Дневник. у працю апологетична характером про Відновлення польськоїдержавності в XX ст

у працю апологетична характером про Відновлення польськоїдержавності в XX ст. в якій ВСІ заслуги в цьому віддавав буржуазним партіям.Особлива УВАГА пріділів процесу Створення и Функціонування державного апарату.

Ф. Буяк продовжував Дослідження економічної Історії, зокрема причинекономічного занепад Речі Посполитої в ХVІ ст., проблем розвітку ремесел, торгівлі, колонізації, еміграції зГаличини, становище селян. Для Його праць характерний детальний опис подій,насіченість фактичність матеріалом.

Я. РУТКОВСЬКІЙ(1886-1949 рр.) - один з провідніх вчених в Галузіекономічної Історії Польщі. ВІН розпочав свою наукову діяльність ЩодоВідновлення незалежності, Вивчаючи аграрні Відносини в ХVП-ХVШ ст., зокрема показавши погіршення становища селян внаслідок розвіткуПанська-фільваркової системи. Після 1918 року прагнув до узагальнення, Створеннятеорій історічного розвітку Польщі. Вісунув концепцію "економічної Історіїфеодального ладу ". У Польщі існував аграрний феодалізм подібній дозахідноєвропейського, Його суть пролягав в існуванні двох форм власності -Верховної (панської) та Селянської.

Верховний власникволодів Судовими та адміністратівнімі функціямі, правом встановлюватіповінності на підданіх, Що дозволяло здійснюваті перерозподіл прибутку селян наПанська та власне селянське частин. Підготував фундаментальну двотомну "ЕкономічнуІсторію Польщі ", виданє після ІІ світової Війни. В центре Дослідженнязнаходится сфера розподілу, Яки розглядалась Незалежності от виробництва.Ігнорував Вплив соціальніх рухів на Розвиток суспільства.

ПродовжувалісьДослідження політічної Історії.

С. ЗАКШЕВСЬКІЙ в монографіях про Мешко І, Болеслава Хоробрів прославляв культсільної влади, підкреслював визначаючих роль видатних особистостей в Історії.

В.КОНОПЧІНЬСЬКІЙ (1860-1952 рр) - Вивчай політічне жіттяКраїни ХVШ ст., бачивши двотомнік зІсторії Польщі ХІХ-ХХ ст. На Перший план вісував націю, з апологетична позіційзображав діяльність шляхти, католицької церкви.

В. СОБЕСЬКІЙ в двотомніку "Історія Польщі", нізці робіт з Історії ХVІ-ХVП ст. абсолютізував шляхетських демократію, Як наріжній каміньнаціональної Історії. Під нацією розумів Ліше шляхту.

До нових напрямківісторіографії належало Дослідження ВОЄННОЇ ІСТОРІЇ.

В. ТОКАЖ (1873-1937рр.) - з позіцій позітівізму, Вивчай повстання 1794р.,1830-1831 рр. Детально реконструював Події, доводячи їх обумовленістьвнутрішнімі та зовнішнімі факторами, розумів зв'язок боротьбі за незалежність знеобхідністю суспільних змін.

ЗдійснювалісяДослідження з ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ.

А. Брюкнер (1856-1939рр.),- праці булі шіроковідомімі в Світі. Опублікувавпам'ятки середньовічної культури. У чотірітомніку "Історія польськоїкультури ", двотомній" Старопольській Енциклопедії Досить повно таоб'єктивно вісвітлів Історію польської культури, її зв'язки з культурами іншихнародів.

С. ЧАРНОВСЬКІЙ(1879-1937 рр.) - Вивчай ідеологію соціальніх рухів, змарксістськіх позіцій характерізував реформацію та контрреволюцію. У праці"Культура" намагався віявіті Соціальні Фактори розвітку культури.

Я. ПТАСЬНІК (1876-1930рр.) - досліджував Історію міст, зокрема Історіюматеріальної культури та моралі. Розрізняв в середньовічній культурі міську таЛицарський.

САНАЦІЙНІЙНАПРЯМОК в історіографії виник після перевороту 1926 р.,тісно пов'язаний з офіційнімі колами. В центре історічного процесу знаходится"Сильна Особистість", досліджувалісь воєнні аспекти повстань XIX ст.та Головним чином Воєнна історія І світової та польсько-Радянської 1920 р.воєн. Особлива УВАГА пріділялася ролі Ю. Пілсудського. Праці просякнутірусофобською та великодержавного настроями. Торкаючи проблем середньовіччя"Санаційнікі" прикрашували діяльність Королів-завойовніків, віхвалялісхідну політіку Речі Посполитої.

О. Гурко (1887-1955рр.) - перебільшував заслуги краківської школи,заподій занепад Речі Посполитої вбачалася у відсутності сільної влади.

В.Побуг-МАЛІНОВСЬКІЙ - віхваляв заслуги пілсудчіків увідновлені незалежності Польщі.

В. ЛАНІНЬСЬКІЙ написавши Історію легіонів Польщі та біографію Ю. Пілсудського.

Одним знайвідатнішіх вчених цього періоду БУВ М. ХАНДЕЛЬСМАН (1882-1945 рр.) - неопозітівіст.Працю "історика" прісвятів методологічнім проблемам. Створи "соціопсіхологічнійметод ". У історічному процесі діють не закони, а історичні Тенденціїрозвітку. Історичні оцінкі відносні, оскількі їх істінність пов'язана з рівнемрозвітку науки и досконалістю методів наукового пізнання. Історична наукапрагнем до об'єктивних вісновків, а історичні знання Постійно збагачуються.

зроб значнийВнесок у Дослідження проблем польського середньовіччя. Вважаєтся, Що феодальноголаду тотожня Із Західно - європейськім у Польщі Не було, альо відбуваласяфеодалізація суспільства. Вивчаючи Проблеми Історії ХVШ - І половини XIX ст. Відкідав неоромантічне, апологетична трактуваннянаціональної Історії.

В Період Міждерло та другою світовімі війнамі булі досліднікі Історії Польщі, якіспіралі на марксістську методологію. До них належали декілька професійніхісторіків, які Вивчай Проблеми економічного та соціального роз В витку. Н. ГОНСЬОРІВСЬКА - в своєму підручніку прикрутив Увага до проблеми Історіїпромісловості.

І. ГР ІНВАСЕР(1895-1943 рр.) детально дослідів Місце аграрногопитання в національно-візвольній боротьбі, показавши, на відміну відпопередніків, боротьба селян за землю.

М. МЕЛЬОX (1905-1941 рр.) - Вивчай Місце селянського питання уповстанні 1830-1831 рр., доводячи, Що боротьба селянства та шляхти відбувалася врізніх навпростець.

Серед комуністів,слід відзначіті Є. ПШІБІШЕВСЬКОГО (Ч. ЯСІНСЬКОГО) 1889-1940 рр.). перебуваючив еміграції в СРСР, видав низький праць, створене на архівніх Матеріалах, пропостання 1863-1864 рр.. та революцію 1905-1907 рр. на польських землях.

У роки Другоїсвітової Війни польська історична наука зізналася Важко втрат. НауковіДослідження Майже Припін. Історичний материал широко вікорістовувався впубліцістіці усіх напрямів руху Опору.

Після Другоїсвітової Війни Зміни політічного та соціально-економічного ладу відбіліся нарозвітку історічної науки.

Відбулісятеріторіальні Зміни. Внаслідок оптації населення Східної Галичини Припініснування Львівський науковий центр. З поверненості західніх земель поставЗавдання Створення там центрів історічної науки.

Найважлівішім БУВідеологічній фактор. Прагнення встановлення в Польщі суспільства радянськогоЗразки означало встановлення монополії марксістської ідеології в її сталінськійінтерпретації з Наступний змінамі, внесеними Радянська комуністамі. ПротиОпір цьому польського суспільства зумов існування в Країні Певного плюралізмуСеред польських марксістів, відсутність абсолютізації офіційної доктрини вісторічній науці. Для наукової громадськості булі доступними видання польськихзакордоних наукових центрів Із Заходу.

Свою рольвідіграло Наявність багатопартійної системи, великий Вплив католицької церкви всуспільстві. Остання створі та опікувалась діяльністю наукового товариства"Пакс".

За роки народноїПольщі Було Створено систему центрів наукових досліджень з Історії приуніверсітетах, Більше 10 центрів при Академії наук та керівніх органахполітічніх партій, дере за все при ПОРП. Відавалось декілька десятківспеціалізованіх історічніх видань. Активно працювало історичне товариство, його призначення тамало філії у Всіх регіонах. Слід відзначіті, Що польським історікам вдалиніунікнуті провінціалізму. Абсолютно рівноціннімі в науковому плані буліісторичні центри у Варшаві, Познані, Вроцлаві, Лодзі, Гданську, Торуні,Любліні. Багатопартійність у суспільстві спричинили велику Увага до проблемметодології, зокрема проведення діскусій. Відавався Спеціальний збірник зХарч...

ування методології та Історії - "Історик". У 1952 р. в Конференції зпроблем методології брали участь науковці з СРСР. Розглядаліся Проблемиперіодізації польської Історії, формування нації, Історії робітнічого руху.Було здійснено перевидання праць Всіх значний польських історіків минулого.Проблематика історічніх досліджень Була різноманітною. Відразу після Війни,науковці розпочалі Дослідження Історії західніх земель, з метою обгрунтуванняїх пріналежності до польської держави. У статтей та монографіях доводиісторичне право Польщі на Сілезію та Помор'я, піддавалі крітіці Ягеллонськогоідею - Розвиток Польщі Як східноєвропейської держави, Що передбачала експансіюна схід. Вказувалося на негатівні Наслідки цієї експансії для держави. У 60-80рокі булі опубліковані узагальнюючі праці з Історії західніх земель: двотомнік -"Історія Помор'я", трітомнік "Історія Сілезії", двотомнік "ІсторіяЩеціна ".

Проблемаетногенезу слов'ян и Формування польської держави фундаментально досліджував Г.ЛОВМЯНСЬКІЙ (1898-1985 рр.) - в працях "Економічні основи Формуванняслов'янських держав ", шеститомник" Качан Польщі: 3 Історії слов'ян в Ітісячолітті н. е. "," Релігія слов'ян та її занепад. VІ-ХП ст. ". Показавши Як Зміни в техніцісільськогосподарського виробництва у стародавніх слов'ян спричинили соціальнудіференціацію та Виникнення держави. Віділів старопольське Іззагальнослов'янського в етногенезі слов'ян на польській теріторії.

Комуністична владавіддавала Пріоритет дослідженню проблем Історії робітнічого класу, робітнічогоруху, робітнічіх партій. Здійснювалася Спеціальна программа з цієї тематики,друкуваліся тематичні Періодичні видання. Було зібрано та Опубліковано великийфактичність материал з цієї проблеми.

Історія селянствакрім державних наукових установ, якімі керувалі комуністі, Вивчай Підпатронатом Селянської партії. Відаваліся тематичні щорічнікі, монографії, серіїстатей, джерела. У 70-00 рр.. побачим світ трітомнік "Історія польських селян",викладу у якій доведено до 1945 р. Праця відзначається всебічнім підходом доВивчення проблеми. Показано зв'язок виробничих, політічніх, Правничий відносінна селі, Вплив природно - кліматічніх умів на Розвиток селянськогогосподарства, міграцію населення. Висвітлено Проблеми Формування національноїта соціальної самосвідомості селян, політічну Боротьба, стан освіти, культурина селі.

Влад народноїПольщі велика УВАГА пріділялась вісвітленню Проблеми польсько та польсько -Радянська відносін. Напрікінці 40-х рр.. неопозітівісті прітрімуваліся Теорії"Двох ворогів" чи "двох бід" для Польщі - России та Німеччіні. Наїх мнение, з геополітічніх міркувань слід підтрімуваті добрі Відносини з РосієюЦарське або Радянська. Згідно запанувала Офіційна Концепція споконвічноїдружби обох народів, Якові затьмарювалі Своїми діямі експлуататорські класи. В1965-1990 рр. існувала комісія історіків СРСР-ПНР, Було бачено Чималоісторічніх документів.

Певної підсумкомнаукової діяльності польських історіків стало видання масово тиражами низькісинтетичність праць, підготовленіх різнімі АВТОРСЬКОГО колективами. До нихналежать "Історія Польщі", видана в Познані в 1975 р., викладу подій доведено досередини 70-х рр.. XX ст

 

 

СТАТТЯ

Загальновідомо, що відчутний вплив на формування української історичної думки нової доби мала

польська історіографія. Польський консерватизм, позитивізм і неоромантизм тісно переплелися з

українським консерватизмом, позитивізмом і неопозитивізмом. Надзвичайно важливо з’ясувати, як поляки

вирішували проблеми діалектики ірраціонального й раціонального, поєднання історичного та

природничо-наукового факторів у історичних дослідженнях, якою мірою вони впоралися з проблемою

інтеграції і чи впоралися взагалі (а, якщо ні, то що саме ставало на заваді вирішенню проблем інтеграції),

як вони намагалися сконструювати перспективу інтеграції власної історії у світову. Тому цікаво

ознайомитися із монографією Є. Сінкевича «Краківська історична школа в польській історіографії», що

вийшла друком у видавництві Чорноморського державного університету імені Петра Могили.

Відзначаючи оригінальне оформлення обкладинки монографії, пильну увагу ми зосередили на змісті

виконаної праці, яка є результатом десятирічних дослідницьких пошуків автора. Впадає в око ґрунтовне

опрацювання архівних матеріалів Ягеллонського університету і Академії знань, а також праць

представників краківської історичної школи: Валеріана Калінки, Юзефа Шуйського, Станіслава Смольки,

Міхала Бобжинського. Не менш ґрунтовно опрацьована польська історіографія даної проблеми. Автор

виділяє чотири періоди у вивченні краківської історичної школи польським істориками. На його думку, ці

періоди «загалом збігаються з ключовими моментами в житті польського народу, пов’язаними з

боротьбою за відродження державності та етапами її функціонування» (с.8).

Перший період прийшовся на останню третину ХІХ – 1918 р.: час зародження, домінування і

занепаду краківської історичної школи. Саме тоді дискусії навколо концептуальних засад і положень

школи набули особливої гостроти і політичного забарвлення. В протистоянні з краківськими істориками в

1880-1890 рр. зародилася варшавська історична школа, репрезентована Владиславом Смоленським,

Тадеушом Корзоном, Адольфом Павінським. Є. Сінкевич зосередився на дослідженні життєвого та

творчого шляху ключових представників краківської історичної школи: В. Калінки, Ю. Шуйського,

С. Смольки, М. Бобжинського.

Розглядаються основні віхи життя, наукової та громадської діяльності вчених. Увага акцентується на

становленні та формуванні кожного із них як науковців-істориків. Не випали з поля зору подекуди складні

ситуації у науковому та кар’єрному зростанні в різні періоди життя. Представники краківської історичної

школи були яскравими особистостями, тому кожен із них не спішив сліпо копіювати теоретичні

напрацювання один одного. Є. Сінкевич зазначає, що висвітлення історичного минулого кожного народу

до певної міри є міфологізованим. Свій внесок у цю справу зробили політики, письменники, історики й

пересічні громадяни. Очевидно, що дослідники всіх часів і народів на догоду конкретній ситуації

приносили (і продовжують приносити) в жертву принципи пошуку об’єктивної істини на користь певних

консолідуючих націю чинників. Не уникнули цих вад і представники краківської історичної школи

(ягеллонська ідея). Разом із тим, на переконання автора, фундатори краківської історичної школи були

людьми, що залишили помітний слід в історіографії та історії польської суспільно-політичної думки.

Автор прийшов до висновку, що доба позитивізму стала періодом подальшої інтенсифікації

суспільного життя, посилення його демократичного змісту, залучення до культурних здобутків широких

верств населення. Це був той зоряний для історичної науки час, коли й самі історики, і їхні шанувальники

щиро вірили у здатність науковця-гуманітарія розшукати й описати ті “правдиві” факти, котрі відкривали

сенс буття нації й слугували дороговказом до її майбутнього. У 1860-х – 1890-х роках ідеї позитивізму

сприймалися як останнє слово науки і стали “символом віри” для освічених кіл суспільства. Проте, на

переконання Є. Сінкевича, процес сприйняття та поширення позитивізму в історичній науці не був

однолінійним та однозначним. Новий світогляд не витіснив зі свідомості більшості поляків національної

мотивації. Адже питання про причини гірких невдач, пошук нових політичних підходів майбутнього

неминуче пожвавлювало у ХІХ столітті історичну рефлексію, спонукало до переоцінки історичних суджень

та до рішучих дій.

В роботі проаналізовано причини, які обумовили те, що краківська історична школа майже впродовж

півстоліття утримувала провідну позицію в польській історіографії. Краківська історична школа за час

свого існування вплинула не лише на розвиток історичної науки (запровадивши критичний підхід до

аналізу на всіх стадіях історичного дослідження), але, насамперед, упродовж багатьох років формувала

політичну свідомість польського суспільства.

Другий період дослідник датує 1918-1939 рр., часом існування так званої другої Речі Посполитої. Він

зазначив, що ще під час Першої світової війни визначні представники польської історичної науки

закликали до фундаментальної переорієнтації польської історіографії, з метою сформувати нові погляди

на національну минувшину – здійснюючи пошук адекватної відповідності потребам тогочасної дійсності та

відтворення історії Польщі. Особливістю суспільно-політичної ситуації у відродженій другій РечіНаукові праці історичного факультету

Запорізького національного університету, 2010, вип. XXIX

Посполитій автор вважає те, що Польща була єдиною з «новонароджених» після Першої світової війни

європейських країн, котра мала об’єднати в своїх кордонах території, що понад сто років були

відокремленими одна від одної, та функціонували у різних політичних, господарських, освітніх,

конфесійних і правових системах. В умовах незалежної польської держави постали нові реалії

політичного існування польського суспільства, що потребували перегляду політичних та історіографічних

концепцій. На зміну ідеям піднесення національної боротьби за незалежність постала необхідність

переосмислення свого минулого задля прогнозування майбутнього. Особливо відчутною була потреба

відмови від ідеалізованих історичних образів, що протягом бездержавного періоду слугували вихованню

патріотизму. Їх місце повинен був зайняти прагматичний образ минулого, що з усіма своїми перевагами

та недоліками мав стати відправним пунктом для формування історичного світогляду майбутніх поколінь

поляків.

Занепад першої Речі Посполитої втратив ту актуальність, яку він посідав в історії для багатьох

поколінь, гноблених неволею. У цьому контексті дослідники польської минувшини були вільні від

необхідності давати народові поради щодо збереження національної ідентичності, були позбавлені однієї

з найскладніших проблем, що затрудняла подальший пошук правди. Виходячи з цього – мета історичної

науки, так само як інших умінь, полягала в пошуку правди для самої правди, без погляду на її практичне

значення. Нова ситуація все ж не залишила байдужими істориків та політиків щодо основних положень

представників краківської історичної школи. Створення нормальних, схожих до існуючих в інших

європейських краях умов розвою, уможливило становлення наукових кадрів, сприяло розширенню

хронологічних та проблемних горизонтів історичної науки, обумовило розвиток нових історичних

концепцій. Під орудою своїх істориків, як і методів дослідження, тогочасна польська історична творчість –

яка в переважній більшості була добрим, фахово-керованим традиційним заняттям і не справляла значну

схильність до новаторства – набула значимості в європейській історіографії. У міжвоєнний період

переживала вона новий етап свого розвитку, хоч пануюча тогочасна політична ситуація з певністю не

була ідилічна. В науковому плані вплив краківської школи позначився і на новому поколінні істориків.

Разом із тим, праці краківської історичної школи в умовах відродженої держави втратили ту політичну

гостроту, яка викликала бурхливі нападки, звинувачення в непатріотичності тощо.

Концептуальні засади школи загалом стали предметом врівноваженої наукової дискусії. Ще встигли

сказати своє вагоме слово репрезентанти краківської історичної школи – С. Смолька і М. Бобжинський.

Інтерес до краківської історичної школи привернуло четверте перевидання праці М. Бобжинського “Dzieje

Polski w zarysie”. Огляд польської історіографії міжвоєнного періоду показав, що наукові пошуки по

здобутті Польщею незалежності мали важливе значення для розвитку польської історичної науки і

розбудови державності загалом.

На думку Є. Сінкевича, дослідження краківської історичної школи за часів ПНР необхідно умовно

розділити на два підперіоди. Якщо в другій половині 1940-х і до кінця 1950-х рр. школі приділяли мало

уваги, а в не численних розвідках її відносили до «ворожих» (а отже шкідливих) марксизму наукових

напрямків, то 1960–1980-ті рр. час найбільш активного вивчення польськими істориками біографій і

наукової спадщини фундаторів школи. Саме в цей час відбулася широка дискусія (1969 р.) і, чи не

вперше, поставлено питання про місце краківської історичної школи в польській історіографії. Вийшли

друком монографії, присвячені В. Калінці, Ю. Шуйському, С. Смольці, М. Бобжинському. Сучасний етап в

дослідженні краківської історичної школи характеризується автором, як час зміни парадигми історичних

досліджень.

Принциповою зміною, що виникла в результаті переломного 1989 р., була блискавична деполітизація

польської історіографії. Політичні перетворення спричинили до збільшення кількості досліджень історії

першої Речі Посполитої. Науковці почали звертати увагу на проблеми, які перед тим замовчувалися або

ті, що вважали маргінальними. Автор монографії постарався визначитися, чи внесли нові політичні реалії

в Республіці Польща після 1989 року щось суттєве в процес дослідження краківської історичної школи.

Він відзначив, що, перш за все, продовжилася тенденція публікації окремих монографічних досліджень,

присвячених ключовим репрезентантам краківської історичної школи. На його думку, перевидані після

1989 р. праці представників краківської історичної школи дозволяють зорієнтуватися в тому, які

концептуальні конструкції попередників користуються сьогодні попитом серед польських дослідників.

Є. Сінкевич дійшов висновку, що в польській історіографії не поставлено остаточної крапки у

дискусіях навколо надбання краківської історичної школи, не опубліковано спеціальної праці, в котрій

було би визначено місце школи, яке їй відводили науковці в різні історичні періоди. Більше того, у другій

половині 1990-х років здійснено намагання піддати сумніву історіографічну спадщину представників

краківської історичної школи і навіть провадилася думка, що школи як такої взагалі не існувало. Автор

переконаний, що формування школи було тісно пов’язане з суспільно-політичними та соціально-

економічними процесами, які відбувалися на теренах Галичини та Європи у другій половині ХІХ ст. Разом

із тим, сама школа суттєво впливала на різновекторні процеси, а її фундатори брали активну участь у

політичному житті держави і регіону. Краківським історикам вперше в польській історіографії вдалося на

належному методологічному рівні дослідити і узагальнити історію Польщі. Краківська історична школа з

плином часу перетворилася на свого роду константу (класичний взірець), яка слугує пунктом відліку при

визначенні досягнень і значимості тих чи інших наукових шкіл у польській історіографії. Наукові праці історичного факультету

Запорізького національного університету, 2010, вип. XXIX

Відрадно, що дослідник не обмежився тільки доробком польських істориків, але й активно задіяв

напрацювання вітчизняних науковців: А. Болебруха, Л. Зашкільняка, Я. Калакури, І. Колесник, О. Рудої,

В. Тельвака, С. Трояна, І. Чорновола, Н. Яковенко та інших.

Відзначаючи позитивні сторони рецензованої праці, маємо намір зупинитися і на певних «вузьких»

місцях та упущеннях. На наш погляд, робота була би більш репрезентативна, якби автор спорядив її

додатками і алфавітним покажчиком. У монографії достатньо ґрунтовно подано суспільно-політичні

процеси, що відбувалися на польських теренах та їх вплив на оцінку напрацювань краківських істориків.

На жаль, відзначаючи значний ріст зацікавлень польськими істориками доробком краківської історичної

школи у 1960–1980-х рр., автор недостатньо уваги приділив соціально-економічним та суспільно-

політичним процесам в ПНР в цей відтинок часу та їх впливу на активізацію досліджень. В роботі

зустрічаються поодинокі огріхи редакторського плану, які, однак, не псують враження при її прочитанні.

Роблячи підсумок, хотілося б зазначити, що маємо справу із важливим для сучасної історичної науки

дослідженням, в якому на основі комплексного аналізу напрацювань польських істориків другої половини

ХІХ – початку ХХІ ст. здійснена вдала спроба визначити місце, яке посіла краківська історична школа в

польській історіографії.

Г. Ф. Турченко

Дневник