Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Розділ 1 МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ 10 страница




Нині згідно зі ст. 8 Закону України «Про статус суддів» кандидати у судді добираються за результатами складання кваліфікаційного іспиту. Тільки кваліфікаційна комісія може рекомендувати особу, яка подала відповідну заяву, на посаду судді. Тобто головною вимогою є юридичні знання. До кваліфікаційного іспиту допускають свідомих юристів, віком від 25 років, з вищою юридичною освітою, дворічним юридичним стажем.

У Законі України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» визначені службові обов'язки адвоката. Він зобов'язаний неухильно дотримуватися вимог чинного законодавства, застосовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, а також відмовлятися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, звинуваченого, підсудного. Адвокат повинен допомагати кожному громадянинові, який звертається за допомогою. До цього його зобов'язує внутрішній імператив службового обов'язку. Закон також передбачає, що адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у конкретній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам тієї особи, що звернулася з проханням про ведення справи. Це пояснюється етичними і правовими мотивами справи. Адже не можна спочатку захищати громадянина, а потім проти нього вести справу, оскільки адвокатові вже відомо багато подробиць діяльності цієї особи. Це стосується і тих випадків, коли адвокат брав участь у справах як слідчий, особа, що проводила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий. Випадки, коли у розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває у родинних стосунках, не повинні мати місця не тільки в адвокатській діяльності, а й узагалі в юридичній практиці.

Отже, службовий обов'язок адвоката - це сприяння захистові прав і свобод громадян, представлення законній інтересів громадян Української держави, іноземних громадян, осіб, які не мають громадянства, та юридичних осіб. Адвокат зобов'язаний надавати їм також іншу юридичну допомогу. Стаття 5 Закону України «Про адвокатуру» передбачає, що адвокати дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні й письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; засвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво у суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб; виконують свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства. Звичайно, адвокат може здійснювати також інші види юридичної допомоги, передбачені чинним законодавством. Ці службові обов'язки є вузькою спеціалізацією адвокатів.

Адвокат виконує свій службовий обов'язок на основі відповідних принципів. Головними серед них є: верховенство закону (права), незалежність, демократизм, гуманізм, конфіденційність, а також законність, етичність, справедливість.

Функції службового обов'язку адвоката зводяться в основному до захисту та представництва запитів громадян через надання юридичних послуг.

Службові обов'язки адвоката тісно пов'язані з його професійними правами, про які йдеться у ст. 6 Закону України «Про адвокатуру». Так, виконуючи свій професійний обов'язок, адвокат має право представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їхнім дорученням в усіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань; збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і в справах про адміністративні порушення. Він має право робити запит й отримувати документи або їхні копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян -за їхньою згодою; знайомитися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань; застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства; доповідати на клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо їхньої суті.

Виконуючи службові обов'язки, адвокат повинен дотримуватися професійної таємниці (ст. 9) щодо питань, з якими громадянин або юридична особа звернулися до нього, суті консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей.

Особливо важливі відомості, які адвокат отримав під час попереднього слідства, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Неприпустимим є використання адвокатом таємниці у власних інтересах чи в інтересах третіх осіб. Розголошення адвокатом таємниці карається законом.

Для належного виконання службового обов'язку кожний адвокат України дає обітницю такого зміст)': «Я, беручи на себе обов'язки адвоката, урочисто клянусь: у своїй професійній діяльності суворо додержуватися законодавства України, міжнародних актів про права і свободи людини, правил адвокатської етики; з високою громадською відповідальністю виконувати покладені на мене обов'язки, бути завжди справедливим і принциповим, чесним і уважним до людей, суворо зберігати адвокатську таємницю, всюди і завжди берегти чистоту звання адвоката, бути вірним Присязі».

Закон України «Про адвокатуру» гарантує умови виконання адвокатом своїх службових обов'язків. Так, забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих міркувань адвокатів не можна допитувати як свідків. Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди. Не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а також винесено окрему ухвалу суду щодо правової позиції адвоката у справі. Його правова позиція оберігається законом.

Посади адвоката та його помічника мають відповідні цензи. Це повинен бути громадянин України з вищою юридичною освітою, раніше не судимий, з практичним стажем не менше двох років. Особа, яка претендує на посаду адвоката, повинна скласти кваліфікаційні іспити, отримати свідоцтво на право адвокатської діяльності, скласти обітницю.

Враховуючи те, що адвокат належить до добровільного професійного громадського об'єднання, його службові обов'язки мають ґрунтуватися на власному сумлінні та моральних принципах. Це і є специфікою внутрішнього імперативу службового обов'язку адвоката.

Для працівників прокуратури службові обов'язки закріплені у Законі України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру». Основним службовим обов'язком для працівника прокуратури є прокурорський нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами; органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину; підтримання державного обвинувачення, участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ та справ про адміністративні правопорушення і господарських спорів у арбітражних судах; за виконанням законів у місцях утримання затриманих, попереднього ув'язнення, при виконанні покарань та застосуванні інших заходів примусового характеру, які призначає суд; за додержанням законів органами військового управління, військовими об'єднаннями, з'єднаннями, частинами, підрозділами, установами і військовими навчальними закладами та посадовими особами Збройних Сил, Прикордонних військ, Управління державної охорони, Служби безпеки України та інших військових формувань, дислокованих на території України (ст. 5 Закону),

Загалом обов'язки у прокурорському нагляді передбачають загальний нагляд; нагляд за додержанням законів органами, що ведуть боротьбу зі злочинністю, за участю прокурора в розгляді справ у судах; нагляд за додержанням законів у місцях застосування заходів примусового характеру.

Закон визначає широке коло службових обов'язків для працівників прокуратури. Вони стосуються практично всіх аспектів юридичної діяльності та юриспруденції. Тобто об'єктом прокурорського нагляду є все, що становить зміст окремих самостійних видів діяльності юриста: слідча робота, судова робота, робота з виконання вироків у кримінальних справах.

Працівники прокуратури дають обітницю, затверджену Верховною Радою України.

Службові обов'язки працівників прокуратури тісно пов'язані з правами, викладеними у ст. 20 Закону України «Про прокуратуру». Так, здійснюючи загальний нагляд, прокурор має право безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити у приміщення державних органів» органів місцевого та регіонального самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, підпорядкованості чи належності, до військових частин, установ без особливих перепусток, де такі запроваджені; мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять комерційну чи банківську таємницю або конфіденційну інформацію; письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, у тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою.

Працівник прокуратури має право вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти й документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення; вимагати від керівників та їхніх колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих І підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також призначення спеціалістів для здійснення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз; викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушення закону.

Коли прокурор виявляє порушення закону, то у межах своєї компетенції він має право здійснювати такі заходи:

- опротестовувати акти вищих державних органів, міністерств, державних комітетів і відомств, виконавчих і розпорядних органів місцевих рад народних депутатів, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також рішення і дії посадових осіб;

- вносити подання або протест щодо рішень місцевих органів влади залежно від характеру порушень;

- порушувати у встановленому законом порядку кримінальну справу, дисциплінарне провадження або провадження про адміністративне правопорушення, передавати матеріали на розгляд громадських організацій;

- давати приписи про усунення очевидних порушень закону; вносити подання до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли;

- звертатися до суду або арбітражного суду із заявами про захист прав і законних інтересів громадян, а також підприємств та інших юридичних осіб.

Такі широкі повноваження прокуратури вимагають дотримання суворих принципів службового обов'язку її працівниками. Основними принципами обов'язку є компетентність, обов'язковість, неупередженість, етичність та ретельність. Зміст цих та можливих інших принципів віддзеркалює основне призначення прокуратури і її відповідальність за стан законності у державі.

Функції службового обов'язку працівника прокуратури в основному передбачають:

- опротестування незаконних дій посадової особи, відновлення порушеного права;

- внесення припису органові чи посадовій особі, які припустилися порушення, або вищому у порядку підпорядкованості органові чи посадовій особі, які правомірні усунути порушення;

- подання з вимогою усунути порушення закону, причину цих порушень та умов, що їм сприяють;

- винесення мотивованої постанови про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення кримінальної справи;

- санкціонування затримання і випровадження у примусовому порядку іноземного громадянина або особи без громадянства за межі України;

- санкціонування арешту особи (підозрюваної або обвинуваченої) за наявності передбачених законом підстав, подання цивільного позову про відшкодування заподіяних злочином збитків тощо.

У ст. 46 Закону України «Про прокуратуру» викладені вимоги до осіб, яких призначають на посади прокурорів і слідчих. Ними можуть бути громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові та моральні якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за фахом, проходять в органах прокуратури стажування терміном до одного року. Посади районних і міських прокурорів мають право обіймати особи віком від 25 років, зі стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше трьох років. Претенденти на вищі посади не повинні мати вік менший ніж ЗО років, а відповідний стаж менший ніж сім років. На будь-яку посаду в органах прокуратури не приймають осіб, засуджених за вчинення злочину, за винятком реабілітованих. Раз у п'ять років працівники прокуратури проходять атестацію.

Службовий обов'язок працівника прокуратури полягає у тому, щоб не переоцінити своє високе становище у суспільстві, не допустити «зловживання» владою, а вірно служити народу України та Закону.

Службові обов'язки працівника міліції викладені у Законі України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію», до якого вносилися певні зміни.

Закон передбачає низку обов'язків працівників міліції (ст. 10). Основні з них такі:

- організація безпеки громадян і громадського порядку;

- виявлення, запобігання, припинення і розкриття злочинів, вживання для цього оперативно-розшукових та профілактичних заходів, передбачених чинним законодавством; приймання і реєстрація заяв і повідомлень про злочини та адміністративні правопорушення, своєчасне прийняття щодо них рішень;

- підготовка матеріалів до суду за протокольною формою, проведення дізнання у межах, визначених кримінально-процесуальним законодавством; припинення адміністративних правопорушень і провадження справ по них;

- виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень, вживання в межах своєї компетенції заходів для їх усунення, участь у правовому вихованні населення;

- профілактична робота серед осіб, схильних до вчинення злочинів, здійснення адміністративного нагляду за особами, щодо яких його встановлено, а також контролювання засуджених до кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі;

- застосування в межах своєї компетенції кримінальних покарань та накладення адміністративних стягнень;

- розшукування осіб, які переховуються від органів дізнання, слідства і суду, ухиляються від виконання кримінального покарання, які пропали безвісти, та інших осіб у випадках, передбачених законодавством тощо.

Працівники міліції зобов'язані проводити різноманітні криміналістичні дослідження, виконувати рішення прокурора, слідчого і судді, забезпечувати безпеку дорожнього руху; видавати дозволи на придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї; контролювати дотримання громадянами правил паспортної системи; охороняти, контролювати та тримати затриманих і взятих під варту осіб; забезпечувати виконання загальнообов'язкових рішень місцевих органів самоврядування тощо.

Таким чином, працівники міліції виконують адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. Залежно від специфіки завдань, які стоять перед тим чи іншим підрозділом, розрізняють службові обов'язки працівника кримінальної міліції, міліції громадської безпеки, транспортної міліції, державної автомобільної інспекції, міліції охорони, спеціальної міліції. У цих видах службових обов'язків є багато спільного, але є й істотні відмінності.

Працівники міліції також дають відповідну обітницю, затверджену постановою Кабінету Міністрів від 28 грудня 1992 р. № 382. Проте текст обітниці потребує вдосконалення у напрямі посилення внутрішнього імперативу службового обов'язку.

Поряд зі службовими обов'язками працівники міліції мають порівняно широкі права (ст. 11). Зокрема, працівник міліції має право вимагати від громадян і службових осіб припинити правопорушення, перевіряти у них документи, викликати їх у службове приміщення, затримувати і тримати громадян у спеціально відведених для цього приміщеннях, складати протоколи про адміністративні правопорушення, безперешкодно у будь-який час доби входити у визначені законом приміщення та ін. Проте працівник міліції зобов'язаний законно та культурно використовувати надані йому права, виробляти свій власний деонтологічний службовий обов'язок.

Службові обов'язки працівника міліції побудовані на таких основних принципах: законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням (ст. З Закону). Важливо, щоб ці принципи ґрунтувалися на культурі професійних дій, етиці ненасильства, міліцейському милосерді та ін. У цьому, власне, і полягає сутність міліцейського обов'язку на нинішньому етапі становлення національних правоохоронних органів.

Функції службових обов'язків зумовлені основними завданнями міліції (ст. 2). Так, службові обов'язки працівника міліції спрямовуються на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів, запобігання правопорушенням та їх припинення; охорону і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх учинили, забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань, виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам; сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків тощо. Однак основна функція службового обов'язку працівника міліції - це служіння інтересам свого народу.

Виконувати службові обов'язки працівника міліції у нашій державі може аж ніяк не кожний. Але навіть вимоги, закріплені у ст. 16-18 Закону, не є достатніми. Насамперед треба підняти престиж служби в органах внутрішніх справ. Оплата праці працівника міліції (ст. 19), правовий і соціальний захист (ст. 20-24) мають бути значно вищими, на рівні захисту поліцейських у розвинених державах. Тоді можна виробити механізм добору кадрів (справді конкурсного) для служби в органах міліції. Звичайно, ефективність виконання службового обов'язку значно підвищиться.

Службовий обов'язок працівника міліції має передбачати перспективу державотворчого процесу в Україні. Зміст службового обов'язку працівника міліції пов'язаний з активною участю у моральному оздоровленні нашого суспільства. Цього можна досягти через налагодження добору кадрів, піднесення культури застосування правових норм, значне підвищення уваги держави до міліції.

Отже, службові обов'язки окремих юридичних спеціальностей сприяють формуванню внутрішнього імперативу правників. Кожен спеціаліст-юрист, виконуючи службові обов'язки, зміцнює правопорядок, робить внесок у процес будівництва правової Української держави.

5.3. Обов'язок юриста в організації самозахисту населення від злочинних посягань

У будь-якому суспільстві серйозну проблему становить боротьба зі злочинністю. Тому обов'язок юриста полягає не тільки у наданні юридичних послуг громадянам, а й у підготовці їх до самозахисту від злочинних дій. У цьому зв'язку важливого значення набуває просвітницька діяльність. Йдеться про висвітлення серед населення фактів кримінальної практики юристів, ознайомлення зі способами правомірного захисту. Громадяни здебільшого недостатньо обізнані з особливістю поведінки злочинця, його психологією, звичками, причинами вчинення злочинів тощо.

Просвітницька діяльність юриста має спрямовуватися на ознайомлення громадян із загальними проблемами злочинності, із особою злочинця, причинами та мотивами вчинення злочинів, віктимологічним аспектом самозахисту тощо.

Громадяни здебільшого не усвідомлюють змісту правопорушення, не відрізняють злочину від проступку. Чимало непорозумінь виникає у практикуванні понять організованої злочинності, корупції, рекету та ін. На побутовому рівні ці поняття часто неправильно трактуються, що призводить до дезінформації про діяльність правоохоронних органів. Юрист повинен вносити ясність у ці питання на підставі закону. За своїми службовими обов'язками він має проводити відповідну роз'яснювальну роботу серед населення. Саме юрист може також вичерпно й достовірно охарактеризувати ті чи інші порушення закону, дії злочинця, його особисті риси.

Не кожний правопорушник є злочинною особистістю. Останніх значно менше, на більшість правопорушників суспільство має вплив. Особливо небезпечні «злочинці-професіонали». Громадяни повинні бути поінформовані, що суспільна небезпека з боку таких осіб виникає задовго до вчинення ними злочинних дій. Вона полягає у різноманітних порушеннях норм поведінки, яку часто називають відхиленою поведінкою, фактично це сигнал про те, що починає «формуватися» майбутній злочинець.

Часто трапляється, що не всі громадяни розуміють обставини, які впливають на формування злочину. Насамперед йдеться про роль сім'ї, у якій зростає і виховується особа. Характерно, що освітній рівень, становище у суспільстві батьків або відсутність одного із них істотно не впливають на виховання дитини. Практика свідчить, що головне у сім'ї - здоровий мікроклімат. Оскільки відсутність задоволення духовних потреб дитини часто-густо призводить до утворення певного духовного вакууму. І заповнюється він здебільшого негативним «матеріалом», який існує в оточуючому середовищі. Йдеться про коло знайомих, друзів дитини. Тому батьки повинні цікавитися поведінкою дитини, її інтересами за межами сім'ї. Не всі батьки мають достовірні дані про поведінку своєї дитини у навчальних

закладах чи трудових колективах. Це здебільшого негативно позначається на вихованні особистості.

Нині через моральне зубожіння суспільства почали більшою мірою виявлятися негативні риси окремих осіб, які є одним із чинників формування свідомості правопорушників. До таких рис можна віднести невміння контролювати власні вчинки, звичку до вживання алкоголю і наркотичних речовин, жадібність, корисливість, неповагу до оточуючих, байдужість до долі інших людей чи своєї власної, безвольність, сліпе наслідування, відсутність чіткої життєвої мети, убогість духовних запитів, лінивство, озлобленість, моральну розпусту, індивідуалізм тощо. Тут виявляються широкі можливості для виховної діяльності правників серед різних верств населення, зокрема молоді. Потрібно висвітлювати й аналізувати мотивацію діяльності правопорушника, його зв'язки, давати оцінку рівня моральності, культурного розвитку, духовного стану.

У кожній ситуації мотиви можуть бути усвідомленими і неусвідомленими злочинцем. Але, як правило, він визначає мету задовго до вчинення злочину, внутрішньо виправдовуючи обраний мотив. Проте обставини можуть скластися так, що злочинець не встигне усвідомити мотиву вчинення правопорушення або попри усвідомлений мотив може виникнути інший - неусвідомлений, який також спонукатиме його до антисуспільної поведінки. Громадяни повинні пам'ятати, що поява нових мотивів найчастіше виникає при вчиненні опору злочинцеві, який інколи не є ефективним, тому що злочинець прагне досягти поставленої мети будь-яким способом. Мотив для нього є рушійною силою, певним стимулятором і збудником активності у злочинних діях при досить сильних вольових якостях. Нехтуючи моральними нормами, особа, схильна до правопорушень, часто перемагає у двобої з жертвою.

Так чи інакше мотив вчинення правопорушення зумовлюється певними моральними цінностями. Тобто у будь-якому випадку кожний мотив повинен отримати морально-етичну оцінку. Мораль засуджує як мотив дії, так і мотив бездіяльності. Трапляється, що окремі особи виношують наміри вчинити правопорушення з певною метою. Тому потрібно, щоб усі мотиви стали відомі широкому загалу. На цій основі про особу формується й поширюється громадська думка. Вона буде застереженням, своєрідним захистом від злочинних посягань. Отже, громадянам треба роз'яснювати, що з поганих мотивів випливають шкідливі для суспільства вчинки. І навпаки - добрі мотиви породжують благородні вчинки.

Здійснюючи правове виховання громадян, юристи повинні висвітлювати чинники вибору мотиву вчинення злочину. Передусім це пов'язане з особою злочинця, його особливостями, нахилами, захопленнями, інтересами. Важливу роль відіграють традиції, які сформувалися у суспільстві й впливають на особу. Даються взнаки факти знецінювання загальнолюдської моралі, коли на перший план висувалися штучні моральні норми, а майбутнє підпорядковувалося штучним ідеалам. Такий стан справ негативно позначався на поведінці громадян. Окремі особи накреслювали для себе власну «перспективу» — злочинну. Мотиви їхньої діяльності в основному корисливі, супроводжуються здебільшого жорстокістю й цинізмом. Як свідчить практика, правоохоронні органи фактично не мають позитивного впливу на особистість злочинця, мотиви його діяльності.

Службовим обов'язком юриста є ознайомлення населення з різними групами мотивів вчинення злочинів. Так, найбільш поширені егоїстичні мотиви - корисливість, хуліганство, помста, ревнощі, озлобленість, ненависть, заздрість, незадоволені сексуальні потреби та ін. Такі мотиви зумовлюються як особистісними моральними якостями особи, її психічним станом, так і прагненням розв'язати життєві проблеми за рахунок інших.

Інші мотиви виникають часто з вини самих потерпілих. Наприклад, стимулювання алкоголем особи, схильної до правопорушення, спільне проживання членів сім'ї, між якими вже давно припинені близькі сімейні стосунки, тощо. За таких обставин спонукання до вчинення злочинів виникає несподівано, у конкретній ситуації і рідко залежить від самих винуватців злочину. Тому громадянам потрібно роз'яснювати, що криється за мотивами, які глибинні психологічні й зовнішні соціальні реалії вони відображають, у чому їхній суб'єктивний зміст.

Виявлення і знання мотивів злочинних діянь окремих осіб важливе для особистого захисту від різноманітних посягань. Знаючи наміри особи, можна передбачити її дії на основі певних мотивів. Потрібно знати, що у більшості злочинців виникає потреба об'єднання зі своїми однодумцями. Така потреба з'являється не тільки для оцінки своїх злочинних дій та навичок, а й для запозичення форм і методів, удосконалення їх на основі набутого злочинного досвіду. Тобто відомості про гуртування злочинців є дуже цінними у питаннях самозахисту.

Одним із способів самозахисту є знання «законів», традицій та інших чинників, міцно вкорінених у свідомості та моралі злочинця, якими він живе і від яких не може відмовитися. Такі відомості мають принципове значення, оскільки нерозуміння «життя» злочинного середовища, а інколи ігнорування певних фактів чи їх недооцінка призводять до самозаспокоєння, до невиправданої безпечності.

Юристи повинні роз'яснювати громадянам, що серед злочинців існує більш-менш чітка спеціалізація. Зокрема, треба розрізняти насильницькі злочини проти особи, службові злочини, політичні злочини, злочини, пов'язані з порушенням громадського порядку, побутові злочини та ін.

Характерно, що коли злочинець спеціалізується, наприклад, на кишенькових крадіжках, він рідко може вчинити інший злочин - вбивство чи розбійний напад. Крім цього, спеціалізуючись в одному виді злочинної діяльності, злочинець отримує певне визнання у своєму середовищі, завойовує своєрідний «авторитет». Це спостерігається як на волі, так і у місцях позбавлення волі. У першому випадку кожен злочинець спілкується зі своїми однодумцями, підкоряється своїм «законам», удосконалює майстерність свого «ремесла» тощо. Так, під керівництвом злочинців-професіоналів проводиться спеціальне навчання початківців. У випадку «грамотних» дій вони отримують визнання і мають право діяти у злочинній групі.

Важливу роль у злочинній діяльності відіграє стаж такої «роботи». Він обчислюється, як правило, з того часу, коли отримане певне схвалення злочинного середовища. Впливають на «авторитет» також кількість судимостей, вид вчинення злочину, спільна «робота» або перебування у місцях позбавлення волі зі «знаменитостями» злочинного світу та деякі інші чинники. Однак визначальними є особисті якості особи, зокрема так звана чесність, непродажність. Мається на увазі ненадання інформації правоохоронним органам і неприсвоєння незапланованої частини товарно-грошових цінностей. Для цього більшість злочинців складають своєрідну «присягу».

Громадяни повинні знати, що кожен злочинець володіє достатнім рівнем спеціальної культури (злочинної субкультури), до якої належать форми спілкування, каси взаємодопомоги, злочинна атрибутика. Усе це приховує велику небезпеку, оскільки є обов'язковим для багатьох категорій злочинців, які своєю чергою вживають заходів, щоб ці елементи засвоїла молодь. Зауважимо, що злочинні традиції не залишаються усталеними. Враховуючи конкретні соціальні умови, вони посилюються, стають більш активними і міцними.


Поможем в написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой





Дата добавления: 2015-10-12; просмотров: 330. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2022 год . (0.038 сек.) русская версия | украинская версия
Поможем в написании
> Курсовые, контрольные, дипломные и другие работы со скидкой до 25%
3 569 лучших специалисов, готовы оказать помощь 24/7