Флорентійська унія

Собор Санта-Марія-дель-Фьоре де в 1439 році була підписана Флорентійська унія

Флорентійська унія укладена на соборі в Флоренції 1439 між східною та західною (Римською) церквами. Візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог був зацікавлений в унії з політичних причин (загроза турків), хоч були між грецькими ієрархами такі, що хотіли унії з релігійних мотивів (патріарх Йосиф II, архіепископ Віссаріон й інші). Сподівана військова допомога Заходу проти турків не була дана, і тому Флорентійська унія у Візантії не мала успіхів.

Визначним діячем Флорентійської унії був київський митрополит Ісидор, який на Ферраро-Флорентійському соборі представляв Церкву Русі. Повернувшися до Москви (тодішній осідок київської митрополії), Ісидор наразився на опір московського Великого князя і духовенства, бо, мовляв, сам факт унії суперечить правилам Церкви^[1]; його заходи не дістали підтримки також серед польської ієрархії. Проте київський князь Олелько Володимирович ставився прихильно до Флорентійської унії. Ісидор, не маючи ширшої підтримки, залишив Русь і жив у Римі. Важливим наслідком унії був розкол Київської митрополії на самопроголошену Московську церкву і канонічну Руську (українсько-білоруську). В останній впливи Флорентійської унії частково тривали до 1501. Умови унії стали підставою для Берестейської унії 1596.

Де факто рішення Флорентійського собору не відмінені, оскільки досі не було скликано «Вселенського православного собору», який міг би відмінити ті рішення, що були узгоджені на "Флорентійському соборі" (скликанню такого собору перешкоджає РПЦ). [1]

Історія відокремлення: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії*

Борис ҐУДЗЯК