Характеристики абразивого инструмента

 

Для того, щоб суд прийняв цивільну справу до свого провадження, розглянув її і ухвалив рішення, необхідно, щоб заінтересована особа реалізувала своє право і звернулася до суду за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

Такою заінтересованою особою є громадянин чи юридична особа, яка має юридичний інтерес у справі, прагне захистити своє юридичне становище, примусити іншу особу виконати певну дію на свою користь або утриматись від такої, захистити право чи законний інтерес інших осіб у передбачених законом випадках. Заінтересовані особи, між якими виник спір про суб'єктивне право, що переданий на розгляд суду, називаються сторонами.

Отже, сторонами (рагіез) у цивільному процесі є юридично заінтересовані особи (громадяни і організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення у цивільному судочинстві. Вони є головними особами, які беруть участь у цивільній справі позовного провадження, без яких неможливий сам процес. Поняття сторін у цивільному процесі має безпосередній зв'язок з матеріальними правовідносинами. Ними є переважно його суб'єкти: покупець і продавець, кредитор і боржник, подружжя (розірвання шлюбу, поділ спільно нажитого майна, визначення місця проживання дітей тощо) — внаслідок порушення невизнання чи оспорювання їх суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

Спірність та невизначеність матеріальних правовідносин змушує сторони шукати захист у суді. Але спір може мати місце при відсутності таких відносин у дійсності, тому правосуб'єктність сторін можуть мати особи, які лише вважають, що між ними існують матеріально-правові відносини. Становище сторін у процесі тісно пов'язане з правопорушенням. Але може бути і без нього, внаслідок помилки про наявність між ними спірних правовідносин. Крім того, особа може вимагати від суду усунення умов, які створюють реальну загрозу порушення. Отже, сторони мають у переданій на розгляд судові справі особистий юридичний інтерес, який буде протилежним за матеріальним і процесуальним характером. Матеріально-правовий — визначається спірними цивільними, трудовими, іншими матеріальними правовідносинами сторін. Процесуально-правовий — наслідками розв'язання матеріально-правового спору, одержання певного за змістом рішення суду.

Сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Ними можуть бути фізичні, юридичні особи і держава (ст. ЗО ЦПК України). Позивач (асіог) — особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої відкривається цивільна справа у суді та розпочинається цивільний процес. Позивач може заявити про це вимогу судові особисто або в його інтересах, у передбачених законом випадках, можуть звернутися із заявою до суду прокурор, органи державного управління, профспілки, інші особи (ст. З ЦПК України). Відповідач (геиз — особа, яка обороняється) — особа, яка на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорення його права і охоронюваного законом інтересу.

У справах з трудових правовідносин та відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з їх роботою, незалежно від того, хто звернеться до суду, позивачем буде працівник або утриманці померлого, а відповідачем — організація, яка оспорює ці вимоги. За основу визначення таких сторін взято обставину, хто первісно порушив вимогу про захист права у комісії по трудових спорах і хто за цією вимогою притягається до відповідальності. Звернення працівника з вимогою про розв'язання спору до комісії по трудових спорах заздалегідь визначає їх можливу правосуб'єктність у цивільному процесі у цій справі, оскільки спірна правова вимога, передана спочатку на розгляд даного органу, переноситься на вирішення суду. На думку окремих авторів, при пред'явленні і прийнятті судом зустрічного позову сторони набувають подвійної правосуб'єктності, але це не так — кожна з них не стає позивачем і відповідачем, оскільки згідно зі ст. 123 ЦПК України зустрічним позовом буде заявлена у процесі розгляду справи вимога відповідача до позивача.

Сторони у цивільному процесі характеризуються такими ознаками: ними є особи, між якими виник спір про право цивільне; вони ведуть процес у справі від свого імені; з приводу їх справи ухвалюється судом рішення; на них поширюються усі правові наслідки законної сили судового рішення; вони несуть судові витрати; їх правосуб'єктність допускає процесуальне правонаступництво. Процесуально-правове становище сторін визначається принципом рівності їх перед законом і судом (статті 5, 31 ЦПК України).

Для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони наділяються численними цивільно-процесуальними правами, які можуть бути класифіковані на такі групи:

1. Права, які характеризують повноваження на відкриття провадження у справі — права на пред'явлення позову (статті 3, 118 ЦПК України), зустрічного позову (ст. 123 ЦПК України), вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його ухвалив (статті 219-221 ЦПК України); права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал (статті 292, 324 ЦПК України), про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за винятковими і нововиявленими обставинами (статті 353, 362 ЦПК України), на пред'явлення вимоги про поворот виконання (ст. 381 ЦПК України);

2. Права на зміни у позовному спорі — права позивача на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; права відповідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди (ст. 31 ЦПК України); доповнен­ня, зміна апеляційної та касаційної скарги або відмова від них (статті 300, 330 ЦПК України);

3. Права на подання і витребування доказів та участь у їх дослідженні — права сторін подати до суду свої пояснення, подавати письмові та речові докази (статті 27, 176 ЦПК України), вимагати залучення у справу свідків і призначення експертизи (статті 130,143 ЦПК України). При розгляді справи — ставити питання один одному, свідкам, експертам (статті 180, 182, 189, 190 ЦПК України), представникам органів держави і місцевого самоврядування (статті 45, 46 ЦПК України); знайомитися з письмовими і речовими доказами, брати участь у їх огляді на місці (ст. 140 ЦПК України). Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі, подавати свої доводи, міркування та заперечення тощо (ст. 27 ЦПК України);

4. Права, пов'язані із залученням до справи усіх заінтересованих осіб — права вимагати від суду залучення до справи співучасників, третіх осіб, органи держави, органи місцевого самоврядування (статті 36, 45, 130 ЦПК України);

5. Права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивності розгляду справи і виконання судових постанов — права сторін заявляти клопотання про відводи суддів (ст. 20 ЦПК України), експертів, перекладача, спеціаліста і секретаря судового засідання (ст. 22 ЦПК України);

6. Права на участь у судових засіданнях по розгляду справи
і у здійсненні окремих процесуальних дій у суді першої інстанції, у провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та стадіях перегляду справи за нововиявленими і винятковими обставинами (статті 130, 135, 158, 304, 333, 365 ЦПК України); на особисту участь і ведення справи або за участю через представника (ст. 38 ЦПК України), на пояснення, заяви і виступи у суді рідною мовою і користування послугами перекладача (ст. 7 ЦПК України); на одержання виклику та повідомлення про участь у судовому засіданні чи виконанні окремих процесуальних дій (ст. 74 ЦПК України);. Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі: вибір підсудності (статті 110, 112 ЦПК України), забезпечення доказів і позову (статті 133, 151 ЦПК України), приєднання до апеляційної і касаційної скарги (статті 299, 329 ЦПК України), передання справи на вирішення третейського суду (ст. 17 ЦПК України) та ін.

Права сторін можна класифікувати залежно від змісту реалізованих у них принципів: диспозитивності, змагальності, державної мови судочинства, гласності, усності та ін. На сторони покладаються також процесуальні обов'язки — загальні та спеціальні. Загальні полягають у добросовісному користу­ванні належними їм процесуальними правами (ст. 27 ЦПК України). Спеціальні — у виконанні певних процесуальних дій: повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження справи (ст. 77 ЦПК України); позивач зобов'язаний подати копії позовної заяви, сторони як скаржники — копії апеляційних і касаційних скарг (статті 120, 295, 326 ЦПК України) тощо.

 

Процесуальна співучасть

 

Процесуальна співучасть виникає внаслідок спільного пред'явлення позову кількома позивачами або до кількох відповідачів (ст. 32 ЦПК України). Отже, участь з боку позивача чи відповідача у одній і тій самій справі кількох осіб називається процесуальною співучастю. Коли позивачами є дві особи чи більше, а відповідачем — одна, то така співучасть буде активною, коли ж навпаки — то пасивною, а коли одна й інша сторони представлені кількома особами — змішаною. Виникнення співучасті обумовлюється обставинами матеріально-правового і процесуального характеру; у зв'язку з цим вона поділяється ще на обов'язкову і факультативну. Обов'язкова співучасть настає при спільності матеріальних прав і обов'язків кількох осіб, тоді, коли права і обов'язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав і обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин. Так, власники спільного майна стають співпозивачами, пред'явивши позов на усунення порушень їх прав. Коли шкода заподіяна кількома особами, то всі вони стають відповідачами перед потерпілими. У справах про звільнення майна від арешту (виключення з опису) обов'язково беруть участь співвідповідачами боржник, у якого проведено опис майна, і ті організації або особи, на вимогу яких було проведено опис. Якщо опис зроблено у зв'язку з вироком про конфіскацію майна, то відповідачами, крім боржника, є рай(міськ)податкові інспекції, а якщо майно реалізоване, то й ті установи або організації, яким передано конфісковане майно (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» від 27 серпня 1976 р. №6).

Якщо позов спрямований на захист честі і гідності та вміщує вимогу на спростування відомостей, поширених у пресі, інших засобах масової інформації (повідомлення по радіо, телебаченню тощо), відповідачами притягуються автор і відповідний орган масової інформації (редакція, видавництво та ін.). За позовами про спростування відомостей, що ганьблять особу, зазначених у службових характеристиках, відповідачами визнаються особи, які їх підписали, і підприємства, установи, організації, від імені яких видано ха­рактеристику (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» від 28 вересня 1990 р. № 7).

Факультативна (необов'язкова) співучасть настає з обставин процесуального характеру: в силу доцільності одночас­ного розгляду кількох справ, з метою економії коштів і часу на їх провадження. Замість кількох процесів провадиться один, витрати у справі скорочуються, зменшується кількість судових засідань, викликів свідків та ін., а головне — усувається постановлення протилежних за змістом рішень.

ЦПК України не визначає підстав настання обов'язкової чи факультативної співучасті. У статті 32 ЦПК України встановлено, що участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів допускається, якщо: предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; права і обов'язки їх виникли з однієї підстави; предметом спору є однорідні права і обов'язки. Отже, ця норма допускає факультативну співучасть за наявності однорідних вимог. Однорідність вимог означає, що це вимоги з одних правовідносин, у яких збігаються предмет і підстави. Одночасний їх розгляд сприяє економії процесуальних засобів: у одному провадженні одним судовим рішенням розв'язується спір між усіма учасниками, у зв'язку з чим скорочується діяльність суду і співучасників, зменшуються судові витрати, а також досягається запобігання винесенню судом суперечливих рішень.

У юридичній літературі до співучасників-позивачів окремі автори відносять також суб'єктів захисту прав інших осіб і цих осіб, що не відповідає статтям 3, 45 ЦПК України, що не визначають позивачами суб'єктів, які можуть звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб, а відносять їх до самостійних осіб, які беруть участь у справі. У них і позивачів різна мета участі у процесі та обсяг процесуальних прав. Так, ст. 46 ЦПК України встановлено, що коли Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи звернулися до суду про захист прав, свобод інших осіб або державних чи суспільних інтересів, вони користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою. Отже, змістом цієї норми підтверджується, що зазначені суб'єкти не є позивачами. Вони розпочинають у суді цивільну справу на захист прав позивачів (ст. З ЦПК України), а позивачі — на захист своїх суб'єктивних прав.

Співучасники користуються рівними процесуальними правами. Відносини між ними визначаються ст. 32 ЦПК України, вони побудовані на основі автономії: кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає у процесі самостійно; їх взаємовідносини залишилися б такими, якщо судом позови розглядалися б окремо.

Співучасники мають рівні права і обов'язки як у відносинах один з одним, так і у відносинах з особами протилежної сторони. Кожен зі співучасників виконує тільки ті, передбачені законом дії, які він вважає необхідними для захисту своїх прав та інтересів. Характер процесуально-правових взаємовідносин між співучасниками побудований на засадах автономії і диспозитивності. Дії чи бездіяльність їх не залежать від поведінки інших співучасників, а залежать від їх особистого волевиявлення. Обов'язок доказування вимог чи заперечень, законна сила судового рішення діють щодо кож­ного співучасника окремо.

Кожний співпозивач і співвідповідач користуються тими самими правами і обов'язками, що й інші позивач і відповідач. Процесуальні права й обов'язки співучасника не залежать від кількості осіб з аналогічною процесуальною правосуб'єктністю, їх рівність і незалежність є наслідком того, що всі співучасники є самостійними суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин.

Але процесуальна діяльність одних співучасників може викликати певні правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу, зокрема при відкладенні розгляду справи, зупинення провадження у справі, залишення заяви без розгляду (статті 169, 201, 202, 207 ЦПК України). Співучасники можуть доручити вести справу одному з них (ст. 32 ЦПК України) і приєднатися до апеляційної і касаційної скарги особи, на стороні якої вони діють (статті 299, 329 ЦПК України).

 

Заміна неналежної сторони

 

Належними сторонами у цивільному процесі будуть суб'єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. Належний позивач — особа, якій належить право вимоги; належний відповідач — особа, яка має відповідати за позовом. Тоді неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб'єктами права вимоги чи несення обов'язку (ст. 33 ЦПК України).

Так, за Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХІУ позовна заява потерпілих, членів їх сімей і утриманців до роботодавців може бути пред'явлена, якщо відшкодування стосується за період до 1 квітня 2001 р., і до Фонду соціального страхування від нещасних випадків, якщо вимоги про відшкодування шкоди стосуються за період з 1 квітня 2001 р. (набрання чинності Закону). Отже, належними позивачами у таких справах будуть потерпілі, члени їх сімей, утриманці; належним відповідачем: роботодавець, якщо відшкодування стосується за період до 1 квітня 2001 р., а якщо відшкодування стосується за період після 1 квітня 2001 р. — належним відповідачем буде Фонд соціального страхування від нещасних випадків.

Обґрунтування належності у осіб процесуальної правосуб'єктності позивача і відповідача покладається на позивача та осіб, які пред'являють позов на захист прав та інтересів позивача (статті 3, 45 ЦПК України). Стаття 119 ЦПК України зобов'язує особу, яка пред'являє позов у справі, зазначити в позовній заяві до суду точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також викласти обставини, що обґрунтовують вимогу позивача, тобто що право вимоги належить особі, яка вказана позивачем, а обов'язок покладений на особу, зазначену в заяві відповідачем.

Суд, розглядаючи справу, має вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб'єктності сторін, що вони є тією заінтересованою стороною, про яку йдеться у ч. 1 ст. 33 ЦПК України. І якщо буде встановлено, що у справі бере участь неналежна сторона, то суд, не припиняючи справи, може допустити заміну первісного неналежного відповідача належним відповідачем.

Відповідно до ст. 33 ЦПК України суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. Якщо позивач не дав згоди на заміну неналежного відповідача, то належний відповідач залучається судом до участі у справі як спів­відповідач. У разі заміни неналежного відповідача належним або залучення до участі у справі співвідповідача, справа за клопотанням нового відповідача (належного) або залученого співвідповідача розглядається спочатку. Відповідь про те, хто є належним відповідачем, буде надана судом у його рішенні. Вимога позивача буде присуджена з одного з відповідачів, щодо другого відповідача у вимозі буде відмовлено. Заміна неналежного відповідача належним можлива у суді першої ін станції протягом усього часу розгляду справи, про що суд постановляє мотивовану ухвалу.

У теорії цивільного процесу було порушено питання про те, що повинна бути згода відповідача на його заміну іншим відповідачем і що цим положенням необхідно доповнити відповідну норму ЦПК. Це дасть можливість відповідачеві, який не визнає себе зобов'язаним перед позивачем, вимагати розгляду справи по суті і винесення судом рішення про відмову в задоволенні позову до нього з метою його реабілітації замість заміни іншим відповідачем.

Реалізація цієї пропозиції призвела б до ускладнення цивільного процесу в справі і за суттю є непотрібною. Реабілітуючим може бути не лише рішення суду про відмову в позові до відповідача, а вже сама ухвала суду про заміну відповідача (що передбачається ЦПК України), у мотивувальній частині якої зазначаються підстави заміни: відповідач неналежний, не є тією особою, яка повинна відповідати за позовом.

 

Процесуальне правонаступництво

 

У процесі провадження у справі в цивільному судочинстві можлива також заміна сторін іншими особами, якщо їх матеріальні права і обов'язки у спірних або встановлених судом правовідносинах переходять до цих осіб. Така заміна сторін називається цивільним процесуальним правонаступництвом.

Але правом сторони користуються треті особи із самостійними вимогами (ст. 34 ЦПК України), участь яких у процесі обумовлена матеріально-правовими відносинами сторін, які можуть вплинути на їх матеріальні права і обов'язки щодо однієї зі сторін, тому процесуальне правонаступництво можливе також таких третіх осіб.

Підставою процесуального правонаступництва є наступництво у матеріальних правовідносинах, внаслідок якого відбувається вибуття сторони зі спірних або встановлених судом правовідносин (ст. 37 ЦПК України) майнового, але не особистого характеру. Заміна суб'єктів матеріальних правовідносин можлива внаслідок смерті громадянина, який був суб'єктом таких правовідносин; ліквідації юридичної особи; уступки права чи взяття на себе обов'язку іншої особи.

Цивільне процесуальне правонаступництво відрізняється від заміни неналежної сторони за процесуально-правовими наслідками. При заміні сторони дії неналежної сторони для належної не викликають ніяких правових наслідків. При процесуальному правонаступництві всі процесуальні дії, вико­нані попередником, є обов'язковими для наступника. При правонаступництві процес продовжується, при заміні — процес починається спочатку.

Процесуальне правонаступництво можливе у всіх стадіях процесу, заміна сторін — лише у суді першої інстанції до ухвалення судом рішення у справі. Для настання процесуального правонаступництва наступник повинен довести судові своє право на зайняття процесуального становища суб'єкта, якого він замінює. Доказом цього може бути документ про право спадкоємства, договір про уступку прав тощо.

У випадках настання процесуального правонаступництва у разі смерті громадянина або припинення існування юридичної особи, яка була стороною у справі, суд повинен зупинити провадження у справі (ст. 201 ЦПК України), в інших випадках і для інших суб'єктів може виникнути тільки потреба відкласти розгляд справи.

Процесуальні правонаступники набувають усіх нездійсне­них і нереалізованих прав попередника на час вступу до справи і, виходячи з дії принципу диспозитивності, можуть вільно ними розпоряджатися. Усі дії, вчинені у цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив (ч. 2 ст. 37 ЦПК України).

Від процесуального правонаступництва сторін і третіх осіб та заміни неналежних сторін належними необхідно відрізняти заміну інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: тих, що діють на захист прав інших осіб (ст. 45 ЦПК України), а також експертів і перекладачів. Така заміна не має ознак правонаступництва і заміни неналежної сторони та не викликає властивих йому процесуально-правових наслідків.

 

Характеристики абразивого инструмента

Производительность труда при шлифовании, себестоимость и высокое качество обработки детали в значительной степени зависят от характеристики абразивного инструмента. Поэтому при его выборе должны учитываться следующие параметры:

• характеристика обрабатываемого материала (химический состав, структура, физико-механические свойства);
• размеры заготовки, форма обрабатываемой поверхности (сплошная, прерывистая), необходимая точность обработки;
• величина снимаемого припуска, исходная шероховатость поверхности, требуемое качество обработки детали (шероховатость поверхности, структура поверхностного слоя);
• тип станка (круглошлифовалыный, плоскошлифовалыный, заточный), размеры, жесткость, мощность электродвигателя, соответствие техническим требованиям;
• режим работы: рабочая скорость круга и скорость заготовки, величина подачи и ее способ (автоматическая или ручная), охлаждение (вид, количество, способ подачи в зону резания).

Операции абразивной обработки большей частью являются заключающими процесс механической обработки, определяющими качество поверхности и надежность при эксплуатации обрабатываемых деталей. Поэтому при выборе характеристики абразивного инструмента и назначении режимов обработки нужно учитывать большое количество переменных факторов, участвующих в процессе резания и формирования обрабатываемых поверхностей заготовок.

Неправильные выбор характеристики инструмента и назначение режимов работы приводят к браку обрабатываемых заготовок, снижению экономической эффективности операций (уменьшению производительности труда и стойкостной наработки абразивного инструмента, повышению объемного износа инструмента, снимаемого при правке, и времени на ее проведение).

Химический состав обрабатываемого материала существенно влияет на качество шлифования, которое определяется степенью окисления стружки и обрабатываемой поверхности. Процесс коррозии зависит от природы химических элементов, составляющих сплав. Например, алюминий, кремний, никель и другие способны образовывать химически устойчивую пленку, увеличивая стойкость сплавов к окислению. Наоборот, повышение содержания углерода снижает устойчивость сплавов против окисления и тем самым способствует процессу образования стружки и облегчает ее удаление с поверхности круга. Таким образом, повышение степени окисления облегчает процесс шлифования, а понижение - затрудняет. Поэтому углеродистые стали, например, лучше шлифуются, чем легированные конструкционные и инструментальные. Легирующие присадки способствуют образованию в сталях карбидных соединений, повышают их твердость и температуру плавления. Это ухудшает обрабатываемость сталей абразивными инструментами, увеличивает степень затупления абразивных зерен, понижает стойкостную наработку кругов.

Немаловажное значение для процесса шлифования имеют и физико-механические свойства материала - теплопроводность и теплостойкость, прочность и вязкость. Так, обработка сплавов с низкой теплопроводностью проходит при высоких температурах, что делает их труднообрабатываемыми. Высокая прочность в сочетании с большой вязкостью также затрудняет процессы шлифования. Например, серый чугун обрабатывается значительно легче, чем отбеленный или легированный.

Большое влияние на процесс шлифования оказывают характеристика абразивного инструмента и структура обрабатываемого материала. Например, стали по обрабатываемости шлифованием в зависимости от структуры можно расположить в следующем порядке: аустенитные, мартенситные, трооститные, сорбитные, перлитные. Исходя из этого, шлифование аустенитных сталей целесообразнее осуществлять кругами из белого электрокорунда и монокорудна. При опасности появления прижогов и шлифовочных трещин применяются круги открытых структур, иногда - круги из зеленого карбида кремния.

В настоящее время для шлифования труднообрабатываемых сталей и сплавов применяются инструменты из Эльбора. Они позволяют исключить при шлифовании термические удары и прижоги.

Обработка твердых сплавов производится инструментами из карбида кремния и алмазов. Применение алмазных инструментов исключает появление шлифовочных трещин, обеспечивает высокую точность и качество обработки.

Большие преимущества алмазных кругов по сравнению с кругами из электрокорунда, карбида кремния и Эльбора наблюдаются при шлифовании деталей из чугуна, твердых сплавов, титана, молибдена, ванадия, стекла, фарфора. Однако они не имеют преимущества при шлифовании сталей. Поэтому имеется строгое разделение области применения Эльбора и алмазов при шлифовании сталей и твердых, но хрупких материалов.

Многообразие сочетаний обрабатываемых материалов по химическому составу, физико-механическим свойствам и структуре с геометрическими параметрами деталей и кинематическими связями при шлифовании не позволяют однозначно устанавливать характеристику абразивного инструмента. Так, для обдирки стального литья и проката применяются круги на бакелитовой связке, для окончательного шлифования - на керамической. При шлифовании сталей лучшие результаты дают круги из белого или нормального злектрокорунда. Для операций доводки предпочтительнее использовать бруски из карбида кремния.

Многочисленные эксперименты и производственные наблюдения подтверждают, что для каждого конкретного обрабатываемого материала и условий обработки существует наиболее эффективный абразивный материал.