Екотуризм

 

о

дівчата

які добираються стопом на поетичні вечори,

на етнофестивалі – хоча це зрозуміти легше…

 

я хотів написати про них

але я не знаю хто насправді вони

з якого тіста виліплені їхні сни

і чому зірки дивляться так згори

на перестиглі черешні

 

втім

уявляю собі чим наповнені ці – заважкі – наплічники:

змінний одяг

книжки для автографів алюмінієвий посуд

власні вірші котрих соромляться вічно

так ніби хтось має право на хоч який‑небудь осуд

 

ось – виходять на трасу

ось – ловлять фуру

і в такий спосіб долають депресію

потім підзаряджають свої недорогі мобільники…

 

іноді я не впевнений що вони люблять поезію

іноді я сподіваюся їх заводять далекобійники

 

 

* * *

 

ледь охололі поля і міста іграшкові…

 

де загубилися ви розпорошились ви

друзі мої із якими я бився до крові

діти сирої води і гнучкої трави?

 

ніби в’юнок вислизає життя із долоні

втримати – марно та знову пригадую як

снами моїми – за обрій – проносяться коні

крила свої розправляє у вічність вітряк

 

це неймовірне а може примарне братерство

ранок сполоханий сонячних променів рій

м’яч волейбольний у сітці

метелик у серці

правда у герці

і гаряче правді моїй

 

 

* * *

 

Мов не зима – сніг впав і розтанув,

повітря в обіймах консольних кранів,

з радіо – зрада, шторм.

За півгодини обідня перерва

тому традиційно напружені нерви

творців примітивних форм.

 

Вони говорять смачно і різко,

ніби життя – це м’ясна нарізка.

Кожен візьме своє –

хмара похмура, бура примара:

ось вам селера, ось вам соляра,

ось вам соляріс є.

 

Тумани з моря – м’які на дотик,

мов запливає антибіотик

в чистий медичний спирт.

У кожного є свої абоненти,

свої аргументи і контраргументи,

війна і – нарешті – мир.

 

Проступить вода на рецепті, між літер

бо час – просто час, а не вбивця чи лікар,

і всі в молоці ліхтарі.

І щастя святкове – беріть його, рідні…

Жінки – ласкаві, собаки – вірні,

а небо десь угорі.

 

 

* * *

 

кажеш – день

кажеш – вода

кажеш – тече

я відчуваю дотики позачасся

падає ранок

просто з твоїх очей

падає на лице промінь

падає щастя

 

день де були ми вдвох

де були ми всі

день що лунає музикою над нами…

 

випий роси – доведи щось потім отій росі…

дівчинка зовсім маленька – стрибає рядками

 

ніби вона – це все

а вона – це все

віриш слідам її і її волоссю

падає промінь

падає на лице

ця неймовірна

меланхолійна осінь

 

щоб захлинутися – вистачить кілька надій

аби збагнути що сталося – сяйвом отрути –

тепло торкнутися крил мов торкнутися вій

ніби – пробачити

ніби – померти

i не відчути

 

 

* * *

 

ногами по вікнах

пройшов дощ

ніби міcцеві вибори –

дівчинко я пам’ятаю усі твої голоси,

волосся в деталях – вигини вибрики вихори

викрики в темряву – мов у найкращі часи,

 

корки котрі на дорогах що тягнуть до тебе,

номер котрий не відповідає мені…

скільки води ще – хто скаже – у цьому небі?

скільки коштовних камінчиків там – на дні?

 

добре тому хто пірнув повернувся і вижив

вирвав останній стрибок – на останній межі…

час випинається час по‑котячому хижий

 

яблуко мокре впало собі й лежить

 

 

* * *

 

ці небеса не　варті твоєї присутності.

я вірю собі, тобі та від того не　легше.

 

хочеться пити тебе, їсти з　тебе черешні.

ніби усе як вперше, завжди як вперше…

 

карнавал розкутості

 

знаєш я　міг би казати　– тобі лиш казати

доки хмари сіють свої сніжинки.

 

ніхто не　пояснить　– ні виправдання, ні вчинки,

але пишу тебе　– як на льоду картинки –

притрушеному, тонкому, ніби смачні цитати.

і твій запах що залишився на простирадлі.

і твій усміх котрий у　мені ще досі…

 

я знов наступаю на ті　ж самі граблі.

це осінь? ні　– це зима. забудь про осінь.

 

адже легені тримають чимало повітря.

і твої таксі десь їдуть　– нехай собі. вірю.

вигинаюся подібний змію, подібний звіру.

кружляю немов на лещатах обабіч виру

настромлюю тебе на вістря.

 

але поки ти є　– десь є　– хай не　зовсім поруч

але поки все так　– повторюється та існує

серце моє росте у　мені як овоч

кожна клітина　– коли росте　– вібрує

 

 

* * *

 

кавалькада дощів

і рум’яно

ти таки контрастуєш із хмарами

й вибухає фортепіано

поцілунками…

хочеш – поганою

бути –

бісишся і

шаленіючи

світ тобі підкоряється – вражений

і нашіптує ніжне –

опівночі –

потойбічне ритмічне адажіо

 

 

* * *

 

ящірка не питається:

ти де

 

ящірка показує:

я тут

 

на літньому сонці

трава стає жорсткою

дві дівчинки

на пронизливих велосипедах

наближають минуле

і дорогу до ріки

 

натискаючи на педалі

розчавлюючи мене

 

 

* * *

 

так пахнуть молоді листки після дощу

так пахне річка…

 

немов з якогось там сторіччя

тебе висвітлюють зірки

 

ці фантастичні кольори плавці

у плавнях – плавні‑плавні

 

такі зворушливі і вправні

учасники моєї гри

 

бо танці сонця – масть руда

бо подихи в алеях темних –

 

це все напевно недаремно

це все – вода вода вода

 

 

* * *

 

а жінка яку кохав – стала чужою дружиною

а книжка котру гортав – перестала бути цікавою

 

і ось сидиш – обпалюєш руки ожиною

грієшся уночі чорною кавою

 

твої пролітають – і маякують крилами

чужі проминають – падає листя з дерева

 

маскуються по життю приливи з відливами

і виривають слова – то з серця то з черева

 

і сніг витягує зорі затягує вузлики

і олені мчать по небу кружляють між хмарами

 

і хочеться раптом побути на лезі музики

стрибнути у забуття чотирма октавами