ЕТАПИ СПОСТЕРЕЖЕННЯ1. Підготовка спостереження, складання програми (визначається об’єкт, предмет, мета і завдання тощо). 2. Розробка технічної документації (інструментарію): · картка спостерігача; · протокол спостереження, розширений варіант картки; · щоденник спостереження, де щоденно фіксуються висловлювання і особливості поведінки окремих осіб, власні міркування, складнощі проведення тощо) · фото-, звуко-, відеозаписи. 3. Збирання первинної емпіричної інформації. 4. Написання звіту про результати дослідження. Тут вказується місце, час, обставини проведення спостереження, вид, робляться висновки.
5. Соціальний експеримент – це метод збору первинної інформації, де в якості „експериментального об’єкта” виступає певна група людей, поставлена в умови експерименту.
ВИДИ ЕКСПЕРИМЕНТІВ 1. За характером досліджуваного об’єкта: соціально-економічні, соціально-психологічні, соціально-правові тощо. 2. За характером експериментальної ситуації: полевий (об’єкт знаходиться в природніх умовах), та лабораторний (об’єкт включений в спеціально підготовлені умови). 3. За логічною структурою доказу гіпотези: паралельний (одночасно беруть участь 2 групи, одна з них контрольна, а інша експериментальна. В контрольній групі експеримент не проводиться, а потім співставляються результати); послідовний (аналізу піддається одна й та сама група, що спочатку є контрольною, а потім експериментальною. Отримані результати порівнюють).
ТЕМА 7. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУПІЛЬСТВА ТА СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ ПЛАН 1. Поняття соціальної структури суспільства. 2. Підходи до аналізу соціальної структури суспільства. 3. Соціальна мобільність та її особливості. Канали соціальної циркуляції.
1. Поняття соціальної структури суспільства. Поняття „соціальна структура” використовують в 2х розуміннях: · в широкому значенні це побудова суспільства в цілому та система зв’язків між його елементами; · у вузькому розумінні - це сукупність взаємопов’язаних соціальних груп та спільнот, що взаємодіють між собою.
Сюди включені такі спільноти: - соціальні (класи, страти, групи); - соціально-демографічні (в залежності від віку (молодь, пенсіонери, діти) та статі (жінки, чоловіки)); - професійно-кваліфікаційні (за родом занять – лікарі, вчителі); - національно-етнічні (болгари, українці, гагаузи); - соціально-територіальні (за типом поселень – сільські, міські, селищні);
Вихідним в розумінні соціальної структури суспільства є поняття „соціальна група” – це відносно стійкі спільноти людей, що склалися історично і відрізняються за місцем та роллю в системі соціальних зв’язків. Слід відрізняти соціальні групи від випадкових випадкових нестійких об’єднань, наприклад, пасажирів автобусу, любителів книг, тощо.
2. ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ СУСПІЛЬСТВА 1. Класовий – центральне місце в соціальній структурі займають класи, які обумовлені поділом праці та виробничими відносинами. За марксизмом класи – це великі групи людей, які відрізняються між собою місцем в системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю в суспільній організації праці, способом отримання і розміром доходів. Поряд з класами виділяють класоподібні соціальні групи: · інтелігенція (люди, що займаються висококваліфікованою розумовою працею); · спеціалісти-управлінці, так звана номенклатура чи бюрократія (люди, що знаходяться при владі).
В сучасному суспільстві грубо виділяють такі класи: 1. Управлінська бюрократія та рядове чиновництво; 2. Господарські керівники вищої, середньої та нижчої ланки; 3. Кваліфіковані і некваліфіковані робітники державних підприємств; 4. Землероби; 5. Інженерно-технічні працівники; 6. Науково-технічна і гуманітарна інтелігенція; 7. Учні та студенти; 8. Особи, що займаються індивідуально-трудовою діяльністю (легально і нелегально), приватні підприємці; 9. Декласовані елементи (злочинці, бомжі).
Окрім того, зустрічається ще й такий поділ на класи: 1. Вищий клас – ті, хто володіє чи прямо контролює виробничі ресурси. 2. Середній клас – включає більшість „білих комірців” і професіоналів. 3. Робітничий клас. 4. Селяни – люди, зайняті с/г. На сучасному етапі йде процес відтворення якісно нової соціальної структури, яка несе відбиток нових економічних, політичних ат соціальних відносин.
2. Стратифікаційний підхід – термін стратифікація походить від латинського strata – прошарок. Страта – це група людей, які об’єднані однією чи кількома ознаками спільними соціальними ознаками: рівень освіти, умови праці, розмір прибутків, побутові умови тощо. Стратифікація – це нашарування груп, які мають різний доступ до соціальних благ в силу їх становища в соціальній ієрархії. Страти в суспільстві розміщені ієрархічно. Основа стратифікації – соціальна нерівність між членами суспільства, вона підтримується і регулюється різними соціальними інститутами, постійно відтворюючись. ВИДИ СТРАТИФІКАЦІЇ · закрита – передбачає жорстка межі страт, заборону переходу із однієї страти в іншу (кастовий лад в Індії, в країнах Африки); · відкрита – не обмежує перехід з однієї страти в іншу, не має заборони на змішані шлюби тощо. Згідно теорії стратифікації західне суспільство пройшло еволюцію від пірамідального типу структури суспільства до ромбовидного, де середній прошарок є найчисельнішим.
Основою віднесення себе до певного прошарку є матеріально-економічний достаток чи диференціація прибутків. До вищого прошарку – відносять людей, прибуток яких є достатнім для того, щоб ні в чому собі не відмовляти. До середнього прошарку – відносять людей, прибуток яких такий, що вистачає для придбання необхідних продуктів, товарів і послуг. До нижчого прошарку – відносять людей, прибутку яких ледь вистачає лише для придбання продуктів харчування, вони часто гроші беруть в борг.
Представники цих прошарків можуть відноситись до різних суспільних груп (робітники, селяни, інтелігенція тощо). Будь-яке суспільство – ієрархічне, і соціальна нерівність – це об’єктивне явище, що є наслідком нерівності позицій. Суспільство без розшарування – це міф. Соціальна стратифікація – це постійна характеристика для будь-якого суспільства. Форми стратифікації (розроблені соціологом П.Сорокіним в роботі „Соціальна і культурна мобільність”)
1. Економічна стратифікація – виникає на базі майнової нерівності. Флуктуації (коливання) відносяться до економічного падіння і підйому соціальних груп, та до росту і скорочення економічної стратифікації всередині групи. Майнова основа стратифікації періодично змінюється, відповідно сприяє розпаду складних стратифікаційних пірамід і появи нових, тобто у всіх соціальних груп є шанс. 2. Політична стратифікація – виникає на основі політичної нерівності. Гіпотеза зникнення політичних страт невірна. В політичних змінах немає постійної тенденції до скорочення стратифікації, цьому сприяє те, що в будь-якому суспільстві йде боротьба між силами стратифікації та силами політичного вирівнювання. 3. Професійна стратифікація –проявляється в двох формах – у формі ієрархії основних професійних груп; у формі внутрішньої професійної стратифікації.
Соціальна стратифікація сучасного українського суспільства: 1. Загальноукраїнські елітні групи – володіють власністю, яка розмірами досягає найбільших західних багатств. 2. Регіональні та корпоративні еліти – власники значних за українськими масштабами багатств та впливу на рівні регіонів. 3. Український верхній середній клас – володіє власністю і прибутками, яка дорівнюють західним стандартам життя. 4. Український динамічний середній клас – володіє власністю, яка забезпечує середньо українські стандарти життя. 5. Аутсайдери – характеризуються низькою соціальною активністю та невеликими прибутками. 6. Маргінали – характеризуються низькою адаптацією і антисоціальними установками. 7. Криміналітет. 3. Соціальна мобільність та її особливості. Канали соціальної циркуляції. Соціальна мобільність – це будь-яке переміщення індивіда чи соціального об’єкта з однієї соціальної позиції в іншу. ТИПИ СОЦІАЛЬНОЇ МОБІЛЬНОСТІ: 1. Горизонтальна – переміщення соціальних об’єктів в межах одного соціального прошарку; 2. Вертикальна - переміщення соціальних об’єктів з одного соціального прошарку в інший. Буває 2-х типів: · висхідна · нисхідна
Якщо не відбувається вчасний перехід людей по вертикалі, то з часом накопичується „горючий матеріал в соціальному плані”, це призводить до бунту.
КАНАЛИ СОЦІАЛЬНОЇ ЦИРКУЛЯЦІЇ – (це мембрани, отвори, ліфти, через які індивіди можуть переміщатися вгору та вниз). Ці функції виконують соціальні інститути, насамперед: · армія; · церква; · освіта; · політичні партії та організації; · професійні організації; · сім’я.
ПІДСУМОК: в стабільному стані будь-яке суспільство здійснює соціальну циркуляцію. Розподіл індивідів за стратами здійснюється за допомогою соціальних інститутів. Ніколи не існувало суспільство, в якому б була відсутня вертикальна мобільність, і вона була б абсолютно вільною, без опору.
ТЕМА 8. СОЦІОЛОГІЯ СІМ’Ї ПЛАН 1.Соціологія сім’ї як галузь соціології. Сім’я та шлюб. 2.Типи сімей. Функції сім’ї. Життєвий цикл. 3.Історичний розвиток сімейних відносин.
1. Соціологія сім’ї як галузь соціології. Сім’я та шлюб Соціологія сім’ї – це галузь соціології, яка вивчає формування, розвиток і функціонування сім’ї та шлюбних стосунків в конкретних культурних і соціально-економічних умовах.
Ключовими поняттями та об’єктом вивчення є сім’я та шлюб.
Сім’я – засноване на шлюбі або кровному спорідненні об’єднання людей, пов’язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю один перед одним; це соціальний інститут та одночасно мала соціальна група, що має історично визначену організацію, члени якої пов’язані шлюбними та родинними відносинами. Соціальна необхідність сім’ї зумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтворенні населення.
Шлюб – соціальна форма відносин між чоловіком та жінкою: відносно стійкі подружні відносини, що склалися історично, отримали державну санкцію черех реєстрування і внаслідок цього створюють для батьків та дітей певні права та обов’язки, породжують правову та моральну відповідальність членів сім’ї один перед одним, державою та суспільством.
2. Типи сімей. Функції сім’ї. Життєвий цикл. Типи сімей за складом: - Нуклеарна – подружжя і діти, що не перебувають у шлюбі. - Розширена або складана – 2-3 і більше поколінь, що проживають разом і ведуть спільне господарство. - Повна – коли є обидва члени подружжя; - Неповна – відсутній один з членів подружжя.
Типи сімей за владою та ієрархією: - патріархальна; - матріархальна; - егалітарна чи біархатна (рівноправ’я).
Типи умовами між особистісних відносин: - авторитарна – основана на підкоренні жінки та дітей чоловіку; - демократична – розподіл ролей відбувається у відповідності з особистими якостями та здібностями членів сім’ї. Функції сім’ї: · репродуктивна: біологічне відтворення населення, прагнення мати дітей; · виховна: соціалізація молодого покоління, підтримка культурного розвитку суспільства, задоволення потреби в батьківстві, контактах з дітьми тощо. · Господарсько-побутова: підтримка фізичного здоров’я, догляд за дітьми, одержання господарсько-побутових послуг одним членам сім’ї від інших; · Економічна: економічна підтримка неповнолітніх і непрацездатних членів родини, одержання матеріальних засобів тощо; · Функція первісного соціального контролю: моральна регламентація поведінки членів сім’ї в різних сферах життєдіяльності, відповідальність і зобов’язання у відносинах між подружжям, батьками та дітьми, представниками старшого і середнього поколінь, формування і підтримка правових і моральних санкцій за негативну поведінку і порушення моральних норм взаємовідносин між членами сім’ї. · Духовна: духовне взаємозбагачення членів сім’ї, розвиток особистості. · Соціально - статусна: надання певного соціального статусу, відтворення соціальної структури. · Дозвільна: організація раціонального дозвілля, соціальний контроль у сфері дозвілля між особистісних інтересів; · Емоційна: емоційна стабілізація індивідів та їх психологічна терапія, одержання індивідами психологічного захисту, задоволення потреби у щасті та любові. · Сексуальна: сексуальний контроль і задоволення потреб. Часто сучасна сім’я не в змозі виконати всі ці функції, тому виникають конфлікти, насамперед це: - конфлікти ролевих образів (пов’язані з неправильними формуваннями уявлень про образ сім’ї); - між ролеві конфлікти (протиріччя криються в протилежності ролевих очікувань); - внутрішньо ролевий конфлікт (одна роль включає в себе протиречиві вимоги).
Життєвий цикл сім’ї 1. Утворення сім’ї – вступ в перший шлюб; 2. Початок дітонародження – народження першої дитини; 3. Закінчення дітонародження – народження останньої дитини; 4. „Порожнє гніздо” - вступ у шлюб і відділення від сім’ї останньої дитини; 5. Припинення існування повної сім’ї – смерть одного із подружжя.
3. Історичний розвиток сімейних відносин. Ще з давніх давен мудреці стверджували, що у внутрішньому світі особистості – джерело її щастя і нещастя, що, не пізнавши і не зрозумівши самого себе, людина не зрозуміє й інших; вони прагнули пізнати людську душу, її сутність, початок формування якої закладається сім’єю. Саме сім’я на протязі століть виступає необхідним компонентом соціальної структури суспільства, одною з найбільш усталених форм соціальної спільності людей. Значний потенціал сім’ї, що проявляється у всіх сторонах і на всіх етапах процесу становлення і розвитку особистості, специфічність, комплексність сімейного впливу на свідомість і поведінку, роблять її не лише оптимальною, але й незамінною формою відтворення суспільства, розуміючи під останнім не лише дітонародження, а й соціалізацію особистості. Ще Арістотель відмічав: "…дім, перш за все, і дружина, і бик-землепашець. Відповідно, спілкування, яке природнім шляхом виникає для задоволення повсякденних потреб, є сім'я; про членів сім'ї Харонд каже, що вони їдять з одного ларя, а Епіменід Критянин називає їх такими, що кормляться із одних ясель". В давні часи сім’ю та шлюб можна охарактеризувати не як стійкі, а змінні інститути; більш того, коли виникло людство, шлюб взагалі не був відомим. Китайські літописи розповідають, що спочатку люди нічим не відрізнялись від тварин за своїм способом життя: жінки належали всім чоловікам, внаслідок чого діти ніколи не знали своїх батьків. Геродот, Страбон, Пліній, Плутарх повідомляють про безладність статевих стосунків у племен. За Геродотом, агафірси – сусіди скіфів, “…зі своїми жінками живуть разом, і тому всі вони брати, у массагетів жінки – спільне надбання, аусійці в Лівії спілкуються зі своїми жінками всі разом, як з худобою, і не мають власних дружин…”. Отже, первісні люди вели стадний спосіб життя і економічно залежали від нього, вони не знали соціальної регламентації шлюбних зв’язків і повністю знаходились в полоні біологічних інстинктів, господарював проміскуїтет. Поступово коло осіб, між якими існувала необмежена свобода в статевих відносинах, одобрюваних суспільством, звужувалось. З нього виключались близькі родичі, і перш за все - батьки й діти. Утворилась кровноспоріднена сім’я, в якій допускались статеві зв’язки між одним поколінням (брат та сестра) і заперечувались між різними. Наступною формою організації сім’ї стала сім’я пуналуа – група чоловіків була в шлюбі з групою жінок. З розвитком продуктивних сил виникла об’єктивна потреба у збільшенні чисельності племені, що потребувало обмеження кровозмішання, яке вело до зменшення населення. Виникла екзогамія (звичай, який строго заперечував статеві відносини в межах роду). Шлюби дозволялись лише між представниками різних родів. Поступово шлюб був замінений парним. Для матріархату характерне економічне панування жінки, обумовлене тим, що в організації побуту її праця займала перше місце. Поява приватної власності привела до встановлення фактичної зверхності в сім’ї чоловіка і батька. Парний шлюб, пов’язаний з відносною свободою жінки, не давав чоловіку впевненості у батьківстві. Виникла нова форма парної сім’ї – патріархальна. Вона забезпечувала чоловіка як батька та власника законних спадкоємців. Першими письмовими законами про шлюб були закони царя Хаммурапі – збірка цивільного й кримінального права, випущена в Древньому Вавилоні. За цими законами дівчата належали своїм батькам до тих пір, доки не були куплені майбутнім чоловіком. Шлюб мав характер економічної, соціально-побутової угоди, контракту між чоловіком та жінкою. Майже у всіх давніх культурах шлюби-угоди були звичайним явищем. Наречений платив викуп за наречену, найчастіше це була ділянка землі. У випадку розлучення за ініціативою чоловіка власність, отримана за рахунок викупу і діти, народжені в шлюбі, переходили до жінки. У тих випадках, коли подружжя не могло вирішити свої суперечки, у Вавилоні практикувався звичай випробування водою: якщо обвинувачений міг плавати, то вважалося, що його оберігають боги, він визнавався невинним, якщо ж хтось із подружжя починав тонути, це було доказом вини. Соціально-побутові відносини між подружжям в Древньому Єгипті також носили відтінок економічних та політичних уподобань: часто в шлюб вступали брати й сестри, щоб не ділити спадок, фараони одружувались навіть зі своїми дочками, щоб зберегти трон та династію. Так, наприклад, Клеопатра (30 рр. до н.е.) спочатку була жінкою свого старшого брата, а після його смерті – молодшого. Ті ж привілеї отримав Марк Антоній, який був її останнім чоловіком. Однак, великого значення надавалось і задоволенню духовних потреб в шлюбі: поезія та пісні кохання звернені до романтичної любові, і часто зустрічаються в піснях слова ”брат” та “сестра” в значенні коханої, близької людини: “Я побачив сестру мою, і душа моя зраділа, а руки мої широко розкрились для обіймів, і серце від щастя з грудей моїх ледве не вискочило…”. Хоча жінок поважали і їх права оберігалися законом, у відповідності з релігійними догмами їх вважали нижчими істотами. Так, автор біблейської книги Іова (6-4 ст. до н.е.) відмічав, що прокляття нечистого народження висить над людиною: “Хто може чисте добути з бруду? Як може людина бути праведною перед Богом? Як може вона, народжена жінкою, бути чистою? ”. Грецька цивілізація найбільш яскраво виражена через два найвідоміші поліси – Афіни та Спарту, які відрізнялися між собою як за способом управління, правами та обов’язками громадян, так і за відношенням до шлюбу та організацією сімейного життя. Спартанські чоловіки й жінки приймали участь в шлюбних ритуалах, суть яких заключалась в інсценуванні викрадення нареченої в її новий дім. Наречений, однак, продовжував жити в солдатському бараці, лише вночі приходячи до своєї жінки. До 60 років чоловік продовжував харчуватися разом із солдатами, так як за уявленнями спартанців, досить часта інтимна близькість ставала перешкодою збереженню сил воїна. Хоча загальноприйнятою формою шлюбу була моногамія, шлюб мав відкритий характер, жінки користувалися більшою свободою, мали значну політичну силу, володіли великими земельними наділами. В Афінах же жінки фінансово і юридично залежали від чоловіків, в їх обов’язки входила організація побуту, догляд за дітьми. Відомий давньогрецький філософ Піфагор Самоський відмічав, що від чоловіків бере початок порядок і світло, а від жінок – темрява і хаос. Перші закони про шлюб приписують засновнику Риму, Рамулу. За ними жінка після вступу в шлюб ставала частиною власності чоловіка, закон зобов’язував повністю пристосовуватись до характеру чоловіка, який, в свою чергу, керував жінкою як своєю необхідною власністю. В епоху раннього середньовіччя відношення до шлюбу та сім’ї рідко пов’язували з романтичними почуттями. Існували три найбільш поширені точки зору щодо цього: за першою шлюб та сім’я вважались даром Бога, їх призначення – народження дітей. За другою шлюб – це необхідне зло, і краще одружитися, ніж згоріти від любовної пристрасті. Третя точка зору зводилась до того, що шлюбу і сімейного життя взагалі слід уникати, щоб повністю присвятити себе релігії. В період раннього християнства відбулися зміни в законах про шлюб, так, заперечувались полігамні шлюби й левірат (звичай, за яким брат померлого повинен одружитися на його вдові). Тертулліан вважав, що якщо б Бог позитивно відносився до полігамії, то не взяв би лише одне ребро Адама для створення Єви. В II столітті н.е. шлюб визнавався “ділом рук Сатани“, а відображенням зла виступало тіло жінки, Тертулліан проголошував, що жінка – це прекрасний храм, який побудований над глибокою прірвою, “… жінко, ти – ворота Сатани, ти збиваєш з істиного шляху того, кого не можна вразити відкрито…”. В кінці V ст.н.е. Західна Римська імперія була завойована північними племенами варварів (476 р.), які принесли свої поняття щодо організації сімейного побуту та шлюбу, свої сімейні звичаї та обряди; стрижневим уявленням яких було те, що шлюб в цілому існує заради сім’ї, економічної та сексуальної зручності. Почалась так звана “епоха Середніх віків”. З посиленням влади королів феодали поступово втрачали право приймати рішення про створення сімей своїх васалів та смердів. Популярності набув новий романтичний напрям “вишуканого кохання” трубадурів у Південній Франції, який поширився і в інші країни. Принципи лицарського кохання втілені в “Легенді про розу”, в житті французького філософа, поета, богослова П’єра Абеляра і його коханої дівчини Елоїзи. Однак, романтичне відношення до жінки і критикувалось, так, наприклад, відомий філософ і теолог Фома Аквінський розглядав жінку лише як зіпсований варіант чоловіка. В епоху Ренесансу, головною рисою якої став гуманізм, особистість отримала більшу свободу в різних сферах життя, нові свободи породжували нові думки: деякі ототожнювали жінку з Євою, з її гріховним та плотським началом, а інші – навпаки, вважали жінку втіленням символу чистоти й святості, як Пречиста Діва. Деяких жінок вважали відьмами і влаштовували на них полювання. В XVI ст. в Західній та Центральній Європі виник широкий суспільний рух, який отримав назву Реформації, і в першу чергу він прийняв форму боротьби проти католицької церкви. Одним з його результатів була зміна законів про шлюб та організацію сім’ї. Видатний представник Реформації в Германії Мартін Лютер вважав, що мета створення сім’ї – народження дітей і сумісне життя подружжя у взаємній вірності. В XVII ст. в Германії, Голландії, Шотландії найпоширенішим поглядом на сім’ю був погляд як на духовну єдність чоловіка й жінки. Моногамія як форма шлюбу була закріплена з виникненням приватної власності на засоби виробництва з розподілом суспільства на класи. З переходом до феодалізму суспільством був встановлений єдиний і обов’язковий церковний шлюб (хоча кріпосні селяни могли вступати в нього з дозволу свого господаря-феодала, часто за його вибором). Однак, якщо брати форми шлюбу в цілому на різних територіях, то можна сказати, що вони досить багатоманітні, адже і зараз в деяких країнах існує патріархальна сім’я в формі полігамного шлюбу, коли чоловік має декілька жінок або ж і цілий гарем; а в деяких племенах Тібету, Південної Америки, Африки формою шлюбу виступає поліандрія; в Індії є поширеною братерська сім’я, фратеріальна – коли жінка старшого брата стає спільною дружиною для всіх братів. На сучасному етапі в Україні можна умовно визначити декілька типів шлюбів: традиційні, які за організацією сімейного життя подібні до загальноприйнятої моногамної форми; шлюб для зручності, особистісного інтересу – основою залишається фінансова сторона, сексуальні відносини, можливість досягти престижу, в цьому шлюбі кожен партнер задовольняє свої специфічні потреби; юридично не оформлені союзи, коли партнери можуть розійтися в будь-який час, не маючи проблем з оформленням відповідних документів; шлюб по любові, - почуття подружжя знаходяться в постійному розвитку, коли минуле, теперішнє та майбутнє зливається в один напрям – жити заради коханої людини. Сутність сімейних відносин своєрідно проявляється у всіх елементах і сторонах цього соціального явища, визначаючись її положенням у суспільній системі, у ролі в житті кожної особистості. Соціальну сутність сім’ї можна прослідкувати в залежності між шлюбно-сімейними відносинами та розвитком суспільства, перш за все, змінами провідних елементів соціально-історичного розвитку, а також в особливостях внутрішньої організації сім’ї, як цілісної системи відносин в закономірностях її змін. Питання природи внутрішнього зв’язку між членами сім’ї до цих пір являється предметом гострих дискусій. Так, ідеалісти й теологи пояснюють це деяким ідеальним поняттям чи божественною настановою. Точка зору об’єктивного ідеалізму в історії філософії найбільш рельєфно виражена у вченні Гегеля, який розглядає сім’ю як безпосередню субстанціональність Всесвітнього Духу, як результат прояву волі Абсолютної Ідеї. Суб’єктивні ж ідеалісти вважали першоосновою сім’ї психіку і свідомість індивіда, заперечуючи об’єктивний характер сімейно-шлюбних відносин, проповідуючи свободу вибору форм шлюбу (фрейдисти та неофрейдисти). За християнською релігією, велич подружжя – найтіснішого і найбільшого із зв’язків, - вознесена Христом до гідності таїнства, об’явлена у вислові із проповіді св. Павла, який порівнює подружню любов з любов’ю до Христа: “Чоловіки, любіть своїх жінок, як Христос полюбив церкву…”. Перед кожним партнером, окрім обов’язків, Бог ставить особливе завдання, тому треба зрозуміти призначення (logos) кожної індивідуальної сім’ї і її покликання – реалізація ідеального подружжя або героїчне страждання, несення хреста нещасливого подружжя; божественне значення кожного індивідуального подружжя змінюється відповідно до того, якою є найвища точка, досягнута в даній спільності осіб. Метафізики, проголошуючи домінування якої-небудь однієї із сторін внутрішньосімейних відносин (біологічної, психологічної, господарсько-економічної) виводять цілісність сім’ї із змісту відповідних відносин. Цікавою є точка зору, яку висунув К.В.Сельченок в роботі “Сфера повседневной жизни”. Він вважає, що сімейні відносини є найвищою формою розвитку людської свідомості, адже немає більш заплутаніших проблем, як внутрішньосімейні. В основу роботи покладена астрологічна символічна система, основна ідея якої виражена у формулі “Покликання кожної сім’ї – відтворити світостворення”. Саме в мікрокосмічності та живому включенні сім’ї у суспільство слід шукати зачатки революцій, епідемій та економічних блокад. Сімейні відносини, як організм, мають ряд специфічних астрологічних факторів, що пов’язані один з одним різними способами (Планети – Енергія, Знаки – Форма Енергії, Будинки – Функції, Аспекти - Форма відносин). В основу покладено положення доктрини Езоторизму: сім’ї створюються на небі і зустріч наречених є еволюційно-необхідним актом їх власних Життєвих Містерій і Загального Планетарного Духовно-Еволюційного Дійства; момент створення сім’ї визначається Господом, а тому не може бути випадковим; сімейні проблеми можна вирішити шляхом покращення себе. В кожному вченні є доля істини, і не можна повністю критикувати той чи інший напрям, адже критика не буде конструктивною. Звичайно, скрізь є свої недоліки, однак ми відносимось до цього з позицій холізму – в організації сім’ї та сімейних відносин мають місце всі розглянуті вище моменти, однак, поєднуючись, утворюється якісно інше ціле, яке не дорівнює сумі складових, а виступає новим, більшим. Утворюється складна система, кожен елемент якої важливий, і сутність та виключний аналіз сімейного життя невичерпний, і завжди буде знаходитись в центрі уваги дослідників. Визначною пам’яткою давньоруської писемної культури є “Домострой”, який розкриває моральні устої, внутрішній світ сімейно-побутових відносин XVI сторіччя. Вважають, що автором “Домострою” є піп Сильвестр. Однак, переходячи із покоління в покоління, книга доповнювалась доробками невідомих авторів. В основу покладені рукописи XVII сторіччя. “Домострой” вміщає в собі мудрі повчання про сімейні устої, мораль, соціально-побутові відносини: “…кожен день і кожен вечір, виконавши свій душевний обов'язок, вранці треба вставати по дзвону і, після співу, чоловіку з дружиною радитися про улаштування домашнє: на кому що тримається і кому яке діло вести…”. Значна увага приділяється релігійному вихованню, організації дня: “… заутрені не просипай, обідні не прогулювай, ввечері не погріши і не пропивай, повечерницю і полуночницю і молитву в домі своєму завжди, кажного дня, співай: то всякому християнину Божий обов'язок…”. В повчанні дітям відмічається: “…май, чадо, щиру правду и любов нелицемірну до всіх; не засуджуй нікого ні в чому, свої гріхи розмірковуй, як викупити їх. Чого сам не любиш, того й іншому не бажай, і бережи чистоту тілесну паче всього…”. Деякі моменти “Домострою” пройшли через віки і не втратили своєї значимості і сьогодні, і самі того не усвідомлюючи, ми дотримуємось їх. 12. РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
|
