Суспільний лад

Інкорпорація і поділ українських земель литовськими і поль­ськими феодалами не підірвали основ пануючого тут феодального ладу. Існування на території України феодальної власності на зем­лю означало збереження класового розподілу суспільства на експ­луататорів та експлуатованих, хоча загарбання українських земель і накладало певний відбиток на економічне і правове становище населення.

Феодали. Соціальне і правове становище різних верств феода­льного класу на українських землях визначалося розмірами їх земе­льної власності. Починаючи з кінця XIV ст., і протягом майже всього XV ст. на українських землях безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння. Джерелами зростання земельних володінь польських, литовських та українських феодалів були загар­бання земель общини, купівля-продаж земельних маєтків, освоєн­ня пустищ та феодальні земельні пожалування. Поступово землі общини та пустища, що були загарбані феодалами, переходили у їх власність, яку вони мали змогу передавати у спадщину, продавати та ін. Поряд з цим представники пануючих верств одержували від польського короля і Великого князя Литовського земельні пожалу­вання за службу. Жалуваними землями вони володіли у двох формах: тимчасовій — доки виконували службу на користь сюзерена ("на поживенье", "до волі та ласки господарської"), і постійній — з правом передачі своїх володінь у спадщину.

Починаючи з 80-х років XV ст., роздачі земель в умовне володіння стають звичайним явищем на українських землях. Такі роздачі здійснювалися не лише Великим князем Литовським чи польським королем, а й навіть представниками місцевої адмініст­рації — воєводами і старостами.

Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагали­ся закріпити свої права на ці землі. Якщо у XVI ст. землі роздава­лися "до живота", тобто до смерті володаря, то, починаючи з ЗО—50-х років XVI ст., землі вже давалися "до двох животов" (до смерті васала і його сина) і навіть "до трех животов"*.

Як наслідок цього процесу, наприкінці XV — першій половині XVI ст. основні земельні багатства України були зосереджені в руках незначної групи великих феодалів. Головним центром вели­кого землеволодіння в Україні були Волинь і Галичина. Саме на Волині знаходилися володіння князів Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовіших землевласників Київського воєводства були боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, в Чернігівщині та Переяславщині — князів Глинських.

Найбагатшими земельними власниками в Україні були князі Острозькі, які мали земельні маєтки на Волині, Київщині, Галичині і навіть у Литві. Політичний вплив князів Острозьких посилювався і завдяки родинним зв'язкам майже з усіма знатними родинами Великого князівства Литовського. Про економічну і політичну мо­гутність великих землевласників в Україні свідчить той факт, що у першій половині XVI ст. декілька десятків княжих і панських родів виставляли три чверті ополчення з усієї території України, а решта феодалів — лише одну чверть.

Маючи величезний економічний потенціал, великі землевлас­ники оформилися у вищій феодальний стан, що отримав назву "магнати", і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, які значно відрізняли магнатів від середніх та дрібних феодалів.

Перш за все магнати підлягали юрисдикції виключно великого князя литовського або польського короля. В руках магнатів зосе­реджувалися найвищі державні посади (воєвод, старост), які вони мали змогу навіть передавати у спадщину. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними хоругвами, за що їм надавалося почесне звання "князів і панів хоругових".

Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовсь­кому було оформлено привілеями 1492 і 1506 рр., у відповідності з якими Рада великого князя ("пани-Рада"), до складу якої входили переважно литовські<магнати, набрала силу самостійного, незалеж­ного від великокнязівської влади вищого державного органу. Від того часу великий князь видавав закони та розпорядження, підтри­мував зв'язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою "пани-Рада". У відповідності з привілеями магнати отримали для себе також особисті права; їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнати викликалися за 4 тижні; скарги на магнатів повинні були подаватися лише великому князю або "пани-Рада"*.

Литовський статут 1588 р. особливо виділяв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів**.

Протягом другої половини XVI ст, — першої половини XVII ст. в українських землях відбувалося подальше зростання великого феодального землеволодіння. Так, згідно з "Пописом землі Волин­ської" 1528 р. в цьому воєводстві налічувалося понад 400 магнатсь­ких і панських родів, яким належали майже усі земельні багатства Волині, 37 магнатських родів на Волині володіли 79 584 "димами", тобто 3/4 усіх селянських господарств. Найвпдивовішими землев­ласниками в Україні, як і раніше, залишалися князі Острозькі. У другій половині XVI ст. їм належало близько 1/3 земельних угідь (32,6%) усієї Волині, а наприкінці XVI ст. — понад 80 міст і містечок, 2760 сіл, 2 млн. моргів (морг — приблизно 0,7 га) землі і понад 15 000 чиншовиків.

Особливо бурхливими темпами велике землеволодіння в укра­їнських землях стало зростати після Люблінської унії 1569 р. Зага­рбання українських земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590 р. "Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою"***

Після Люблінської унії продовжували поширюватися права і привілеї магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських земель набули право входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої — сейму. Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої. Виключно магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З кола магнатів призначалися воєводи і старости.

Магнати-землевласники — найвищій прошарок пануючого класу — являли собою у Речі Посполитій сенаторський стан. Його складали найвищі духовні та світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті. Починаючи з XVII ст., з їх кола сенат регулярно призначав на кожні два роки 16 сенаторів-резидентів, з якими повинен був узгоджувати свої дії король Речі Посполитої*.

Другою більш чисельною групою пануючого класу в українсь­ких землях була шляхта — середні і дрібні землевласники.

Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося.

Приєднання наприкінці XVI ст. до польського королівства Га­личини сприяло широким пожалуванням українських земель польсь­ким шляхтичам. У той же час для зміцнення свого становища у Галичині польські королі підтверджували права українських феодалів на землю і наділяли їх новими маєтками. Але при цьому галицька шляхта знаходилась в менш привілейованому становищі, ніж польсь­кі шляхтичі. Так, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю людей, залежно від розміру маєтка, повинні були безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім того, галицька шляхта сплачувала у польську скарбницю значні грошові і натуральні подат­ки, ремонтувала власними силами королівські замки. Нарешті, в Галичині ще не було шляхетського самоврядування, яким вже досить широко користувалася шляхта в Польщі.

Зрозуміло, що галицьку шляхту не задовольняло таке станови­ще і вона боролася за зрівняння в правах з польською шляхтою. Привілеями 1425, 1430, 1433 рр. на територію Галичини були поши­рені деякі інститути польського права в інтересах української шлях­ти. А привілеєм 1434 р. галицька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало остаточне юридичне зрівняння її з польсь­кою шляхтою.

Приблизно таке ж становище шляхти було і на тих українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського. Протягом XV ст. тут поступово зростало шляхетське землеволодін­ня за рахунок купівлі-продажу, загарбання общинних земель, осво­єння пустищ, династичних шлюбів тощо.

Однак зростання економічного потенціалу шляхти не одержува­ло адекватного політичного і правового оформлення, тому що шляхта ще не сформувалася остаточно як самостійний стан пануючого класу.

У першій половині XVI ст. уряд Великого князівства Литовсь­кого запровадив деякі заходи, спрямовані на підвищення ролі шляхти. Першим кроком у цьому напрямку було відокремлення шляхти від більш низьких соціальних прошарків — заможних селян і міщан. У 1522 р. сейм видав постанову про "вивід" шляхти, згідно з якою до шляхетського стану могли бути зараховані лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військово-службового прошарку у Литві) періоду великих князів Вітовта, Сигізмунда і Казимира IV, тобто часу видання перших привілеїв в інтересах шляхти. У 1528 р. було проведено перепис шляхти, так званий "попис земський". Списки шляхти, складені під час перепису, були затверджені сенатом, після чого посилання на них було незапереч­ним доказом шляхетства. В українських землях для перевірки реа­льного складу шляхти величезне значення мали здійснені у 1545 і 1552 рр. ревізії (люстрації) замків і староста на Волині, Брацлавщи-ні та Київщині з метою приведення в належний стан оборонних споруд і складання списків службової шляхти*.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграр­на реформа 1557 р. — волочна поміра, у ході якої перевірялися права на землю і шляхетство. При цьому землі, які були привлас­нені самовільно, відбиралися, а особи, які не зуміли довести доку­ментально свого шляхетського походження, поверталися у стан звичайних людей. "'.

Внаслідок відокремлення шляхти від інших верств відбувалися зміни в правовому становищі шляхти як важливого прошарку па­нуючого класу. Шляхта остаточно перетворюється в лицарський стан. Шляхетство передається в спадщину. Відтепер лише сейм мав право дарувати шляхетство, а його втрата відбувалася тільки за вироком суду і лише у випадках, коли шляхтич переїздив до міста і займався там ремеслом і торгівлею.

Права і привілеї шляхти безперервно поширювалися. Нешав-ські статути 1454 р. звільнили шляхту від суду королівських чинов­ників. У 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари. Одночасно шляхті було надано право вільної навігації по Віслі і Балтійському морю. Литовський статут 1529 р. встановив підвищені санкції за убивство, замах на здоров'я, честь і гідність шляхтича. Шляхта отримала право присягати на суді, що вважалось незаперечним доказом.

Трохи пізніше, у 50—60-х рр. XVI ст., під тиском шляхти сейм видав низку постанов, якими зрівняв шляхту у правах з магнатами. Так, на сеймі 1563 р. шляхта добилася остаточного скасування статей Городельського привілею про обмеження прав православних феодалів, зокрема, про заборону займати найвищі державні посади і брати участь у роботі великокнязівської ради. У 1564 р. шляхта добилась постанови сейму про створення спільних для неї і магна­тів виборних земських судів, до компетенції яких відносився розг­ляд усіх цивільних справ. Віденським привілеєм 1565 р. передбача­лися шляхетські повітові сеймики, які стали представницькими становими органами шляхти. Сеймики обирали повітові органи управління, земські суди і послів (делегатів) на вальний сейм. У 1566 р. були розширені права шляхти на зайняття посад у воєвод­ській і повітовій адміністрації і введено однаковий для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.

Після Люблінської унії 1569 р. були розширені права і привілеї української шляхти. Король на сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київщини та Поділля*. Зокрема, київська шляхта отримала право на внесення поправок до Литовсь­ких статутів. На українську шляхту і православне духовенство по­ширювалися усі станові права і привілеї польської шляхти, зрівню­валися умови їх осілості.

Таким чином, реформи 60-х р. XVI ст. зумовили зростання політичної ролі шляхти і сприяли встановленню режиму "шляхет­ської демократії". Поряд з тим слід мати на увазі, що із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримали лише їх верхівка. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, склали найвищій прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам. Вони становили штат "замко­вих слуг" і "служилих бояр", які володіли невеличкими земельними маєтками і були зобов'язані виконувати різні військові, адміністра­тивні і поліцейські функції на користь замку, навколо якого вони мешкали. Найбільше їх було на південному Поділлі, Київщині, Поліссі, Чернігівщині**. Деякі із слуг у подальшому дістали шляхе­тські права, але більшість з них була поневолена старостами.

У середньому в Правобережній Україні (Волинь, Київщина, Брацлавщина) чисельність шляхти складала приблизно 38,5 тис. осіб, тобто близько 2,3% населення Правобережжя.

Окрему суспільну верству складало духовенство. До нього належали не тільки священики, а й їх родини і весь церковний причт, — усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство було чисельним — навіть малі села мали свої церкви, а у великих селах не раз бувало по дві парафії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а деколи й селяни. Священик тримав звичайно цілий лан землі, а, крім того, мав різні данини в натурі від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію одержував син, а коли родина вмирала, парафія могла залишитись своякам на праві бли­зькості.

Під польською владою православна церква втратила своє при­вілейоване становище і опинилася перед небезпекою повного зни­щення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і про­тегувала на них слухняних їй людей. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками усього народу, позбавленого іншої по­літичної репрезентації, церковні собори ставали всенародними з'їздами. Будучи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, мусила наближатися до мас*.

Селянство. Основну масу населення українських земель стано­вило селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, оскільки знаходилось на різних ступенях феодальної залежності.

За правовим становищем селянство поділялось на дві катего­рії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або знаходився на церковних і монас­тирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами:

у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання "замісника" (селянина такого ж ступеня залежності);

3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала. Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, пе­рехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку — до їх повного правового закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.

Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний^ податок. На Київщині і Галичині він звався "подимщиною" (оди­ницею обкладання був "дім" — будинок). На Чернігівщині адміні­страція Великого князівства Литовського збирала "поголовщину" (також з "диму"). На Волині цей податок називали "воловщина" (одиницею обкладення була ділянка землі, яку можна було оброби­ти воловою упряжкою).

Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і "двори" поль­ського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати "з косою, серпом і сокирою", давали "стацію" (грошове забезпечення князю і його двору при переїздах).

На відміну від державних податків, які були більш-менш фік­сованими, обов'язки селян перед феодалами були різноманітними.

Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили право виходу від феодала, становили селяни-данники, що сплачу­вали феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігів­щині, північно-західній Волині натуральні податки стягували пере­важно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном — так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курами та ін. Наприкінці XV ст., у міру розвитку ремесла і торгівлі, і як наслідок поширення товарно-грошових відносин, натуральні податки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право вихо­ду, становили головним чином "тяглові" і "роботні" селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому, доки доля землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали доцільним зростання кількості тягло­вих селян. Але з поширенням на Україні у XV ст. фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися се­ляни, які обслуговували феодальну садибу, — псарі, конюхи, риба­лки, ковалі*. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, а й сплачувала натуральні і гро­шові податки.

Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодальне залежних селян іноді мали місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Най­більш спроможні селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. При переведенні селян на військову службу вони звільнялися від усіх податків. Звалися такі селяни "слугами" і розподілялися за родами військової служ&и.-— слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські.

Найбільш чисельний прошарок таких слуг був на Київщині і Поділлі. Спочатку слуги вважалися особисто вільними людьми. Більш того, деякі з них були настільки заможними, що мали залежних від себе селян. Пізніше, у XVI ст., під час остаточного закріпачення селян, значна частина слуг була перетворена у тягло­вих селян, а менша — одержала шляхетські права і увійшла до лав пануючого класу*.

Розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. По­чинаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призводило до зростання відробіткової ренти. Таким чином, в українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялися руками залежних від нього селян. При цьому магнати і шляхта застосовували як економічні, так і позаекономічні засоби для забезпечення своїх господарств робочою силою.

Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у філь­варку означала обов'язок орати, сіяти, боронити, косити сіно, гатити греблі. Причому селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали у міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила панщи­ну у розмірі 14 днів на рік з кожного господарства, та мозовецький князь Януш в межах своїх володінь установив панщину в розмірі один день на тиждень. У 1520 р. Торунський статут визначав одноденну панщину з одного лану як обов'язкову і мінімальну для усіх земельних володінь (духовенства, шляхти, королівських маєт­ків), якщо селяни не несли на них більш серйозних повинностей. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина складала два дні на тиждень з одного лану**.

Запровадження відробіткової ренти у міру поширення філь­варкової системи сільського господарства стирало грані поміж різ­ними категоріями залежних селян, насамперед між данниками і тяглими селянами. Водночас розвивався процес обмеження власної волі селян. За ступенем волі, тобто можливості покинути землі' феодала, українське селянство на зламі XV—XVI ст. поділялося на дві групи: "непохожих" або "отчинів", які втратили право виходу, і "вільних" або "похожих", ще спроможних покинути господарство феодала*.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королів­ських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягувалися не з кожної окремої людини, а з "диму", дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, спла­тивши їх господарю відкупне натурою чи грішми. Наприкінці XV ст. утворення фільваркової системи сільського господарства, з од­ного боку, супроводжувалося загарбанням селянської землі, а з другого — залученням безземельних селян до оброблення магнатсь­ких і шляхетських маєтків. Ця система спочатку обмежувала, а з часом і остаточно заборонила селянам переходи з місця на місце. Таким чином, кількість "непохожих" селян неухильно зростала.

Будучи зацікавленою у збільшенні чисельності залежних, при­кріплених до землі селян, феодальна верхівка українських земель, використовуючи державну владу, намагалася регулювати селянські виходи правовими заходами. Так. у 1453 р. галицька шляхта прий­няла постанову, у відповідності з якою селяни мали право виходу від свого феодала тільки на Різдво, сплативши йому купу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса, віз сіна та дров. Але фактич­но феодали і на таких умовах не дозволяли селянам залишати свої маєтки. Кінцевою метою феодалів було безумовне покріпачення селян. І це часто їм вдавалось. Селяни, які довго сиділи на землях того чи іншого феодала, втратили право виходу і звалися "отчина-ми" або "людьми звічними". Привілеєм 1447 р., виданим великим князем Казимиром, був заборонений перехід приватновласницьких селян до господарських (великокнязівських) маєтків. У 1496 р. сейм встановив, що "не більш ніж один селянин на рік буде мати можливість у відповідності з правом і справедливістю перейти з одного села в інше"**. Незабаром законами 1501—1543 рр. селянам взагалі був заборонений вихід без дозволу пана.

Зрозуміло, що процес покріпачення селян призводив до опо­ру, найбільш поширеною формою якого була втеча селян. Їх кіль­кість у міру покріпачення зростала, що являло собою серйозну загрозу для феодальної держави, яка відповідним чином на це реагувала. У 1541 р. боротьба із втечами селян була покладена на гродські суди. Згідно з Нешавським статутом 1454 р. особи (духовні і світські землевласники, орендарі королівських маєтків),'які пере­ховували селян-втікачів, зобов'язувалися повертати їх за вимогою гродського суду. В іншому разі з них стягувався штраф у три гривни на користь власника селян і такий же — на користь суду. Судебник 1468 р. вже передбачав страту для осіб, які підбивали селян до втечі.

У 1577 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з "пани-Радою" була видана "Устава на волоки" — закон про прове­дення волочної поміри, в якому визначалися нові принципи орга­нізації фільваркового господарства на великокнязівських землях:

Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових селянських наділів і встановлення однакових податків. У відповідності з "Установою на волоки" усі землі того чи іншого господарського (великокнязівсь­кого) двору, селянські землі і пустища обмірювалися і поділялися на однакові земельні ділянки — волоки, розміром. 23,5 га (33 морги). Волока складалася з трьох рівних ланів по 11 моргів у Кожному, що відповідало трьохпольній системі землеробства. Час­тина волок відводилась під господарський фільварок, а решта роз­поділялася між окремими селянськими дворами. Волока давалася на одну-дві, а інколи на три сім'ї.

Селяни, які отримали тягловуВолоку, не мали праварозпоряд-жатися отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди на те. управителя маєтку — державця.

Таким чином, волока складала ту одиницю, з якої селяни повинні були виконувати усі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни восьми тяглових во­лок, причому селяни кожної тяглової волоки були зобов'язані відробляти два панщинних дні на тиждень. "А становитеся к работе подданьїм, як сонце всходит, а сойти з роботьі, як сонце заходити. А отпочинку тьім, што з бьідлом роблять, перед обедом година, к полудню година, над вечер година". Феодальні податки невпинно зростали, збільшувалася і панщина, яка за невеликий час досягла 4—5 днів на тиждень з волоки. Крім того, тяглові люди віддавали на господарське подвір'я частину продуктів власного виробництва, які могли бути замінені на грошовий податок. Розмір чинша зале­жав від якості землі, з урахуванням того, що волоки поділялися на добрі, середні, погані і дуже погані землі. Селяни "на осаді" вноси­ли в господарську скарбницю виключно грошову ренту у розмірі приблизно ЗО грошей на рік з волоки. Вони також відбували додаткову панщину — ґвалти і толоки (непередбачені, термінові роботи). Разом з тим "Устава на волоки" підтверджувала старі натуральні повинності селян: мостову, підвідну, сторожову.

 

На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст. відбувалося зміцнення фільваркової системи господарства. У цей час польські феодали активно запроваджували панщину по всій Україні, нещадно визискували і покріпачували селян*.

Волочна поміра змінила старі органи селянського самовряду­вання — десятників, отаманів, старців на представників великокня­зівської адміністрації — війтів та лавників. Війт призначався при­близно на 100, а іноді і більше волок. Основним напрямком діяль­ності війта були відправлення селян на панщину і контроль за її виконанням. Якщо будь-який селянин "не вийде на роботу, — наголошувала "Устава на волоки", — "ино за первьій день огурного (прогулу) заплатит грош, а за другой день барана, а коли в третий раз огурится або за пьянством не вийдет ино бичем на лавце скарати"**.

Фільваркова система спочатку запроваджувалася на велико­князівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. У першій половині XVII ст. вони існували на усьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.

Внаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася, неухильно зростала кількість малозе­мельних і безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідків, які мешкали на чужих дворах, сплачу­вали за це певні податки і одночасно відбували панщину у фільвар­ку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусідків були халупники, які мали будинок і город; коморники, що займали куток у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві.

Найбільш швидкими темпами чисельність малоземельних і безземельних селян зростала в західних регіонах України.

Поруч із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового оформлення кріпацтва. Він знаходив своє відбиття перш за все у збільшенні строку розшуку і повернення феодалом тих селян, що повтікали. Якщо Литовський статут 1529 р. встановлював строк для розшуку таких селян, — 10 років, то статут 1566 р. зали­шав десятирічний строк розшуку і повернення селян-втікачів лише у тому випадку, якщо їх знаходили на недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань,то феодал мав право розшукува-

ти його необмежений час. Статут 1588 р. довів строк розшуку

утікачів до 20 років*.

Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблюва­вся, у середині XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми селя­нами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича такими умовами, які зводили це право нанівець