Із першоджерел. Ця книга – дослідження політичної культури тих соціальних структур і процесів, які підтримують демократію
Габріел АЛМОНД, Сідней ВЕРБА. ГРОМАДЯНСЬКА КУЛЬТУРА(фрагменти)
Ця книга – дослідження політичної культури тих соціальних структур і процесів, які підтримують демократію. Віра у неминучий тріумф людського розуму і свободи, породжена епохою Просвітництва, була двічі підважена останніми десятиліттями. Розвиток фашизму та комунізму після першої світової війни зродив серйозні сумніви щодо неминучості демократії на Заході, і все ще не можна з упевненістю стверджувати, що народи континентальної Європи знайдуть стабільні форми демократичних процесів, які пасуватимуть їхнім культурам і соціальним інститутам.
[...] Порівнюючи політичні культури п'яти сучасних демократій, ми використовуватимемо декілька концепцій і класифікацій, яким необхідно дати визначення. Ми воліємо говорити про «політичну культуру» нації, а не про «національний характер» чи «моделі особистості», про «політичну соціалізацію», а не про дитячий розвиток чи сприйняття дітьми загальних понять.
Ми використовуємо термін «політична культура» з двох причин:
По-перше, якщо ми збираємося визначити співвідношення між політичними та неполітичними позиціями і моделями поведінки, нам необхідно відокремити перші (політичні) від останніх, навіть якщо межа між ними дуже чітка. Термін «політична культура», за такого випадку, належить саме до політичних орієнтацій – поглядів і позицій стосовно політичної системи і її різних частин та позицій стосовно власної ролі в цій системі. Ми говоримо про політичну культуру так само, як могли би говорити про економічну чи релігійну культуру. [...] Класифікацію об'єктів політичної орієнтації почнемо із «загальної» політичної системи. Ми маємо тут справу із системою в цілому і говоримо про такі почуття як патріотизм чи відчуженість, таких знаннях і оцінках нації як «велика» чи «маленька», «сильна» чи «слабка» і політики як «демократична», «конституційна» чи «соціалістична». Ми розрізняємо орієнтації стосовно «себе» як політичного актора [діяча]; зміст і якість норм особистих політичних зобов'язань, зміст і якість почуття персональних стосунків із політичною системою. Потрактовуючи компоненти політичної системи, ми розрізняємо, по-перше, три широких класи об'єктів: 1) специфічні ролі та структури, такі як законодавчі органи, виконавці чи бюрократія; 2) рольові обов’язки, такі як монархи, законодавці, адміністратори; 3) конкретна громадська політика, рішення чи обставини, що породжують рішення. Ці структури,обов'язки і рішення можуть бути класифіковані ширше:чивтягнуті вони в політичний, «на вході» (input), чи в адміністративний, «на виході» (output), процеси. Під політичним чи «вхідним», процесом ми розуміємо потік вимог суспільства до політики і конвертацію (обіг) цих вимог в авторитетну політику. Насамперед у цей «вхідний» процес втягнуті політичні партії, групи за інтересами і засоби масової комунікації. Під
адміністративним процесом, чи процесом «на виході», ми розуміємо процес, через який політика здійснюється і стверджується. У цей процес насамперед втягнені такі структури як бюрократія та суди. [...]
Те, що ми сказали про індивідуальні орієнтації стосовно політики може бути об'єднане у просту таблицю (табл. 1).
Таблиця дозволяє систематизовувати політичні орієнтації індивідів, якщо ми встановимо наступне: 1. Яким знанням володіє індивід про свою націю і про політичну систему взагалі, про її історію, розмір, розташування, силу, «конституційні» характеристики і т. д.? Які його почуття стосовно цих системних характеристик? Які його більш-менш усвідомлювані погляди і судження про них?
2. Що знає індивід про структуру і ролі різноманітних політичних еліт і політичні пропозиції, ініціативи, які втягнуті у «висхідний» потік «вироблення» політики? Які його почуття і погляди стосовно цих структур, лідерів і політичних пропозицій та ініціатив?
3. Що знає індивід про «низхідний» потік політичного процесу, про структури, індивідів і рішення, втягнутих у цей процес? Які почуття і погляди стосовно них?
4. Як усвідомлює себе індивід як член політичної системи? Що знає він про свої права, можливості, обов'язки і про доступ до впливу на систему? Як відчуває він ці свої можливості? Які норми участі та виконання використовує для формування політичних суджень і поглядів? Характеристика політичної культури нації по-суті являє собою заповнення табл. 2 для репрезентативної вибірки населення. Політична культура – це різноманітні, але стало повторювані, когнітивні, афективні і оцінні орієнтації стосовно політичної системи взагалі, її аспектів «на вході» і «на виході» та себе як політичного чинника.
Патріархальна політична культура (або політична культура місцевих громад).Якщо ці чотиритипи повторюваних орієнтацій стосовно спеціалізованих політичних об'єктів не виокремлюються (відсутні) і ми позначаємо їх нулями, то таку політичну культуру ми звемо потріархальною. Політичні культури африканських племен і автономних місцевих громад, описані Колеманом,
підпадають під цю категорію. У цих громадах немає спеціалізованих політичних ролей. Лідери, вожді, шамани – це змішані політико-економічно, релігійні ролі. Для членів таких громад політичні орієнтації стосовно цих ролей невід'ємні від релігійних чи соціальних орієнтацій. Патріархальні орієнтації також вбирають у себе відносну відсутність сподівань на зміни, ініційованих політичною системою. Члени патріархальних культур нічого не сподіваються від політичної системи. [...] Патріархальна культура в диференційованіших політичних системах радше афективна і нормативна, ніж когнітивна. Це означає, що люди в племенах Нігерії чи Гани можуть невиразно усвідомлювати існування центрального політичного режиму. Але їхні почуття стосовно цього режиму непевні чи негативні, і вони не інтерналізували (не сприйняли) форми стосунків з ним.
Підданська політична культура. Це другий важливий тип політичних культур.У ній існуютьсталі орієнтації стосовно диференційованої політичної системи і стосовно того, що система дає «на виході», але орієнтації стосовно специфічних об'єктів «на вході» системи і стосовно себе як активно учасника дуже слабкі. Суб'єкт такої системи (підданець) усвідомлює існування урядової влади і чуттєво орієнтований на неї, можливо пишаючись нею, можливо не люблячи або оцінюючи її як законну чи ні. Але ставлення до системи взагалі і до того, що вона дає «на виході», тобто до адміністративної сторони політичної системи чи «низхідного» потоку, це ставлення у своїй основі переважно пасивне, це обмежена форма знання і участі, яка відповідає підданській культурі. Ми говоримо про чисті підданські орієнтації, які є найімовірніші у суспільствах, де немає сформованих і диференційованих від інших елементів системи структур «на вході». Підданські орієнтації в політичній системі, що має розвинуті демократичні інститути, радше будуть афективними і нормативними, ніж когнітивними. Так, французький рояліст знає про існування демократичних інститутів, але не вважає їх легітимними.
Політична культура участі -така культура,в якій члени суспільства чітко орієнтовані на системувзагалі, а також як на політичні, так і на адміністративні структури і процеси; іншими словами, як на «вхідний», так «вихідний» аспекти політичної системи. Індивідуальні члени такої політичної системи можуть бути доцільно чи недоцільно орієнтовані на різні класи політичних об'єктів. Вони схиляються до того, щоб орієнтуватися на «активну» власну роль у політиці, хоча їхні почуття і оцінки таких ролей можуть варіюватися від сприйняття до заперечення.
[...] Громадянська культура – це насамперед культура лояльної участі. Індивіди не лише орієнтовані «на вхід» політики, на участь в ній, але вони також позитивно орієнтовані на «вхідні» структури і «вхідні» процеси. Іншими словами, використовуючи введені нами терміни, громадянська культура – це політична культура участі, в якій політична культура і політична структура знаходяться у злагоді і є відповідними одна одній.
Важливо, що в громадянській культурі політичні орієнтації участі сполучаються з патріархальними і підданськими політичними орієнтаціями, але при цьому не відкидають їх. Індивіди стають учасниками політичного процесу, але вони не відмовляються від своїх підданських чи патріархальних орієнтацій. Та більше, ці більш ранні політичні орієнтації не лише підтримуються орієнтаціями участі, але вони також і відповідають орієнтаціям участі. Більш традиційні політичні орієнтації мають тенденцію обмежувати зобов'язання індивіда стосовно політики і робити ці зобов'язання м'якшими. Підданські і патріархальні орієнтації «спрямовують» чи стримують орієнтації участі. Такі установки сприятливі для орієнтацій участі в політичній системі і відіграють важливу роль у громадянській культурі, так само, як і такі політичні установки, як віра в інших людей і соціальну участь взагалі. Підтримка таких більш традиційних установок та їхнє злиття з орієнтаціями участі ведуть до збалансованої політичної культури, де політична активність, залученість та раціональність існують, але при цьому врівноважуються покорою, дотриманням традицій і відданістю цінностям громади [...].
ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ
1. Поняття, структура та функції політичної культури.
2. Політична соціалізація: суб’єкти, фази, форми.
3. Політична культура українського народу: традиції, сучасний стан, тенденції розвитку.
|
