Способи творення термінологічної лексики

______________________________________________________________________

 

Тема: «Терміни і термінологія. Загальнонаукові терміни. Правила вживання

термінів».

 

Наука чужою мовою не пускає

в людині глибокого коріння.

І. Огієнко

План

 

1. Терміни і термінологія.

2. Лексика за сферою вживання.

3. Джерела, походження, способи творення термінологічної лексики.

4. Правила вживання термінів.

 

ТЕРМІНИ І ТЕРМІНОЛОГІЯ

 

Літературна мова, крім загальновживаної частини, має численні підмови, які задовольняють потреби спілкування людей у найрізноманітніших сферах. Однією з таких підмов є наукова мова (інші назви - мова науки й техніки, фахова мова), найголовнішу частину якої становить термінологія.

Наукова термінологія - вище породження людської думки, національної за своїми витоками і формою, міжнародної за поширенням. Професійне спілкування в будь-якій ґалузі неможливе без термінології.

Вивчення проблем термінології надзвичайно актуальне з кількох причин.

По-перше, термінологія є головним джерелом поповнення лексичного скла-ду високорозвинених сучасних мов. Саме термінологія як частина природної люд-ської мови є найуніверсальнішим засобом зберігання, передавання, оброблення інформації. Обсяги ж інформації зростають шаленими темпами: за даними на-уковців, зараз її обсяги подвоюються через кожні п’ять-сім років, що спричиняє так званий «термінологічний вибух» - появу великої кількості нових термінів.

По-друге, наукове знання інтернаціональне за своєю природою. У сучас-ному світі відбуваються потужні інтеграційні процеси, які не оминають наукової сфери і висувають проблему міжнародної стандартизації термінів як основи для порозуміння між фахівцями різних країн.

По-третє, українська термінологія, яка повинна розвиватися разом із термі-нологіями інших національних мов, має низку специфічних проблем, зумовлених історично, гостру потребу у створенні національних термінологічних стандартів, термінологічних словників тощо.

Термін (лат. Terminus – божество меж та кордонів) – це одиниця історично сформованої термінологічної системи, що визначає поняття та його місце в системі інших понять, виражається словом або словосполученням, служить для спілкування людей, пов’язаних єдністю спеціалізації, належить до словни-кового складу мови і підпорядковується її законам або слова або словосполу-чення, які виражають точно визначені спеціальні наукові і технічні поняття.

Усі терміни мають низку характерних ознак, до яких належать:

а) системність термінова (зв’язок з іншими термінами даної предметної сфери);

б) наявність дефініції (визначення) в більшості термінів;

в) моностемічність (однозначність) термінова в межах однієї предметної ґалузі,

однієї наукової дисципліни або сфери професійної діяльності;

г) стилістична нейтральність;

д) відсутність експресії, образності, суб’єктивно-оцінних відтінків.

Від слова термін утворене слово термінологія, яке означає «сукупність термінів з усіх ґалузей знання», а також є назвою розділу лексикології, що вивчає терміни певної мови.

Термінологія - 1) розділ мовознавства, що вивчає терміни (у цьому зна-ченні все частіше використовують слово термінознавство); 2) сукупність тер-мінів певної мови або певної ґалузі. Наприклад, можемо говорити про англійську, польську, російську, українську та ін. термінологію, а також про термінологію математичну, економічну, юридичну, хімічну, технічну тощо.

Ґалузеві термінології (тобто сукупності термінів конкретних ґалузей) нази-вають терміносистемами, або термінологічними системами. На чому ґрунтуєть-ся системність термінології?

Системність термінології зумовлена двома типами зв’язків, які надають множинам термінів системного характеру:

Ø логічними зв’язками (якщо між поняттями певної науки існують системні логічні зв’язки - а вони є в кожній науці, - то терміни, які називають ці поняття, мають теж бути системно пов’язаними);

Ø мовними зв’язками (хоча терміни позначають наукові поняття, вони зали-шаються одиницями природної людської мови, а відповідно їм властиві всі ті зв’язки, які характерні для загальновживаних слів - синонімічні, анто-німічні, словотвірні, полісемічні, граматичні, родовидові і т.д.). Академік Реформатський про ці особливості терміна сказав образно: «Термін служить двом панам - науці і мові».

Таким чином, термінологія - це не хаотична множина слів, а організована на логічному й мовному рівні система спеціальних назв.

При всій відмінності й багатогранності сучасних ґалузей наукового знання і властивих їм понять існує ряд спільних ознак, які визначають суть терміна як особливої мовної одиниці. Отже, основні ознаки терміна:

- Системність. Кожний термін входить до певноїтерміносистеми, в якій має

термінологічне значення. За межами своєї терміносистеми термін може мати зов-сім інше значення, пор: ножиці цін «розбіжність рівнів і динаміка цін у сфері міжнародної торгівлі на окремі групи товарів» і значення загальновживаного сло-ва ножиці.

- Точність. Термін повинен якнайповніше й найточніше передавати суть по-

няття, яке він позначає: поверхневий іригаційний стік, короткотерміновий кре-дит, чекодавець. Неточний термін може бути джерелом непорозумінь між фахів-цями, тому іноді говорять, що науковці спершу домовляються про терміни, а вже потім приступають до дискусії. Оскільки нові поняття сучасної науки досить складні, то для точного називання їх часто використовують багатослівні терміни, наприклад: міжнародна фінансово-господарська операція, інфільтраційне жив-лення приканального купола підґрунтових вод поливними водами, Міжнародне товариство міжбанківських фінансових телекомунікацій.

- Прагнення до однозначності в межах своєї терміносистеми. Якщо біль-

шість слів загальновживаної мови багатозначні, то більшість термінів - одно-значні, що зумовлено їхнім призначенням. Проте повністю усунути багатознач-ність (найчастіше двозначність) з терміносистем не вдається.

- Наявність дефініції. Кожний науковий термін має дефініцію (означення),

яка чітко окреслює, обмежує його значення. Так, дефініцією терміна аудиторсь-кий висновок є вислів «документ, що містить результати аудиторської перевірки».

Деякі термінознавці називають і такі ознаки (або вимоги) до терміна:

- нейтральність, відсутність емоційно-експресивного забарвлення;

- відсутність синонімів (справді, розвинена синонімія ускладнює наукове спіл-

кування: кольматаж – кольматування – кольматація, жирант - індосант,

профіцит- прибуток - зиск - вигода);

- інтернаціональний характер (знаючи терміни-інтернаціоналізми, легко спіл-

куватися з іноземними фахівцями, читати іншомовну літературу, проте їхні

значення непрозорі і це ускладнює, зокрема, навчальний процес: рамбурсація,

ампліація, сапропель, польдер, драйвер, лаж);

- стислість (дуже зручно користуватися короткими термінами, але не завжди

вдається утворити короткий термін, який би при цьому був ще й точним, на-

приклад: акредитив з платежем на виплат);

- здатність утворювати похідні, наприклад: зношення - зношування - зношеність - зношуваний; зрошення – зрошування - зрошувальний – зрошувач.

Проте усе це - вимоги до ідеального терміна, на практиці ж далеко не зав-жди вдається утворити термін, який би відповідав усім вищеназваним вимогам.

Термінологія виконує такі основні функції – позначає наукові по­няття і за-довольняє потреби спілкування фахівців – за умови, якщо вона є загальноприйнята, унормована, відповідатиме вимогам до термінів.

Кодифікація термінів – це систематизація термінів у словниках, довідни-ках, що орієнтують мовців на правильне їх використання.

Значення термінів зафіксовано у спеціальних словниках, довідниках. Розріз-няють такі види: словники терміносистем, затверджені у вигляді стандартів; словни-ки термінології (універсальні енциклопедії, ґалузеві енциклопедії, ґалузеві терміно-логічні словники).

Перекладні словники – найпоширеніший тип сучасних терміноло­гічних словників. Серед двомовних термінологічних словників поряд з російсько-україн-ськими найчастотнішими є англійсько-українські, латинсько-українські тощо, ок-рім того, ще укладають тримовні, значно рідше – чотири-семимовними.

Енциклопедично-довідкові словники фіксують терміни, подають пояснення наукових понять. Словникова стаття влексикографічних працях такого типу скла-дається з двох частин – назви поняття і його означення (дефініції).

Тлумачно-перекладні словники – це праці змішаного типу, які пере­кладають термін іноземною мовою (або кількома мовами) і подають його тлумачення. Ціка-вою лексикографічною працею, яку можна вва­жати певним символом нашого часу є «Тлумачно-термінологічний словник з ринкової економіки» (Харків, 1994), де, крім тлумачення, подано відповідники до українського терміна російською, англій-ською, німецькою, французькою, іспанською мовами.

Кілька років тому електронні словники перевернули свідомість лінг­вістів, пе-рекладачів, самих лексикографів та пересічних громадян, що мають справу з іно-земною мовою. Електронний словник – комп’ютерна база даних, що містить особ-ливим чином закодовані словникові статті, які дозволяють добирати потрібні сло-ва, часто із урахуванням морфо­логічних форм і особливостей поєднання слів.

Стандартизація термінології – це вироблення термінів-еталонів, термінів-зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнарод­ний стандарт). Стандарти-зована термінологія обов’язкова для вживання в офіційних, наукових, ділових, виробничих текстах.

Основи стандартизації термінів було закладено у Німеччині в кін­ці XIX – на початку XX ст., коли виникла потреба впорядкувати нагромаджену термінологію, виявити межі ґалузевих термінологій, уточнити значення кожного терміна. Теоре-тичні основи стандарти­зації термінів розробив німецький учений В. Вюстер.

В українській історії першим нормувальним термінологічним цен­тром можна вважати Наукове товариство імені Тараса Шевченка (кі­нець XIX – початок XX століття), навколо якого гуртувалися провідні термінологи того часу, до його ухвал прислухалися автори наукових праць і підручників. Згодом незаперечним авторитетом в українській термінології став Інститут української наукової мови (20-ті – початок 30-х років). Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала дер­жавною справою. Від розв’язання мовних питань, зокрема терміноло­гічних, як відомо, залежать темпи державотворчих процесів, освіта, наука, виробництво по-требує єдиної, зручної, логічної української термінології. З огляду на ці умови в Держстандарті України розроблено Концепцію державних систем стандартизації, метрології та сертифіка­ції, схвалену урядом. У липні 1992 року спільним наказом Міносвіти та Держстандарту України створено Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології.

Термінологічний стандарт укладають за таким алгоритмом:

Ø систематизують поняття певної ґалузі науки чи техніки; пере­діляють їх з категоріями (предмети, процеси, якості, величини тощо);

Ø розмежовують родові та видові поняття;

Ø відбирають усі терміни ґалузі, узятої для стандартизації, зі слов­ників різних років видання, статей, підручників, періодики, рукописів та інших джерел;

Ø розподіляють терміни за групами:

а) вузькоспеціальні терміни;

б) міжґалузеві;

в) загально наукові (загал ьнотехнічні);

Ø визначають з групи термінів-синонімів нормативні (інші терміни також по-дають, але з позначенням нерекомендований);

Ø добирають еквіваленти англійською, німецькою, французькою, російською мовами з відповідних міжнародних стандартів;

Ø формулюють українською мовою означення (дефініції) поняття;

Ø мовознавці рецензують стандарт.

Стаття стандарту має таку будову:

Ø назва поняття українською мовою;

Ø скорочена форма терміна;

Ø недозволений (нерекомендований) синонім;

Ø родове поняття;

Ø видове поняття;

Ø еквіваленти англійською, німецькою, російською, французькою мовами;

Ø дефініція (означення);

Ø формула або схема.

 

ЛЕКСИКА ЗА СФЕРОЮ ВЖИВАННЯ

 

Лексика – уся сукупність слів української мови. Ця сукупність є складною організованою системою, елементи якої тісно пов’язані спільністю чи проти-лежністю значень, стилістичного забарвлення, сфери вживання тощо. Термін лек-сика вживається також на позначення певних груп слів, об’єднаних спільною оз-накою (запозичена, застаріла, професійна, жаргонна, діалектна, поетична, експре-сивна лексика тощо), а також на позначення сукупності слів, що вживаються пев-ним письменником у його творах (лексика Шевченка, Франка, Коцюбинського).

Словниковий склад сучасної української літературної мови формувався про-тягом тривалого історичного часу. Лексика сучасної літературної української мо-ви неоднорідна за походженням. Виділяють корінну і запозичену лексику.

Корінна українська лексика – це слова, що виникли в українській мові або були успадковані нею від давніх мов – основ (праслов’янської і давньоруської),на базі яких вона утворилася. Наприклад: хлібороб, щирість, будувати, щоденно, со-рок, дружба, вчити, наш, сто, зверху.

Називають три основні шари корінної української лексики з погляду її похо-дження:спільнослов’янський, до якого входить і найдавніша, спільноіндоєвро-пейська лексика, спільносхіднослов’янський і власне український. Слова двох перших шарів у російську, українську та білоруську мови.

Спільнослов’янська лексика – це слова, успадковані через давньоруську із спільнослов’янської (праслов’янської) мови; найдавніший шар української лек-сики, її ядро. Спільнослов’янські слова втратили свою мотивованість і мають, як правило, непохідну основу. Наприклад: мати, око, кінь, молоко, воля; сидіти, орати, вміти, учити; хитрий, глухий; один, сто; ваш, там, куди; про, а, ні.

Більшість спільнослов’янських слів поширена в усіх слов’янських мовах, ясна річ, із фонетичними відмінностями, що відбивають специфіку кожної з них.

Серед спільнослов’янської лексики виділяють найстародавніший прошарок – спільноіндоєвропейські слова. Наприклад: сестра, брат, вовк, зима; вода, небо, ніч. Cпільноіндоєвропейські слова збереглися в близькому звучанні в інших мо-вах, що належать до індоєвропейської сім’ї. Спільнослов’янська лексика – це найбільш стала й уживана частина словника української мови. Особливо багатим і різноманітним є склад спільнослов’янських іменників.

Важливу і велику групу спільнослов’янської лексики складають дієслова – назви дій, робіт, процесів: стояти, лежати, йти, брати, жити, воювати. Чима-ло в українській мові спільнослов’янських за походженням прикметників – назв кольору, смаку, розміру, духовних та фізичних якостей людини, властивостей речей та ін.: рудий, довгий, малий, вузький, кислий, солодкий, мудрий, хитрий, лютий, глухий, косий, легкий, теплий, рівний. Спільнослов’янськими за походжен-ням є ряд числівників (один, два, три, сім, вісім, десять, сто), більшість займен-ників (я, ти, ми, він, вини, хто, мій, наш, сам, весь), непохідні прийменники, спо-лучники, частки (з, за, при, над, у, до, о, а, чи, ні, ж, би) та ін.

Спільносхіднослов’янська лексика пов’язана зі змінами у суспільному еко-номічному житті східних слов’ян, розвитком науки, культури, мистецтва, особ-ливо в період Київської Русі. Наприклад: селянин, митник, урожай, скатерть, поневолі, велич, суть (у сучасному значенні), хороший.

Власне-українська лексика – це слова, що виникли в українській мові і є специфічними, властивими тільки їй словами. Наприклад: Батьківщина, очолити, громадянин, плугатар, осередок, освіта, самота, піддання.

Почала вона формуватися з ХІV ст., коли складалася, водночас з російською та білоруською, українська мова.

Виражаючи специфіку української мови, власне-українські слова відсутні в інших мовах, у тім числі і східнослов’янські. У цих мовах вони мають відповідни-ки – інші за звучанням слова. Власне-українські слова поповнили всі тематичні групи лексики, успадковані із спільнослов’янської та спільносхіднослов’янської мов.

Немає народу, який жив би ізольовано від інших народів, тому немає й мо-ви, вільної від іншомовних засвоєнь, насамперед лексичних. Запозичення слів з однієї мови в іншу досить давнє і звичайне явище.

Запозичення можуть здійснюватись з певної мови безпосередньо і через інші мови. Безпосередньо засвоювались українською мовою слова з російської (кріпость, мужик), польської (дідизна, кепський), тюркських (базар, гарбуз, ша-тро) та інших мов. Багато слів іншомовного походження прийшло в українську мову через посередництво російської (колективізація, космонавт) та польської (крейда, ґрунт, шик, кошт тощо). Засвоюються слова як усним, так і писемним шляхом. усним в українську мову прийшло багато слів тюрського походження, деякі польські і російські слова тощо.

Різні запозичені слова за часом засвоєння. Ряд іншомовних слів увійшло ще з давньоруської мови. З нею вони разом із спільнослов’янськими і спільносхідно-слов’янськими були успадковані українською мовою, як і російською та білору-ською. Це слова давньогерманського походження, про які вже говорилось, старо-грецькі (парус, лиман, кипарис, кедр, лавр, кит), тюрські слова, запозичення з арабської та іранської груп мов (орда, казна, табун, зеніт).

Поряд з цими в українській мові є іншомовні слова, які почали в ній вжи-ватися зовсім недавно. Наприклад: торшер, капрон, телевізор, відеотелефон, відеофонограма.

Найчастіше іншомовні слова засвоювались разом з поняттям, предметами, явищами, які вони позначали. Так, іменник бокс – назву спортивного змагання запозичено з англійської мови разом із цим видом спорту.

Збагачення української лексики здійснюється не тільки в наслідок прямих засвоєнь слів з інших мов, а й шляхом калькування. Кальки – це своєрідний різно-вид запозичень, що являє собою буквальний переклад складових елементів слова або усталеного звороту. Кальки бувають лексичні і фразеологічні. Лексичною калькою називається слово, скопійоване засобами української мови з іншої мови. Семантичні кальки – це скопійоване нове, переносне значення слова. Це корінні українські слова, які під впливом слів-відновників з іншої мови набувають нового значення.

Слова, які приходять у мову, спочатку перебувають на території лексичної системи: використовуються рідко, лише окремими мовцями. І тільки з часом вони поширюються, узвичаюються і посідають відповідне місце у складній лексичній системі. Слава ж, що старіють, навпаки, починають використовуватися дедалі рідше, поступово відсуваються від ядра словникового складу і виходять з ужитку. Таким чином, на кожному етапі розвитку мови в її словниковому складі можна виділити два шари – активну і пасивну лексику.

До активної лексики належать слова, що повсякденно використовуються всіма або частиною мовців у тій чи іншій сфері суспільного життя. Активна лек-сика охоплює передусім загальновживані слова, які використовуються в усіх різ-новидах усного і писемного мовлення: земляк, життя, тихий. До активної лекси-ки входять також слова, обмежені в своєму вжитку певною сферою спілкування (спеціальна лексика).

Слова, що входять до активного словника, різні за походженням і стиліс-тичним використанням. Серед них є корінні українські і запозичені слова.

Другий шар – пасивна лексика – набагато менший. Його складають слова, що не є обов’язковими, необхідними для повсякденного спілкування у будь-якій сфері.

Чіткої межі між активною і пасивною лексикою немає. Обидва шари пе-ребувають у постійній взаємодії: з активного запасу слова, старіючи, переходять у пасивний, а з пасивного нові слова в активний. Бувають випадки, коли слова ви-ходять із активного словника, а згодом повертаються до нього знову. Так сталося, наприклад, з іменами генерал, полковник, офіцер, міністерство, які наповнені но-вим змістом, повернулися у нашу мову.

 

ДЖЕРЕЛА, ПОХОДЖЕННЯ, СПОСОБИ ТВОРЕННЯ ТЕРМІНОЛОГІЧНОЇ ЛЕКСИКИ

 

Лексична система української мови сформувалася в ході тривалого історич-ного розвитку. У її лексичному складі розрізняють дві групи слів за походжен-

ням – власні і запозичені.

До власної лексики належать слова, що входили в українську мову в різні історичні періоди, починаючи з найдавніших – індоєвропейські (мати, брат, доч-ка, бик, вовк, м’ясо, сіль), спільнослов’янські (свідок, посол, боліти, холодний, дев ’ ять, я, він, там), східнослов’янські (батько, дядько, кулак, собака, урожай, хороший, сьогодні, тепер), власне українські (багаття, батьківщина, напувати, очолити, линути, малеча, гай, смуга, дружина, мрія, бандура, розкішний, чарів-ний).

У різні історичні епохи українська мова збагачувалася словами, запозиче-ними з інших мов. У сучасній українській мові їх порівняно небагато – 10-15%.

Усі запозичення української мови поділяють на дві групи:

1) слова, запозичені зі слов’янських мов (з польської (скарб, байка, полковник, петрушка, барвінок), російської (паровоз, завод, взвод, безробіття, декабрист), білоруської (дьоготь, бадьорий) та ін.);

2) слова, запозичені з неслов’янських мов: з грецької (ангел, монастир, історія, біографія, поема, атмометр), латинської (акваріум, радіус, активатор, дикта-тура), тюркських (атаман, сарай, барабан, кизил, базар), французької (парад, кабінет, сержант, сюжет, ажур, салют), англійської (матч, баскетбол, смо-кінг, мітинг, лідер, фініш, бар), німецької (офіцер, штаб, єфрейтор, бухгалтер, вексель, масштаб), голландської (флот, брезент, дамба), італійської (банк, опера, помпа), іспанської (гітара, карамель, пума), фінської (камбала, морж, пельмені).

Використовуючи іншомовне слово в мовленні, зокрема й у діловому, слід добре усвідомлювати його значення; іноді замість іншомовних слів доречно викорис-тати рівноцінні українські відповідники, пор.: анархія – безладдя; дебати – обго-ворення; дефект – недолік, вада, хиба; конвенція – угода; лімітувати – обмежу-вати; прерогатива – перевага; репродукувати – відтворювати; симптом – оз-нака.

Способи творення термінологічної лексики

Термінологічна лексика, як частина словникового складу мови володіє ря-дом цікавих якостей. Саме вона перебуває в стані активного розвитку у порівнян-ні з іншими частинами словникового складу мови. Саме на матеріалі терміноло-гічної лексики найбільш явно проявляється дія законів мови, а головним чином – словотвірних. Для нових об’єктів номінації використовуються всі способи слово-твору, що є наявними у даній мові, будь-які, а особливо лексичні ресурси націо-нальної мови, ресурси міжнародного словникового фонду, лексика інших націо-нальних мов. При цьому термінологічне словотворення не повторює механічні прийоми загальнолітературного творення слів. Відбувається своєрідний «при-родній відбір» тих способів і конкретних засобів словотвору, які б відповідали вимогам щодо спеціальних найменувань та їх функцій у мові науки. А це в кін-цевому результаті призводить до відбору і формування деривативних морфем і цілих моделей, що спеціалізуються у вираженні певних значень.

Виявлення особливостей словотвору і продуктивних для даної сфери слово-творчих моделей значно б полегшило і активізувало засвоєння лексичного і гра-матичного матеріалу. Саме в області засвоєння словотворчих закономірностей і можливостей вивчення мови необхідний строгий і обґрунтований відбір всіх сло-вотвірних засобів, потрібно створити так звану систему вправ, яка б являлась обо-в’язковим компонентом роботи над лексикою.

Як уже було зазначено вище, існує багато визначень терміна, які відобра-жають різні підходи їх авторів до даного поняття. Більшість вчених підкреслюють функціонально-смислову сторону терміна і погоджуються на розумінні терміна, як слова чи словосполучення, пов’язаного з поняттям, що належить до певної області знань чи діяльності. Важливим моментом являється питання про розріз-нення понять «термінологія» і «номенклатура».

Спірним також залишається питання про те, якими граматичними катего-ріями може бути представлена термінологічна лексика, бо вона найчастіше пред-ставлена в основному іменниками та словосполученнями на їх основі.

Таким чином, будь-яка мовна система, яка представляє ту чи іншу область знань, включає в себе термінологію, представлену сукупністю іменників та імен-никових словосполучень (які називають поняття даної області), а також словофор-ми з термінізованими значеннями, такі як дієприслівники, прислівники, прикмет-ники, за допомогою яких і реалізуються наші знання про певну область науки чи техніки.

У лінгвістичній літературі встановилась міцна традиція вбачати в природі терміна певну кількість ознак. Серед таких ознак основними вважаються сис-темність (систематичність), однозначність, точність, стилістична нейтральність, лаконічність, відсутність емоційної чи експресивної вираженості.

З приводу наявності чи відсутності у термінів тих чи інших ознак серед лінгвістів не припиняються суперечки. Слід відмітити, що для правильного розу-міння особливостей функціонування термінів має висунута А. А. Реформатським ідея термінологічного поля. За визначенням А. А. Реформатського, поле для тер-міна – це дана термінологія, за межами якої слово втрачає свою характеристику терміна, термін пов'язаний не з контекстом, а з термінологічним полем, яке і за-міняє собою контекст. Саме виходячи з цього твердження слід розглядати всі ознаки терміна.

Визначаючи системність, як одну з основних ознак терміна, слід пам’ятати, що системні відносини термінів дійсні лише в межах термінології однієї області знань. Одним з найсуттєвіших лінгвістичних джерел системності в термінологіч-ній сфері виступає системність морфології і словотвору. Терміни у своїй більшос-ті, як і звичайні слова, утворюються на базі засобів загальної мови. Однак, взявши за основу уже існуючі в мові способи і моделі словотворення, мова науки і тех-ніки виробляє свою словотворчу підсистему, пристосувавши її до основних вимог і функцій термінологічної лексики і мови науки в цілому. Таким чином, слово-твірні засоби в термінології являють собою певну систему.

Для термінологічної системи характерні такі способи творення:

1) морфологічний спосіб (за відповідними словотвірними моделями);

2) семантичний, що реалізується за допомоги розвитку спеціальних значень у словах природної мови;

3) різні типи запозичень (слово­твірне та семантичне калькування).

Наукові терміни української мови утворюються такими основними спосо-бами:

1. Вторинна номінація - використання наявного в мові слова для називання наукового поняття: гідрометричний равлик, споживчий кошик, гальмівний ба-рабан, відплив капіталу, миша комп’ютера, вексельний портфель, брівка тран-шеї, поливне крило, камера дробоструминна, підварювання кореня шва, струм зварювання. Це найдавніший спосіб термінотворення.

2. Словотвірний - утворення термінів за допомогою префіксів (над виробни-цтво, пере зволоженість, по глинач, без дефектний), суфіксів (підгорталь ник, обо-ротн ість, вал ик, жорстк ість, потужн ість), складанням слів і основ (вакуум-помпа, матеріаломісткість, сумішоутворювач, термообробка, тепловіддача, спектрометр), скороченням слів (СЕП (система електронних платежів), МК (магістральний ка-нал). Цей спосіб термінотворення - один із найпродуктивніших на всіх етапах становлення термінології, включаючи сучасний.

3. Синтаксичний - використання словосполучень для називання наукових по-нять: планування виробництва, капіталодефіцитні країни, керування дистанцій-но-масштабне.

Терміни-словосполучення становлять понад 70% сучасних термінів. Синтаксичний спосіб - найпродуктивніший спосіб творення термінів у наш

час.

4. Запозичення - називання наукового поняття іншомовним словом: контро-лінг, ліверидж, седиментація, картридж, бюргшафт.

Причини запозичання термінів різноманітні:

- запозичання терміна разом з новим поняттям: бонус «додаткова винагоро-да», «додаткова цінова знижка», «комісійна винагорода»;

- паралельне використання власного і запозиченого терміна в різних сферах (наприклад, науковій і навчальній): іригація - зрошення; рамбурсувати - повер-тати борг; процент – відсоток; суфозія – вимивання; імпорт - ввіз;

- пошук досконалішого терміна, внаслідок чого паралельно існують запози-чені і власні терміни: пролонгація - продовження терміну чинності угоди;

- відсутність досконалого власного терміна, який би відповідав вимогам до терміна: ліквідат - юридична особа - боржник, до якої висунуто фінансові вимо-ги у зв’язку з її ліквідацією.

Неоднозначним є і ставлення до запозичених термінів. Деякі термінознав-

ці - так звані пуристи - заперечують потребу запозичати терміни з інших мов, на-томість пропонуючи творити терміни з ресурсів власної мови (такі спроби були в німецькій, чеській, російській мовах, у 20-х роках ХХ століття - і в українській). Проте насправді це не завжди вдається. Інші науковці розглядають запозичення як об’єктивну реальність мовного життя, але вважають, що іншомовних слів у термі-нології не повинно бути більше 15%, оскільки наявність більшої кількості запози-чень призводить до втрати термінологією національного обличчя.

Проте слід негативно оцінювати вживання запозичених слів за наявності власних термінів (винагорода - диспач; водозбір – аквілегія; звуження - інфлю-вання (національної валюти) та паралельне вживання запозичень із тим самим значенням з кількох мов (акцептант (лат.) - тросант (нім.); жиро (італ.) - індосамет (нім.); ревалоризація (фр.)- ревальвація (лат.).

Терміни різноманітні за структурою, походженням і способами творення. За структурними моделями терміни переділяють на:

ü однокомпонентні терміни, наприклад: паритет, резолюція, субстрат, паралінгвістика;

ü двокомпонентні терміни – найчастіше це словосполучення імен­ник + іменник, наприклад: ректифікація кордону, стратегія спілкування, дискурс культури, універсали культури; або прикметник + іменник, наприклад: унітарна держа-ва, цивільна відповідальність;

ü трикомпонентні конструкції, до складу яких можуть входити прийменники:
а) прикметник + прикметник + іменник, наприклад: щілинні приго­лосні звуки,

вільна економічна зона, центральна виборча комісія;

б) прикметник + іменник + іменник, наприклад: структурний тип речення,

адитивний синтез кольору, маскультурний код мови,пасивний словник

мовця;

в) іменник + прикметник + іменник, наприклад: форма релігійного світогляду,

речення з однорідними членами, ревізія міжнародного договору, теорія лін-

гвістичної відносності;

г) іменник + іменник + іменник, наприклад: категорія числа імен­ника, позо-

лота обрізів видання;

ü багатокомпонентні аналітичні терміни, що мають чотири і більше ком-понентів, наприклад: автоматичний стапельний приймальний пристрій, визначення авторських і суміжних прав.

 

ПРАВИЛА ВЖИВАННЯ ТЕРМІНІВ

1. Термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику формі

(діловодство, але не діловедення, справоведення, ділопроізводство та ін.).

2. Термін повинен вживатися з одним значенням (циркуляр – це розпоряджен-

ня, які повинні виконуватися всіма підвідомчими даній організації установа-

ми й підприємствами; а це означає, що циркуляр – це лише директивний лист,

а не лист будь-якого типу, і таким словом можна називати лише докумен-

ти цього типу).

3. Якщо термін – багатозначне слово, то вживати його в парі з означенням (зварю-

вання – автоматичне, газове, двобічне, імпульсне, контактне, під флюсом).

4. Не зловживати словами-термінами іншомовного походження, якщо є відпо-

відники в українській мові (дебати – обговорення, прерогатива – перевага).

5. При користуванні терміном слід суворо дотримуватись правил утворення

від нього похідних форм: якщо словник або довідник дає лише певні форми,

то «утворювати» ще якісь слова для власного вжитку забороняється, напри-

клад: акт – Р. в. акта (а не акту, як у загальновживаному слові), мн. – акти.

6. При укладанні документа службова особа повинна звіритися за словником,

якщо певний термін викликає у неї сумніви, і не пускати в обіг слів, утворе-

них кимось на заміщення наявних у словнику загальнолітературних термінів.

Наприклад: є терміни позаштатний фонд і несписочний фонд, проте дехто, по-

рушуючи норми літературної мови, вживає неправильний вислів безлюдний

фонд.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запозичення - називання наукового поняття іншомовним словом: контролінг, ліверидж, седиментація, картридж, бюргшафт.

багатокомпонентні аналітичні терміни,що мають чотири і більше компонентів, наприклад: автоматичний стапельний приймальний пристрій, визначення авторських і суміжних прав.