Тема 9. Світові політико-ідеологічні доктрини
План
1. Поняття політичної ідеології і доктрини: сутність, суспільні функції, типологія.
2. Сутність та еволюція лібералізму. Неолібералізм.
3. Консерватизм і неоконсерватизм: їх сутність та еволюція.
4. Соціалізм, соціал-демократизм, комунізм: спільне та відмінне, теоретичні засади, політична практика.
5. Націоналізм і релігійний фундаменталізм як політичні доктрини та їх сутність.
1. Ідеологія(від гр. „іdea” –поняття і„logos” –учення) –це системаконцептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики. Вперше поняття „ідеологія” ввів у науковий обіг французький філософ Антуан Дестют де Трасі у ХVIIІ ст. для позначення того, що він назвав „наукою про ідеї” у своїй праці „Елементи ідеології”. В загальну політичну лексику це слово ввійшло після того, як Наполеон Бонапарт зневажливо назвав „ідеологами” філософів, які виступали проти його цезаристських претензій.
Ідеологію можна розглядати як форму суспільної свідомості і як явище культури. Як елемент культури ідеологія є продуктом соціально-політичної діяльності людей, їх духовного виробництва. Однак вона, на відміну від інших елементів культури, - результат діяльності певних верств – ідеологів, політиків, учених. Народні маси, соціальні спільноти не беруть безпосередньої участі у створенні ідеології, проте їхні інтереси, уявлення про суспільно-політичне життя є поживним грунтом для її формування, тобто головний сенс ідеології – соціальний ідеал, який є логічним образом бажаного суспільного устрою. Прихильники того чи іншого соціального ідеалу, висуваючи його, мають водночас кілька цілей. По-перше, накреслити ту мету, якої вони прагнуть, і таким чином зорієнтувати свої практичні дії. По-друге, мотивувати дії своїх прихильників та союзників. По-третє, визначити шляхи й засоби досягнення бажаної мети.
Ідеологія складається з політичних теорій та ідей, суспільно-політичних ідеалів, цінностей, концепцій політичного розвитку і політичних програм, політичних символів тощо. На відміну від науки вона охоплює не лише знання політичного життя, а й ставлення, оцінку політичних процесів з позицій інтересів соціальної спільноти, політичної партії як носія цієї ідеології, а тому крім справжніх знань, ідеологія може містити й неправильні, хибні уявлення про політичні процеси, відносини і стан політичного життя, що виявляється в
політичних міфах, утопіях. Політична міфологія, спотворено відображуючи стан політичного життя, дає хибні орієнтири політичної поведінки мас, їхніх громадсько-політичних об’єднань. Поширення міфу у суспільну свідомость може спричинити тимчасовий успіх, проте рано чи пізно, за принципом бумеранга, обернеться проти його творців. Серед цінностей ідеології виокремлюються політичні символи – умовна знакова система, що виражає ті чи інші політичні ідеї та ідеали, належність носія певного символу до того чи іншого товариства, руху, організації. Як зазначав відомий соціолог П. Сорокін, „...червоний колір переслідується не тому, що він червоний, а тому, що він символ думок, бажань і почуттів, ворожих існуючому ладові”. Історія підтверджує також думку французького політичного діяча М. Рокара про те, що конфронтація поміж окремими прошарками суспільства нерідко виникає саме через символи.
Сутність ідеології, її структуру, рівні, форми вияву, основні функції розкриває наступна схема:
Виконуючи важливі соціальні функції (пізнавальну, мобілізаційну, нормативно-регулятивну, контрольну, політичної соціалізації тощо), ідеологія впроваджує у масову свідомість власні критерії оцінки сьогодення й майбутнього. Вона створює позитивне ставлення до втілюваної програми, спрямовує дії громадян, партій, асоціацій тощо. Ідеологія тісно взаємопов’язана з політикою. Вона наділяє її системою ідеалів і цінностей, сприяє вибору мети і добираються засоби для її досягнення, мобілізуються соціальні маси для підтримки цієї мети та участі в її реалізації. Сучасні політичні ідеології різноманітні в своїх конкретних видових проявах, своїй сутності, що дає можливість їхньої класифікації. З точки зору бажаного майбутнього, політичні ідеології поділяються на праві, що засновані на ідеалах вільної конкуренції, ринку, приватної власності,
індивідуалізмі і ліві, засновані на ідеалах суспільної власності, соціальної рівності і справедливості та центристські, які прагнуть подолати крайності двох перших, знайти компроміс між ними, визнають соціально-орієнтовану ринкову економіку, ідеологічний і політичний плюралізм. З точки зору технологій реалізації суспільних ідеалів політичні ідеології поділяються на радикальні (революційні), які пропонують глибокі системні зміни в суспільстві і консервативні (традиціоналістські), що прагнуть зберегти і закріпити існуючий порядок в суспільстві та помірковані (реформістські), які обгрунтовують поступові структурні реформи, не торкаючись сутності суспільства. За сферою поширення політичного впливу і суспільного статусу, політичні ідеології поділяються на суспільні, які функціонують перш за все в сфері громадянського суспільства, виступаючи ідейною платформою політичних партій, рухів і державн і (панівні), що мають державний масштаб і проявляються в сфері державної політики.
Сукупність всіх існуючих ідеологій складає ідеологічний або ідейно-політичний спектр сучасного суспільства, а їхня взаємодія на політичному просторі визначається поняттями „ідеологічний дискурс”. Таким чином політична ідеологія як форма політичної свідомості, означає синтезовану сукупність поглядів, що віддзеркалюють і захищають інтереси тієї чи іншої суспільної групи, її мету й завдання під час завоювання і утримання влади. У вужчому розумінні політична ідеологія – це доктрина (від лат. „doctrina” – вчення), яка обгрунтовує прагнення відповідної групи на владу і її використання, передбачає ту чи іншу стратегію політичних дій. Отже, політична доктрина – засадничий принцип діяльності суб’єктів політичного процесу, заснований на певній політичній ідеології. У політичній доктрині відображається розуміння політичної системи, шляхів її розвитку, засобів і методів розв’язання політичних проблем, вибору політичних пріоритетів. За допомогою доктрини визначаються конкретні напрями здійснення політичної влади, змінюється характер політичних інститутів, ціннісні
орієнтири і зміст політичних принципів, норм, фіксується зв’язок певних політичних ідей та інтересів.
Існування політичної доктрини може бути пов’язане з політичною системою загалом, окремими її сторонами чи регіональними політичними явищами. Виходячи з цього, політичні доктрини можна класифікувати на загальносоціальні, локальні й регіональні.
Будучи невід’ємною складовою політичної системи суспільства, політична доктрина відображає спрямованість політичного життя в цілому, діяльність політичних партій і рухів. Кожна політична доктрина не тільки має власні політичні цінності й орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати свої цілі та ідеї, спрямувати громадян на реалізацію визначених нею завдань.
Політична доктрина відображається в програмних документах, використовується у передвиборчих кампаніях. В умовах боротьби за політичну владу вона є засобом розрізнення партій і рухів. Через політичну доктрину суб’єкти ідивідуалізуються, а також відбувається іх об’єднання (консолідація) або роз’єднання.
Можливості для реалізації політичної доктрини з’являються тоді, коли політичні суб’єкти, що її підтримують, перебувають біля керма державної влади. Водночас плюралізм сучасного суспільства не дає правлячій партії чи коаліції можливості здійснювати свою політичну доктрину без урахування думок інших політичних суб’єктів і положень тих політичних доктрин, які вони представляють. Таким чином, створюються умови для врахування багатоманітності інтересів і для досягнення згоди при здійсненні політичної доктрини.
Політико-ідеологічні доктрини, які поширені в світовому масштабі називаються світовими. Серед них найважливішими є наступні: лібералізм, консерватизм, соціалізм, націоналізм і доктрини, які базуються на релігійній ідеології – релігійний фундаменталізм, що набули значного поширення в наш час.
2. Однією з найдавніших суспільно-політичних ідеологій і доктрин є лібералізм(від лат. „liberalis” – вільний). Поняття „лібералізм” в суспільно-політичній термінології, може означати:
1. Суспільно-політичний рух, ідеологію, доктрину.
2. В повсякденному вжитку означати вільнодумство, терпимість до різних точок зору, інакодумства.
3. Назву партій, які виражають інтереси т.зв. „середнього класу”. В даному випадку ми аналізуємо лібералізм як суспільно-політичну ідеологію та доктрину.
Термін „лібералізм ” увійшов до широкого вжитку в першій пол. ХΙХ ст., коли в Європі виникли політичні партії лібералів, хоча його витоки сягають епохи буржуазних революцій ХVII-XVIII ст. Виділяють класичний лібералізм і державний (неолібералізм). Класичний лібералізм доктринально розроблений в працях Дж. Локка, А. Сміта, А. Токвіля, Ш. Монтеск’є, Т. Джеферсона. Він виник в період боротьби буржуазії, що народжувалась, проти абсолютизму і орієнтовний, в першу чергу, на свободу особистості, вільні політичні інститути, релігійну, економічну свободу. Вона проголошувалась найвищою цінністю, що пов’язувалась із поняттям індивідуалізму, який полягає в існуванні персональної сфери в житті, незалежної від держави і суспільства, яке є об’єднанням вільних і рівноправних громадян.
Ідейно-теоретичне ядро класичного лібералізму утворили наступні положення:
- абсолютна цінність людської особистості та рівність (від народження) всіх людей;
- автономія індивідуальної волі;
- раціоналізація і доброчинність діяльності людини;
- визначення невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність;
- створення держави на основі загального консенсусу з метою збереження і захисту „природних прав” людини;
- договірний характер відносин між державою та індивідумом;
- верховенство закону;
- обмеження об’єму і сфер діяльності держави, захищеність приватного життя і свобод в рамках закону в усіх сферах суспільного життя і, насамперед, в економічній галузі;
- утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, анархією і порядком.
Економічна концепція лібералізму розроблена представниками англійської класичної політекономії А. Смітом і Д. Рікардо. Нові часи, соціально-політичні революції, розвиток капіталізму, потребували нової економічної політики, і її теоретичного обгрунтування. В своїй праці „Дослідження про природу і причини багатства народів” А. Сміт твердив, що зростаючий поділ праці сприяє збагаченню і розвитку людства. Праця є джерелом багатства і визначає природну вартість кожного товару, його справедливу ціну. Люди в своїх стараннях отримують власну користь, конкурують і змагаються між собою, контролюють свою поведінку через соціальні і ринкові критерії. „Невидима рука” (попит і пропозиція) інтегрує суспільство та ринок, а в кінцевому результаті їхня егоїстична діяльність веде до збагачення всього суспільства. Державне втручання в економіку має бути мінімальним, роль держави має звестися до гарантування безпеки особистості та збереження її власності (роль „нічного сторожа”), встановлення загальних рамок вільної конкуренції. Таким чином, вважав А. Сміт, свобода економічної діяльності призведе до того, що ринки вільної конкуренції перетворяться на анонімного управителя, який керуватиме суспільним життям і регулюватиме його.
В новітній час ці ідеї відстоював відомий австрійський економіст, лауреат Нобелівської премії Ф. Хаєк, який вважав, що ринок через ціновий механізм
розширює індивідуальну свободу, оскільки він пропонує інформацію, яка не є доступною для індивідів безпосередньо. Таким чином, приватна власність, свобода економічної діяльності, вільний ринок, мінімальне втручання держави в економіку – основні економічні принципи лібералізму.
Політико-правова концепція лібералізму започаткована в працях англійських і французьких просвітителів, ідеологами англійської і французької буржуазних революцій – Д. Локком, Т. Гоббсом, Ш. Монтеск’є, Ж. Ж. Руссо, німецьким філософом І. Кантом, а пізніше Б. Константом, А. Токвілем, та іншими мислителями. Дж. Локк вважав, що суспільство та держава починають своє існування для того, щоб захистити „природні” права людини на життя, свободу, власність. Держава, як наслідок укладання „суспільної угоди”, отримує право карати тих, хто порушує „природні” права. Однак держава не повинна втручатись в економіку, релігійне життя, культуру. Власність Д. Локк розглядає не лише як символ працьовитості особи, критерії її оцінки, але і як умову особистої свободи. Для гарантування свобод особи та суспільства, Локк запропонував розділити законодавчу і виконавчу влади, надаючи пріоритет першій, наголошуючи на необхідності представлення в парламенті якомога ширших груп громадян. Ш. Монтеск’є висунув дві важливі ідеї, які лягли в ліберальну доктрину – ідею представницького правління і розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову як умови існування політичної свободи. Під свободою він розумів „право робити все, що дозволено законом”. І.Кант вважав, що оскільки часто свобода переростає у сваволю, то виникає необхідність певних обмежень, що і покликане робити право. Право визначається об’єктивним загальним законом свободи, а тому регулює лише зовнішню форму поведінки людей, їхні вчинки, а внутрішню поведінку регулює мораль. Покликання права, на думку Канта, - гарантувати безперешкодну реалізацію свободи індивіда. Суспільство, яке засноване на праві і ним регулюється, дає змогу обмежити сваволю і насильництво. Завершили формування цілісної доктрини лібералізму Б. Констант, А. Токвіль, Ж. Ж. Руссо,
Т. Джеферсон. Б. Констант обгрунтував ідею громадянської свободи, змістом якої стала незалежність особистого життя індивіда від політичної влади, і яка містила в собі особисті свободи: недоторканість особи, свободу совісті, слова, зборів, друку, місця проживання, занять, власності. А. Токвіль звертає увагу на проблему співвідношення права індивіда і соціальної рівності, вважаючи, що рівність без свободи нестерпна і рівність постійно загрожує втратою свободи. Ж. Ж Русо обгрунтував початкові принципи плебісцитарної демократії, яка набула поширення в ХХ ст. Т. Джеферсон, автор знаменитої „Декларації незалежності США”, вважав, що рівність, свобода, право на повстання, признаються природніми правами народу, не можуть бути в нього відібраними. Отже, можна визначити основні політичні засади лібералізму – парламентаризм, рівність всіх перед законом, наявність політичних, громадських прав і свобод особи, ідея правової держави і верховенство закону, обмеження функцій держави і державного апарату. Ці принципи лягли в основу теорії ліберальної демократії, поступово реалізуючись в країнах Зах. Європи і США в другій половині ХІХ ст.
З переходом до державно-монополістичного капіталізму в останній третині ХІХ ст. ідеологія класичного лібералізму суттєво змінилась, одержавши назву соціального (державного) лібералізму або неолібералізму. Важливий внесок в розвиток цього напрямку зробили Д. Мілль, Дж. Гобсон, А. Кейнс та інші. В неолібералізмі, поряд із збереженням основних принципів класичного лібералізму, обгрунтувалась теза про необхідність постійного втручання держави в економіку, посилення її економічної і соціальної ролі. Місце ліберальної теорії „держави як нічного сторожа” займає ідея „держави добробуту”, сутність якої полягає в зміні її функцій і завдань, втручання держави в економіку, що мало на меті створення і підтримку сприятливих умов для конкуренції. Державне регулювання соціального життя через величезні соціальні видатки і перерозподіл коштів державного бюджету, створювало певні соціально-політичні умови для збереження суспільного компромісу, побудови „держави добробуту”. Саме ці риси
егалітаризму були піддані критиці в 70-80-х рр. ХХ ст. „неоконсерваторами”, що стояли на позиціях ринкового регулювання відносин розподілу. В політичній практиці неолібералізм яскраво проявився в політиці „нового курсу” президента Ф. Рузвельта в 30-х рр. в США, а також в період ліберального реформізму в 60-70-х рр. в ряді країн Зах. Європи і Америки.
Змінилося ставлення сучасних лібералів і до поняття „суспільство”. Зроблено акцент на розгляді суспільства як цілісної системи, що існує за своїми законами, а не просто, як сукупності індивідів. В цілому нові ліберальні концепції можна поділити на дві течії: власне неолібералізму (в США її ще називають Чиказькою школою) і соціального лібералізму. Перша течія тяжіє до вільного ринку, мінімальної ролі держави і негативного трактування свободи (по суті, це економічний консерватизм у поєднанні з основними положеннями класичного лібералізму). Друга займає середні позиції між соціал-демократією і консерватизмом й орієнтується на реформізм з правим чи лівим ухилом (залежно від національних особливостей у тій чи іншій країні). Таким чином, у чистому вигляді в сучасних умовах ліберальних доктрин як таких не існує, оскільки їм властива тенденція до запозичення ідей інших політичних доктрин сучасності, і це є характерною ознакою ХХ-ХХІ ст.
Ідеологія і політика лібералізму має сьогодні багато прихильників. Ліберальний рух налічує близько 110 партій, з яких 60 об’єднані у Ліберальний інтернаціонал (створений в 1947р.). Ліберальні партії діють в Австралії, Великобританії, Ізраїлі, Канаді, Японії. В таких країнах як Японія, Англія, Фінляндія, Італія, Нова Зеландія партії ліберального типу є або правлячими, або в коаліції.
Лібералізм має свої традиції і в Україні. Ліберальні ідеї проповідували М. Драгоманов, Б. Кістяківський. Лібералізм як суспільно-політичний рух та ідеологія поширені і в сучасній Україні, на їх основі діють ряд політичних партій, зокрема, Ліберальна партія України (ЛПУ), Ліберально-демократична партія 196 (ЛДП) - „Захищена Особистість”, „Приватне – понад усе”, Християнсько-ліберальна партія України (ХЛПУ), Ліберальна партія України (оновлена) (ЛПУ(о)) та інші.
3. Консерватизм(від лат. „conservare” –зберігати,охороняти) –суспільно-політичний рух, ідеологія, що орієнтується на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Консерватизм часто визначають також як спосіб мислення і дій, які направлені на підтримку існуючих інститутів, відмову від абстрактних утопічних теорій суспільного переустрою.
Історія консерватизму починається з часів Великої Французької революції кінця ХVІІІ ст., як ідейно-політичного руху та ідеології, що відображали інтереси дворянства в його боротьбі проти буржуазії. Пізніше, сприйнявши окремі ідеї класичного лібералізму, консерватизм стає ідейно-політичною платформою окремих частин буржуазії. Батьківщиною консерватизму вважається Великобританія. Його базові ідеї сформулював англійський філософ Е. Берк в своїй праці „Роздуми про французьку революцію” (1790). Сам термін „консерватизм” увійшов до наукового вжитку після заснування французьким письменником Шатобріаном в 1815р. журналу „Консерватор”.
Засновники консерватизму протиставили висунутим Просвітництвом і Великою Французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму, - погляд на суспільство, як на органічну цілісну систему. В широкому індивідуалізмі прихильників концепції „природнього права”, Берк вбачав загрозу цілісності збалансованого життя суспільства. Доступ до влади, на його думку, є не загальним правом, а привілегією, кожен повинен знати своє місце в соціальній ієрархії.
З точки зору класичного консерватизму держава і правляча еліта повинні не тільки керувати суспільством, але і бути втіленням нації, її мудрості, традицій. Недоцільно ініціювати зміни, якщо їх можна обминути. Держава формує людину,
опираючись не тільки на закон, але і на традиції, звичаї. Характерним в суті консервативного керівництва є прищеплення почуття самоконтролю, дисципліни. З ідеології консерватизм перетворився в широкий соціально-політичний рух,
в рамках якого формується особливе відношення до природи суспільства, політичної влади. Він наголошує на необхідності збереження традиційних норм і правил, ієрархії влади соціальних і політичних структур та інститутів, тобто таких, що історично склалися форм державного і суспільного життя, насамперед, його морально-правових засад. Можна визначити наступні принципи і положення консерватизму:
- опора на традиції і історичне минуле нації;
- суспільство розглядається як органічне ціле, а не сплав окремих груп;
- стримане відношення до соціальних змін, позитивне ставлення тільки до таких, які не заперечують існуючого порядку і розвиваються підконтрольно, а не стихійно;
- критичне відношення до потенційних можливостей вдосконалити людину і суспільство з допомогою політичних засобів і методів – тільки релігія може зробити людину кращою, політичні закони лише не дозволяють їй поступати погано;
- виправдання рішучих дій при необхідності захисту консервативних цінностей. Опираючись на певні стереотипи масової свідомості, традиціоналістські
уявлення, релігію, консерватизм має широку соціальну базу серед представників різних верств, на його користь спрацьовують і негативні явища, які супроводжували суспільний прогрес в ХІХ-ХХ ст.
В силу соціально-економічних і політичних змін, в процесі розвитку капіталізму консерватизм еволюціонував, включивши в себе ряд норм і цінностей, які традиційно вважалися ліберальними: забезпечення прав і свобод громадян, поділ влади, загальне виборче право, функціонування інститутів представницької влади, посилення соціально-охоронної функції держави, тим самим
трансформувавшись в т. зв. „неоконсерватизм”. Для неоконсерватизму характерне наступне:
- в економіці: заміна реформістської моделі розвитку монетаристською, яка орієнтована на обмеження надмірного державного втручання в приватний бізнес, заохочення ринкових відносин, приватного підприємництва; - в соціальній сфері: заміна існуючого гнучкого ліберально-реформістського курсу „жорсткою економікою”, скорочення соціальних витрат, визнання природної нерівності людей, ієрархічної побудови суспільства;
- в політичній сфері: посилення завдань і функцій політичної системи, зміцнення законності і порядку, переорієнтації щодо проблем політичної влади, бюрократії в бік проти посилення егалітарних тенденцій та антибюрократичних настроїв. Прихильники політичних позицій, що втілюють в собі зазначені риси, об’єднуються в консервативні партії, найвпливовіші з яких – Консервативна партія Великобританії, Данії, Християнсько-демократичні партії в багатьох європейських країнах, Республіканська партія в США. Відомі неоконсерватори 80-90-х рр. - Р. Рейган, Дж. Буш, М. Тетчер, Г. Коль, Ж. Ширак, Дж. Андреотті та інші.
Слід зазначити, що консерватизм в радянському тлумаченнні відрізнявся від його розуміння в західній політології. В традиційному радянському розумінні консерватизм – це політична позиція, для якої характерна прихильність до старого суспільного ладу, віджилих норм, звичаїв, нетерпимість до всього нового, передового в політичному житті та інших галузях суспільного життя. В свою чергу, розуміння консерватизму в західній політології не завжди збігалось з його тлумаченням в українській політичній теорії. В Україні історично консерватизм виникає як обгрунтування політико-правових засад монархічного гетьманського ладу. В кінці ХVІІІ – поч. ХІХ ст. консерватизм став ідеологічною базою українського дворянства в його боротьбі за збереження національних привілеїв. В українській політичній думці теоретичне обгунтування консерватизму пов’язане з
іменами таких вчених як В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, Д. Дорошенко, О. Назарук, І. Лисяк-Рудицький. Їх об’єднували однакові критерії історичної оцінки минулого українського народу, критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу, визнання домінуючої ролі держави в суспільно-політичному житті. В. Липинський характеризував консервативний світогляд як утвердження в середовищі українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади. В українській історії консерватизм виявився у прагненнні зберегти рідну мову, релігію, звичаї та обряди, а головне - традиційні форми родинного і громадського життя. Найбільшою мірою цей політичний напрям в Україні набув національного змісту після 1917р., що виявилося не тільки в ідеологічній а й у державно-політичній площині - на його засадах була утворена Українська держава П. Скоропадського в 1918р.
В сучасній Україні консервативні ідеї стали ідеологічною базою для діяльності політичних партій, зокрема – Української республіканської партії „Собор”, Конгресу українських націоналістів (КУН), Народного руху України (НРУ), Української Народної партії (УНП), Української консервативної партії (УКП), Всеукраїнського об’єднання „Свобода” та інших.
4. Соціалізм(фр. „socialisme” -суспільний) –вчення,ідеологія і суспільно-політичні рухи, під якими розуміється соціальна система, устрій, заснований на суспільній власності на засоби виробництва, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.
Соціалістичні і комуністичні ідеології зародились в середині XIX ст., хоча корені їх можна знайти в античній і християнській філософії. В комуністичній теорії соціалізм – перша фаза комуністичного суспільства. Термін „соціалізм” вперше був введений в 1827 р., а в науковий обіг сен-сімоністом П. Леру в 1834 р.
Суттєвий вклад в становлення і розвиток теорії соціалізму і комунізму внесли К. Маркс і Ф. Енгельс, В. Ленін. Серед усіх різновидів соціалізму – феодального, буржуазного, пролетарського – останній набрав найбільшої ваги в світовому політичному процесі і привів в XІX ст. до появи соціал-демократичної, а в ХХ ст. і комуністичної ідеології та ряду політичних доктрин.
В 1864 р. в Лондоні було створено Міжнародне товариство робітників (І Інтернаціонал). Ідеологічною базою цієї організації став марксизм, який визнавав неминучість приходу до політичної влади пролетаріату (встановлення диктатури пролетаріату) і закономірність побудови соціалізму і комунізму. Пізніше, в 1869 р. в Німеччині, виникає перша соціал-демократична партія, а згодом і в інших країнах (в Росії в 1898 р., в Україні – в 1899 р.). В 1889 р. соціалістичні партії об’єднались в ІІ Інтернаціонал. Після смерті Енгельса в 1895 р. почалася ревізія марксизму як застарілого вчення. На зміну теорії класової боротьби прийшла концепція класового миру (теоретики – Е. Бернштейн, О. Бауер, К. Каутський). Виникає концепція „демократичного соціалізму”, у витоків якої стояв німецький соціал-демократ Е. Бернштейн. Він поставив під сумнів можливість пролетаріату взяти владу у свої руки, відкинув ідею класової боротьби, революції, яка могла призвести до хаосу і анархії. Бернштейн обґрунтував можливість переходу до соціалізму шляхом реформ, мирним способом і тому він вважається засновником сучасної соціал-демократії. Різна політична поведінка соціалістичних партій під час І світової війни привела до розпаду ІІ Інтернаціоналу. Остаточний розкол в соціалістичному русі відбувся в 1919 р., коли ліві партії і групи об’єднались навколо РКП(б) (Російської Комуністичної партії (більшовиків)), яка виникла з лівої частини РСДРП (Російської соціал-демократичної робітничої партії) на чолі з В. Леніним, в Комуністичний Інтернаціонал (Комінтер), і це стало початком виникнення світового комуністичного руху та ідеології. Праві партії в тому ж році утворили Бернський Інтернаціонал, центристські партії в 1921 р. – Міжнародне
об’єднання соціалістичних партій (2 12 Інтернаціонал). Дві останні організації в
1923 р. об’єдналися в Соціалістичний Інтернаціонал (Соцінтер), який проіснував до 1939р. В 1951 р. соціалістичні і соціал-демократичні партії знову об’єднались в Соцінтер. Таким чином, з поч. 20-х рр. соціалістична ідеологія і рух розвиваються в двох течіях – комуністичній і соціал-демократичній.
Соціалістичний Інтернаціонал є організаційною формою соціал-демократичного руху. У прийнятій в 1951 р. Декларації Соцінтерну „Цілі і завдання демократичного соціалізму”, піддано критиці капіталізм як несправедливе суспільство, а новоутворені соціалістичні країни визначено як „нове класове суспільство”. Альтернативою капіталізму і тоталітарного соціалізму визнано демократичний соціалізм, в якому втілені принципи політичної, економічної, соціальної демократії. Основними цінностями соціал-демократичного руху та ідеології проголошені свобода, рівність, справедливість, солідарність. Основний спосіб переходу до демократичного соціалізму – реформи, тобто мирне вростання соціалізму в капіталізм. На першому етапі реалізуються принципи політичної, на другому економічної, на третьому – соціальної демократії. В 1989 р. у Стокгольмі на 10-му конгресі Соцінтерну прийнято новий програмний документ: „Декларація принципів Соціалістичного Інтернаціоналу”, який підтверджував вірність Декларації 1951 р., обґрунтовано нові цінності руху (мир, екологічна безпека), проголошується різноманітність шляхів до демократичного соціалізму і багатоманітність форм майбутнього соціалізму і суспільства.
В ряді країн, зокрема в Швеції, Франції, Греції, Фінляндії, Німеччині, де соціал-демократи довгий час були при владі, суспільство досягло значних успіхів у розв’язанні соціальних проблем, життєвого рівня населення, розвитку змішаної економіки, високого рівня політичної демократії. Серед лідерів соціал-демократії відомі такі видатні політики кінця ХХ ст. як: У. Пальме (Швеція), Ф.Міттеран 202 (Франція), Ф. Гонсалес (Іспанія), Б. Краксі (Італія), Ф. Браницький (Австрія), М. Горбачов (Росія). Соціал-демократи виступають як впливова політична сила в Європарламенті, утворюючи соціалістичну групу. Від кінця 70-х рр., за результатами виборів до цього органу, їх група є найчисельнішою. Соціал-демократична доктрина залишається однією з найвпливовіших в сучасному світі. На даний час понад 160 найбільших і найвпливовіших соціал-демократичних партій об’єднані в Соціалістичний Інтернаціонал, з них 56 є правлячими. За партії Соцінтерну в країнах Західної Європи голосують до 40 відсотків виборців. В останні роки лави соціал-демократів розширились за рахунок трансформації в соціалістичні багатьох колишніх комуністичних партій.
В Україні соціалістичні ідеї поширюються ще на початку ХХ ст., ставши ідеологічною базою діяльності ряду політичних партій – Української соціал-демократичної партії (УСДП), Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) (членами якої були лідери Центральної Ради – С. Петлюра, В.Винниченко, Д. Антонович), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Окрім цього, у великих промислових центрах України, де переважало неукраїнське населення, активно функціонували організації загальноросійських соціалістичних партій – Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), партії соціалістів- революціонерів – есерів. Соціалістичні ідеї, гасла були складовою частиною ідеологічної бази в діяльності Центральної Ради та Української Народн
|
