Твоя любов проста й усміхнена
Богдана Матіяш народилася 28 січня 1982 року в Києві, де донині живе й працює. Поетка, перекладач, редактор видавництва і часопису «Критика», представник української редакції часопису «Український журнал» (Прага). Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007). Перекладає з білоруської та польської мов. Зокрема переклала книжки: Анджей Стасюк. Фадо. – Київ, 2009; Маріуш Щиґел. Ґоттленд. – Київ, 2010.
* * *
часом коли говорити до тебе я уявляю що таке рай жодної туги зневіри болю найменших відрухів гніву хоч якихось відтінків заздрості і неправди час у якому немає слів недоречно непотрібно непрощення неуважність зневага час у якому ніколи більше нічого злого коли говорити до тебе я уявляю великі зелені сади і розкішні дерева листя міцне повне соків і пагони повні плодів радісне й чисте світло коли говорити до тебе коли просто і легко приходити вчитися дякувати вчитися знати себе від найбільшої до найменшої тіні від найтихішого до найяснішого світла ставати прозорим довіряти і довірятися знаєш тоді вже тут мені часом здається що можна безборонно взявшись за руки не втративши тіла бачити рай
* * *
ті що люблять подивися які вони прості і красиві делікатні як найперше ранкове світло безтривожні як голуби
ті що люблять поглянь як багато вони віддають і як легко усе що приходить приймають подивися на їхні долоні повні скарбів на їхню шкіру на їхні очі на усміх радісний і щасливий на їхній спокій погідний як літній вітер
ті що люблять вони як дельфіни що вистрибують із води веселі й лагідні розбризкуючи довкола сотні бризок розливаючи довкола стільки світла
навчися в них дякувати за все що є і чого немає навчися приходити довірливо й лагідно і відходити просто
як світло увечері гасне як птах засинає як вода що тече в землю вертається
* * *
коли любов це так як ти кажеш то хай вона є хай відходить хай віддаляється і хай повертається знову коли любов – це все зовсім усе віддати залишитись ні з чим коли любов це бути зовсім малим і нічого не мати коли любов це навіть не знати де вона починається й доки триває і як вона є чи вона дрібна як пісок чи як земля велика коли любов це забути про себе просто довіритись просто подати руку ступити вперед і піти нічого з собою не взявши ні запаху дому ні хліба ні їжі й води просто ходімо попереду тільки зірки і небо безмежне й просте і найделікатніше світло
* * *
за що ти так міцно мене любиш чому так світло приходиш так терпляче мене обіймаєш так міцно мене бережеш чому говориш що я твій малий найкоштовніший найцінніший у світі діамант я ж нічого я справді зовсім нічого не маю ні шкіри білішої за найбіліший сніг ні сліз прозоріших за найпрозоріші перли ні радості над радостями ні усміху яким усміхаються діти ні ходи простої і легкої ні кроків тихих і добрих тільки сльозу що тече щокою спокійно і терпко і серце що не вміє стати для тебе всім і шкельце мале в кулакові що ранить до крові коли так світло і просто приходиш коли говориш ласкаво що я твій малий улюблений діамант
* * *
я віддала би півцарства за те щоби до тебе можна було писати листи щоби знати адресу за якою вони могли би тебе знаходити півцарства за те щоб ти сміявся щоби зморшки що з’являються в тебе на лиці були тільки від сміху щоби можна так просто торкнутися пальцями щік сказати як міцно як міцно і як це насправді добре я за тобою скучила півцарства це п’ять жолудів листя каштана трохи надламане від минулої осені сушені ягоди ожини улюблені стежки до озера квіти мальв трава обабіч дороги запах живиці й сосен опала кора хвоя й багато піску такі ось мої півцарства за найпростішого в світі листа за м’яке світло зранку що заламується на шибці коли його дописуватиму за твій усміх за твою радість за твою любов просту й усміхнену
* * *
дорожчий ти мені від цвіту акації від коштовних тканин розшитих золотом від запаху трав цілющих від доріг найкращих що ведуть всюди куди завгодно тільки не до тебе
дорожчий від найдорожчих сортів троянд від каміння на дні морському від перлів що ховаються в скойках від коралів міцних і красивих
майже так само міцно ти дорогий мені як вода майже так само любий як сонце майже так само мені ти бентежний як світло
* * *
ти так зовсім близько що слід твого дихання залишається на моїй правій руці такий спокійний такий розмірений такий легкий що ним би навіть не здмухнути пух кульбаби не стривожити сну немовлят не сколихнути повітря ти так близько що я можу бачити як у твоїх очах відбивається небо як у них на якусь найкоротшу мить з’являються тіні перелітних птахів розкішні крони дерев тремтіння листя аж так ти близько
* * *
ти так гарно мовчиш сьогодні ти так гарно мовчиш моя любове майже так само тихо як розхиляються стулки мушель на морському дні майже так само спокійно як росте висока степова трава як гойдається під прозорим бездонним небом ти ж бачиш як воно блакитно‑крихко розсипається на найдрібніші шматочки від твого подиху від твого мій любий доторку не говори не треба
і так гарно мовчиш коли заходиш у воду так безшумно ніби то й не вода про що ти думаєш чи може ти просто слухаєш як поруч пропливають риби нітрохи тебе не лякаючись може ти просто слухаєш воду може нарешті знаєш якою із течій пливти на захід так світло ти нічого мені не говориш
і коли мовчиш я нарешті чую як б’ється твоє серце гучніше ніж об землю вдаряється дощ тихіше ніж голосять годинники швидше ніж випадає роса не прокидайся любий іще не ранок
* * *
часом мені хочеться просити щоби ти говорив щоби ти просто приходив коли захочеш сідав край столу переставляв горнятка і келихи брав до рук найдрібніші засохлі ягоди засушені суниці й чебрець і ще трохи деревію готував нам прості й трохи гіркі чаї і говорив говорив мені довго майже так само довго як тече в водоспаді вода або як під час зливи дощ стікає лицем і ти тоді знаєш що це така гарна найгарніша у світі вода що тільки могла би статися а ще мені хочеться пам’ятати як ти смієшся як усміхається шкіра і як гарніє твоє обличчя коли ти думаєш про найделікатніші в світі речі коли розповідаєш мені як живуть риби в воді і звірята в лісі коли вчиш мене розпізнавати птахів із їх співу і найменші рослини з їхніх плодів коли дослухаєшся як вечір перетікає в ніч а ніч обертається в ранок коли розповідаєш про пісок золотий під ногами про любов і тишу про вдячність таку делікатну в кожному дні про довіру без кінця і краю про радість як дар і про дар як світло
* * *
така довіра що можна триматись за руки і йти навіть над прірвою спокійно просто і тихо така довіра що можна танцювати на цирковій линві заходити в клітку з левами купатись у водоспаді бавити диких звірів які насправді не дикі така довіра що каже нічого більш не боятися ні піску ні каміння ні сурми голосної ані болю найменшого ні найбільшої втрати не боятись любити не боятись прощати
* * *
не хочу бути ніким тільки собою листи сьогодні не пишуться тому відповідаю тобі коротким дякую і тихим усміхом після якого стають дуже спокійними обличчя і серце
і дивно знаєш мені так дивно що днів біля нас усе більшає що світ розростається що час собі є і є а ти не минаєш а ти собі все залишаєшся усміхнено радо й вдячно
і тихо якось так тихо просто довіряюся заплющую очі припиняю дихати
будь моїми очима моєю пам’яттю моїм диханням роздивися для мене усе що побачиш всі дерева каміння зорі кожну стежку у горах запам’ятай кожен слід ведмедя
розкажи мені світ весь від початку твоїми словами покажи мені все що навколо твоїми очима наповни день коли він почнеться твоїм усміхом
* * *
засинаю при тобі дитиною тут так тихо і поруч більше нікого немає тільки пташки й так багато так дуже багато сонця і світла засинаю а ти говориш що я так само безтривожна й спокійна як трава що я прозора як річка що несе свої води здалеку кажеш що бачиш як тілом моїм протікають найгарніші у світі сни пропливають як риби а тобі ніяк не вдається жодну із них зловити кажеш що коли сплю ти уявляєш як поміж пісків навесні розливається ніл кажеш що знаєш як понад водами метушливо літають ластівки й голуби як вони довго кричать як гублять пір’я і затихають тільки із заходом сонця а мої сни все далі як і були залишаються дуже спокійні кажеш тоді що якби світ був такий самий простий як мої сни ніхто би нікого ніколи в ньому не скривдив ніхто би нікого не ранив цілуєш мене в чоло а я усміхаюся сонно і знічено за все тобі дякую і засинаю при тобі дитиною
* * *
часом хочеться щоби нічого не було часом хочеться заплющити очі і знати що навколо майже нічого не залишилося тільки згасла жарівка лампи тільки обриси улюблених речей тільки тремкі нічні метелики у повітрі далеке звучання дороги ніч наповнена пам’яттю світ залитий світлом таким бентежним і добрим світлом для якого треба так зовсім мало найкоротший усміх улюблені голоси із різних берегів ріки вдячність спокій і тиша довго мовчатимеш довго заплющивши очі мовчатимеш слухатимеш цю ніч це світло цей світ такий безборонний такий тихий такий лагідний
* * *
коли падаєш горілиць на воду здаєшся мені морською зіркою із побитими колінами і спина в тебе вкрита лускою або панциром велетенської черепахи
може коли ти лежиш на воді думки снують довкола тебе зграйкою в’юнких рибок а може прилітають сонечками сідають на кисті рук коли піднімаєш їх проти сонця роздивитися колір шкіри і тонесенькі прожилки вен
бачу тебе в призахідному світлі як біжиш берегом зупиняючи долонями хвилі і пісок щоби не пересипався намарно у рибальських сітях поміж нитками із найтоншого шовку і вузликами що перетнуті краями надщерблених черепашок
бачу як пальці твоїх ніг наступають на найдрібніші камінці подібні до цяточок на крильцях сонечка бачу як черепашачі панцири теж розгортаються крилами черепахи летять на зимівлю черепахи летять до теплих країв як ластівки до єгипту
черепахи падають посередині моря осідають аж на дно як важезні якорі закопуються в мул залишають у ньому свої панцирі мов поржавілий обладунок і зринають угору морськими зірками щоб відійти щоб назавжди залишитися
* * *
нічого настільки доброго як би мені хотілося не вмію зараз тобі написати кажеш щоб я розповіла тобі як у моєму місті в цю весну починається дощ а мені здається що він так сильно ллє так лунко вдаряється об улюблені береги молочних річок що ти не почуєш нічого що тобі розповідатиму просто усміхатимешся з любові скажеш такий він добрий цей дощ почнеш називати різні слова які ми любили почнеш говорити їх тихо а тоді вигукуватимеш їх у мокре і тепле небо як‑от пісок дорога довіра сіль вода камінь риби сосна дерево Бог вічність світло любов любов світло усе навколо скажеш урешті тож не журися маленька бо
* * *
коли ти сумуєш коли твоє обличчя засмучується дуже міцно хочу твого усміху чекаю його так як чекається зранку сонця і як дитина прокинувшись простягає руки до матері як до найбільшого світла як до найбільшої в світі радості коли ти сумуєш мені так прикро чути як раптом рветься ніби найтонша струна твій сміх і як твоя радість сиплеться тобі між пальців мов пісок як вона розбивається раниться вдаряється об землю як червоні розсипані яблука й перестає і з них бризкає сік і вони котяться в різні боки губляться у траві й залишається тільки запах по них терпкий солодкий і прикрий коли ти сумуєш коли замовкаєш так міцно що не чути нічого крім твого дихання і вітру між дерев і води у потоках коли не чути ні запаху трав ні землі під ногами ні кроків я теж тоді дуже малію теж потрохи зникаю як усміх як голос як дим
* * *
а світ і справді тепер такий радісний і щасливий просиш мене говори а я мовчу я просто довго й спокійно слухаю не знаю що можу тобі сказати все стало таке красиве й таке просте все таке золоте пил при дорозі листя поміж землею і небом все стало радістю й світлом голос тепер такий самий вдячний як і мовчання й такий самий простий кажеш мені говори але про що тут і тепер тобі розказати може про те що любов двічі не буває така сама міцна чи й взагалі що любов двічі не буває одна й така сама чи може про те що пам’ять часом бере собі й губить усе що в ній колись так міцно було маленькі дарунки вкладені з рук у руки трапези спільні в зимі пам’ять так просто випускає із себе як пташку із клітки улюблений голос і такий дорогий колись сміх а ще імена короткі і рідні зникають так легко ти ж бачиш як вдих і видих
* * *
я засинаю ти бачиш що я так міцно і глибоко засинаю як найменша дитина як найменша у світі дитина хто стерегтиме мій сон коли спатиму хто берегтиме мене на дорогах моїх снів щоб вони були лагідні й безтривожні прошу тебе молися за мене скажи спи довірливо й тихо світлі хай будуть дівчинко світлі і лагідні твої сни
* * *
не знаю чи тут ми іще говоритимемо але колись вже коли світ стане схожий на малу карусель що крутитиметься собі десь далеко і на іграшкових звірах кружлятимуть під звуки сміху і музики найменші з малих дітей і найвеселіші з ангелів ми знову нічого не боятимемося ми знову навчимося бути як ті найменші повні довіри й радості не знаю про що ми тоді одні одним розповідатимемо не знаю якими будуть тоді обійми й скільки на них треба буде зачекати не знаю чи всі до кого я була неуважна до кого не вміла говорити й кого скривдила схочуть мене обняти я багато не знаю не знаю чи там буде сніг і чи можна буде грати у сніжки не знаю чи можна буде товктися в снігу падати замочити ноги сміятися бути малим трохи неповоротким і смішним а ще нарешті таким як ніколи раніше простим і прозорим не знаю зрештою чи ми всі що тут так хотіли навчитись любити і берегти зможемо всі одні одних аж так надовго до самої вічності запам’ятати але коли би можна я би хотіла зберегти тих кого тут люблю розділити з ними найбільшу радість найбільше світло
* * *
добре що коли добігає до краю день і коли все на світі засинає всі дерева й зірки пси і розквітлі кульбаби і коли твоя маленька любов тиха і лагідна добігає до краю можна просто заплющити очі й піти доторкнувшись руками тільки піску і повітря добре що можна заплющивши очі побачити на найкоротшу мить увесь світ повний тепла і світла і відійти і назавжди повернутися
* * *
і була любов глибока і вдячна як море від краю до краю повна хвиль найтепліших і лагідних вод що несуть кораблі у землі далекі і назад їх приносять навантажені шафраном і камінням коштовним і як море була вона часом солона а деколи навіть гірка
і був пісок біля моря і берег цілий засипаний мушлями і морськими зірками що коли придивитися вміли світитися незгірше за зірки що на небі і тоді пісок теж світився дрібний і білий і світло було таке яскраве що очі сльозилися і ми затуляючи їх долонями сміялися
і був вітер що приходив з‑над моря спокійно як приходить дитина до матері і був вітер що віяв рвучко що здіймав буруни викидав на берег водорості і приносив піну і вітер що трощив кораблі що розбивав їх до останньої трісочки
і пам’ять була по всьому проста і тиха
і море було й було
|
