У класичному розумінні протекціонізм (від латинського protectio – покровительство, захист) трактується як «державна політика, спрямована на заохочення вітчизняної економіки, її захист від іноземної конкуренції, на розширення зовнішніх ринків». В історичному розрізі політика протекціонізму широко застосовувалася на етапі початкового нагромадження капіталу, оскільки сприяла прискореному розвитку промисловості та концентрації капіталів. Політика протекціонізму як різновид державної економічної політики здійснювалася й здійснюється всіма розвинутими країнами світу. До набуття статусу світових економічних лідерів її схвалювали і Великобританія (до середини XIX ст.), і США (до початку XX ст.).
Підтримання ідеї вільної торгівлі декларував у своїх працях французький економіст і публіцист Ф. Бастіа. У “Економічних софізмах” він зазначав, що “свобода торгівлі вирівнює умови виробництва – прямого чи непрямого, тому що вона залишає тільки неминучі відмінності, які полягають у транспортних витратах…Якщо дві країни поставлені в неоднакові умови виробництва, то з них обох від свободи обміну виграє насамперед та, яка поставлена природою в менш сприятливі умови”. Вищеподаними аргументами вчений завдав суттєвого удару протекціоністським ідеям.
Як основні риси митних відносин між країнами наприкінці ХІХ–початку ХХ ст. виокремлюють: активізацію застосування протекціоністських заходів, перші спроби утворення митних союзів; інтенсивну мілітаризацію економік європейських країн, що потребувало застосування протекціоністських методів розвитку промисловості та обмеження залежності від імпорту.
