Тема 10. Демократія у політичному житті суспільства

 

План

 

1. Поняття про демократію, її витоки, зміст та основні форми.

 

2. Сучасні концепції демократії та їх порівняльний аналіз.

 

3. Основні критерії, принципи та ознаки демократичної організації суспільства.

 

4. Проблеми розвитку демократії у сучасній Україні.

 

1. Поняттю“демократія”понад два тисячоліття.Свого часу Геракліт вважав,щодемократія – це правління “нерозумних і гірших”. Будучи прибічником аристократії, він відкидав демократію як форму управління суспільством, саму ж аристократію він розумів не як родову знать, а як аристократію духу.

Прихильником демократії був Демокріт, який вбачав її завдання у забезпеченні спільних інтересів вільних громадян суспільства (поліса). Убогість демократії, за Демокрітом, настільки ж має перевагу над так званим благополуччям громадян при царях, наскільки воля краща від рабства. У цей же період Сократ, ставлячись до тиранії як до режиму беззаконня, свавілля і насильства, критикував демократію, недолік якої вбачав у некомпетентності її посадових осіб, котрих обирали способом жеребкування, тобто випадково.

 

Несхвально до демократії як форми державного правління ставився Платон, вважаючи її “неправильною” формою правління, коли “демос” ототожнювався з “охлосом”, “владою натовпу”, коли бідняки отримують перемогу, п’яніють від волі, і далі з демократії виростає її продовження – тиранія. Надмірна воля перетворююється у надмірне рабство.

 

Досить своєрідно до проблем демократії підходив Арістотель. Він вважав, що при крайній демократії влада належить демосу, а не законам. Рішення демосу спрямовують демагоги. Демос стає деспотом і діє як тиран. З усіх форм демократії він схвалює помірну цензову демократію (політію), засновану на примиренні

 

багатих і бідних та пануванні закону. Отже, Арістотель виступав за правління домінуючих верств вільного населення.

 

Головне ідейне джерело неприйняття демократії старогрецькими мислителями було в ментальності еллінської епохи, в якій доброчесність відігравала певну роль в оцінці соціальних явищ. Не так важливо, хто править: один, меншість чи більшість. Головне, щоб через них правила доброчесність. Разом з тим, вони ж сформолювали деякі положення теорії демократії, зокрема щодо співвідношення прямого народоправства й закону, демократії і свободи.

 

Рисами античної демократії були:

 

- Застосування форм так званої учасницької або прямої демократії. Усі громадяни мали право і були зобов’язані брати участь у прийнятті рішень з важливих для держави питань.

 

- Окрім прийняття рішень на загальних зборах, громадяни брали участь у здійсненні правосуддя та адміністративних функцій у державних установах. Декотрі з цих установ укомплектовувались на виборній основі, але більшість

– жеребкуванням.

 

- Принцип рівності і свободи громадян існував, проте в античні часи він виводився з їхнього членства в громаді і був підпорядкований її спільним інтересам. Уявлення про будь-які універсальні людські чи політичні права були відсутні.

 

- Моністичне уявлення про наявність спільного громадського інтересу та про його гармонійне поєднання з особистими інтересами громадян ставило вимогу одностайності при прийнятті рішень, вело до засудження фракційності й “інакомислення”, які часом карались остракізмом – відлученням від громади (в Афінах – терміном на 10 років).

- Громадянство було вузьким. Воно обмежувалось корінним вільним населенням чоловічої статі даного міста-держави.

 

- Демократія була маломасштабною: вона не поширювалась на інші міста і не сприяла об’єднанню греків навіть перед загрозою вторгнення ззовні.

 

Політична думка в пізньороманську і добу середньовіччя шукала інше обгрунтування демократії як народовладдя довірене монарху, таким чином знімала проблему вибору між монархією і республікою, деспотією і демократією. Але залишалась проблема: кому належить закон – народу, який довіряє його виконання монарху, чи виконання влади є тільки функцією чи прерогативою монарха. Для теорії демократії в той період існувала проблема джерела влади і суверенності цього джерела, яким у демократичних традиціях визнавався народ. Уже в теоріях античній, римській і середньовіччя йому належала головна влада – законодавча, і тоді виникла ідея розподілу двох влад: законодавчої і виконавчої, яка делегувалась монарху у формі мандату, що відкликався (Марсимей Падуанський).

 

Активна розробка демократичних ідей розпочалася з настанням Нового часу і пов’язана з розвитком капіталізму, буржуазними революціями в країнах Західної Европи. Особлива увага при цьому приділялась ідеям природного права й договірного походження держави.

 

Дж.Локк вважав, що держава повинна діяти лише в обмежених рамках (головна державна функція – це захист особистої свободи і власності, набутої за рахунок праці). Люди повинні мати право протистояти свавіллю урядовців, створювати їм опір з метою їх повалення, якщо вони засновують свою владу для завоювання, узурпації, тиранії. Він вважав, що сила яку використали правлячі кола, ні в якому разі не може бути джерелом права, і він протиставляє цій силі вільний консенсус громадян, на основі якого уряд отримує від громадян мандат на управління. Таким чином, симпатії Дж.Локка завжди на боці свободи, в ім’я якої допустиме насильство з боку громадян для захисту від свавілля влади.

 

Принципово важливим для теорії демократії було обгрунтування видатним французьким мислителем Ж.-Ж.Руссо ідеї народного суверенітету. На основі ідеї

 

суспільного договору він доводив, що єдиним джерелом і верховним носієм влади

 

в суспільстві є народ. Ця влада неподільна, вона здійснюється безпосередньо самим народом і не може бути передана окремій особі чи органу. Ідея народного суверенітету стала вихідним принципом теорії і практики демократії.

 

Заперечуючи можливість передання народом влади окремим особам чи органам, Ж.-Ж.Руссо виступав за пряме народоправство. Це був елемент утопізму

 

в його концепції демократії, оскільки постійне пряме народоправство можливе лише в невеликих спільнотах і нездійсненне в масштабах держав із значною чисельністю населення. Тому наступним принципом демократії стала обгрунтована Ш.-Л.Монтеск’є ідея представництва, згідно з якою народ як єдине джерело і верховний носій влади в суспільстві делегує владні повноваження державним органам.

Таким чином, починаючи з ХVII століття, коли почали формуватися сучасні національні держави, уявлення про демократію трансформується. Як справедливо зазначає Р.Дал, якби сфера застосування цього поняття не була перенесена з міста-держави на націю-державу, воно не мало б ніякого майбутнього.

Значний поштовх розвитку ідей народного суверенітету у новому напрямку

 

– політичного плюралізму і представництва інтересів – було зроблено в кінці ХYIII – на початку ХIХ ст. в працях Джеймса Медісона (США), Ієремії Бентама та Джеймса Мілля (Англія). Однак лише через століття після Руссо у “Міркуваннях про представницьке врядування” Дж. Мілль прямо поставив питання про країну або націю як природну одиницю для суверенного уряду. В такий спосіб, як пише Р.Дал, було розвіяно “мудрість двох тисячоліть” щодо способу демократичного правління. Але й Дж. С.Мілль ще до кінця не усвідомлював, наскільки численними й глибокими будуть зміни в інститутах і практиці демократії від зміни її локуса – розмірів і структури того об’єкта, до якого вона застосовується. Р.Дал пише про щонайменше вісім наслідків тієї епохальної зміни локуса демократії, а саме:

 

1. Представництво стало сутнісним елементом сучасної демократії. Народ делегує свою волю вибраним уповноваженим представникам, які на державному рівні відстоюють його інтереси.

 

2. Розміри демократичної держави з представницькою формою правління мають перспективу необмеженого зростання.

 

3. Механізми прямої демократії, навіть у відносно малих державах, відрізняються обмеженою сферою застосування, за винятком Швейцарії, де вони належать до національної специфіки.

 

4. Розмаїтість суспільного життя, що не прямо пов’язана з розмірами держав, стала сприйматись як норма, що сприяло подоланню моністичних уявлень про єдиний загальнонародний інтерес та єдину народну волю.

 

5. Конфлікти інтересів здобули визнання як неминуче і природне явище і для окремої людини, і для цілого суспільства.

6. Політичний плюралізм було визнано принципом функціонування всієї політичної системи.

 

7. Розширення індивідуальних прав стало характерною ознакою сучасних представницьких демократій, які дістали назву ліберально-демократичних систем.

 

8. Виникла поліархія – сучасна форма демократії.

 

Усі ці відмінності разом, відзначає Р.Дал, “становлять сучасну демократичну державу, яка різко контрастує з давнішими ідеалами і попередньою практикою демократичних та республіканських урядів”. Вона робить акцент на індивідуальних правах, що стало наслідком як більших розмірів держави, так і визнання неминучості плюралізму й конфлікту інтересів.

 

2. Різне теоретичне вирішення суперечності між ідеалом демократії та їїреальністю знаходить свій вияв в існуванні багатоманітних концепцій демократії. Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія. Вона на перше місце ставить громадянську

 

свободу як незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Це реалізація передусім особистих прав і свобод індивіда: права на життя і недоторканність особи, права на свободу і спротив насильству, права на власність і вільну економічну діяльність, свобод приватного життя – недоторканності житла, таємниці листування, свободи пересування й вибору місця проживання. А наявність в індивіда політичних прав і свобод надає йому можливість брати участь у здійсненні державної влади, впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних інтересів і потреб.

 

Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницькій демократії. Відповідно, демократію розуміють як відповідальне правління, коли уряд здатний приймати рішення і нести за них відповідальність. Основними елементами представницької демократії визначаються конституційність та обмеження політичного панування.

 

Сутність ліберальної демократії в концентрованому вигляді знайшла своє відображення у запропонованій президентом США Авраамом Лінкольном формулі: демократія – це правління народу, обране народом і для народу.

 

Разом з тим, суспільна практика показала, що притаманна лібералізу абсолютизація індивідуальної свободи веде до соціальної поляризації суспільства, загострення класової боротьби, породжує політичну нестабільність тощо. Подолати ці й подібні недоліки покликана концепція плюралістичної демократії як сучасний різновид ліберальної демократії. Основні її положення були сформульовані у працях М.Вебера, Й.Шумпетера, А.Бентлі, Р.Дала, С.Ліпсета та інших дослідників.

 

Призначення демократії, згідно з цією концепцією, полягає насамперед у тому, щоб надавати усім групам можливість висловлювати і захищати свої інтереси, запобігати конфліктам, створювати численні незалежні центри політичного впливу та соціальних противаг, які б не допустили узурпації влади наймогутнішими суспільними групами, а також політичною більшістю.

 

Отже, плюралістична теорія розглядає демократію як форму правління, що забезпечує баланс сил між конфліктуючими економічними, соціальними, етнічними та іншими групами інтересів. Саме вони визнаються генератором політики, центральним елементом демократичної політичної системи, що забезпечує реалізацію інтересів, прав і свобод окремої особи. Держава ж розглядається як арбітр, що забезпечує баланс інтересів і в такий спосіб здійснює вплив на все суспільство. Головними провідниками впливу групових інтересів вважаються плюралістичні еліти, що об'єднують найбільш впливових, політично підготовлених і активних представників кожної групи інтересів.

 

Автори даної концепції дотримуються думки про дифузію і розпорошеність влади і політичної еліти в сучасній демократичній державі, про її “поліархічність”, яка полягає у наявності багатьох “центрів” сили, впливу та авторитету.

 

Концепція плюралістичної демократії була найвпливовішою і поділялась більшістю політологів у 60-ті – на початку 70-х років ХХ ст. На перший погляд плюралістична демократія – це демократія для всіх. Проте вона не позбавлена низки недоліків. Зокрема, вона абсолютизує можливості політичного представництва соціальних інтересів через політичні партії і різноманітні організації як групи інтересів. Рядові члени партій і громадських організацій реально відіграють у них другорядну роль, а основні рішення приймаються їх керівниками, причому не завжди в інтересах тих же рядових членів.

 

Нарешті, нереальна сама установка концепції плюралістичної демократії на те, що все населення буде представлене в партіях і групах інтересів, що ці об’єднання будуть рівними за своїм політичним впливом. Найбільший вплив на політику в країнах з розвиненою ринковою економікою справляють різноманітні підприємницькі структури, особливо загальнонаціональні, галузеві та міжгалузеві об’єднання підприємців. Саме вони мають найширші матеріальні та фінансові можливості для впливу на органи влади. Відчутний вплив на політику мають і профспілки, які є наймасовішими організаціями найманих працівників.

 

Зростання політичного впливу об’єднань підприємців і профспілок спричинило появу концепції корпоративної демократії. Корпорація – це сукупність осіб, об’єднаних на основі цехових, кастових, комерційних та інших інтересів. Згідно з концепцією корпоративної демократії політика має здійснюватись за участю держави та обмеженої кількості наймасовіших і найвпливовіших організацій, передусім об’єднань підприємців і профспілок як виразників інтересів широких верств населення. Така політика дістала назву соціального партнерства, або трипартизму. В багатьох країнах Заходу засновані на представництві підприємців, профспілок і держави трипартиські органи, які визначають основні параметри соціально-економічної стратегії держави.

 

За таких умов корпоративні об’єднання набувають монопольного права на політичне представництво інтересів не тільки членів цих об’єднань, а й інших верств населення. Якщо врахувати, що в країнах Заходу більше половини працівників не є членами профспілок, то це означає, що вони не мають власного політичного представництва в системі корпоративної демократії. За своїм змістом вона близька до плюралістичної концепції демократії.

Обмеженість концепцій ліберальної, плюралістичної та корпоративної демократії спонукала політологів шукати інші моделі демократичного здійснення державної влади. Однією з них є концепція партисипітарної демократії (від франц. participer – брати участь). Партисипітарна демократія – це демократія участі.

 

Концепція партисипітарної демократії передбачає, що широке залучення освічених громадян до участі у здійсненні влади, децентралізація політичних рішень, громадський контроль над їх прийняттям сприятимуть досягненню справжньої рівності і свободи, як найсправедливіших засад демократії. Зважаючи на неможливість переходу до прямої демократії, прихильники партисипітарної демократії пропонують змішану форму політичної організації, в якій би поєднувались елементи прямої і представницької демократії. На їхню думку,

 

демократія участі – це пірамідальна система з прямою демократією в основі та представницькою демократією вище від неї.

 

На низовому рівні – у трудовому колективі, закладі освіти, за місцем проживання, низових ланках управління – має застосовуватись пряме народовладдя, тобто участь всіх громадян у прийнятті рішень, а на вищих рівнях слід покладатись на принцип представництва. За таких умов, стверджують вони, відбуватиметься подолання політичного відчуження громадян, розвиток їх громадської активності, забезпечення ефективного контролю за політичними інституціями та посадовими особами.

 

Такі сподівання і очікування її авторів. Але в партисипаторній теорії демократії є немало слабких місць. Критики небезпідставно зазначають, що прийняття важливих рішень широким колом непрофесіоналів, які не несуть за них відповідальності, неминуче призведе до зниження інституційної відповідальності посадових осіб та до зростання небезпеки популістського авторитаризму. Крім того, автори концепції, на думку критиків, переоцінюють можливість залучення більшості громадян до участі в політиці без примусу, тобто без порушення їх свободи. Адже відомо, що основна маса населення добровільно не бажає серйозно займатися політикою.

 

Протилежних поглядів на суть політичної демократії дотримуються прибічники елітарної демократії, які наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні суспільством. Виходячи із запропонованого Й.Шумпетером розуміння демократії як конкуренції потенційних керівників за довіру виборців, ці автори стверджують, що у будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається не тільки як група, котрій притаманні необхідні для управління якості, але й як захисник демократичних цінностей, здатний стримувати властивий масам ідеологічний і політичний ірраціоналізм, емоційну неврівноваженість і радикалізм. Народу, згідно з цією

 

концепцією, належить тільки право періодичного, головним чином електорального контролю за складом еліти.

 

Елітаристи стверджують, що саме такий тип правління є реальністю в сучасних суспільствах, а тому треба не боротися з ним, а знаходити і запроваджувати у політичну практику такі інститути і механізми, які б забезпечили максимальну суспільну ефективність діяльності політичної еліти та її підконтрольність суспільству, сприяли б подоланню тенденції до її замкненості, олігархізації, відчуження від мас, формували б відкритість доступу і вступу до еліти представників усіх соціальних верств, можливість своєчасного і якісного її оновлення. Без цього неминуча поява у суспільстві таких негативних явищ, як бюрократизація влади, переважний вплив на політику найпотужніших груп інтересів, наростання авторитарних тенденцій, послаблення легітимності влади внаслідок її відриву від громадян.

 

Головною особливістю марксистського розуміння демократії є розгляд її у нерозривному зв’язку з матеріальними умовами життя суспільства та його класовою структурою. Марксизм вважає, що в класовому суспільстві демократія є виявом диктатури економічно пануючого класу. В умовах експлуататорського ладу – рабовласницького, феодального і буржуазного – інститути демократії слугували і слугують тим класам, в руках яких перебували і перебувають засоби виробництва: рабовласникам, феодалам і буржуазії.

Вищим типом політичної демократії марксизм визнає соціалістичну, або пролетарську демократію. Головна відмінність соціалістичної демократії від буржуазної вбачається в тому, що вона є владою більшості суспільства – трудящих (диктатурою пролетаріату), спрямованою проти його експлуататорської меншості, тоді як буржуазна демократія є владою незначної меншості – власників засобів виробництва. Соціалістична демократія базується на суспільній власності на засоби виробництва, яка виступає економічною основою утвердження соціальної рівності людей та їх справжньої свободи як звільнення від

 

капіталістичної експлуатації. Вважається, що на відміну від буржуазної демократії соціалістична демократія не тільки проголошує політичні свободи й соціально-економічні права, а й надійно їх гарантує.

Однак, реалізація марксистської концепції демократії в реальній суспільній практиці без економічної свободи та конкуренції, реальних виборів на принципі політичного та ідеологічного плюралізму, привела до побудови тоталітарної моделі соціалізму.

 

Окрім зазначених, у теорії демократії існують також інші концепції демократії: ринкова, плебісцитарна, консенсусна, референдумна та ін. Їх багаточисельність свідчить про те, що демократія є багатоманітним суспільним явищем і процесом що постійно розвивається. Тому не слід зводити її аналіз до окремих елементів, а розглядати комплесно, опираючись на ті уявлення, які вже викристалізувались в теорії демократії, а також доказали свою соціальну значимість у демократичній практиці.

 

3. Таким чином,сама демократія–це соціально-політичне явище,що постійнорозвивається. Разом з тим, засвоєння характеристик, властивих категорії “демократія”, дає можливість більш чітко з’ясувати напрямки вдосконалення тієї чи іншої політичної системи на шляху її наближення до демократичних ідеалів.

 

Важливе теоретичне і практичне значення має питання про критерії демократії. Загальноприйнятим і найбільш важливим серед них є можливість громадян брати реальну участь в управлінні, у вирішенні як державних, так і громадських справ. Суспільство не може бути демократичним, якщо його громадяни позбавлені таких можливостей. Тільки створюючи сприятливі умови для розкриття творчого потенціалу громадян і подолання їх соціальної інертності, суспільство одержує могутній імпульс саморозвитку за рахунок включення в демократичний процес головної діючої сили історії – народу.

 

Серед головних критеріїв демократичності суспільства – наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури

 

стає розуміння верховенства прав людини над будь-якими іншими правами та інтересами, розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Конституційно закріплені за громадянами права і свободи є важливими цінностями демократії. При цьому першочерговими в міжнародному праві визнаються політичні права і свободи. В свій час, в кінці ХYIII cт., Велика Французька революція здійснилася під лозунгом “Свобода. Рівність. Братерство”. У ХХ ст. цей лозунг отримав своє втілення в Загальній декларації прав людини, перша стаття якої проголошує: “Всі люди народжуються вільними і рівними в своїх достоїнствах і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні поступати один до одного в дусі братерства”.

 

До першочергових прав і свобод відносяться свобода слова, переконань, віросповідання для всіх людей незалежно від їх раси, статі, мови і релігії. В демократичному суспільстві гарантується недоторканість особи і житла, забороняються обмеження у виборі місця проживання громадян та їх переміщення в середині власної країни, забезпечується право на вільний виїзд і в’їзд в свою країну.

 

Реалізація фундаментальних прав і свобод людини забезпечується наявністю такого критерію демократії як правова держава із верховенством закону у всіх сферах життя суспільства. Саме така держава є головною силою у демократичному суспільстві, яка здатна гарантувати громадянам їх права і свободи.

Критерієм демократії є наявність чи відсутність демократичного типу політичної культури, яка передбачає сприйняття таких цінностей, як повага прав і свобод особи, відмова від насильства як засобу державної політики і форми політичної боротьби, гуманність, терпимість до інакодумства, усвідомлена повага і дотримання громадянами законів.

 

На цій основі базується не менш важливий критерій демократії – висока соціальна і політична активність різних суспільних сил, добровільно об’єднаних в

 

організації, асоціації, товариства, клуби. Ці об’єднання своєю різноманітною діяльністю формують суспільне середовище і складають невід’ємний елемент громадянського суспільства, в якому багато професійних, соціальних, духовних запитів і потреб людей задовільняється незалежно від держави і від інституціоналізованої сфери.

 

Реалізація цих критеріїв демократії забезпечується цілим рядом її принципів. Одним із основоположних принципів демократії є принцип більшості. Так, в демократичному суспільстві в результаті волевиявлення народу стосовно того чи іншого питання утворюється більшість, яка і визначає позицію влади. Іншими словами, демократія це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю доктрини народного суверенітету.

Разом з тим, принцип більшості не можна абсолютизувати і вважати його бездоганно демократичним, якщо при цьому не дотримується право меншості на опозицію. В демократичному суспільстві більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах. Демократична організація суспільства неможлива без дотримання принципу плюралізму, який дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб’єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається юридично гарантоване право на опозицію. Підпорядковуючись законам та іншим рішенням державної влади, що були прийняті за волею більшості меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати із себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.

 

Наявність опозиції у парламенті, а також у всіх інших сферах суспільного життя, забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є необхідною умовою вироблення оптимальних рішень. Ефективним засобом боротьби опозиційних сил за реалізацію своїх інтересів є багатопартійність.

 

Важливим принципом демократії є принцип рівності. Сучасне розуміння принципу рівності виходить з того, що в умовах демократії можлива і навіть

 

неминуча соціально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність всіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища, але не може гарантувати однаковий рівень життя. Проте держава вживає заходів для забезпечення достатнього рівня соціальної захищеності для соціальних груп, які потребують допомоги.

 

Атрибутом демократії є також принцип розподілу влади, у відповідності з яким законодавча, виконавча і судова влада відокремлені і достатньо незалежні одна від одної. В той же час вони постійно взаємодіють між собою в процесі формування і здійснення державної політики. Кожна із них наділена повнокровними владними повноваженнями. Парламент, будучи вищою законодавчою владою, приймає закони і виробляє основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики держави. В руслі цих напрямків виконавча влада в особі уряду здійснює свої владні повноваження. Разом з тим уряд володіє законодавчою ініціативою і зовсім не є лиш слухняним провідником лінії парламенту. Судова влада незалежна і від парламенту і від уряду. Вона здійснює конституційний нагляд і може відмінити чи призупинити закони, прийняті парламентом, а також рішення уряду, якщо вони суперечать конституції.

 

Отже, наступний принцип демократії — конституціоналізм, який зобов'язує владу і громадян дотримуватись конституції, підкорятись діючій юрисдикції, незалежному конституційному контролю. Демократична організація суспільного життя передбачає також наявність незалежного контролю, який здійснюється не тільки "зверху", але й постійного і ефективного контролю "знизу".

 

Загальновизнаним демократичним принципом є виборність основних органів державної влади. При цьому демократія передбачає забезпечення вільних виборів, що докорінно відрізняються від недемократичних і формальних виборів. Всі громадяни за таких умов мають виборчі права і реальні можливості брати участь у виборах. Однак, демократія не виключає наявності цензу осілості, у відповідності з яким право вибирати і бути обраним у багатьох країнах мають

 

тільки ті громадяни, які проживають там протягом певного часу. Проте решта обмежень у виборчих правах (за національною, релігійною, статевою, майновою, професійною та іншими ознаками) недопустимі, так як вони суперечать природі демократії.

 

Функціонування та розвиток демократії забезпечує самоуправління, суть якого полягає в тому, щоб створити такі умови, при яких управління всіма справами суспільства здійснювалось би не тільки від імені народу, але й самим народом. Тобто, мова йде про перехід до політичної організації, яка робить управління суспільством і державою безпосередньою справою самих громадян.

 

Неодмінною умовою демократії є також необхідність забезпечення принципу гласності у всіх сферах суспільного життя, для цього, зокрема, забезпечується вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність вищого законодавчого органу. В свою чергу, уряд повинен своєчасно інформувати парламент про діяльність усіх державних структур, про всі напрями внутрішньої і зовнішньої політики. Нормою є відкритий характер державних бюджетів, звітів про діяльність різних міністерств і відомств. Особливу роль у забезпеченні такої гласності відіграє преса та інші засоби масової інформації, що мають незалежний статус і вільні від цензури. Іншими словами, в демократичному суспільстві громадяни мають у своєму розпорядженні повну інформацію про діяльність вибраних ними органів влади, а також про діяльність різних громадсько-політичних організацій, партій.

 

Такі основні критерії, принципи та риси демократичної організації суспільства. Очевидно, що жодна із сучасних країн не відповідає цим параметрам в повному об'ємі. Встановлення такої відповідності навряд чи можливе і в майбутньому. Однак, намагання досягнути демократичних ідеалів завжди буде залишатись могутнім стимулом для подальшого суспільного прогресу.

 

4. 24серпня1991р.Верховна рада України прийняла історичний документ-Актпроголошення незалежності України. Україна проголошена незалежною

 

демократичною державою. Почався новий етап її історичного розвитку, стратегічною метою якого поставлено завдання побудови демократичного суспільства.

Особливість України полягає в тому, що необхідно здійснити перехід від тоталітарного режиму до демократії, і, безпосередньо пов'язаний з цим перехід від державної до ринкової економіки. Особливість цього переходу обумовила становлення у сучасній Україні специфічного "змішаного" політичного режиму, в якому поєднуються ознаки всіх основних "чистих" різновидів політичних режимів: а) демократичного, б) авторитарного, в) автократичного, г) диктаторського, д) тоталітарного, е) анархічного, є) охлократичного.

 

Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід віднести: І) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних так і громадських); 2) юридичну рівність громадян. В той же час, є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів демократичного режиму - вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав і свобод. Відсутнім є належний постійний контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав та свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі з демократичних прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами. Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків. Виникла унікальна ситуація, коли водночас обкрадаються і народ, і держава, а за їх рахунок збагачуються окремі громадяни та їхні злочинні об'єднання.

 

Існуючі обмеження демократичних принципів дають підстави для висновку про наявність у сучасній Україні елементів авторитарного політичного режиму. До таких елементів належать: 1)домінуючий вплив в політичній, економічній та

 

інформаційній сфері олігархічних кланів; 2) звуженість принципу гласності у діяльності органів державної влади та реальної відповідальності їх керівників за зміст та наслідки своєї діяльності; 3) формування еліти зверху, а не демократичним шляхом; 4) бюрократизм, недотримання та порушення правових норм.

 

Найважливішою ознакою автократичного політичного режиму, яка притаманна сучасній Україні, є обмеження кола осіб, що здійснюють реальну політичну владу, відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення. Ситуація в керівництві країною ускладнюється також тим, що немає чітко сформованої конструктивної опозиції. Протягом кількох місяців кінця 1991 - початку 1992 року "партії влади" вдалося поглинути більшу частину колишньої опозиції, допустивши її частково до "ринку влади". До сьогодні не забезпечено законодавчий статус теперішньої опозиції.

 

До числа залишків тоталітаризму слід віднести такі специфічні риси політичної свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків та простих громадян, як впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, етатизм, егалітаризм, догматизм, примітивізація політичної культури. В основі своїй знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівні політичної системи.

 

Анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїми компонентами, як: 1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади; 2) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій; 3) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратиських сил та сил, що претендують на виключне право репрезентувати "справжні інтереси народу" та вимагати заборони діяльності

 

своїх опонентів); 4) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної вла-ди монополії на організоване застосування насилля.

 

І, нарешті, суттєві елементи охлократичного політичного режиму характеризують політичне життя України тою мірою, якою її владним структурам притаманні: 1) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, зокрема, постійні намагання неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці; 2) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни; 3) рекрутуювання певної частини правлячої політичної еліти з середовища "соціальних низів" та маргінальних верств суспільства, представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращення матеріального рівня життя.

 

Таким чином, відсутність інститутів громадянського суспільства і громадянської ментальності, його політичної та соціальної структурованості, відчуження влади від більшості людей, неможливість для самих громадян постійно контролювати владу і впливати на ухвалення рішень - усе це характерно для сучасного посткомуністичного українського суспільства.

 

Прийнята у червні 1996 р. Конституція проголосила Україну демократичною, правовою, соціальною державою. Людина, ї