ОПЛАТА ПРАЦІ ПРАЦІВНИКІВ

а) загальна кількість годино-коефіцієнтів, відпрацьованих бригадою:

Г_к.бр.= Т_фі К_і, (3.15)

де Т_ф —кількість годин відпрацьованих і-м робітником, год./міс.;

К_і — тарифний коефіцієнт за розрядом і-го робітника;

m — кількість членів бригади,чол.;

б) сума бригадного заробітку на один годино-коефіцієнт

З_1г.к. = ,грн.; (3.16)

в) заробіток і-го робітника

Зі = Т_фіКі З_1г.к.,грн. (3.17)

2) Метод коефіцієнта виконання норм використовують, коли члени бригади працюють у різних умовах. Розподіл бригадного заробітку:

а) визначають заробіток бригади

З_бр.вик.=Т_фі Т_с , грн., (3.18)

де Т_с — годинна тарифна ставка і-го робітника,грн./год.;

б) знаходять коефіцієнт виконання норм

К_вн = ; (3.19)

в) заробітну плату і-го робітника обчислюють так:

Зі ⁼ Т_фі Т_с К_вн. (3.20)

За безтарифною системою зарплата працівника залежить від кваліфікаційного рівня працівника (К), коефіцієнта трудової участі (КТУ) і фактично відпрацьованого часу (Т_ф). Послідовність розрахунків:

1. Визначається кількість балів, набрана кожним і-м працівником

Бі= К х Тф х КТУ, (3.21)

де Тф — відпрацьована кількість людино-днів одним робітником.

2. Визначається загальна сума балів (Бсум) працівників

Б_сум = , (3.22)

де m — чисельність працівників.

3. Визначається частка фонду оплати праці, що припадає на один бал

d = . (3.23)

4. Нараховується заробітна плата і-го працівника

Зі = d х Б_і. (3.24)

Різновидом безтарифної системи оплати праці є к онтрактна система оплати праці, яка ґрунтується на контракті укладеному між роботодавцем і виконавцем. У договорі обумовлюються умови праці, а також строк дії контракту. Основна перевага контрактної системи – це чіткий розподіл прав та обов’язків працівника і керівників будівельних організацій. В умовах ринку це досить ефективна система.

Ф_т.пог.= Ч_і Ф_ді С_1і К_сер.і. ,грн., (3.25)

де Ч_і — чисельність погодинників, які працюють в і-х умовах праці (нормальних, шкідливих, особливо шкідливих), чол.;

Ф_ді — дійсний фонд часу роботи одного робітника-погодинника, нормо-год./рік;

С_1і — годинна тарифна ставка погодинника першого розряду, грн./год.;

К_сер.і — середній тарифний коефіцієнт погодинників.

Фонд тарифної заробітної плати відрядників:

Ф_т.відр.= Т_і Т_с.1 К_сер.і.,грн., (3.26)

де Т_і — сумарна трудомісткість робіт при і-х умовах праці, нормо-год./рік;

Т_с.1 — годинна тарифна ставка відрядника першого розряду, грн./год.;

К_сер.і — середній тарифний коефіцієнт відрядників за і-ми умовами праці.

ТЕМА 4. ПЛАНУВАННЯ ВИТРАТ ТА ФОРМУВАННЯ ВИРОБНИЧОЇ ПРОГРАМИ ПІДПРИЄМСТВА

1.1. Поняття витрат виробництва і собівартості продукції підприємства

В процесі своєї діяльності підприємство здійснює матеріальні та грошові витрати. Залежно від ролі, яку вони відіграють у процесі відтворення, їх поділяють на три групи [11, ст.146 ]:

1.Витрати, пов'язані з основною діяльністю підприємства. Це витрати на виробництво або реалізацію продукції, так звані поточні витрати, які відшкодовуються за рахунок виручки від реалізації продукції (послуг).

2.Витрати, пов'язані з інвестиційною діяльністю, тобто на розширення та оновлення виробництва. Одноразові витрати на просте та розширене відтворення основних фондів,

приріст оборотних коштів та формування додаткової робочої сили для нового виробництва. Джерелами фінансування цих витрат є амортизаційні відрахування, прибуток, емісія цінних паперів, кредити тощо.

3.Витрати на соціальний розвиток колективу (соціально-культурні, оздоровчі, житлово-побутові та інші потреби). Ці витрати не пов'язані з процесом виробництва, а тому джерелом їх фінансування є прибуток.

Найбільшу питому вагу у загальному обсязі витрат підприємства мають витрати на виробництво.

Розрізняють витрати економічні та бухгалтерські. Економічні витрати-це всі види виплат постачальникам за сировину та матеріальні ресурси. Ці витрати складаються із зовнішніх (явних) та внутрішніх (неявних або імпліцитних).

Зовнішні витрати — це платежі постачальникам матеріальних ресурсів, виплата заробітної плати, нарахування амортизації тощо. Ця група витрат і становитиме бухгалтерські витрати, які фактично відповідають витратам наших підприємств. Внутрішні витрати мають неявний, імпліцитний характер, оскільки відображають використання ресурсів, що належать власнику підприємства у вигляді землі, приміщень, активів тощо, за які він формально не платить. Підприємець фактично здійснює ці витрати, але не в явній формі, не в грошовій. Структура економічних витрат виробництва наведена на рис.1.1.

Рис.1.1. Структура економічних витрат виробництва

Явні витрати називають ще бухгалтерськими, або розрахунковими. Це – платежі за ресурси, які підприємство купує на ринках ресурсів. До них належать платежі за електроенергію, паливо, сировину, працю тощо. Вони є прямими грошовими виплатами підприємства власникам ресурсів. Тому явні витрати нерідко називають грошовими витратами [6, с.447-455]. Бухгалтерські витрати групують за економічними елементами та калькуляційними статтями.

Відповідно до економічного змісту, бухгалтерські витрати класифікують таким чином: 1) матеріальні витрати; витрати на оплату праці; 2) амортизація основних засобів; 3) відрахування на соціальні заходи; 4) інші витрати.

Групування витрат за економічними елементами використовують для складання кошторису витрат на виробництво. Співвідношення елементів витрат характеризує структуру витрат. А визначення витрат здійснюють відповідно до класифікації за калькуляційними статтями. Така класифікація відображає склад витрат залежно від місця їх виникнення і виробничого призначення.

Підприємство може володіти деякими ресурсами, які воно використовує у виробничому процесі. Це, наприклад, капітальні блага, управлінські навички власника підприємства, частина або всі фінансові ресурси тощо. Оскільки ці ресурси є власністю виробника, то платежі за їх використання мають неявний характер, їх прямо не оплачують. Такі витрати називають неявними, або неоплачуваними. Для визначення своїх економічних витрат підприємство повинне обчислити у грошовому вираженні неявні витрати і додати їх до бухгалтерських витрат[6, с.447-455].

Економічні витрати поділяють на короткострокові та довгострокові, тобто витрати, що здійснюються відповідно в короткостроковий та довгостроковий періоди (рис.1.2).

Рис.1.2. Класифікація економічних витрат за періодами здійснення

Економічний зміст собівартості продукції слід розглядати, почавши з класифікації показників собівартості продукції (табл.1.1).

Таблиця 1.1

Класифікація показників собівартості

При визначенні собівартості продукції у бухгалтерському обліку розрізняють собівартість реалізованої продукції та виробничу собівартість продукції. Структура собівартості продукції наведена на рис.1.3.

Рис.1.3. Структура собівартості продукції

Собівартість реалізованої продукції складається з виробничої собівартості продукції, яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих та наднормативних виробничих витрат [1, 11].

До виробничої собівартості продукції включаються: -прямі матеріальні витрати; -прямі витрати на оплату праці; -інші прямі витрати; -змінні та постійні розподілені загальновиробничі витрати.

Прямими вважаються витрати, які можна віднести безпосередньо на відповідний об’єкт витрат або які розподіляються між об’єктами витрат пропорційно до бази, з якою ці витрати знаходяться в близькій залежності. Прямі матеріальні витрати – це витрати цінностей (матеріалів), використаних безпосередньо на виробництво конкретного виду продукції, включаючи ті, що пов’язані з: підготовкою та освоєнням випуску продукції (суми цих витрат відносяться на собівартість продукції з початку її виробництва); виконанням технологічного процесу з виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг (сировина, паливо, енергія, ліки, корми, інструмент, пристрої та інші засоби і предмети праці, а також матеріали); проведенням поточного ремонту, технічного огляду і технічного обслуговування основних виробничих засобів, у тому числі взятих у тимчасове користування за угодами операційної оренди; забезпеченням працівників спеціальним одягом і взуттям, захисними пристроями та спеціальним харчуванням у випадках, передбачених законодавством.

Витрати на оплату праці включають суми основної і додаткової оплати, які нараховані згідно із прийнятою підприємством системою оплати праці і які відносяться на конкретний об’єкт обліку витрат. При нарахуванні оплати праці натурою продукція оцінюється в порядку, передбаченому податковим законодавством.

До інших прямих витрат належать: платежі зі страхування майна підприємства та цивільної відповідальності власників транспортних засобів, окремих категорій працівників, зайнятих у виробництві продукції, на роботах з підвищеною небезпекою для життя та здоров’я, передбачених законодавством; плата за оренду основних засобів, що може бути віднесена на конкретний об’єкт; витрати на утримання, експлуатацію та ремонт необоротних активів, що використовуються в конкретному виробничому процесі, (амортизація, витрати на освітлення, опалення, водопостачання, електропостачання тощо); податки і збори (обов’язкові платежі), які згідно із законодавством відносяться на витрати виробництва; інші витрати, які можуть бути віднесені на конкретний об’єкт витрат.

До складу загальновиробничих витрат включаються: витрати на управління виробництвом (оплата праці, відрахування на соціальні заходи й медичне страхування та витрати на оплату службових відряджень апарату управління та спеціалістів підрозділів тощо); амортизація необоротних активів загальновиробничого призначення; витрати на утримання, експлуатацію та ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів, інших необоротних активів загальновиробничого призначення; витрати на вдосконалення технології й організації виробництва (оплата праці, включаючи відрахування на соціальні заходи працівників, зайнятих удосконаленням технології й організації виробництва, поліпшенням якості продукції, оплата послуг сторонніх організацій тощо); витрати на опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення та інше утримання загальних приміщень виробничого призначення; витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці та інші витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції тощо); витрати на охорону праці, техніку безпеки і охорону навколишнього природного середовища; інші витрати (втрати від браку, падіж тощо); плата за оренду землі і майна виробничого призначення.

Не відносяться на собівартість виробленої і реалізованої продукції: адміністративні витрати; витрати на збут; інші витрати операційної діяльності; фінансові витрати; втрати від участі в капіталі; втрати від надзвичайних подій; витрати внаслідок вилучення капіталу власниками.

Одним із ключових елементів системи внутрішньогосподарського обліку витрат на виробництво продукції є система калькулювання [22].

Під час калькулювання вимірюються витрати на виробництво, кількість випущеної продукції та собівартість одиниці виробу, визначається економічна ефективність виробництва [6]. Калькуляція – це спосіб обчислення собівартості всього обсягу, а також одиниці виготовленої продукції. Вона складається на продукцію основного і допоміжного виробництва (за місяць, квартал, рік) за встановленою номенклатурою статей, яку підприємство з урахуванням специфіки діяльності визначає самостійно. Проте основним призначенням калькуляції є отримання інформації про собівартість для організації та управління процесом виробництва і контролю за рівнем витрат. Собівартість є базою для визначення ціни виробленої продукції.

У процесі калькулювання розв’язують два основні завдання обліку:

- на основі витрат на виробництво продукції визначити конкурентноспроможну продажну ціну;

- дані про собівартість продукції використовуються для прогнозування і управління виробництвом та витратами.

Калькулювання собівартості продукції умовно можна поділити на три етапи. На першому етапі вираховується собівартість всієї випущеної продукції, на другому – фактична собівартість за кожним видом продукції, на третьому – собівартість одиниці продукції. Розрізняють такі види калькуляції (рис.1.4):

а) за часом складання:

- планові – складають на основі прогресивних норм витрачання засобів виробництва та робочого часу й використовують як вхідні дані при встановленні ціни;

- кошторисні – стосуються нових видів продукції, робіт та послуг для розрахунку відпускних цін;

- нормативні – складають на основі існуючих норм використання засобів виробництва та робочого часу;

- звітні – відображають фактичні витрати за даними обліку.

Перші три види калькуляції (їх ще називають попередніми) розробляють до початку виробництва продукції і використовують, складаючи план (кошторис). Звітні калькуляції необхідні для контролю за виконанням планових завдань із собівартості продукції і для виявлення резервів подальшого зниження витрат.

Рис.1.4. Види калькуляції собівартості продукції

б) за рівнем охоплення витрат або місцем їх здійснення:

- галузеві – відображають рівень собівартості певного виду продукції у конкретній галузі (наприклад, собівартість електроенергії, транспортних перевезень тощо);

- повні – відображають витрати на виробництво та збут продукції;

- виробничі – складають за всіма статтями витрат на виробництво;

- внутрішньогосподарські – складаються на продукцію окремих цехів основного та допоміжного виробництв;

- калькуляція змінних витрат – містить прямі витрати на виробництво.

в) за характером виробництва:

- періодичні – складають за певний період для розрахунку середньої собівартості одного виробу;

- індивідуальні – складають лише після завершення виробництва окремого замовлення або групи виробів;

- проміжні – складають на окремі етапи робіт для об’єктів з тривалим циклом виробництва.

г) за властивостями калькуляційного об’єкта калькуляції поділяються на:

- загальні – відображають собівартість певного виду продукції загалом на підприємстві;

- за центрами витрат – це розрахунок собівартості продукції певного підрозділу підприємства.

Витрати, пов’язані з виробництвом продукції, можуть групуватися за такими статтями калькуляції:

1. Сировина та матеріали. До цієї статті включають сировину і матеріали, які входять до складу виготовленої продукції і тим самим створюють її основу; покупні матеріали, які використовуються в процесі виробництва для забезпечення нормального технологічного процесу і пакування продукції.

2. Купівельні комплектуючі вироби і напівфабрикати. До цієї статті відносять вартість купівельних напівфабрикатів, комплектуючих виробів, що потребують монтажу або додаткової обробки на цьому підприємстві.

3. Паливо та енергія на технологічні потреби. До цієї статті включають витрати на всі види палива та енергії, які одержані зі сторони або виготовлені самим підприємством і використані безпосередньо в процесі виготовлення продукції.

4. Зворотні відходи (вираховуються). Сюди відносять вартість повернутих відходів, яку віднімають від загальної суми матеріальних витрат, що віднесені на собівартість продукції.

5. Основна заробітна плата робітників основного виробництва.

6. Додаткова заробітна плата робітників основного виробництва. У цих статтях відображають витрати, пов’язані з нарахуванням основної заробітної плати відповідно до прийнятих на підприємстві систем оплати праці та додаткової заробітної плати за працю понад встановлені норми, трудові успіхи, особливі умови праці.

7. Відрахування на обов’язкове соціальне страхування. До цієї статті відносять відрахування на обов’язкове соціальне страхування, в тому числі на випадок безробіття та від нещасних випадків на виробництві, а також відрахування на обов’язкове державне пенсійне страхування.

8. Витрати, пов’язані з підготовкою та освоєнням виробництва продукції. У цій статті відображаються витрати, пов’язані з підготовчими роботами, а також витрати на виробництво нових видів продукції в період їх освоєння, з підготовкою і освоєнням випуску продукції, яка призначена для серійного або масового виробництва.

9. Загальновиробничі витрати. Сюди відносять загальновиробничі витрати, передбачені П(С)БО 16 «Витрати».

10. Витрати внаслідок технічно неминучого браку. У цій статті відображають вартість остаточно забракованої продукції, а також витрати, пов’язані з усуненням браку.

11. Інші операційні витрати. Відповідно до П(С)БО 16 сюди включають втрати від знецінення запасів, нестачі і втрати від псування товарно-матеріальних цінностей, інші витрати [1, 16, 20].

Залежно від виду продукції, складності та самої організації виробничого процесу на підприємствах використовуються такі методи калькулювання собівартості продукції як позамовний, попередільний і нормативний.

Для більшості підприємств найбільш прийнятним є нормативний метод (рис.1.5). Він передбачає попереднє визначення фактичної собівартості виготовленої продукції на підставі діючих норм.

Передумовою нормативного методу є наявність норм витрат, які задовольняють потреби планування та обліку, що дозволяє до початку виробничого процесу складати нормативну калькуляцію продукту, а після його завершення на основі нормативної калькуляції та поточного обліку про відхилення та зміни норм визначати фактичну собівартість продукції. При встановленні цих норм береться до уваги звичайний (середній) рівень витрат сировини, матеріалів на одиницю продукції, нормальний рівень заробітної плати і накладних витрат при прогнозних обсягах виробництва [1, ст.. 134.].

Рис.1.5. Нормативний метод обліку та планування витрат

Особливістю нормативного обліку витрат на виробництво є те, що облік здійснюється за ходом технологічного процесу, тому всякі відхилення або зміна норм виявляється негайно на тій чи іншій операції. З цією метою на підприємствах складається нормативна калькуляція. Нормативна собівартість продукції – це вид попередньої собівартості на початок якогось періоду (року, кварталу, місяця тощо). Нормативну калькуляцію складають на основі діючих на початок року норм витрат на конкретний вид продукції за елементами собівартості (статтями витрат). Такий метод дозволяє заздалегідь спрогнозувати настання витрат та передбачити оперативні управлінські дії на підприємстві.

1.2. Планування витрат в системі управління витратами підприємства

В даній роботі розглядається побудова системи управління витратами, яка не обмежується веденням управлінського обліку, а передбачає здійснення управління в місцях виникнення витрат у поєднанні всіх функцій управління, мінімізацію загальної величини витрат у поєднанні з раціональним розміщенням виробничих ресурсів. Загальні теоретичні аспекти управління, які стосуються і управління витратами, розкрито в підручниках та посібниках з менеджменту, теорії фінансів та фінансового менеджменту. Зокрема, основні засади та загальні функції управління широко висвітлені Стадник В.В. та Йохною М.А. [12. ст15]. Але дані положення не конкретизовані щодо витрат. Проблему управління витратами досліджували Турило А.М., Кравчук Ю.Б., Турило А.А. [13, ст21], однак поняття та сутність управління розкрито з загальних позицій менеджменту.

Проблемним питанням є відсутність єдиної системи управління витратами на вітчизняних підприємствах. Крім того, на даний час ще немає чіткої системи управління процесом зниження собівартості [11, ст.7]. Окремі функції управління розмежовані, не вистачає об’єднаної системи обліку, яка б забезпечувала потрібною інформацією всю систему управління. Управління витратами має здійснюватися в місцях їх виникнення у поєднанні всіх функцій управління.

Для ефективного здійснення своїх функцій суб’єктами управління, необхідно активно використовувати можливості сучасних інформаційних технологій, облік, калькулювання витрат повинні доповнюватися плануванням і прогнозуванням, нормуванням витрат, аналізом, контролем і регулюванням собівартості.

До недавнього часу питаннями управління формуванням собівартості продукції, удосконалення процесів планування, калькулювання і аналізу витрат не приділялося належної уваги. На даний час, в умовах критичного спаду виробництва, в теорії і практиці управління все більше враховується досвід розвинених країн і передових підприємств радянського періоду, однак все ще недостатньо. Завдання з управління вирішуються переважно окремо по кожній функції. Питання ефективного управління витратами особливо актуальне в умовах інфляції, постійного росту тарифів і цін на ресурси, коли дані про теперішні виробничі витрати необхідно постійно звіряти з даними про майбутні витрати. Крім того, для отримання прибутку, замість зменшення витрат на виробництво продукції, підприємці найчастіше практикують збільшення цін на готові вироби. Тому ефективне управління витратами підприємств є суспільно важливим.

Державними органами управління здійснено низку заходів у сфері вдосконалення планування, аналізу собівартості за техніко-економічними факторами. Однак в умовах командної економіки дані обліку та планування витрат використовувались виключно в цілях державного ціноутворення, не існувало стимулів до їх скорочення. Ініціативу в організаціях, на підприємствах не заохочували. Перехід до ринку став несподіванкою для багатьох керівників, що призвело до втрати підприємствами ринкових позицій та погіршення їх роботи.

В умовах ринкової економіки здорова конкуренція примушує підприємства зменшувати ціни на продукцію та знижувати собівартість. Отже, в сучасних умовах необхідно надалі вивчати зарубіжний досвід управління, не відкидаючи напрацювання вітчизняної науки, активно впроваджувати в практику їх досягнення [11, C.10-13]. У вітчизняній практиці замість терміну «управління» часто вживають термін «менеджмент». Однак менеджмент – більш вузьке поняття, яке має багато тлумачень, які можна звести до єдиного визначення: вид діяльності, спрямованої на організацію ефективної роботи персоналу. Важливе місце в системі менеджменту займає делегування виробничих і управлінських функцій.

Ефективність менеджменту залежить від здійснених витрат і визначається як відношення результату від прийняття рішень до пов’язаних з їх виконанням витрат.

В теорії менеджменту виділяють три рівні управління за суб’єктами:

1) технічний – нижня ланка керівництва (менеджери, які керують переважно робітниками);

2) управлінський – середня ланка керівництва;

3) інституційний – вища ланка керівництва (адміністрація, яка здійснює загальне стратегічне управління).

В системі управління витратами доцільно виділити два рівні: оптимізаційний та інформативний (рис.1.6). Складовими оптимізаційного та інформативного

Рис.1.6. Планування в системі управління витратами підприємства

рівнів управління витратами є наступні функції: організація, розпорядництво, контроль, мотивація, планування, облік, аналіз.

Такий поділ обумовлений наявністю двох підсистем управління [13, ст. 21]:

- підсистема, яка управляє (керуюча);

- підсистема, якою управляють (керована).

Складовими оптимізаційного рівня є наступні функції: організація, розпорядництво, контроль, мотивація. Складовими інформативного рівня є планування, облік, аналіз. Інформативний рівень управління пов’язаний з функціонуванням керованої підсистеми.

Оптимізаційний рівень управління витратами реалізується через керуючу підсистему і створюється поетапно:

1) Формування організаційної та виробничої структури, тобто розробка ієрархічної системи функціональних та лінійних зв’язків в межах організації, визначення центрів відповідальності та місць формування витрат за всіма видами продукції;

2) Обрання цілей організації, зокрема прийняття рішень щодо витрат: визначення доцільності виробництва окремих видів продукції (виконання робіт, надання послуг), вибір альтернативних напрямів діяльності, сировини, обладнання, технології виробництва. Наслідки від прийнятих рішень підлягають оцінюванню;

3) Контроль за досягненням встановлених цілей, спонукання, спрямування діяльності працівників для досягнення визначених показників. На рівні мотивації працівників заохочують у разі досягнення планових показників і економії витрат, покарання за перевитрати не допускаються;

4) Організація заходів, спрямованих на подолання виявлених у процесі контролю проблем, організація ефективного застосування засобів виробництва, оптимізація обсягів виробництва, координація діяльності всіх складових виробничого процесу.

Інформативний рівень управління пов’язаний з функціонуванням керованої підсистеми управління, передбачає здійснення комплексу робіт, пов’язаних з ціл