ЙОГА-СЕМИНАР на Байкале!
Название семинара: ____________________________________________________ Дата проведения: ________________
Прошу допустить меня к участию в квалификационном семинаре для:
1. ЛИЧНЫЕ ДАННЫЕ: Фамилия, имя, отчество: _______________________________________________ Дата рождения: «____» ____________ _____ г. Дисциплина:________________________________________________________ (конкур, выездка, троеборье, пробеги, драйвинг, вольтижировка или др.) Специализация:_____________________________________________________ (судья, технический делегат, секретарь, стюард, курс-дизайнер, ветеринар или др.) Судейская категория (на момент заполнения анкеты): ______________________ Приказ о присвоении (организация, дата, номер): __________________________ Контакты: Телефон: _______________________________ Факс: ___________________________ Электронная почта: ____________________________________________________ Почтовый адрес: ______________________________________________________ Знание иностранных языков (нет (--) / понимаю (П) / свободно (С)):
2. ОПЫТ РАБОТЫ НА СОРЕВНОВАНИЯХ: Стаж работы по указанной дисциплине за последние три года.
3. ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ ПОДГОТОВКА:
4. УЧАСТИЕ В ПРОВЕДЕНИИ СЕМИНАРОВ:
Для присвоения (подтверждения) всероссийской категории: Региональная федерация _________________________________________________ (наименование) подтверждает достоверность указанной выше информации и рекомендует участника для присвоения (подтверждения) всероссийской судейской категории. ______________________________ _________________ / __________________/ должность представителя региональной ФКС подпись фамилия, инициалы «_____» ________________ 20 ____
Чого являєшся мені y сні?
Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі?
Чого являєшся мені Усні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні - Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці - минаєш, Вклонюся - навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні.
О, ні! Являйся, зіронько, мені Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити - Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха,- Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає. По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха! МОЙСЕЙ
Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу, Від сорому, який нащадків пізниу Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистрбїзних?
Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність? Невже тобі лиш не судилось діло, Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло До тебе найсвятішою любов'ю, Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров'ю Твоїх борців? йому вже не пишаться У красоті, свободі і здоров'ю?
Задарма в слові твойому іскряться І сила й м'якість, дотеп і потуга І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга, І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха, І слово вдать, що в хвилю ту блаженну Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну, Що міліони порива з собою, Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою, Роздертим сумнівами, битим стидом, — Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, Та повний віри; хоч гіркий, та вільний, Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
Д<ня> 20 липня І905.
І Сорок літ проблукавши, Мойсей, По арабській пустині, Наблизився з народом своїм О межу к Палестині.
Тут ще піски й червоні, як рзйї, Голі скелі Моава, Та за ними синіє Йордан, І діброви, й мурава.
По моавських долинах марних Ось Ізраїль кочує: За ті голі верхи перейти Він охоти не чує.
Під подертими шатрами спить Кочовисько ледаче, А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє.
Що чудовий обіцяний край, Що смарагди й сапфіри Вже ось-ось за горою блистять. — З них ніхто не йме віри.
Сорок літ говорив їм пророк Так велично та гарно Про обіцяну ту вітчину, І все пусто та марно.
Сорок літ сапфіровий Йордан І долина пречудна Їх манили й гонили, немов Фата-моргана злудна.
І зневірився люд і сказав: «Набрехали пророки! У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?»
І покинули ждать, і бажать, І десь рваться в простори, Слать гінців і самим визирать Поза ржавії гори.
День за днем по моавських ярах, Поки спека діймає, У дрантивих наметах своїх '-' ' Весь Ізраїль дрімає.
Лиш жінки їх прядуть та печуть В грані м'ясо козяче, А воли та осли їх гризуть Осети та будяччя.
Та дрібна дітвора по степу Дивні іграшки зводить: То воює, мурує міста, То городи городить.
І не раз напівсонні батьки Головами хитають. «Де набрались вони тих забав? — Самі в себе питають. —
Адже в нас не видали того, Не чували в пустині! Чи пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині?»
II
Лиш один з-поміж сеї юрби У шатрі не дрімає І на крилах думок і журби Поза гори літає.
Се Мойсей, позабутий пророк, Се дідусь слабосилий, Що без роду, без стад і жінок Сам стоїть край могили.
Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї.
Із неволі в Міцраїм свій люд Вирвав він, наче буря, І на волю спровадив рабів Із тіснин передмур'я.
Як душа їх душі, підіймавсь Він тоді многі рази До найвищих піднебних висот І вітхнення, й екстази.
І на хвилях бурхливих їх душ У дні проби і міри Попадав він із ними не раз У безодню зневіри.
Та тепер його голос зомлів І погасло вітхніння, І не слухає вже його слів Молоде покоління.
Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М'ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка.
Що з Міцраїм батьки і діди Піднялись до походу, На їх погляд, се дурість, і гріх, І руїна народу.
Серед них Авірон і Датан Верховодять сьогодні; На пророцькі слова їх одвіт: «Наші кози голоднії»
І на поклик його у похід: «Наші коні не куті». На обіцянки слави й побід: «Там войовники люті».
На принади нової землі: «Нам і тут непогано». А на згадку про божий наказ: «Замовчи ти, помано!»
Та коли загрозив їм пророк Новим гнівом Єгови, То йому заказав Авірон Богохульні промови.
А на зборі Ізрайля синів, Честь віддавши Ваалу, Голосистий Датан перепер Ось якую ухвалу:
«Хто пророка із себе вдає, І говорить без зв'язку, І обіцюе темній юрбі Божий гнів або ласку, —
Хто до бупту посміє народ Накликати, до зміни. І манити за гори, настріть Кінцевої руїни, —
Той на пострах безумцям усім Між отсим поколінням Най опльований буде всіма І побитий камінням»,
Вечоріло. Поменшала вже Цілоденная спека, Над горою край неба палав, Мов пожежа далека.
Наче дощ золотий із небес, Полила прохолода; Починається рух у шатрах Кочового народа.
Звільна, плавно ступаючи, йдуть Кам'яними стежками Чорноокі гебрейки бичем З глиняними збанками —
Із збанками на головах, ген Під скалу до криниці, А в руках їх мішки шкіряні, Щоб доїти ягниці.
Старші діти по голім степу, Наче зайчики,грають, В перегони біжать і кричать Або з луків стріляють.
Де-де чути квиління з шатра Або регіт дівочий; Там хтось пісню заводить сумну, Наче степ у тьмі ночий.
Та ось старші батьки та діди Із наметів виходять І по горах, по голім степу Скрізь очима поводять:
Чи не видно ворожих їздців Де за жовтим туманом? Чи не котить де південний біс Пісковим гураганом?
Ні, спокій! І розмови пішли Ті звичайні, сусідські: Щораз менше в ягниць молока, І ягнята ось тіцькі!
Навіть що для ослиць не стає Будякової паші! Доведеться кудись кочувать На пасовиська кращі.
Авірон радить край Мадіам, А Датан іще далі. А Мойсей? Той замовкне, мабуть, По вчорашній ухвалі.
А втім, в таборі гомін і рух, Біганина і крики; Із шатрів вибігає народ І малий, і великий.
Що таке? Чи деворог іде? Чи впав звір у тенета? Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа Із свойого намета.
Хоч літа його гнуть у каблук Із турботами в парі, То в очах його все щось горить, Мов дві блискавки в хмарі.
Хоч волосся все біле як сніг, У старечій оздобі, То стоять ще ті горді жмутки, Як два роги на лобі.
Він іде на широкий майдан, Де намет заповіту Простяга свої штири роги В штири сторони світу.
В тім наметі є скриня важка, Вся укована з міди В ній Єгови накази лежать, Знаки волі й побіди.
Та давно вже не входить ніхто До намету святого, Його жах стереже день і ніч, Мов собака порога.
Але камінь великий лежить Край намету до сходу: З того каменя звичай велить
Промовлять до народу. На тон камінь зіходить Моисей — І жахнулися люде.
Та невже ж волі всіх на докір Він пророчити буде? І прийдеться розбить, розтоптать, Як гнилую колоду,
Кого наші батьки і діди Звали батьком народу? Ось між чільними вже Авірон Червоніє з досади, А середнім щось шепче Датан, Лихий демон громади.
IV
«Вчора ви, небожата мої, Раду радили глупу; Се хотів я сказать вам тепер Замість першого вступу.
Ухвалили печать наложить На язик мій, на душу, — Тож тепер вам усім вперекір Говорити я мушу.
Зрозумійте й затямте собі, Ви, сліпців покоління, Що, як зглушите душу живу, Заговорить каміння.
Вчора ви сприсяглися свій слух Затикать на промови, Не мої, не тих глиняних уст, А самого Єгови.
Бережіться, а то він до вас Заговорить по-свому, Заговорить страшніше сто раз. Як в пустині рик грому.
А від слів його гори дрижать І земля подається, Ваше серце, як листя в огні, Зашкрумить і зів'ється.
Вчора ви прокляли всякий бунт — І кляли його всує, Бо напроти тих глупих проклять Ваше серце бунтує.
Бо в те серце Єгова вложив, Наче квас в прісне тісто, Творчі сили, — ті гнатимуть вас У призначене місто.
Вчора ви уважали спокій. Найблаженнішим станом; Та чи радився ум ваш при тім З вашим богом і паном?
Чи то він для спокою призвав З міста Ур та з Гаррана Авраама і плем'я його На луги Канаана?
Для спокою їх потім водив По йорданськім поділлю? Семилітнім їх голодом гнав Аж над береги Нілю?
Якби хтів вас в спокою держать, Наче трупа у крипті, То ви й досі, як сірі воли, Гнули б шиї в Єгипті.
Тим-то буду до вас говорить Не від себе, а владно, Щоб ви знали, що з богом на прк Виступать непорадно.
Бо Єгови натягнений лук, І тятива нап'ята, І наложена стрілка на ній — І то ви є стріла та.
Як стріла вже намірена в ціль, Наострена до бою, Чи подоба стрілі говорить: «Я бажаю спокою?»
А що вчора ви тут присягли, На подобу жіноцтва, Більш не слухать обітниць моїх, Ні погроз, ні пророцтва, —
То навмисно про все те до вас Побалакати хочу: І обітницю дам, що прийде, Погрожу й попророчу.
І ви мусите слухать, хоч злість Вб'є вам жало студене. Рад я знать, чия перша рука Підійметься на мене!..
V
Зареклися ви слухати слів Про Єговину ласку, Тож, мов дітям безумним, я вам Розповім одну казку.
Як зійшлися колись дерева На широкім роздоллі. «Оберімо собі короля По своїй вольній волі.
Щоб і захист нам з нього, і честь, І надія, й підмога, Щоб і пан наш він був, і слуга, І мета, і дорога».
І сказали одні: «Вибирать — На одно всі ми звані. Най царює над нами вовік Отой кедр на Лівані».
І згодилися всі дерева, Стали кедра благати: «Ти зійди з своїх гордих висот, Йди до нас царювати».
І відмовив їм кедр і сказав: «Ви чого забажали? Щоб покинув я сам ради вас Свої гори і скали?
Щоб покинув я сам ради вас., Блиски сонця й свободу, Бувши вольним — пустився служить Збиранині народу?
Ви корону мені принесли? Що мені се за шана! Я й без неї окраса землі І корона Лівана».
І вернулися всі дерева, Стали пальму благати: «Ти між нами ростеш, нам рідня, Йди до нас царювати».
І сказала їм пальма: «Брати, Що се вас закортіло? Царювати й порядки робить — Се моє хіба діло?
Щоб між вами порядки робить, Чи ж я кинути в силі Свої цвіти пахучі та свій Плід — солодкі дактилі?
Мало б сонце даремно мій сік Вигрівати щоднини? Мого плоду даремно шукать Око звіра й людини?
Хай царює хто хоче у вас, Я на троні не сяду, Я волю всім давать свою тінь, І поживу, й розраду».
І погнулися всі дерева Під думками важкими, Що не хоче ні пальма, ні кедр Царювати над ними.
Нумо рожу благать! Та вона Всьому світові гожа, Без корони — цариця ростин, Преподобниця божа.
Нумо дуба благати! Та дуб, Мов хазяїн багатий, Своїм гіллям, корінням і пнем, Жолудьми все зайнятий.
Нум березу благать! Та вона, Панна в білому шовку, Розпуска свої коси буйні, Тужно хилить головку.
І сказав хтось, неначе на жарт, Оте слово діточе: «Ще хіба би терна нам просить, Може, терен захоче».
І підхопили всі дерева Се устами одними, І взялися просити терна, Щоб царем був над ними.
Мовив терен: «Се добре вам хтось Підповів таку раду. Я на вашім престолі як стій Без вагання засяду.
Я ні станом високий, як кедр, Ні, як пальма,вродливий, І не буду, як дуб, самолюб, Як береза, тужливий.
Здобуватиму поле для вас, Хоч самому не треба, І стелитися буду внизу, Ви ж буяйте до неба.
Боронитиму вступу до вас Спижевими шпичками І скрашатиму всі пустирі Молочними квітками.
І служитиму зайцю гніздом, Пристановищем птаху, Щоб росли ви все краще, а я^, Буду гинуть на шляху».
VI
У глибокім мовчанні сю річ Вухом ловлять гебреї... «Се вам казка, — промовив Моисей, — Ось вам виклад до неї.
Дерева — се народи землі, А король у їх колі — Божий вибранець, син, слуга Господевої волі.
Як народи Єгова создав, Мов літорослі в полю, Заглядав всім у душу й чіітав З неї кождого долю.
Заглядав їм у душу, яка Їх удача й причина, І шукав, кого з них би собі Обібрати за сина.
І не взяв отих гордих, грімких. Що б'ють в небо думками І підносять могутню п'яту Над людськими карками.
І не взяв багачів-дукачів, Що всю землю плюндрують, Людським злотом і потом собі Домовини мурують.
І не взяв красунів-джиґунів, Що на лірах брязкочуть І свій хист у мармурі, в піснях Віковічнити хочуть.
Згордував усю славу, весь блиск І земне панування, І всі пахощі штук, і усе Книжкове мудрування.
І, як терен посеред дерев, Непоказний на вроду, І не має він слави собі Ані з цвіту, ні з плоду, —
Так і вибраний богом народ Між народами вбогий; Де пишнота і честь, там йому Зависокі пороги.
Між премудрими він не мудрець, У війні не войовник, У батьківщині своїй він гість І всесвітній кочовник.
Та поклав йому в душу свій скарб Серцевідець Єгова, Щоб він був мов світило у тьмі, Мов скарбник його слова.
На безмежну мандрівку життя Дав йому запомогу, Заповіти й обіти свої, Наче хліб на дорогу.
Але заздрий Єгова, наш бог, І грізний, і сердитий: Те, що він полюбив, най ніхто Не посміє любити!
Тож на вибранця свого надів Плащ своєї любові, Недоступний, колючий, немов Колючки ті тернові.
І зробив його острим, гризьким, Мов кропива-жеруха, * Аби міг лише сам він вдихать Аромат його духа.
І посольство йому дав страшне' Під сімома печатьми, Щоб в далеку будущину ніс, Ненавиджений братьми.
Горе тому нездарі-послу, Що в ході задрімає Або, божу зневаживши річ, І печать розламає!
Вийме інший посольство страшне Лінюхові з долоні, Побіжить, І осягне мету, І засяє в короні.
Та щасливий посол, що свій лист Понесе скоро й вірної Дасть вінець йому царський господь І прославить безмірно.
О Ізраїлю, ти той посол, І будущий цар світу! Чом не тямиш посольстда свого І його заповіту?
Твоє царство не з сеї землі, Не мирська твоя славаї Але горе, як звабить тебе Світовая забава.
Замість статися сіллю землі, Станеш попелом підлим; Замість всім з'єднать ласку, ти сам Станеш ласки не гідним.
Замість світ елобонити від мук, І роздору,і жаху, Будеш ти мов розчавлений черв, Що здихає на шляху».
VII
І з'їдливо сказав Авірон: «Мосціпане Мойсею, Страх загрів і напудив ти нас Приповісткою сеюі ^
Між народами бути терном! За сю ласку велику Справді варто в Єгові твоїм Признавати владику.
І послом його бути — се честьі І в незнане будуще Запечатані письма носить — Се манить нас найдужче.
Се якраз доля того осла, Що зав'язані міхи З хлібом носить, сам голод терпить Для чужої потіхи.
Ще гебреї з ума не зійшли, Долі ліпшої варті І осягнуть, як честь віддадуть І Ваалу, й Астарті.
Най Єгова собі там гримить На скалистім Сінаї, — Нам Ваал дасть багатства і власть У великому краї.
Най Єгові колючі терни Будуть любі та гожі, — Нас Астарти рука поведе Поміж мірти і рожі.
Наш уділ — Сенаар та Гарран, А наш шлях до востоку, А на захід, у твій Канаан, Не поступимо й кроку.
Все те ясне, не варто про се І балакати далі Та от що нам з тобою зробить По вчорашній ухвалі?
Бить камінням руїну стару? Шкода заходу й труду. Дечим може ще він послужить Ізраїльському люду.
Майстер він говорити казки, Миляну пускать баньку, Тож приставмо його до дітей За громадськую няньку».
Так сказав він, і регіт піднявсь, А з тим реготом в парі По народі йшов клекіт глухий, Мов у градовій хмарі.
Та спокійно відмовив Мойсей: «Так і буть, Авіронеї Що повиснути має колись, Те і в морі не втоне.
Канаана тобі не видать І не йти до востоку; З сього місця ні вперед, ні взад Ти не зробиш і кроку».
І мертвецька тиша залягла На устах всього люда, І жахнувсь Авірон, і поблід, Сподіваючись чуда.
Але чуда нема! Авірон В сміх! А з сміхом тим в парі По народі йшов клекіт глухий, Як у градовій хмарі.
VIII
І піднявся завзятий Датан: «Дарма грозиш, пророчиш! Ось як я тобі правду скажу, Може, й слухать не схочеш.
Признавайсь: не на теє ти вчивсь У єгипетській школі, Щоб, дорісши, кайдани кувать Нашій честі і волі?
Признавайсь: не на те ти ходив У єгипетську раду, Щоб з мудрцями й жерцями кувать На Ізраїля зраду?
Признавайся: було там у них Віщування старинне, Що від дуба й дванадцяти гіль Власть Єгипту загине?
Знали всі, фараон і жерці, Що той дуб і ті гілі — Се Ізрайля дванадцять колін, Розбуялих на Нілі.
І жахались, що мимо всіх праць, І знущань, і катовань, Той Ізраїль росте та росте, Як та Нілова повінь.
Знали всі: як в гебрейській сім'ї Родить первенця мати, То в єгипетській мусить в той день Первородне вмирати.
Та не знав ніхто ради на се, Не придумав підмоги, Тільки ти, перекиньчик, упав Фараону під ноги.
І сказав: «Ти позволь їх мені Повести у пустиню, Я знесилю, і висушу їх, І покірними вчиню».
І додержав ти слова, повів Нас, мов глупу отару, Фараону на втіху в піски, Нам на горе і кару.
Скільки люду в пустині лягло! Ті піски і ті скали Сотням тисяч Ізрайля синів Домовиною стали!
А тепер, коли з наших ватаг Тільки жмінька лишилась І Ізраїля сила грізна По пісках розгубилась,
Коли дух наш хоробрий упав, Мов нелітня дитина, І завзяття пом'якло в душі. Наче мокрая глина, —
Ти ведеш нас у сей Канаан, Мов до вовчої ями. Адже зверхником тут фараон Над усіми князями!
Се ж безумство — тиснутися нам Самохітно до пастки! Чи нам тут воювать єгиптян, Чи просити їх ласки?»
«О Датане, — промовив Мойсей, — Не журися, мій сину! Канаана тобі не видать, Не гнуть гордую спину.
Ще одне повідаю тобі, Небораче Датане: При смерті тобі й п'яді землі Під ногами не стане».
«Гей, гебреї! — Датан закричав. — Ви ж клялися Ваалуї Чи ж забули так скоро свою Учорашню ухвалу?
За каміння! Він кпить собі з нас, Так, як кпив разів много. Най загине він краще один, Як ми всі через нього!»
«Най загине! — кругом загуло. — І ось тут йому й амінь!» Тільки диво, ні одна рука Не сягнула по камінь.
І Датан зміркувався як стій: «Забирайся в тій хвили! Щоб ми кров'ю твоєю під піч Своїх рук не сквернили!»
І юрба, мов шалена, ревла: «Забирайся ще нині!». І луна її рев, мов крутіє Гураган по долині.
ІХ
Але ось підняв голос Мойсей У розпалі гнівному, Покотились слова по степу, Наче розкоти грому.
«Горе,вам.вірті|му раби На гардині, кумори Бо ведуть вас, неначе сліпих, Ошуканці і дурні.
Горе вам, бунтівничі уми! Від Єгипту почавши, Проти власного свого добра Ви бунтуетесь завше.
Горе вам, непокірні, палкі, Загорілі й уперті, Тим упором, мов клином, самі Унутрі ви роздерті.
Як кропива, ви руку жжете, Що, мов цвіт, вас плекає; Як бугай, бодете пастуха, Що вам паші шукає.
Горе вам, що зробив вас господь Всього людства багаттямі Бо найвищий сей дар, буде ще Вам. найтяжчим прокляттям!
Бо коли вас осяє господь Ласки свої промінням, Ви послів і пророків його Поб'єте все камінням.
Кожду ж крапельку крові тих слуг І чад своїх найкращих Буде мстити Єгова на вас І на правнуках ваших.
Буде бити і мучити вас, Аж заплачете з болю І присягнете в горю чинить Його праведну волю.
Та як кара жорстока мине, Знову карк ваш затвердне, Черга злочинів, кар і жалю Знов свій закрут оберне.
Горе вам, бо століття цілі Житимете в тій школі, Поки навчитесь плавно читать Книгу божої волі!
Бачу образ ваш: в лісі пастух, З бука чиру надерши, У воді мочить, сушить, потім Б'є, й толочить найперше.
Поки губка та зм'якне, як пух, І візьметься в ній сила, З-під удару підхопити вмить Яру іскру з кресила. '^ '
Ти, Ізраїлю, чир той! Тебе Так товктиме Єгова, Поки зм'якнеш на губку й спіймеш Іскру божого слова.
Ти підеш до своєї мети, Як бидля в плуг нераде... Горе тим, що Єгови кулак На карки їх упадеї
Ти далеко в минуле глядиш І в будущі дороги, Та на близькі терни та пеньки Все збиватимеш ноги.
Наче кінь той здичілий, летиш У безодню з розгону І колись за ярмо ще свою Проміняєш корону.
Стережись, щоб обітниць своїх Не відкликав Єгова, Щоб за впертість на тобі однім Не зламав свого словаї
І щоб він не покинув тебе Всім народам для страху, Як розтоптану красу змію, Що здихає на шляху!»
Похилившися, слухали всі, Мовчазливі, понурі, Лиш у грудях сопло щось глухе, Наче подихи бурі.
х
Добігало вже сонце до гір, Величезне, червоне, І було мов герой і пливак, Що знесилений тоне. По безхмарому небі плила
Меланхолія тьмяна, І тремтіло шакалів виття, Мов болючая рана. Затремтіло щось людське, м'яке
В старім серці пророка, І понизила лет свій на мить Його дума висока. Чи ж все буть йому кар вістуном
І погрозою в людях? І, мов хоре, голодне дитя^ Щось захлипало в грудях. «О Ізраїлю! Якби ти знав,
Чого в серці тім повно! Якби знав, як люблю я тебеї Як люблю невимовної Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава. В тобі дух мій, будуще моє, І краса, і держава. Я ж весь вік свій, весь труд -тобі дав
У незламнім завзяттю, — Підеш ти у мандрівку століть З мого духу печаттю. Але ні, не самого себе
Я у тобі кохаю; Все найкраще, найвище, що знав, Я у тебе вкладаю. О Ізрайлю, не тям ти сього
Богохульного слова: Я люблю тебе дужче, повніш, Ніж сам бог наш Єгова. Міліони у нього дітей,
Всіх він гріє і росить, — А у мене ти сам лиш, один,,, І тебе мені досить, і І коли з міліонів тебе
Вибрав він собі в слуги, Я без вибору став твій слуга, Лиш з любові і туги. І коли він для себе бере
Твою силу робочу, Я, Ізрайлю, від тебе собі Нічогісько не хочу. І коли він жадає кадил,
І похвали, й пошани, Я від тебе невдячність прийму, І наруги, і рани. Бо люблю я тебе не лише
За твою добру вдачу, А й за хиби та злоби твої, Хоч над ними і плачу. За ту впертість сліпую твою,
За ті гордощі духа, Що, зійшовши на глупий свій шлях, Навіть бога не слуха. За брехливість твого язика,
За широке сумління, Що держиться земного добра. Мов ціпкеє коріння. За безсоромність твоїх дочок, За палке їх кохання, І за мову й звичаї твої, За твій сміх і дихання. О Ізраїлю, чадо моєї
Жалься богу Шаддаю! Як люблю я безмірно тебе, А проте покидаю. Бо вже близька година моя,
Та остатня, незнана,, А я мушу, я мушу дійти До межі Канаана. Так бажалось там з вами входить
Серед трубного грому!, Та смирив мене бог, і ввійти Доведеться самому. Та хоч би край Иордана мені
Зараз трупом упасти, Щоб в обіцянім краю лише Старі кості покласти. Там я буду лежать і до гір
Сих моавських глядіти, Аж за мною прийдете ви всі, Як за мамою діти. І пошлю свою тугу до вас,
Хай за поли вас миче, Як той пес, що на лови у степ Пана свойого кличе. І я знаю, ви рушите всі,
Наче повінь весною, Та у славнім поході своїм Не питайте за мною! Най наперед іде ваш похід,
Наче бистрії ріки! О Ізраїлю, чадо моє, Будь здоровий навіки!»
XI
А як з табору вийшов у степ, То ще гори горіли І манив пурпуровий їх шлях До далекої ціли.
А ярами вже пітьма лягла І котилася в доли; В серці вигнанця плакало щось: «Вже не верну ніколи!»
Ось гебрейська біжить дітвора, Що по полю гуляла, Окружила Моисея, за плащ І за руки чіпляла.
«Ах, дідусь! Ти куди йдеш під ніч? Будь, дідусеньку, з нами! Глянь, який збудували ми мур, Які башти і брами!»
«Гарно, діти, будуйте свій мур! Та не час мені ждати; Пограничний мур смерті й життя Я іду оглядати».
«Ой дідусю! Поглянь, у яру Скорпіона ми вбилиі А в тернині аж троє малих Зайченяток зловили».
«Добре дітки! Вбивайте усіх Скорпіонів ви сміло! Хоч неправедне, але проте Пожиточне се діло.
А неправедне, бо й скорпіон Жить у світі бажає. А чи ж винен він тому, що їдь У хвості своїм має?
Але зайчиків ви віднесіть Там назад, де спіймали. Адже ж мама їх плаче! Про се Ви хіба не гадали?
Милосердними треба вам буть Задля всього живого! Бо життя — се клейнод, хіба ж є Що дорожче над нього?»
«Зачекай ще, дідусю, не йди! Сядь у нашій громаді. Оповідж нам пригоди свої! Ми так слухати раді.
Оповідж, як ти був молодим, Скільки бачив ти дива, Як стада свого тестя ти пас На верхів'ях Хорива.
Як ти корч той терновий уздрів, Що горить, не згорає, І як голос почув ти з корча, Що аж жах пробирає».
«Не пора мені, діти, про се Говорити широко. Бачте, ніч вже тумани несе, Гасне деннеє око.
Та прийде колись час і для вас В життєвому пориві, Появиться вам кущ огняний, Як мені на Хориві.
Стане свято в вас, мов у храму, В той момент незабутній, І озветься до вас із огню Отой голос могутній:
«Здійми обув буденних турбот, Приступи сюди сміло, Бо я хочу послати тебе На великеє діло».
Не гасіте ж святого огню, Щоб, як поклик настане, Ви могли щиросердно сказать: «Я готовий, о пане!».
Довго ще міркували дітки * Над пророцькою річчю, Коли сам він нечутно пішов Ночі й пітьмі настрічу..^
Довго висів і смуток, і жаль Над мовчущими дітьми, Поки темний його силует Щез зовсім серед пітьми.
XII
«Обгорнула мене самота, Як те море безкрає, І мій дух, мов вітрило, її Подих в себе вбирає.
О, давно я знайомий, давно З опікункою тою! Увесь вік, чи в степах, чи з людьми, Я ходив самотою.
Мов планета блудна, я лечу В таємничу безодню І один чую дотик іще — Дивну руку господню.
Тихо скрізь, і замовкли уста, Запечатано слово, Тільки ти на дні серця мого Промовляєш, Єгово.
Лиш тебе моє серце шука У тужливім пориві: Обізвися до мене ще раз, Як колись на Хоривії
Ось я шлях довершив, що тоді Ти вказав мені, батьку, І знов сам перед тебе стаю, Як був сам на початку.
Сорок літ я трудився, навчав, Весь заглиблений в тобі, Щоб з рабів тих зробили народ По твоїй уподобі.
Сорок літ, мов коваль, я клепав Їх серця і сумління І до того дійшов, що уйшов Від їх кпин і каміння.
Саме в пору, як нам би в землі Обітованій стати!.. О всезнавче, чи знав ти вперед Про такі результати?
І ворушиться в серці грижа: Може, я тому винен? Може, я заповіти твої Не справляв, як повинен?
О Єгово, я слізно моливсь: Я слабий, я немова! Кому іншому дай сей страшний Маєстат свого слова І
І ось сумнів у душу мені Тисне жало студене... О всесильний, озвися, чи ти Задоволений з мене?»
Так, ідучи молився Мойсей У сердечному горі, — Та мовчала пустиня німа, Тихо моргали зорі.
XIII
Аж почувся притишений сміх Край саміського боку, Наче хтось біля нього ішов, Хоч не чуть було кроку.
І почулися тихі слова, Мов сичання
|
