, і останній промінчик зник. Я лишилась у непроглядній темряві. Я прислухалась в надії почути які-небудь звуки, але не чула нічого. Минуло багато часу. Я стомилась і змерзла, хоч була в плащі, до того ж не бачила сенсу в своєму сидінні, якщо мені не велено нікого будити. Я вже була зібралася йти, ризикуючи своїм непослухом викликати невдоволення містера Рочестера. Аж враз стіною коридора ковзнуло тьмяне світло і я почула чиюсь тиху ходу. «Мабуть, це господар, а не хтось лихий», — подумала я.

Він зайшов до кімнати, блідий і дуже похмурий.

— Я все з'ясував, — мовив він, ставлячи свічку на умивальник. — Все було так, як я й сподівався.

— Як саме, сер?

Він не відповів, тільки стояв, згорнувши на грудях руки, втупивши очі в підлогу. За кілька хвилин він запитав досить чудним тоном:

— Я забув: ви ніби казали, що бачили щось, коли відчинили двері?

— Ні, сер. Саму тільки свічку долі.

— Але ж ви чули дивний сміх? І, мабуть, чули його або щось подібне до нього раніше?

— Так, сер. Тут є одна швачка, Ґрейс Пул — то вона так сміється. Вона якась кумедна.

— Авжеж. Ґрейс Пул — ви вгадали. Вона, як ви кажете, кумедна — дуже кумедна. Гаразд, я над цим подумаю. А поки що я радий, що ви, крім мене, єдина людина, яка знає всі подробиці сьогоднішньої пригоди. Ви вмієте тримати язика за зубами, тож нікому ані слова. Я сам все це з'ясую, — провадив він далі, показуючи на ліжко. — Тепер вертайтесь до своєї кімнати. Я вже якось досплю ніч на канапі в бібліотеці. От-от виб'є четверту, а за дві години встає челядь.

— Тоді на добраніч, сер, — мовила я, рушивши до дверей.

Він наче здивувався, всупереч своїм словам, бо щойно сам звелів мені йти.

— Як! — вигукнув він. — Ви вже мене залишаєте? Просто так?

— Ви сказали, що я можу йти, сер.

— Але ж не так, як ви: не попрощавшись, не мовивши співчутливого слова чи то побажання, — у всякому разі, не так коротко й сухо. Таж ви врятували мені життя, вирвали мене з пазурів жахливої болісної смерті! І ви йдете від мене геть, ніби ми зовсім чужі! Принаймні потиснімо одне одному руку.

Він простяг мені свою руку, я подала йому свою; він узяв її спершу однією, а потім і обома руками.

— Ви врятували мені життя; мені приємно, що саме вам я так багато завдячую. Більше я нічого не скажу. І я б нікого більше не потерпів у такій ролі, але ви, Джейн, —

то зовсім інша річ. Ваше благодіяння для мене не тягар.

Він замовк і подивився на мене; якісь слова тремтіли на його вустах, та голос не слухався його.

— Іще раз на добраніч, сер. В такому випадку не може бути мови про дяку, благодіяння, тягар чи зобов'язання.

— Я знав, — провадив він далі, — що колись ви зробите мені добро, я бачив це в ваших очах, коли зустрів вас уперше. їхній вираз і усмішка недарма... — він затнувся, а потім швидко провадив далі, — недарма осяяли радістю самісіньку глибінь мого серця. Кажуть, що існує природна симпатія, чув я й про добрих геніїв — тепер я певен, що й у найбезглуздішій казці є зерна правди. На добраніч, люба моя рятівнице! Голос його був сповнений дивної сили, а погляд пломенів дивним вогнем.

— Я рада, що не спала, — мовила я й рушила до дверей.

— Як, ви вже йдете?

— Мені холодно, сер.

— Холодно? Звісно, адже ви стоїте в калюжі! Гаразд, ідіть, Джейн, ідіть, — казав він, проте все ще тримав мене за руку, і я не могла її звільнити. Тоді я придумала спосіб.

— Здається, йде місіс Фейрфакс, — сказала я.

— Гаразд, ідіть, — мовив він, відпускаючи мою руку, і я пішла.

Я повернулася до своєї постелі, але про сон не могло бути й мови. До світу я плавала бурхливим, радісним морем, де хвилі тривоги зливалися з хвилями радості. Подеколи мені здавалося, що я бачу ген за розбурханими валами берег, гарний, як рай, і час від часу підбадьорливий легіт будив мої надії й швидко ніс мій дух до жаданого берега, проте я не могла добутись туди навіть в уяві: супротивний вітер дув із суходолу й безперестанно відносив мене назад. Здоровий глузд опирався маренню, розважність застерігала пристрасть. Я була надто збуджена, щоб заснути, і встала, тільки-но надворі замрів світанок.







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 73. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.01 сек.) русская версия | украинская версия