Свідомо і добровільно

Проте повернімось до походження Діви Марії. До одруження вона не належала до Давидового роду, тому євангельські джерела про це нічого не повідомляють. Йосип належав до цього роду, тому в євангеліях про це прямо сказано — “ Йосип... походив з дому і роду Давидового ” (Лука, 2.4, 1.27, Матвій 1.20). Давид, як ми пам’ятаємо, був європейцем. Так само європейцями можна вважати всіх з його численного роду, незважаючи на те, що він мав жінок різного етнічного походження (див.: 7.3.5. “Русявий Давид і його імперія”). Згідно з арійською традицією національність визначається батьком, тому етнічне походження жінок не має значення. Нагадаємо, що у євреїв протилежний підхід: народжений від єврейки є стопроцентним євреєм, навіть якщо його батько негр чи ескімос.

Діва Маріяувійшла до Давидовогороду лише після законного одруження з Йосипом — так само, як жінка після одруження бере прізвище чоловіка, що означає прийняття до його роду. Відповідно з юридичної точки зору до роду Давидового увійшов і Христос. З генетичної точки зору він не мав стосунку до цього роду, оскільки Йосип не був фізичним батьком Ісуса, а лише Його люблячим опікуном. У коментарі до Євангелія так і сказано: “ Ісуса прийнято до роду Давида адоптацією ”[509], тобто шляхом юридичної процедури усинов­ленням. Народження Христа від Діви Марії, яка на той час (після одруження) вже належала до царського роду, дало підстави для коректного з юридичної точки зору твердження апостола Павла про Христа “ народженого тілом із сімені (тобто роду — І. К.) Давида ” (Рим, 1.3). Це послання орієнто­ване переважно на юдеохристиян (римська християнська громада чи не найпізніше розірвала з юдаїзмом), тому це єдине місце в посланнях, де св. Павло апелює до походження Христа з Давидового роду.

Таким чином, виводячи генеалогію Ісуса від Давида, з юридичної точки зору євангелісти вчинили цілком коректно. Додатковим чинником, який спонукав їх акцентувати увагу на законній належності Ісуса до царського роду, було прагнення переконати юдеїв у тому, що Христос є очікуваним ними Месією, що між Ним і юдеями є очевидний зв’язок. Історичною особистістю, яка ідеально поєднувала арійське та єврейське начала, був Давид — засновник Ізраїля (хоча юдеї не вважали себе ізраїльтянами). Тому належність Йосипадо роду Давида дозволяла пом’якшити негативну установку юдеїв щодо Галілеянина, адже тоді виникав логічний зв’язок “юдеї—Давид—Йосип—Христос”.

— Але чи міг Йосип законно одружитися з галілеянкою Марією, адже закон Мойсея дозволяє одруження лише з членами того ж самого єврейського племені?

Справді, у книзі “Числа” (36:6-10) є така вимога[510]. Припустимо, що ця вимога справді існувала за часів Давида (хоча це дуже сумнівно). Оскільки рід Давида існував окремо від інших єврейських родів, то ті з євреїв, які дотримувалися Мойсеєвого закону, не мали права змішуватися з цим царським родом. Тобто в цьому роді не могло бути ні юдейської, ні якоїсь іншої єврейської крові.

З другого боку, Давид, будучи юдейським героєм, не був юдеєм ні генетично, ні психологічно, ні культурно (див.: 7.3.5. “Русявий Давид і його імперія”). Як для будь-якого європейця, для нього виконання згаданої вимоги закону Мойсея означало б кровозмішування. І справді, згідно з біблійними текстами, Давид цієї вимоги явно не дотримувався (його улюбленою і останньою дружиною була євусеянка-ярусеянка Вірсавія, матір Салимона), тим більше її не дотримувався його син Салимон. Тому одруження Йосипа з галілеянкою Марією виглядало цілком природним і законним, тим більше, що галілеяни також були євро­пейцями.

Вірогідно, що все сказане вище було знайомим і природним для мешканців тодішньої Палестини. Тому євангельські персонажі, часто називаючи Христа сином Давида, не називають його юдеєм, лише Галілеянином. Тому й Христос не заперечував, коли Його називали сином Давида, проте одного разу таки пояснив, що тут справа зовсім не в генетичному зв’язку: “ Якщо Давид називає Його Господом, який же Він син йому? ” (Матвій, 22-43).

— Виходить, що євангелісти Лука і Матвій спеціально звертали увагу на генеалогію Святої родини, щоб зменшити опір юдеїв щодо християнства?

Саме так, проте справа не лише в цьому. Схоже, що в апостольські часи юдаїзмостаточно і безповоротно сформу­вався як антитеза християнству. Врешті-решт, хтось повинен був взяти на себе виконання цієї непривабливої функції, але свідомо і добровільно, згідно з відомою формулою: “ Потрібно було прийти спокусам, але горе тій людині, через яку вони приходять ” (Матвій, 18.7).

Христос і євангелісти зробили все, щоб дати можли­вість євреям зробити інший вибір, проте вони твердо стали на шлях антитези і перетворилися на потуж­ного внутрішнього антагоніста, завдяки якому християнство швидко поширилося на весь світ. Але це ще не все: проникнення юдаїзму всередину християнства породжує колосальні внутрішні суперечності й напруження, які стимулюють його динамічний розвиток аж до наших часів.

Очистка від юдейських “закладок” є головною потре­бою сучасного етапу розвитку християнства. Завер­шен­ня цієї санації означатиме перехід до боголюдського архетипу (див.: 3.4.8. «Архетип “Боголюдина”») і повноцінне сприйняття Христового вчення. З цих позицій доцільно розглянути ще дві “закладки” — про “східні мандри” Спасителя і про його “братів”.