Тема 12. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

 

1. Поняття, структура та функції політичної культури.

 

2.Політична культура нації, суспільної групи, особи. Типологія політичних культур.

 

3.Політична соціалізація: суб'єкти, фази, форми. 4.Стан та особливості української політичної культури.

 

1. Термін«політична культура»введений у науку наприкінціXVIIIст.німецькимфілософом Й.Г.Гердером. В українській політичній думці проблема сутності політичної культури вперше чітко сформульована українським ученим В'ячеславом Липинським. Було це за 30 років до того, як американський політолог Габріел Алмонд у 1956р. висунув власну версію цього феномена, яка стала класичною. Якщо Липинський сутність політичної культури бачив у поєднанні, «рівновазі» між політичною творчістю і «політичною наукою», що забезпечує високу «політичну умілість» провідної верстви нації, то Алмонд розглядав політичну культуру як сукупність орієнтацій громадян на політичну систему суспільства і на самих себе як учасників політичного процесу. Ці орієнтації мають таку структуру:

 

- пізнавальні орієнтації (знання про політичну систему, її «входи» і «виходи»);

- емоційні орієнтації (почуття та настрої щодо політичної системи, тих осіб, які її репрезентують);

- оцінні орієнтації (уявлення про політичні об'єкти, що впираються на ціннісні стандарти і критерії у поєднанні з інформацією та емоціями).

Послідовники Г.Алмонда йшли шляхом розширення компонентного складу

 

культури. Спочатку цей процес відбувався у рамках політичної свідомості, але згодом у політичну культуру включили «зразки політичної поведінки» та традиційні політичні інститути.

 

У дослідженні природи та сутнісних рис політичної культури особливі пізнавальні можливості має семіотичний (знаковий) підхід. Це тому, що будь-яка культура - виробнича, правова, політична, моральна, екологічна тощо - має знакову природу. Тобто цінності та ціннісні орієнтації, стереотипи мислення і поведінки, ідеологічні концепції та моделі функціонування політичних інститутів, політичні символи, інші елементи політичної культури є тими політичними знаками, які вироблені в процесі політичної діяльності, і в яких зосереджена життєво важлива інформація. Організація і спрямування політичного життя на основі акумульованих в елементах культури смислів забезпечує ефективну діяльність суспільних груп та народів, задоволення їх насущних потреб. Таким чином, стають зрозумілими ті образи, що використовують науковці для характеристики соціального призначення політичної культури - бути «генетичним кодом» («матрицею», «моделлю») політичного процесу.

 

Структура політичної культури включає ряд блоків – пізнавальний, нормативно-оцінний, практично-поведінковий та інституційний. Перший блок - пізнавальний - включає політичні уявлення, знання, міфи та політичну ідеологію. Політична культура завжди базується на певних уявленнях про політичну сферу та її роль у функціонуванні суспільства.

 

Нормативио-оцінний блок політичної культури тісно пов'язаний з мотиваційною стороною політичної діяльності. Це політичні цінності, ідеали, цілі, принципи, норми, а також ціннісні орієнтації, політичні оцінки, установки, переконання, почуття й емоції. Ціннісні орієнтації відіграють вирішальну роль у функціонуванні політичної культури, адже вони виступають в якості мотиву політичної діяльності.

 

В практичному житті політична культура постає у вигляді зразків політичної поведінки - системи дій, вчинків, ритуалів, засобів політичного впливу. Слід

 

підкреслити, що в політичну культуру входить не сама політична діяльність, а характерні способи і форми здійснення тих чи інших дій і вчинків, стереотипи політичної поведінки.

 

Ще один блок політичної культури - інституційні цінності: традиційні принципи побудови й діяльності державних органів та громадських формувань, вивірені практикою форми і методи їх діяльності.

 

У структуру політичної культури, крім описаних вище блоків, входять політичні традиції, стереотипи і символи. У цих феноменах поєднуються суб'єктивні та об'єктивні характеристики. В традиціях зберігається досвід політичного минулого, вони виступають способом передачі зразків політичної свідомості і поведінки між поколіннями. Політичні символи (герб держави, прапор, гімн, корона короля, гетьманська булава та ін.) – це формалізоване відображення стереотипів політичного життя. Вони мають особливий вплив на емоційну сферу людини: політичні почуття й настрої.

 

Важливу роль у політичному житті відіграють стереотипи політичного мислення і поведінки. Це стійкі форми сприйняття й оцінки соціальних об'єктів, усталені способи дії. Якщо політична культура постає як сукупність характерних способів життєдіяльності в сфері політики, то можна твердити, що вона є сукупністю політичних стереотипів, притаманних суспільству.

 

Аналізуючи політичну культуру, необхідно звернути увагу на те, що вона - не нагромадження статичних речей, а процес, у якому беруть участь носії культурних функцій. Політична культура як компонент політичної системи суспільства виконує такі функції: акумуляція історичного досвіду народу, вираження його політичних потреб та інтересів; ідентифікація, інтеграція та мобілізація членів політичної суспільноти; відтворення певних параметрів політичного життя; орієнтація суспільства на формування та зміцнення бажаного суспільного ладу; політична соціалізація нових генерацій народу.

 

2. Політична культура,як і культура взагалі,має національну форму буття.Цеозначає, що реально існує не політична культура взагалі, а лише культура Франції, США, Росії, Китаю, України та інших держав. В їх основі національна ідея, національні потреби та інтереси, цінності й цілі, умови їх реалізації. Політична культура нації поширюється на всі її суспільні групи: класи, демографічні й професійні групи, етнічні меншини. Але політична культура окремої суспільної групи, крім загальних рис, має й специфічні. Для позначення цього явища в політології використовується поняття субкультури (підкультури). Наприклад, є сенс говорити про молодіжну політичну субкультуру. Її основними рисами виступають загострена критичність в оцінці стану суспільства, схильність до радикальних заходів у реформуванні відносин, рішуче впровадження нових форм політичного життя, динамічність у ціннісних орієнтаціях, особлива відданість високим ідеалам свободи, соціальної справедливості та гуманізму.

 

Політична культура особи формується під впливом політичної культури суспільства і тієї спільноти, в яку вона входить. При цьому загальні культурні цінності специфічно странсформуються соціальним статусом особи, її індивідуальним досвідом, рівнем знань і психологічним станом. Політична культура кожної особи проявляється: а) в змісті та рівні політичних знань, у тому числі знань традицій, принципів, норм і способів політичної діяльності; б) в індивідуальному політичному досвіді; в) в сформованих на їх основі політичних переконаннях, оцінках, мотивах, почуттях; г) в соціальній активності.

 

Аналіз політичної історії народів світу та нинішнього стану розвитку держав дає змогу провести типологію політичних культур на основі тих чи інших ознак. Так, аналіз політичних орієнтацій громадян американськими вченими Г. Алмондом і С. Вербою виявлено такі «чисті» типи політичних культур: патріархальний, підданський і активістський. Перший тип притаманний відсталим племенам і характеризується відсутністю чітко виражених політич-них ролей. Тут практично відсутній інтерес громадян до політичного життя, а орієнтації членів суспільства на вождів племен, шаманів і т.п. не відділяються від їх релігійних та

 

соціальних орієнтацій. Підданський тип політичної культури характеризується позитивною орієнтацією на політичну систему (на «вихід» з неї), але слабким ступенем особистої участі. Він сформувався в умовах феодальної політичної системи, де існує чітка ієрархічна залежність в структурі державної влади, і де народ позбавлений політичних прав і свобод. Активістська політична культура, яку ще називають «культурою участі», передусім вирізняється тим, що громадяни намагаються відігравати значну роль у політичному житті країни, орієнтуючись і на «вхід», і на «вихід» з політичної системи. Цікаво відзначити, що Алмонд і Верба оптимальним типом політичної культури вважають не чистий «активістський», а так звану «громадянську культуру» в якій переважає активістська культура при збереженні елементів патріархальної і підданської. За таких умов забезпечується найбільша стабільність політичної системи. Прикладом є політична культура Великобританії, в якій переплетені демократичні засади політичного життя і традиції монархічної держави.

 

Заслуговує на увагу поділ політичних культур на поляризовані і консенсусні, тоталітарні й демократичні, консервативно-ліберальні й ліберально-демократичні, доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні, відкриті й закриті та інші.

 

Передові, розвинуті країни світу вступають у епоху постіндустріального, постмодерного суспільства, що має наслідком кардинальні зміни у сфері культури, в тому числі й політичної. Серед політологів і політиків-практиків поширення набула теорія постматеріальної політичної культури американського вченого Рональда Інглхарта. Модернізація, стверджує він, не фінальний етап історії. Вана веде до нового, особливого зсуву у базових цінностях постмодерну. На відміну від індустріального соціуму у якому сповідувалась пріоритетність економічного (матеріального) росту, у постмодерному суспільстві вищими пріоритетами є якість життя і духовні цінності. У сфері політики це виявляється у тому, що:

 

– зменшується інтерес до офіційних органів влади і політичних авторитетів;

 

– посилюється акцент на політичній участі і на переході від участі через політичні партії до більш автономних його видів;

 

– метою участі у виборах й інших політичних процесах стає не досягнення безпечного існування, а самовираження особистості;

 

– політичні конфлікти мають усе менше класовий характер і фокусуються навколо проблем духовності, культури й якості життя.

 

Ядром теорії постіндустріальної культури є теорія міжгенераційної зміни

 

цінностей, суть якої у тому, що перехід до постматеріалістичної культури відбувається поступово – від одного покоління до іншого. У праці Інглхарта «Культурний зсув у зрілому індустріальному суспільстві» (1990) наводяться дані про те, що у Західній Європі та Північній Америці у 1970-х рр. співвідношення між «матеріалістами» і «постматеріалістами» було 4:1, а у 1988 р. стало 4:3. Перехід до цінностей постмодернізму активно відбувається і у державах Східної Європи.

 

3. Політична соціалізація(від лат. socialis –суспільний) –це процес засвоєнняіндивідом упродовж життя політичних знань, норм, цінностей суспільства, в якому він живе. Набувши певної політичної культури, людина стає «homo politicus» – політичною людиною. Політична соціалізація як процес проходить дві фази – адаптацію (пристосування індивіда до соціально-політичних умов) та інтериоризацію (засвоєння політичних цінностей, перехід їх у свідомість, переконання особи). Первинна соціалізація відбувається у сім'ї та дошкільних навчальних закладах і розпочинається з 3-4 річного віку. Дитина навчається розпізнавати атрибути держави (прапор, герб, гімн), її назву, національних героїв та лідерів. Вторинна соціалізація (шкільний вік) включає ознайомлення учня з історією країни, суспільним і державним ладом, напрямком розвитку суспільства, основними політичними силами тощо. В цей час юнаки і дівчата вступають у дитячі та юнацькі організації, отримують перший досвід політичної участі. 3 18 років громадянин держави набуває усієї повноти політичних прав і обов'язків: голосує на виборах та референдумах, вступає у політичні партії, бере участь у масових політичних заходах. Тут важливу роль відіграє не лише політичне навчання і виховання зовнішніми суб'єктами й обставинами, а й політичне самовиховання та політична діяльність особи.

 

Політична соціалізація продовжується в армії, вищих навчальних закладах, зокрема, в процесі освоєння курсу політології та інших суспільних дисциплін.

 

Які мотиви процесу політичної соціалізації, чому людина хоче стати «homo politicys»? Згідно з «моделлю переконаності» особа має бажання відповідати вимогам суспільного ладу через почуття обов'язку перед народом і державою; за «моделлю інтересу» спонукою до сприйняття політичних цінностей і активної поведінки є усвідомлення особистих вигод і привілеїв; «модель підкорення» пов'язана з примусовою соціалізацією з боку держави, закладів освіти тощо. Узагальнюючим поняттям, яке характеризує політично сформовану особистість є громадянськість, що включає почуття власної гідності, громадянську мужність, національну самосвідомість, почуття суспільного обов'язку, активність та сумління.

 

Значній частині населення країни притаманна політична пасивність і аполітичність. Останній феномен виникає внаслідок негативного чи індиферентного ставлення людей до політики, відчуження суспільних верств від політичного життя, зневіри в те, що простий громадянин може вплинути на перебіг політичних подій. Проявами політичної пасивності й аполітичності є пасивна непокора владним інститутам, абсентеїзм (ігнорування виборів, референдумів), політична індиферентність, політична самоізоляція, дисфункціональна поведінка тощо.

 

4. Аналізуючи політичну культуру того чи іншого суспільства,слід виявити їїхарактерні риси. Так, політична культура США відзначається особливою прихильністю громадян до ідей представництва та плюралізму, орієнтацією не на партії, а на яскраві особистості, більшим довір'ям до урядів штатів, ніж федеральної влади, визнанням в якості ідеалу «мінімальної» держави.

 

За твердженням російських дослідників, політична культура сучасної Росії характеризується підданським ставленням населення до центрів реальної влади, правовим нігілізмом, нерозвиненістю громадянських позицій, заідеологізованістю мислення, нетерпимим ставленням до нетрадиційних поглядів, низьким рівнем

 

особистих претензій на політичну участь, мінливістю політичних принципів, схильністю до конформізму.

 

Традиційна українська політична культура зазнала істотних деформацій впродовж століть іноземного поневолення народу. Тому сьогодні вона має фрагментарний та суперечливий характер. Враховуючи перехідний стан сучасного українського суспільства, спробуємо дати їй загальну характеристику.

 

За характером політичного режиму, який панував в Україні впродовж 20-80-х років XX сторіччя, і який сформував певні політичні якості окремих людей та народу загалом, ця політична культура має посткомуністичний, пострадянський і посттоталітарний характер, тобто в ній мають значну питому вагу елементи комуністичної ідеології, радянсько-більшовицькі стереотипи, сформовані в минулому політичні переконання й настрої. Проте ця політична культура вже не є ні офіційною, ні монопольною. Розкриття злочинів комуністичного тоталітаризму скомпрометувало її, зробило одіозною. Властиві цій культурі політичні орієнтації значною мірою функціонують за інерцією й часто приховуються її носіями.

 

За характером політичного статусу УРСР та української нації в СРСР – нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Для неї значною мірою характерні зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості й кривди, атрофована здатність оцінити власні національні інтереси і цілі, відсутність навичок суверенного мислення та поведінки, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили, вміння служити, а не самоврядувати на своїй, Богом даній землі.

 

За характером соціально-політичних процесів, що розгортаються в Україні, її новим статусом як суверенної самостійної держави – політична культура сучасного українського суспільства стає національною і незалежницькою. Її підґрунтям є реабілітовані й легалізовані цінності суверенних епох української історії, ідеали національно-визвольної боротьби та сучасні потреби українського народу. Посткомуністичне суспільство та його державні органи ще не наважуються повною

 

мірою визнати їхній офіційний статус, але вони знаходять дедалі більшу підтримку в народі, відроджуються й поширюються в національній свідомості та діяльності політичних сил.

 

За ставленням до демократії і держави як соціальної інституції політична культура сучасних українців залишається в значній мірі авторитарною, етатистською та патерналістською. Проте за умов суверенного існування відроджуються традиційні риси української культури, зокрема такі, як народоправство, толерантність, ставлення до держави в дусі лібералізму (не людина для держави, а держава для людини). Одночасно спостерігаються прояви его- і громадоцентризму, які також притаманні українській ментальності. На це повинні звернути увагу політичні лідери, щоб вчасно нейтралізовувати анархістські настрої й поведінку, сконсолідувати суспільство на засадах плюралістичної демократії та консенсусу політичних сил.

 

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних цінностей – з одного боку, та консервативно-ліберальних – з іншого, на інтернаціоналістів-космополітів та патріотів-незалежників (націоналістів). При цьому на Сході й Півдні України домінують перші, а на Заході та у Центрі - другі. Проте загальна тенденція суспільного розвитку характеризується лібералізацією суспільних відносин та поступовою українізацією політичних інституцій та всіх регіонів держави.

За цивілізаційно-культурними ознаками сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, хоча помітну роль у політичному житті відіграють риси ментальності та культури, характерні для східних народів. У російсько-самодержавний та радянський періоди історії України поширилися властиві для азійських народів ставлення до держави (етатизм і патерналізм), її глави (установка на харизматичних лідерів), політичних прав і свобод особистості (підданство, общинність), політичного режиму (авторитаризм), ролі церкви в політичному житті суспільства (підпорадкованість церкви державі). Ха-

 

рактерною є розколотість українського народу на українсько- та російськомовні частини й відповідно зорієнтованість на українську та російську культури.

За системними якостями й зрілістю політичній культурі українського народу властиві амбівалентність (поєднання різних за змістом й спрямованістю елементів), нецілісність (відсутні окремі компоненти культури, а ті, що є – мають несформований характер), неорганічність (багато запозичених політико-культурних елементів не відповідають ментальності, національному характеру, традиціям, усій системі культури української нації)