Замок Акова — центр однієї з найбільших бароній, що складалась з 24 ф'єфів
Населення Ахейського князівства складалося в основному з місцевих грецьких мешканців, переважно селян-париків. Кількість латинських, а саме французьких (франкських) поселенців була невеликою. Більша частина з них була лицарями. Їх кількість близько 1205 складала приблизно 450 осіб, а у 1338 — 100 лицарів[3]. Невеликою була також кількість гасмулів (нащадки від шлюбів латинських поселенців з гречанками). Права гасмулів були достатньо обмеженими. Поступово латинська франкська верхівка змішувалась з місцевою грецькою верхівкою і переймала грецькі звичаї та мову. Відомо, що князь Гійом ІІ де Віллардуен вів переговори з севастократором Іоанном Палеологом і нікейським імператором Михаїлом VIII грецькою мовою[4].
Земля на завойованих землях була поділена практично відразу. Земельна система Ахейського князівства являла собою поєднання особливостей візантійської пронійної системи та західноєвропейської феодальної системи. Парики (віллани), що жили на землях сеньйора, як і раніше залишалися тримачами землі. Але при цьому посилювалися права проніара-феодала по відношенню до своїх париків-вілланів. Сеньйор мав право забрати рухоме майно свого парика або його ділянку та передати її іншому парикові[5]. Віллану також заборонялося укладати шлюб без дзволу свого сеньйора[6]. По цивільним справам віллана мав судити його сеньйор, а по кримінальним — сеньйор вищий за попереднього[7]. Морейські віллани мали право вільно продавати рухоме майно, але мали залишити за собою не менше пари волів та осла для роботи на сеньйора[8]. Основним видом ренти був акростих, що зберігся ще з візантійських часів. Це була грошова плата, що збиралась в залежності від велечини земельної ділянки парика[9]. Окрім того існували інші повинності та вводилися нові, завезені із Франції, наприклад: менморт, формар'яж та ін. Основним видом повинності були ангарії — обов'язкове для париків-вілланів відпрацювання на свого сеньйора (вони складали від 12 до 53 днів в рік). Парики, що були звільнені від ренти називались франкоматими (homines francati), але вони все одно повинні були виконувати ангарії. Ті ж з селян, що були позбавлені обов'язку виконувати і ангарії (incosati) повинні були нести військову службу.
Доменом князя став сам Коринф («ключ до всієї Мореї»[10]), більша частина Еліди та деякі замки. Найвище положення займали барони, що мали від 4 до 24 проній-феодів. З них ті, хто отримали по 4 феода мали виставляти одного лицаря та 12 сержантів і отримували звання баннерета. Ті барони, що отримували більше 4 феодів мали виставляти по одному кінному сержанту або одному лицарю від кожного лена.[11] Далі по ієрархії йшли лицарі-лігії, що приносилиоммаж князю або іншому барону. Такі лицарі мали право мати свою курію та васалів, але передавати лен у спадок могли лише, якщо володіли ним «по праву завоювання». Вони несли військову службу 4 місяця і 4 місяця гарнізонної служби.[11] Судити іх могла лише курія баронів або лігіїв. Найнижчу ієрархічну сходинку серед франкських завойовників займали сержанти, що отримуали лише половину феода. Князь не був наділений всією повнотою влади і був зв'язаний різноманітними кутюмами князівства. У найважливіших випадках він мав радитись із баронами та, іноді, представниками міст, що збиралися у парламент. І лише парламент міг вносити зміни в порядок розподілу земель або приймати рішення щодо відчудження частини земель князівства.
Відносини між завойовниками та місцевими грецькими архонтами налагодились достатньо швидко. За більшістю з них зберігалися ті пронії, що були їм надані візантійською владою в обмін на пренесення оммажу ахейському князю. Вони складали групу так званих васалів «простого оммажу» і займали достатньо вагомі позиції в адміністрації та економіці князівства. Крім принесення оммажу ними також укладався договір з князівським урядом, що гарантувало їм відповідні права, хоча наслідком цього було звуження так званих «лицарських прав» по відношенню до лицарів-лігіїв. Також за ними закріпився візантійський порядок успадкування майна — майно могли наслідувати в рівній мірі всі діти померлого. Така система діяла на відміну від мйорату (наслідування лише старшим сином), що був розповсюджений в лицарському середовищі. При цьому у випадку шлюбу між латинянином і гречанкою на їх дітей розповсюджувалась саме візантійська система спадкоємного права.
За візантійськими архонтами і місцевим населенням також зберігалася свобода православного віросповідання в обмін на вірність.
