Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Запорізька Січ




 

Історія Запорізької Січі завжди привертала пильну увагу дослідників. Але й дотепер багато чого в ній залишається неясним, тому науковці так і не пристали до єдиної точки зору в питаннях про те, де саме формувалися перші козацькі загони, де й коли була заснована перша Запорізька Січ, чи можна хортицькі укріплення вважати Січчю, а князя Д. Вишневецького її засновником.

У нижній течії Дніпра на протязі приблизно 100 км його перетинали пороги – 12 гранітних хребтів заввишки від 4 до 7 метрів. На цій ділянці ріки плавання була надзвичайно небезпечним, а прибережна територія – важкодоступна. За порогами в Дніпро впадала безліч притоків, створюючи острови й непрохідні плавні. Ця місцевість одержала назву «Запорожжя» або «Низ».

Головним багатством цього краю була риба. Крім того, в плавнях у величезній кількості водилися птахи, бобри, видри, дикі свині, в байраках і балках – вовки, лисиці, ведмеді, у степу паслися табуни диких коней, лосів. Усе це приваблювало людей і вже на початку ХVІ ст. тут було багато козацьких відходів. Для кожного промислу був свій сезон, по закінченні якого козаки поверталися у місця постійного проживання. На рибних промислах і пасіках люди залишалися всю зиму. Наявність багатих пасовищ у подальшому сприяло розвитку тут тваринництва й заснуванню зимовників (хуторів). Постійна небезпека татарських нападів змушувала козаків піклуватися про оборону. Щоб захистити себе від ворогів, вони будували навколо своїх поселень укріплення: містечки й січі. Найбільш авторитетний дослідник історії запорізького козацтва Д. Яворницький вважав, що перше центральне укріплення козаків на Низу було збудовано на острові Мала Хортиця (нині м. Запорожжя).

Видатну роль у об'єднанні запорізького козацтва й перетворення його в політичну силу, фактично незалежну від уряду, зіграв староста канівський і черкаський князь Дмитро Вишневецький. Влітку 1556 р. після вдалого походу на татарські фортеці Очаків і Іслам-Кермен, очолюваний ним загін козаків разом із загонами отаманів Єськовича та Млинського побудував на острові Мала Хортиця «городок»: укріплений пункт, оточений ровом, високими валами, дерев'яними вежами з боків і звідним мостом. Король підтримав це починання й доручив князеві перешкоджати нападам козаків, на землі «турецького царя». Д. Вишневецького угодовська політика у відношенні Криму не влаштовувала. Він перейшов у підданство до московського царя й продовжив боротьбу з небезпечним південним сусідом. Стурбований таким розвитком ситуації кримський хан Девлет-Гірей прийшов з військом на Хортицю. Але, незважаючи на 24-денну облогу взяти фортецю йому не вдалася.

Хан знову повернувся на Запоріжжя через кілька місяців і привів із собою загони турків і молдаван. У результаті нетривалої облоги хортицькі укріплення були здані. Д. Вишневецький виїхав до Москви, але довго там не затримався, тому що його не задовольнило ставлення Івана Грозного, до боротьби з татарами. У 1562 р. він знову повернувся у Литву. Все своє життя князь Дмитро присвятив боротьбі з кримцями. Український народ зберіг про нього світлу пам'ять і оспівав його трагічну кончину.

З різних причин Запорізька Січ протягом ХVІ–ХVІІІ ст. змінювала місце свого розташування. З кінця 60-х років ХVI ст. вона знаходилася на острові Товмаківка й називалася Товмаківською Січчю, а коли в 1593 р. татари зруйнували її, козаки побудували нову Базавлуцьку – на острові у гирлі ріки Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на незахищеному Микитинському Розі на правому березі Дніпра (сучасний Нікополь), а з 1652 по 1709 рр. – у гирлі ріки Чортомлик і називалася Чортомлицькою.

Незалежно від свого місця розташування Запорізька Січ мала однотипні дерев'яні кріплення з вежами, оточені валами й ровами. В центрі Січі розташовувалася площа, навколо якої розміщалися адміністративні, господарські та житлові приміщення.

До кінця ХVІ ст. на Січі склалася чітка адміністративно-політична й військова організація з міцними демократичними традиціями. Вища влада тут належала військовій раді, в якій могли брати участь усі наявні на Низу козаки. Щорічно рада обирала військову старшину: кошового отамана, що поєднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу та його помічники – суддю, осавула, писаря, курінних отаманів.

Запорожці мали свою символіку: корогви – бойові прапори малиновий або червоний кольору з зображенням святого архангела Михайла на одному боці й білого хреста на другому, бунчуки – дерев'яні списи з прикріпленими до них кінським хвостом і металевим набалдашником. Отаман разом із владою одержував і її символ – булаву.

На Запорожжі козаки були приписані до певного куреня, самостійного військового підрозділу, який очолював курінний отаман. Всього було
38 куренів. Куренем також називалося приміщення, де проживали козаки.

Чисельність Війська Запорізького не була постійною. На рубежі ХVІ–ХVІІ століть у різний час вона коливалася від 5 до 15 тис. чоловік. Від час походу військо ділилося на полки, на чолі яких стояли полковник, осавул і писар.

Основу Війська Запорізького складала піхота. Кінних загонів практично не було. На озброєнні у козаків була холодна й вогнепальна зброя: рушниці, пістолі, арбалети, цибулі, шаблі, пушки. Гордістю запорожців був, їхній флот, що складався з чайок – великих човнів, довжиною близько 20 м, маневрених і прекрасно збройних. Чайки ходили як під вітрилами, так і на веслах, оснащувалися пушками й мали бойовий екіпаж у кількості
50–70 чоловік. У 20-ті роки ХVII ст. флот нараховував 100–120 чайок. Перші відомості про нього відносяться до кінця ХV століття. Спочатку козаки плавали по Дніпру, потім уздовж північного узбережжя Чорного моря, і наприкінці ХVІ ст. стали нападати на турецькі фортеці, розташовані на південному березі моря.

Запорізька Січ була відкрита для всіх християн чоловічої статі, що бажали приєднатися до козацького брацтва. Серед запорожців можна було зустріти осіб різної національності, але переважали українці. Жінок і дітей на Січі не приймали. При записі у курінь часто замість прізвища вказувалося прізвисько, як правило таке, що влучно характеризувало людину. Це дозволяло ховатися втікачам-кріпакам. Завдяки своєму демократичному устрою запорізьке козацтво уникло гострих соціальних конфліктів (вони проявилися пізніше, в другій половині ХVІІ ст. й послабили Січ).

Формально Запорізька Січ підпорядковувалася Речі Посполитій, але насправді не завжди рахувалася з її волею й прагнула до самостійності. До кінця ХVІ ст. вона відігравала помітну роль у міжнародних справах.
У 1595 р. австрійські Габсбурги, що ворогували з Туреччиною, послали на Запоріжжя Эріха фон Ляссоту для укладення угоди про спільні дії. Папа Римський вів із Січчю переговори, уряди Росії, Венеції, Кримського ханства встановлювали з нею зв'язки.

На всіх етапах свого існування українське козацтво вело активну боротьбу з Кримським ханством, причому не тільки оборонну, але й завойовницьку. Джерела повідомляють про сміливі походи козаків на татарські фортеці Очаків, Тавань вже в 20-ті роки ХVI ст. Колонізація Запоріжжя та заснування Запорізької Січі ще більш загострило цю боротьбу.

 

 

3. Боротьба українського народу проти зовнішніх і внутрішніх ворогів наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст.

 

Кінець ХVІ – початок ХVІІ ст. ознаменувалися посиленням соціально-економічного й національно-релігійного гноблення українського народу. Наступ кріпацтва й католицької церкви, всевладдя й свавілля магнатів стали причиною росту невдоволення й масових виступів селян, міщан, козаків, дрібної шляхти. Основною організуючою силою повстань, що прокотилися в цей період, були козаки, а головними учасниками – селяни. Для усіх виступів були характерні стихійність, локальність, непослідовність, відсутність стратегічних цілей. Але, незважаючи на поразки, вони стали прекрасною школою боротьби українського народу за своє національне й соціальне звільнення.

Перше велике повстання кінця століття відбулося у Білій Церкві.
В 1589 р. король Сигізмунд Ш видав місту привілей на магдебурзьке право. Однак спроби міщан скористатися наданими пільгами наштовхнулася на опір адміністрації. Обурені городяни захопили білоцерківський замок, вигнали з міста князівських слуг і установили свою владу. Король скасував привілей та зажадав від міщан підкоритися князеві В. К. Острозькому – київському воєводі. Повстання було придушено об'єднаними силами місцевої шляхти.

У ці ж роки відбулося й перше велике селянсько-козацьке повстання. Воно почалося у 1591 р. і продовжувалося до 1593 р., охопивши Поділля, Волинь і Київщину. Очолив його Криштоф Косинський – дрібний шляхтич, гетьман реєстрових козаків. За бойові заслуги він одержав від сейму володіння на річці Рось, але білоцерківський староста Я. Острозький – син київського воєводи – відняв його. Розгніваний цим К. Косинський зібрав загін реєстрових і низових козаків і рушив на Білу Церкву. Положення у місті з часу повстання 1589 р. було напруженим, тому міщани підтримали повстанців. Замок був узятий разом з розміщеними там артилерією та боєприпасами. В окрузі почалися хвилювання селян: вони проголошували себе козаками та виганяли або убивали шляхту. Частина селянських загонів приєдналася до Косинського, частина діяла самостійно.

Повстання швидке поширювалося й охопило Київське, Волинське й Брацлавське воєводства. Для його придушення було оголошено посполите рушення[3] місцевої шляхти. Шляхетське військо очолив князь В. К. Острозький. 23 січня 1593 р. під містечком П'ятка на Волині почався бій, що продовжувалося цілий тиждень. Повстанці трималися мужньо, але сили були нерівними. В ході переговорів вони змушені були погодитися на умови шляхти: позбавити Косинського гетьманства; козаки повинні були залишити волость і піти за пороги, а селяни – повернутися до своїх панів.

Після нетривалого затишку, навесні 1593 р. Косинський відновив боротьбу. Козаки залишили Запоріжжя й осадили Черкаси. Черкаський староста А. Вишневецький запропонував переговори, під час яких Косинський був по-зрадницькому убитий. Втративши керівника, повстанці зазнали поразки.

Чергове селянсько-козацьке повстання 1594–1596 р. зв'язане з ім'ям одного з його вождів Северина Наливайка – сотника надвірних козаків князя В. К. Острозького. Приводом для виступу став конфлікт між загонами «охочих» козаків, сформованих С. Наливайком з дозволу воєводи для відбиття очікуваного нападу татар, з однієї сторони, і шляхтою, незадоволеною необхідністю утримувати ці загони за свій рахунок – з інший, а також особисті образи С. Наливайка.

У вересні 1594 р. повсталі козаки об'єдналися з селянами й міщанами та взяли м. Брацлав. У листопаді пала найбільша на Поділлі фортеця Бар. Одночасно Наливайко продовжував боротьбу з татарами й турками. Йому на допомогу прийшов загін запорожців на чолі зі знов обраним старшим Григорієм Лободою. Восени вони почали спільний похід на Молдавію, після повернення з якого навесні 1595 р. шляхи Наливайка й Лободи розійшлися. Перший пройшов через Східну Галичину, Поділля, Волинь і Білорусь, другий діяв на Поділлі та Київщині. Козацький загін, очолюваний М. Шаулою, діяв у Білорусі. Козаки громили маєтки шляхти, багатих городян, уніатів. На їхню підтримку виступало місцеве населення. Антифеодальний рух поширився й на коронні землі, захвилювалися селяни в Мазовії.

Восени 1595 р., завершивши молдавський похід, польський уряд кинув усі сили на придушення повстання. На цей час встигла зібратися з силами й білоруська шляхта.

Командуючий польською армією гетьман С. Жолкевський збирався розбити повстанців поодинці. Однак здійснити цей план не удалося. Загін С. Наливайка, проти якого виступив гетьман, ухилився від бою й, здійснивши найскладніший перехід через Дике поле, з'єднався з козаками Лободи й Шаули. В березні 1596 р. об'єднані сили повстанців двічі вступили у бій з коронним військом під Білою Церквою, але, зазнавши важкі втрати, змушені були відступити. С. Жолкевський не зміг відразу ж організувати їхнє переслідування, тому що його армія потребувала поповненні. Отриманий перепочинок повстанці провели у суперечках: що робити далі? Більшість підтримала пропозицію йти в Росію.

Кілька тисяч козаків з родинами й пораненими рушили на схід. В урочище Солониця під Лубнами у 100 верстах від московського кордону вони були зупинені польською кіннотою та спорудили укріплений табір. Місце було зручним, але сили – нерівними. Майже два тижні по кілька разів у день поляки штурмували обложений табір, але взяти його не змогли. А тим часом настала спека, почалися хвороби, в таборі не було води, продовольства, боєприпасів, допомога з Запоріжжя не приходила. Серед обложених загострилися суперечки. Група старшин, на чолі з Г. Лободою почала таємні переговори із С. Жолкевським. Таємне швидко стало явним і Лободу звинуватили у зраді. Він був страчений. Однак, через кілька днів прихильники компромісу з владою схопили С. Наливайка, М. Шаулу й інших керівників повстання та видали їх шляхті, сподіваючись на милість переможців. Головною ж умовою поляків було повернення селян до своїх панів. З цією вимогою повсталі погодитися не могли, тому що більшість з них були втікачами-кріпаками й вирішили продовжувати боротьбу. Але поляки не дали їм навіть опам'ятатися й пішли в наступ. Із десятитисячного війська повстанців тільки 1,5 тисячам козаків удалося повернутися на Січ, інші загинули. Полонених керівників повстання стратили у Львові, а С. Наливайка після 10 місяців катувань – у Варшаві.

Так було придушено найбільш масове й кровопролитне селянсько-козацьке повстання ХVІ ст. Основним наслідком його стала ще більш жорстка позиція влади щодо козаків: усіх їх оголосили ворогами й зрадниками, їм заборонили з'являтися на волості, а їхні землі конфісковували. Крім того, у результаті складного переплетення подій другої половини 90-х років спочатку правлячі кола, а потім – широка суспільна думка з'єднала козацький та православний рухи. І хоча у цей період козаки та православні діяли роздільно, заяви про їхню єдність виявилися пророчими й через декілька років стали реальністю.

Незважаючи на рішення сейму назавжди покінчити з козацтвом, воно продовжувало зростати й на початку ХVІІ ст. Погіршення соціально-економічного становища селян вело до широкомасштабного покозачення населення середньої Наддніпрянщини й Лівобережжя. В 1616 р. влада нараховували тут близько 40 тисяч покозачених або «неслухняних», що відмовлялися виконувати повинності на користь держави й феодалів, не визнавали влади й обирали своїх отаманів, засновували козацьке судочинство. В польської держави не вистачало сил не тільки на ліквідацію козацтва, але навіть на ефективний контроль за його діяльністю. Крім того, через кілька років після придушення повстання С. Наливайка знову виявилося споконвічно властиве Речі Посполитій двоїсте відношення до козацтва. З одного боку, його сприймали як грізну й ворожу силу, що самим фактом свого існування розбещувала населення. З іншого боку, держава не могла обійтися без козаків у вирішенні військових питань.

З початком нового сторіччя Польща вступив у період безперервних війн і відчула гостру потребу у підготовлених воїнах. У 1601 р. сейм скасував банницію, що поставила козацтво поза законом. У складі коронного війська на Ливонську війну був відправлений двохтисячний козацький загін. У 1604 1609, 1618 рр. українські козаки брали активну участь у походах на Московію. Але головним ворогом їх як і раніше залишалися Кримське ханство й Османська імперія. Не узгоджуючи свою діяльність з польським урядом, а частіше й проти його волі, козацтво на початку ХVІІ ст. розгорнуло активну боротьбу з турками й татарами і на суші, і на море. Причому, морські походи являли найбільш блискучі сторінки цієї боротьби. B 1604 р. козаки з моря оволоділи неприступною турецькою фортецею Варною. В 1614 р. флотилія чайок двічі перепливала Чорне море й громила міста Синоп і Трапезунд, розташовані на південному березі. В 1616 р. козаки зробили черговий зухвалий напад на турецькі володіння: на очах у султана, що рибалив, вони спалили гавані Константинополя (Стамбула).
В цьому ж році, в результаті походу на Крим, вони захопили м. Кафу, в якому знаходився найбільший у Європі невільничий ринок, звільнили тисячі полонених, а саме місто спалили.

В 1621 р. у Хотинській війні козаки під керівництвом гетьмана П. Сагайдачного допомогли польському війську уникнути повної поразки й розгромили 150-тисячну турецько-татарську армію. Ця перемога розвіяла міф про непереможність Туреччини, врятувала від поневолення українців і поляків, надихнула на визвольну боротьбу балканські народи. Але замість подяки козаки зазнали додаткових обмежень: за умовами мирного договору їм заборонялося самовільно воювати з південними сусідами й плавати вниз по Дніпру.

Однак, військові походи проти Туреччини та Криму припинити не вдалося, і вони продовжувалися довгі десятиліття. Серед керівників українського козацтва у цих походах помітно виділялася постать Петра Конашевича-Сагайдачного. Виходець зі шляхетської родини, випускник Острозької академій, з 1616 по 1622 р. з перервами він обирався гетьманом реєстрових козаків. Фактично саме Сагайдачний шляхом зміцнення дисципліни перетворив неорганізовані козацькі ватаги у регулярну армію. Під його керівництвом козаки приймали участь у всіх війнах, що вела Річ Посполита й здійснили численні походи проти турків і татар. Разом з тим він був прихильником мирного співіснування з польським урядом і розумних взаємних поступків.

П. Сагайдачний був першим гетьманом, що відкрито виступив на підтримку православ'я. В 1620 р. він «із усім Військом» вступив у Київське брацтво. У тому ж році на його запрошення під охороною козаків у Київ таємно прибув ієрусалимський патріарх Феофан і освятив київського митрополита – Іова Борецького та п'ятьох єпископів для України та Білорусі.

Після смерті Сагайдачного від ран, отриманих у Хотинській війні, країна вступила в нову смугу народних повстань, ініціатором і головною рушійною силою яких були козаки. По закінченні війни 40-тисячна козацька армія повернулася на Україну. Велика частина її осіла на Київщині (тільки деякі пішли на Низ) і відмовлялася виконувати феодальні повинності, не визнавала владу панів і королівських старост. Улітку 1625 р. польський уряд направив сюди каральне військо. На допомогу повсталим прийшов 20-тисячний загін запорожців і реєстровців, на чолі з Марком Жмайлом. Однак, урядові сили продовжували витискувати їх на південний схід.

19 вересня біля озера Курукового відбувся бій, у якому обидві сторони зазнали серйозних втрат і стали схилятися до компромісу. За підсумками переговорів було підписано Курукову угоду. Відповідно до неї всі учасники повстання були амністовані, реєстр збільшувався до 6 тисяч, а близько 40 тисяч, що не увійшли до нього повинні були повертатися до своїх панів. Реєстровцям були визначені щорічна платня в 60 тис. злотих і місце розташування – королівські землі. Крім того, одна тисяча козаків повинна була постійно знаходитися на Січі, щоб не пускати сюди втікачів-кріпаків. Після завершення складання реєстру він був розділений гетьманом М. Дорошенко на 6 полків-округів: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Черкаський. Полки поділялися на сотні. Загальне керівництво здійснював гетьман. Запорізька Січ, хоча формально і підкорялася гетьманові, фактично була автономною.

Укладений мир не міг бути тривалим, тому що він не ліквідував, а ще більш поглибив протиріччя між реєстровими (привілейованими) і низовими (незаконними) козаками. У 1628 р. запорожці не визнали нового гетьмана Григорія Чорного й обрали собі іншого – Тараса Федоровича (Трясило).

М. Чорний спробував узяти під контроль багатотисячне низове козацтво і частково розігнав його. Це викликало опір і привело до чергового соціального вибуху. В березні 1630 р. загін запорожців захопив у Черкасах
Г. Чорного й привіз його на Січ. Тут він був засуджений та страчений.

Т. Федорович на чолі 10-тисячного війська рушив на Правобережжя. Його універсали закликали український народ вступати у його загони, «здобувати козацькі вільності» й «захищати православну віру». Повстання швидко поширювалося. Доля його вирішилася у тритижневих боях з поляками під Переяславом. Козаки, що мали кількісну перевагу, виявили уміння і хоробрість. Правильно оцінивши ситуацію, коронний гетьман С. Конецьпольський запропонував припинити бойові дії на умовах Курукової угоди. Козацька старшина погодилася. Відповідно до підписаного договору реєстр збільшувався до 8 тисяч. Т. Федорович не визнав домовленостей і з великим загоном пішов на Запоріжжя.

Ці події з новою силою підкреслили зростаючий авторитет козацтва серед українців, його силу й небезпеку для державної стабільності Польщі. Влада, продовжуючи політику маневрування, все частіше стала віддавати перевагу силовим методам заспокоєння краю. В 1635 р. були здійснені заходи, спрямовані на ізоляцію Січі, що справедливо розглядалася як оплот і розсадник козацької крамоли. За півроку перед першим дніпровським порогом, що називався Кодак, була побудована й добре оснащена фортеця. Сторожову службу тут повинні були нести 200 іноземних драгунів. Але виконати поставлену перед ними задачу – не допускати ніяких зносин українського населення з Запоріжжям, не вдалося, тому що через місяць після завершення будівництва фортеці вона була зруйнована загоном січовиків, яких очолював їхній отаман Іван Сулима, а її гарнізон знищений. Акція викликала величезне обурення у Польщі, С. Конецьпольський погрожував репресіями. І. Сулима та 500 його сподвижників, що повернулися на Запоріжжя, були схоплені групою реєстровців і видані полякам. Ненависть шляхти до славного козацького ватажка була настільки великою, що йому не допомогло навіть заступництво короля, й він зі своїми товаришами був страчений у Варшаві. Помилуваний був лише один з них – Павло Бут (Павлюк), що очолив наступне селянсько-козацьке повстання на Україні.

Якийсь час після полону Павлюк був чигиринським полковником, потім із групою прихильників пішов на Січ. У травні 1637 р. запорожці під його керівництвом захопили артилерію реєстровців. У липні козацька рада обрала Павлюка гетьманом. Перед виходом у похід він звернувся до народу з універсалами, закликаючи вступати до його війська, знищувати реєстрову старшину як зрадників, загрожуючи шляхті за переслідування козаків. Його підтримала вся середня Наддніпрянщина й Лівобережжя, але загони повсталих діяли розрізнено. Під Черкасами відбулося два вирішальні бої, в ході яких основні сили повстанців були розбиті. Старшина видала переможцям Павлюка та інших керівників. Вони були вивезені до Варшави й страчені. Однак повністю придушити повстання не удалося. Деяким прихильникам Павлюка – К. Скидану та Д. Гуні удалося дістатися Січі, щоб, зібравшися з силами, продовжити боротьбу.

У лютому 1638 р. сейм ухвалив «Ординацію Війська Запорізького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої», що на вічні часи ліквідувала права козаків на самоврядування – вибори старшини й судочинство. Реєстр обмежувався 6 тисячами – інші повинні були повернутися у попередні стани. Замість гетьмана (старшого реєстру) з числа польської шляхти призначався комісар. З цього ж стану призначалися осавули і полковники. Козакам дозволялося жити тільки у прикордонних містах. Полки по черзі повинні були ходити на Січ, розганяти запорожців і охороняти границю від татар. Вирішено було відновити фортецю Кодак, яка мала стати бар'єром між Низом і волостю. Селянам категорично заборонялося козакувати, просто називати себе козаками й вступати з ними у контакти.

Тим часом, Запорізька Січ продовжувала існувати, і туди як і раніше стікалися втікачі. Готувалася чергова сутичка з поляками. В березні 1638 р. новообраний гетьман Яків Острянин, К. Скидан і Д. Гуня повели запорожців на волость. У першому бою під Голтвою вони розгромили передові частини коронного війська. Але під Лубнами удача відвернулася від них. Вважаючи подальшу боротьбу недоцільною, Я. Острянин з декількома сотнями козаків перейшов російський кордон і на Слобожанщині, з дозволу московського царя, оселився на Чугуївському городищі та добудував там фортецю.

Повстанці що залишилися. обрали гетьманом Дмитра Гуню, відійшли на кілька кілометрів південніше й у районі впадіння в Сулу ріки Старець розбили табір. Майже два місяці шляхта під командуванням Н. Потоцького осаджувала повстанців. Нестача продовольства й боєприпасів зробила старшину більш поступливою: вона визнала Ординацію та зобов'язалася відправити втікачів-селян у панські маєтки. Д. Гуня з невеликим загоном пішов на Дон, К. Скидан потрапив у полон. Позбавлене керівництва повстання було придушено.

Тривала боротьба підірвала сили українського козацтва. Магнати розв'язали проти нього жорстокий терор. Почалася масова міграція українців на Слобожанщину. Восени 1636 р. у Києві була скликана загальновійськова рада реєстрових козаків, на якій оголосили Ординацію. Україна змушена була скоритися силі.

Період з 1639 по 1647 р. польська історіографія назвала «періодом золотого спокою» або «десятиліттям гробової тиші». Але спокій виявився оманним – це був затишок перед бурею, що вибухнула у 1648 р. й потрясла всі соціально-економічні та політичні засади Речі Посполитої.

 

 







Дата добавления: 2015-09-07; просмотров: 170. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2019 год . (0.005 сек.) русская версия | украинская версия