Церковні братства у боротьбі за українську православну церкву

Вивчення історичного минулого свідчить, що література, мистецтво та інші прояви культурного життя ставали могутніми факторами суспільного прогресу лише тоді, копи вони ревно служили народові, виражали інтереси народних мас. У цьому відношенні заслуговує на увагу й історія братств - громадськиїх організацій міського й частково сільського населення України, які в XVI-XVIII стт. відіграли чималу роль в суспільно-політичному житті українського народу.

Початок церковних братств криється в глибокій давнині - в Ігнатієвім літописі під кодом 1134 та 1159 уже згадуються церковні "братчики" як давно існуючі. Це були громадські організації при церкві, що мали вузькі церковні завдання і до XV ст. нічим особливим себе не виявляли. Помітне оживлення діяльності старих братств наступило в XV ст. в Польсько-Литовській державі. Багато причин склалося тут на те, а головні з них були: значне оживлення релігійного життя в Польщі, викликане релігійними рухами в Європі, особливо ж рухом Гусистів і помітне збагачення й підсилення міськими мешканцями. Під впливом Магдебурзького права, яке панувало тоді в Польщі, міщанство почало гуртуватися в різні цехові організації і з часом перетворилося в сильний клас, що мав велике економічне й політичне значення. За вимогою того часу ці міщанські цехові організації набрали виразного церковного забарвлення, бо старе розбурхане церковне життя вимагало їхньої діяльної участі в цервовних справах. У Литві та Польщі поряд жили дві великі Церкви - Католицька та Православна, причому перша рано виявила бажання підпорядковувати собі другу. Усе це й довело до того, що в XV ст. помітно ожила діяльність старих церковних братств, що тепер згуртовуються не тільки для внутрішньої церковної праці, але й для оборони своєї батьківської віри.

Історія зберегла нам вістку про два найбільші братства, це - найстаріше - Львівськее Успенське братство, відоме з 1439 р. і друге - Віленське кушнірське - з 1458 р. XVI ст. ознаменувало себе піднесенням церковно-культурного руху не тільки Європи, а й Сходу. На Україні глибоко поширилися нові церковні ідеї. Наприклад, ідея про переклади Св. Письма на живу мову, про права цієї мови стосовно церкви і взагалі про більше наближення самої церкви до потреб, вимог життя. Сильне на той час міщанство наближається до церковної, діяльності і критично дивиться на тодішній церковний стан. А стан Православної Церкви в той час був дуже складний. Рядове духовенство в більшості було малоосвічене, життя провадило "зазорне", моральний вплив на вірних був невеликий. Ще гіршою була справа з вищою церковною владою. Так зване право патронату давало змогу королівській владі впливати на "заповнення" всіх найвищих церковних посад - митрополитів, архиєпископів, єпископів та архимандритів багатих монастирів. Влада ця була католицької віри і стан православної віри її не обходив. А тому дуже скоро на вищих церковних посадах опинилися люди, що не знали суті Церкви. Така влада більше дбала про свої маєтки, аніж про Церкву. А між тим на Церкву все більше насувалася Реформація й розбивала її ряди. Православна інтелігенція сильно піддавалася нововірству й покидала батьківську віру. Це був надзвичайно дошкульний удар для Церкви, який примусив її стати до оборони. Не кращий стан був на той час й Католицької Церкви - духовенство її було зовсім малосвічене, а вища церковна влада так само більше дбала про свої матеріальні користі. Але скоро прийшла допомога для цієї церкви - це були єзуїти, що десь близько 1568 р. появилися в Польщі. Вони досить швидко навели лад в Католицькій Церкві, а пізніше повели планомірний наступ на Православну Церкву. Кращі сини нашої Церкви відразу зрозуміли, яка величезна небезпека загрожує їхній Церкві, коли вони не змінять свого дотеперішнього життя, коли вони не візьмуться за саме духовне життя, за те, чим так швидко єзуїти вилікували Католицьку Керкву. Але хто міг цим зайнятися? Залежна й родовита інтелігенція опинилася спершу в таборі протестантському, а пізніше католицькому, вища духовна влада була непевна навіть у своїх релігійних переконаннях. Залишився один надійний клас - міщанство зі своїми церковними братствами, що мали значну матеріальну силу в своїх руках, але й мали незламну віру батьків у своїх душах. Отож, церковні братства й виступили як єдина сила не тільки на оборону Православної Церкви, але й на оживлення змертвілого життя її.

В новій своїй ролі - в ролі оборонців батьківської віри - церковні братства виступають поволі ще в першій половині XVI ст., але повна їх перебудова наступила, головним чином, в другій половині названого століття. Найперше активізувалися братства у великих містах - Львові та Вільні, - а незабаром за ними закладаються церковні братства й у інших містах. Діяльність братства була дуже різноманітною. Хоч головні завдання їхньої праці скрізь були однакові, проте кожне з них розвивалося по-своєму, і самі статути їх не були однакові. Але вже в кінці XVI ст. братства охопили ціле церковно-релігійне життя, яке вже опинилося в їхнїх руках. Моральне й церковно-релігійне виховання було так само важливим завданням братства. У житті братчиків панував незаперечний послух. На чолі братства стояли виборні старші брати - голова братства, брат-скарбник (шафар), брат-ключник та ін. Кожна їхня вказівка мусила бути виконана, а невиконання каралося. До братства приймали всіх бажаючих, але вихід із братства був утруднений. Старші брати пильно доглядали, щоб братчики проводили відповідне релігійно-моральне життя, а за провини публічно карали. Братство мало свій суд, і братчикам не вільне було звертатися до суду коронного. Право суду забезпечене було деяким братствам навіть королівськими привілеями. Усе це надзвичайно берегло наш народ від винародовлення. Братства рано пізнали, що добра освіта - то найкраща їхня зброя для оборони батьківської віри. Ось через що вони звернули велику увагу на закладання добрих братських шкіл, найперше у великих містах, як Львів та Вільно, а потім і у менших. Власне церковним братствам належить велика честь найпершого заснування сталих шкіл, чого до них не було. На церковну проповідь братства звертали увагу. У всіх великих містах воня запроваджують посади фахових провідників, що дуже прислужилися справі оборони своєї церкви й віри. Братські проповідники багато зробили для розвитку українського проповідництва, написали й видрукували багато проповідей, які й сьогодні займають не останнє місце в історії української літератури: згадаймо хоча б проповіді Іоникія Галятовського, Антонія Радилоського, Лазаря Барановича та багато інших. Ось через це нема нічого дивного, що ПОВОЛІ патронат над церквами переходить до рук братств. На той час вони були єдині найміцніші оборонці. І тому зовсім природно було, коли більшість церковних справ опинилися в їхніх руках. Цей патронат визнали за братствами й східні патріярхи, а вони ж були тоді найбільші духовні авторитети на Сході.

Церковні братства в Польщі існували й протягам усього XVII ст., не зменшуючи своєї діяльності як національного проводу. Після розділу Польщі з початком XIX ст. з Православної Української Церкви почали силою виводити все, чого не було в Російській Церкві. А тому потроху припиняється діяльність братств. Така була доля й значення Православних церковних братств у Польсько-Литовській державі. Цілі століття існували ці братства, котрі своєю відрадною діяльністю на користь церкви, батьківській вірі та нації писали ціліславні розділи до нашої історії. Як високоморальний братський союз вони і безпосередньо впливали на українську націю, а своєю культурно-просвітницькою діяльністю підносили освіту всієї нації. В часи, коли нам загрожувала найбільша небезпека винародовлення, це був найміцніший народний провід, до якого й рівняти не можна сучасного партійного проводу.

Роман Мисаковець,
"Успенська вежа", Січень 1995 року.

Уривок з книги - Сегій Плохій. "Наливайкова віра: Козацтво та релігія в раньомодерній Україні", К.: Критика, 2005. 496 c. (переклад з англ.: Serhii Plokhy, The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine, Oxford University Press, Oxford, 2001)

Докладніше зі зносками див. Word-форматі тут

<...>

Розділ 2 Релігійна криза. Між Римом і Константинополем

Події останньої чверти XVI століття в київській митрополії великою мірою визначили перебіг подальшої історії церкви та відіграли вирішальну роль в історії українських земель. Нова доба висувала безпрецедентні вимоги до церковних лідерів, церковних інституцій і маси вірян, тоді як чимраз інтенсивніші кон-такти з Заходом зумовили потужний вплив Реформації та контрреформації на українські землі. Вплив конфесіялізації, який посилив і внутрішній, і зов-нішній тиск на старі традиційні структури київської митрополії, виявився надзвичайно потужним, і церква, не змігши його витри-мати, розкололася на дві частини. Одна залишилася під зверх-ністю константинопольських патріярхів, а друга підпорядку-валася римському папі.

Пожвавлення інтересу Риму до київської церкви відбулося з початком контрреформації. Під час понтифікату Григорія ХIII (1572-1585) римська курія почала виявляти виразне зацікав-лення до православного Сходу взагалі й до руської (українсько-білоруської) церкви зокрема. Треба було навернути нові легіони вірян, щоб посилити римську церкву, яка зазнала чималих втрат внаслідок Реформації. У 1573 році в Римі було створено Грецьку конгрегацію, а в 1579-му Грецьку колегію. Рим також почав цікавитися попередніми спробами укладення унії, а надто ухва-лами Фераро-Флорентійського собору (1439). Нові ідеї щодо місії Риму на Сході проголошували й пропагували нунцій у Варшаві Альберто Болоньєті та папських леґат Антоніо Посевіно. У тому самому річищі працювали й польські єзуїти в східних землях Речі Посполитої (насамперед Пьотр Скарга, згодом сповідник поль-ського короля).

Посилення контрреформаційних тенденцій у Речі Поспо-литій відчутно вплинуло на українське релігійне життя. Першим відкритим проявом того, що стосунки між католиками та пра-вославними вступили в нову фазу, стала спроба запровадити у православних землях Речі Посполитої григоріянський календар. Календарна реформа, практична користь якої не викликала сумніву, стала предметом запеклої релігійної боротьби в останній чверті XVI століття. Запровадження цієї реформи винесло питання взаємин між католиками та православними на порядок денний і спричинило перше за тривалий період зіткнення релігій-них інтересів на території Речі Посполитої. Різдвяні події 1583-1584 року у Львові набули великого розголосу: група католиків вчинила напад на православні церкви міста, коли там відбувалася різдвяна служба за юліянським календарем. Спроби католиків запровадити новий календар за допомогою тиску на православні громади породили шквал протестів.

Львівський інцидент стривожив королівський двір перспек-тивою внутрішньодержавного конфлікту між католиками та православними, і король Стефан Баторій у січні 1584 року видав новий універсал щодо календарної реформи. Універсал поясню-вав, що запровадження нового календаря не забороняє право-славним правити їхні святкові літургії за старим стилем, і що вони перейдуть на григоріянський календар лише з дозволу пат-ріарха константинопольського. Вчинок короля дещо пом'якшив гостроту суперечок між католиками та православними у "кален-дарному питанні", але сам цей конфлікт був провісником кризи у взаєминах між двома релігійними громадами. Мірою того, як папство та католицькі ієрархи посилювали свій вплив у Речі Посполитій, православним доводилося шукати нових способів відповіді на католицький виклик.

Початок революційних процесів у київській митрополії, за-звичай, пов'язують із діями константинопольського патріярха Єремії II. Він відвідав київську митрополію двічі: вперше 1588 року, на шляху до Москви, і вдруге 1589 року, на зворотньому шляху до Константинополя. Перший візит Єремії II був дуже нетривалий, але під час другого він мав нагоду приділити більше уваги справам руської церкви. Патріярх відсторонив митро-полита Онисифора Дівочку як "двоєженця", тобто людину, яка, перш ніж скласти чернечу обітницю, була двічі одружена, і при-значив нового київського митрополита - Михаїла Рагозу. Проте владу нового митрополита було істотно обмежено одночасним призначенням луцького єпископа Кирила Терлецького патріяр-шим екзархом (представником) у Речі Посполитій. Єремія ще більш обмежив владу митрополита, надавши ставропігію (не-залежність від місцевої церковної влади та пряме підпорядку-вання патріярхові) віленському та львівському братствам. Пат-ріярх надав братствам право стежити за канонічністю поведінки духівництва, включно з єпископами, та зобов'язав їх передавати свої спостереження до Константинополя.

Візит Єремії в Україну не відрізнявся за своїм характером від попередніх і наступних візитів східних патріярхів і їхніх пред-ставників до київської митрополії. Загалом кажучи, метою був збір коштів за допомогою жебрання або шахрайства. За від-повідну мзду ієрархи східної церкви проголошували анатеми та видавали грамоти кожному охочому за це заплатити, сіючи в митрополії корупцію та безлад. У другій половині XVI століття, навіть після того, як Тридентський собор заборонив продаж індульґенцій у західній церкві, на сході надалі видавали грамоти про "розгрішення". Представники східного духівництва возили їх в Україну та продавали тому, хто пропонував най-більшу ціну. Сучасник (Іпатій [Адам] Потій, згодом православ-ний єпископ та уніятський митрополит) описував одного з про-давців східних "індульгенцій" у такий спосіб: "якоби прекупник неякий, в краме роскладаючи товари своє торговая, так он светиє речи, розгрешенья малиє і великиє торгом продавал: великеє розгрешеньє по талеру, середнєє по полталера, а меншоє по шести грошей. На што все сам очевисте у Берести очима своими смот-релем". Схожість між грамотами про "розгрішення" та індульгенціями була надто очевидна, і, так само як постійні побори римської курії спричинили обурення Мартина Лютера, невпинне втручання "греків" породило протести серед православних київ-ської митрополії. У першому випадку реакцією стало гасло " Геть, від Риму!", в другому - "Геть від Константинополя" до Риму, який тоді вже ступив на шлях внутрішніх реформ.

Після Флорентійської унії (1439), а надто після падіння Кон-стантинополя, ієрархічна залежність київської митрополії від Кон-стантинополя істотно послабилася7. Вона проявлялася лише в тому, що патріарх затверджував нового київського митрополита, якого залежно від обставин, обирав собор або призначав король. У XVI столітті церковні ієрархи сприймали цю фактичну самостійність митрополії як належне, тому багато єпископів засудили втручання Єремії у внутрішні справи київської митрополії. Дії патріярха щодо руської церкви дали поштовх двом великим течіям серед право-славної ієрархії: реформуванню церковного життя з середини, і пошукові, спершу з боку небагатьох представників єпископату, а згодом - більшости єпископів, шляхів розірвати стосунки з Константинополем та підпорядкувати митрополію Римові.

Щоправда, руське православ'я саме собою нагально потребу-вало реформи, щоб подолати глибоку організаційну та духовну кризу, в якій воно зав'язло в другій половині XVI століття. Одним з найочевидніших симптомів цієї кризи був майже необмежений контроль світської влади над церковними справами. Ця особлива роль світської влади, яку, на загал, уважають специфікою східної церкви, була також характерна для київської митрополії в другій половині XVI століття. Право королівського патронату над церк-вою, зокрема, право польського короля призначати православних єпископів та архимандритів, після Люблінської унії (1569) поши-рилося з Галичини, яка і раніше перебувала в складі Польщі, на решту українських земель. Зваживши на те, що вже 1498 року великий князь литовський призначив Йосифа Болгариновича київським митрополитом, запровадження патронату з боку польської влади не було для українського духівництва цілкови-тою новиною. Право патронату належало не тільки королю, або великому князю, але й магнатам і шляхті. Побудовані світськими правителями церкви та монастирі були власністю, що піддягала звичаєвому праву: пан міг продати церкву, забрати її в громади, перетворити на католицький храм чи протестантський молитов-ний дім. Утримання священиків, зокрема, їхнє право користу-ватися землею, також цілковито залежало від волі землевласника. Низький освітній рівень духівництва, порушення моральних стандартів і церковних канонів, поширеність симонії (купівлі та продажу церковних посад) і цілковитий контроль над церквою з боку світських патронів були проявами загальної кризи україн-ського православ'я наприкінці XVI століття.

Криза православної церкви в Речі Посполитій була істотно глибшою за кризу католицької церкви, зваживши на другорядний статус православ'я в офіційно католицькій державі. До того ж, православні не мали власного духовного центру на кшталт католицького Риму, який міг би задавати тон у питаннях цер-ковної освіти та захищати інтереси церкви перед світськими пра-вителями Східної Европи. Затиснутий в обіймах мусульман-ського Сходу, православний Константинополь не міг відігравати своєї традиційної провідної ролі. Вимушена посилати своїх ієрар-хів за подаянням до Східної Европи, навперемін піддаючись впливам католицького Риму та протестантської Женеви, патріярхія не могла надати православним Речі Посполитої тієї допо-моги, якої вони так конче потребували для розвитку релігійної доктрини та піднесення освітнього рівня духівництва. На кінець XVI століття київська митрополія залишилася сам на сам у на-маганні впоратися з чимраз глибшою внутрішньою кризою та дедалі більшою офіційною нетолерантністю, а також із загрозою католицької та протестантської експансії із Заходу.

Одна з відповідей на цю кризу надійшла від мирян у формі братського руху. Братства, які виникли в українських землях ще в XV столітті, стали особливо активні під кінець XVI століття й набули нових рис. Одним із їхніх принципових завдань було здійснити внутрішню реформу православ'я, щоби пристосувати його до нових умов, як зовнішніх, так і внутрішніх. З цією метою братства прагнули відродити дух первинного християнства, реформувати мораль і відновити канонічні засади церковного жит-тя. Така мета, як і сама спроба посилити роль світського елементу в церкві, зустріла спротив з боку єпископату, що був водночас і продуктом, і винуватцем тогочасного занепаду церковного життя. "Коли й єпископ пішов би проти закона та почав би правити церквою не по правилах святих апостолів та святих отців, навер-таючи праведних до неправди і підтримуючи беззаконників, то нехай всі противляться такому єпископові, як ворогові прав-ди" -значилося в статуті львівського Успенського братства10. Руські міщани звернулися до форми братства - середньовічного корпоративного органу - щоб відповісти на нові потреби київ-ського православ'я в добу конфесіялізації.

Поставши в цьому новому вигляді під впливом православної та католицької реформи, братський рух водночас протистояв і католицькій церкві, і протестантським громадам, які наступали на права та вольності православних міщан. Особливо нагальною була потреба захистити українських ремісників і купців від сва-вілля католицької влади та дискримінації з боку католицького патриціяту. Одні з найперших об'єдналися на захист своїх прав, українські міщани Львова, які були в авангарді братського руху ' нового типу, що згодом охопив не тільки міщан, але також українську шляхту та козацтво. Щодо практичної діяльности львівського братства, особливо важливе місце тут посідав розвиток освіти та) книгодрукування. Братство утримувало школу та фінансувало 1 публікацію перших друкованих книжок в Україні - "Апостола" і "Букваря" (1574)11. В обох напрямках діальности братство на-слідували кроки протестантських і католицьких реформаторів, чиєю метою було піднести освітній рівень населення в цілому і духівництва зокрема через поширення книжки та шкільництва. В Україні, як і повсюди в Европі, поширення книгодрукування стимулювало розвиток релігійної та політичної думки. Розвіюючи атмосферу духовної, інтелектуальної та моральної стагнації, цей новий засіб комунікації сприяв поширенню інформації та до-помагав посилити громадські зв'язки всередині руського суспіль-ства. Однак у менш тривалій перспективі дедалі ширше застосу-вання друкарського верстату поглибило релігійну боротьбу в українських і білоруських землях.

Початком релігійної полеміки, на загал, уважають перше ви-дання книжки Пьотра Скарги "Про єдність церкви божої" (1577). Ця книжка критикувала руську церкву за її відсталість і пропо-нувала як ліки унію з Римом. Протягом істотного часу цей като-лицький виклик залишався без прямої відповіді. Водночас, публікація Острозької Біблії (1581) стала епохальною подією у всьому православному світі. Протягом століть після того її при-мірники циркулювали далеко за межами України. Ця публікація була відповіддю на нові вимоги Реформації, що зробила прямий доступ до Святого письма необхідною умовою релігійного життя. Публікацію "Ключа царства небесного" авторства одного з редакторів Острозької Біблії Герасима Смотрицького (1587) вва-жають відправним пунктом для української полемічної літера-тури, насамперед, православної." Ключ" складався з двох частин: перша заперечувала зверхність римського папи, а друга, "Кален-дар римський новий", виступала проти запровадження нового (григоріянського) календаря. На працю Смотрицького вплинули антикатолицькі писання його попередників, зокрема твори Максима Грека, які циркулювали в Україні в рукописних копіях. У 1588 році Василь Острозький (Суразький) опублікував свою "Книжицю". У праці йшлося про найгарячіші проблеми право-славно-католицького протистояння: зверхність папи, чистилище, питання обряду та проблему нового календаря.

На перший погляд, досить дивно виглядає те, що православну полеміку підтримували не церковні ієрархи, а світські еліти, спо-чатку львівські братчики, а згодом представники магнатських родів України та Білорусі. Крім необхідних матеріяльних ресур-сів, вони мали ширші, ніж у представників православної ієрархії інтелектуальні обрії, що дозволяло їм осягти вимоги часу. Саме православний магнат Григорій Ходкевич запросив двох друкарів, які втікли з Московії, - Івана Фьодорова та Петра Мстислав-ця - до свого маєтку та профінансував публікацію "Учительного Євангелія" (1569) і "Псалтиря з Часословцем" (1570). Напри-I кінці 1570-х років інший православний магнат, князь Костянтин Острозький, створив добре знаний центр української православ- ної освіти в Острозі.

 

 

У 80-х роках XVI ст. в українських містах стали поширюватися громадські організації православного міщанства — братства. Їх виникнення зумовлювалося прагненням міського населення, передусім середніх його верств, об'єднатися для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильного покатоличення й полонізації. Статути братств передбачали прийняття вступаючими присяги, виборність старшин і їх звітування перед братчиками, регулярне проведення зборів. У ряді міст братства організовувалися на базі існуючих об'єднань міщан — наглядачів за церковним майном.

Наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно вийшло з-під юрисдикції місцевої церковної ієрархії і стало ставропігійським (підпорядкованим безпосередньо вищій церковній ієрархії). Серед перших його керівників виділявся Юрій Рогатинець, ремісник-сідляр і публіцист, відомий в Речі Посполитій і за кордоном.

Подібні організації стали виникати в передмістях Львова, а також в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. вони з'явилися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. У 1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі, в 1591 р. — у Бресті та Городку, в 1592 р. — у Комарні, в 1594 р. — у Любліні, близько 1615 р. — у Києві (Богоявленське), а близько 1617 р. — у Луцьку (Чеснохрестське). На початку XVII ст. відзначалися активністю братства в Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах. Виникали братства також в окремих селах.

Львівське Успенське братство в період найбільшої активності (кінець XVI — початок XVII ст.) об'єднувало переважно цехових ремісників і крамарів. У другій чверті XVII ст. до керівництва в ньому прийшли найзаможніші українські та грецькі купці. Більшість братств не мала в своїх рядах духовних осіб і шляхтичів. Дещо іншим було становище у Київському і Луцькому братствах, де православні ченці й шляхтичі користувалися значним впливом. У Києві такі представники духовенства і шляхти, як ченці Захарія Копистенський, Тарас Земка, Ієзекіїль Курцевич, шляхтянка Гальшка Гулевичівна, належали до числа засновників братства. Найактивніший діяч Київського братства — Іов Борецький (до чернецтва Іван), київський митрополит (з 1620), автор публіцистичних творів, спрямованих проти католицтва й унії, політичний діяч.

Духівництво намагалося прибрати братства до своїх рук, у зв'язку з чим наприкінці XVI ст. спалахнув конфлікт між групою галицьких братств, з одного боку, і верхівкою православного духовенства на чолі з львівським єпископом Гедеоном Балабаном — з другого. Поширення братствами освіти серед «простого народу» єпископ вважав замахом на прерогативи церкви. Разом з тим братчики прагнули здобути право на участь в управлінні церковними справами, що ще більше загострило конфлікт. У цій боротьбі братства скористалися з суперечностей в колах православної ієрархії. Так, коли на Україну десь в кінці 1585 — на початку 1586 pp. прибув антіохійський патріарх Йоаким IV Доу, а в 1589 р. — константинопольський патріарх Єремія Транос, керівники Львівського братства домоглися від них грамот, які підтверджували статут останнього й право на ставропігію — виключення його з-під юрисдикції єпископа. Видаючи грамоти, патріархи намагалися використати конфлікт братств з єпископом для посилення свого контролю над церковною адміністрацією України. Однак, як визнавали пізніше самі представники церковної ієрархії, члени Львівського братства не слухалися «ні митрополита, ні патріарха».

Керівники ряду братств гостро критикували зловживання духівництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони дедалі ширше запроваджували принцип виборності служителів церкви з числа світських людей — членів братств, прагнули встановити контроль над усією діяльністю церковників.

Визначним представником радикального крила братського руху був Степан Кукіль-Зизаній. Вихідець із невеликого українського міста Потелича, він виступав у Львові, Вільні й Молдавії як вчитель, проповідник і водночас активний учасник суспільно-політичного руху, виразник інтересів міських низів. Зизаній був прихильником рішучої боротьби проти католицизму і в той же час критикував деякі положення православної догматики. Під «царством Антихриста» він розумів існуючий суспільний лад. Брат С. Зизанія Лаврентій дотримувався більш поміркованих поглядів, але й він виступав, хоч не завжди послідовно, за право світського знання на самостійний розвиток, незалежно від богослов'я.

Яскраву пам'ятку, що відбиває ідеологію плебейсько-радикальної течії в суспільно-політичному русі, являють собою полемічні записи на полях одного з примірників Острозької біблії, зроблені невідомим автором, якого умовно називають «волинським вільнодумцем». У цілому вони утворюють блискучий трактат з питань ідеологічної боротьби. Автор різко критикує як офіційне православ'я, так і католицизм. Він заперечує поклоніння іконам і мощам, виступає проти сповіді, відкидає необхідність церковної ієрархії, висловлюючи реформаційні погляди. Ці ідеї знаходили сприятливий грунт серед частини діячів братств.

Братства відігравали важливу роль у боротьбі проти національно-релігійного гніту. Так, у першій половині XVII ст. Львівське братства виступило проти обмеження економічної діяльності українських цехових ремісників і торговців та заборони некатоликам брати участь у міському самоврядуванні. Братства чинили опір примусовому впровадженню церковної унії.

Українські братства мали тісні зв'язки з білоруськими, де при наявності деяких місцевих особливостей цей рух в основному вилився у ті ж форми, що й на Україні. В інтересах боротьби проти експансії католицизму братства підтримували також зв'язки з православною ієрархією Близького Сходу, Греції, південнослов'янських країн. Львівське братство отримувало значну матеріальну допомогу від уряду Молдавії, з якою у нього встановилися жваві економічні та культурні взаємини.

Тісними були зв'язки братств із Росією. Так, у 1592 р. Львівське ставропігійське братство відправило до Москви своїх посланців з листами до царя Федора Івановича та боярина А. Я. Щелканова. Російський уряд не тільки прийняв посланців, а й дав значну субсидію на будівництво церкви та потреби її причту. Допомогу з Росії одержувало й Київське братство. Посилаючи в 1626 р. своїх представників до царя і патріарха Філарета з проханням про допомогу, воно заявляло, що мету своєї діяльності вбачає у боротьбі проти наступу католицизму.

Діяльність братств проходила в складних умовах. Вона зустрічала різку протидію з боку міської влади й уніатського духівництва. Київський уніатський митрополит Йосип Рутський інкримінував противникам унії те, що вони в усіх містах створили братства, видали свої закони, поставили урядовців, наклали на себе загальний податок відповідно до можливостей кожного і в такий спосіб збирали великі кошти, хоч «до братств належать люди значно нижчого стану», ніж шляхта. Активних учасників братського руху звинувачували в тому, що вони «відмовляються коритися владі магістрату, самі собі чинять нові суди і кари, під страхом вічного прокляття не дозволяють звертатися до магістрату». Справді, статути багатьох братств передбачали, що тільки виборна старшина має судити їх членів, і категорично забороняли останнім звертатися до державних судів. Отже, найактивніші братства прагнули створити органи місцевого самоврядування, протиставляючи при цьому їх установам державної влади. Така діяльність була для них одночасно певною школою політичної боротьби.

 

В історії нашої країни XVI-XVII ст. були періодом складних економічних перетворень і політичних подій, коли міцніла і розвивалась Російська держава, а на Україні точилася боротьба народних мас проти феодального, польсько-шляхетського поневолення і католицизму. Визвольні селянські війни під керівництвом Богдана Хмельницького закінчилися великою за своїм історичним значенням подією – Переяславською радою, яка в січні 1654 року прийняла рішення про возз’єднання України з Росією. Рішення Переяславської ради знаменувало здійснення споконвічних прагнень та сподівань українського народу і було поворотним етапом в його історичному житті.

У підготовці цього історичного акту певну роль відіграли братства і створенні ними освітні заклади. Перше братство у Львові в 1449 році, а потім і в інших містах і селах України. Братства об’єднували ремісників, селян, запорізьких козаків, купців і навіть українських магнатів. Братства створювалися для боротьби проти польської шляхти та уніатів, а також проти необмеженої влади церковних феодалів.

У своїй боротьбі братства широко використовували школи, друкарні і молодіжні організації – «Младенческие братства». Особливу увагу вони приділяли створенню шкіл, серед яких найвідомішими були: Львівська (1586), Віленська (1592), Мінська (1592), Дубнівська (1604), Замостівська (1606), Брестська (1615), Київська (1615), Луцька (1624), Полоцька, Могилівська, Кам’янець – Подільська, Вінницька та інші. Вищі вчителі братських шкіл були авторами підручників, наприклад, Лаврентій Зизаній написав «Грамматику словянского язика» (1596), Мелетій Смотрицький – «Грамматику словенскую» (1613). Про досвід роботи братських шкіл України знав великий чеський педагог Я.А. Кменський.

Діяльність братства мала такі напрямки: охорона благочестя та порядку, благоустрій братства і боротьба за національну самостійність, охорона православ’я. Останній напрямок діяльності братства не вказувався у статутах із цілком зрозумілих причин. Можливо, це дало привід багатьом дослідникам розглядати братства як мирні організації. Але відомо, що кожен, хто вступав до братства, складав присягу («цілували кожен за всіх і всі за кожного чесний хрест») стояти за православну віру «до останньої краплі крові», «до останнього подиху».

Братські школи – це українські національні навчальні заклади в XVI – XVIII ст.

Вони почали створюватися у 80 – х роках XVI ст.; їх організовували й утримували церковні братства з метою зміцнення православ’я. Першу братську школу заснувало Успенське братство у Львові (1586). За її зразком створювалися братські школи в різних містах України. В першій половині XVII братські школи засновувалися і в деяких селах.

Братські школи були двох типів: елементарного та підвищеного, які докорінно відрізнялися від інших існуючих шкіл, приміром, протестантських, като­лицьких, православних монастирських та націо­нальних: єврейських, вірменських тощо. Предмети у цих школах викладалися рідною мовою, вивчалася антична література, філософія, розвивалися розумові здібності учнів, певною мірою — демократизація.

Слід зазначити, що історичні свідчення про перші навчальні заклади, організовані братствами, обме­жені. Відомо, що шкільна кімната розміщувалась у братському будинку. Вчителя, який виконував обов'язки дяка та писаря, обирали на загальних зборах братства. Платню він отримував з прибутків церкви, а також із коштів, що платили батьки за навчання дітей. За добру роботу вчитель міг отримати «святкові» — 5,5 гроша.

Інформацію про те, як організовувався навчаль­ний процес знаходимо у Статуті Львівської братської школи, де визначався режим навчальної діяльності учнів, окреслювалося коло їхніх обов'язків, а також учителів, батьків та опікунів.

Учнів, як правило, ділили на три групи: одні вчилися розпізнавати літери, інші — читати і. вчити напам'ять певний навчальний матеріал треті — міркувати, пояснювати прочитане. Читати і писали вчилися слов'янською мовою. Учнів навіть знайомили зі слов'янською нумерацією.

До змісту освіти у школах першого типу, крім читання та письма, входила лічба, малювання, вивчення катехізису, особливе місце займали співи. Навчання-проводили у суботу. Як відомо, церковний хор складався з учнів. У деяких братських школах, наприклад у Київській, практикувався багатоголосий спів у 4, б, 8 голосів.

У школах запроваджувались елементи класно урочної системи навчання, а також різні методи: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут, взаємне навчання. Для закріплення навчального матеріалу широко практикувалось повторення. За порядком у школі, поведінкою учнів і виконанням домашніх завдань стежили виділені на кожний тиждень чергові учні. В школі часто бували батьки учнів, які допомагали вчителям доглядати за поведінкою дітей. Віддаючи дітей до школи, батьки підписували з ректором школи договір, в якому зазначалися обов’язки школи і батьків.

При братських школах існували так звані «брат­ства младенческие», основна мета яких-моральне виховання юнацтва. Слід зазначити, що всі учні братської школи входили до таких молодіжних братств.

Особливе місце в історії розвитку освіти в Україні посідає Львівське братство. Перші відомості про нього датуються 1463 р. У 1586 р. братство отрима­ло окремі права від антіохійського патріарха Иоакима, які були закріплені й поширені константинопольським патріархом Єремієм.

Організація навчального процесу Львівської братської школи зафіксована у Статуті, який став зразком для інших братських шкіл.

О 9-й ранку розпочиналися заняття влітку, а взимку вчитель сам визначав час початку навчання. Учень займав місце в класі, яке визначалося результатами його успіхів. Якщо хтось із учнів не заявлявся на урок — учитель посилав ко