Право осіб

Усе населення Рима за ступенем правоздатності було розподілене на три групи: cives, latini і реregrini. Римські громадянимали повну цивільну правоздатність у майновій та сімейній сферах, тобто статус cives optimo jure. Але поряд з ними існували неповноправні римські громадяни: пролетарі, які не були приватними власниками, та вільновідпущеники.

Особи, що мали правовий статус latini, належали до громадян формально самостійних латинських держав, що знаходилися в союзі з Римом. Вони мали в Римі часткову цивільну правоздатність і користувалися j us commercii практично у тому ж обсязі, що і римляни. Проте їх право j us conubii булообмежене. Згодом римляни приєднали частину латинських міст до своєї території, дарувавши приєднаним право повного римського громадянства. З іншими, неприєднаними містами, укладали нерівноправний союз (foedus iniquum), відповідно до якого населення цих міст продовжувало користуватися jus conubii та jus commercii з певними обмеженнями. Після видання едикту імператора Каракали (212 р.) всі латини начебто набули римського громадянства і повністю зрівнялися з римськими громадянами у цивільній правоздатності. Проте лише мешканці області Лаціо мали право брати законний шлюб з римськими громадянами.

Ім'ям рeregrini називали всіх тих, хто не мали ані римської, ані латинської правоздатності, тобто не були civis romanus або latinus. Перегрін міг бути іноземцем у буквальному значенні цього слова або римським підданим.

Перегріни усфері приватноправових відносин керувалися власним національним правом, закріпленим римськими законами про провін­ції з особливим публічно-правовим статусом. У місцях розселення діяла дуже строката система правового регулювання майнових відносин. Тому претор перегрінів разом з міським пре­тором римлян постійно намагалися знаходити точки перетину інтересів осіб, які користувалися різними системами права.

Вільновідпущені (liberti), тобто раби, які одержали свободу на підставі рішення свого володаря, відрізнялися від вільнонароджених римських громадян за обсягом публічних прав. Цей обсяг визначався тим, від кого лібертин одержував свободу – римського громадянина чи перегріна.

Що ж стосується приватних прав вільновідпущених, то вони перебували у певній залежності від колишнього володаря (patronus) і мали шанувати свого благодійника. Це виявлялося через допомогу патрону у публічних справах і наданні йому приватних послуг.

Відносини патронату були на все життя, але діти лібертинів не вважалися вільнонародженими. Ці відносини передавалися лише низхідною лінією спадкування і переходили як частина спадку патрона до дітей колишнього господаря. Лібертин був позбав­лений судового захисту від сваволі володаря. Він не міг звинувачувати патрона або його дітей у crimen publicum. Він мав звертатися до претора з проханням викликати патрона до суду, але позитивна реакція римського посадовця на це прохання була винятком.

Рабство (servitus) було звичайним явищем у всіх тих країнах, де на уламках первісного ладу виникали територіальні общини. Раб (servus, homo) знаходився за межами політичного суспільства і не був суб’єктом ані jus civile, ані jus gentium. Він вважався річчю (res) і у такій якості міг стати об'єктом будь-якого права (права власності, права застави, особистих сервітутів) і предметом будь-якої приватноправової угоди (купівлі-продажу, міни, майно­вого найму) й цивільного спору. У добу республіки раби не могли мати власність та сім'ю. Зв'язок раба з рабинею, і взагалі з будь-якою жінкою, не ви­знавався шлюбом і не породжував правових наслідків. Діти, народжені жінкою-рабинею, не підпадали під батьківську владу.

Розвиток економічних відносин у Стародавньому Римі викликав не лише перехід від республіки до імперії, а й суттєве послаблення жорсткого режиму утримання рабів. Усупереч повній неправоздатності раба з метою розвинення господарства йому виділяли в управління певне майно (peculium). Поява інституту рабського пекулія сприяла підвищен­ню зацікавленості раба у результатах власної праці. Особливо помітним це було під час здійснення операцій купівлі-продажу, зиск від яких приносив бариші й господарю раба.

Юридична діяльність раба, зумовлена наданням йому пекулія, строго регламентувалася, а все набуте рабом у ході управлінні пекулієм, ставало власністю його володаря. Ясно, що раб всупереч принципам римського права, у реальному житті міг мати певну цивільну правоздатність.

3.3. Поняття і види юридичних осіб (universitates)

Суб’єктами правового спілкування в Римі визнавалися не лише фізичні особи, а й об’єднання людей. Це ставало правовою нормою, якщо вони виступали в цивільному обігу як єдина цілісність, що якісно відрізнялася від осіб, які складали її. Таким чином, поряд з фізичними особами суб'єктами приватного права могли бути також особи юридичні. Ідея юридичної особи визріла після того, як римлянам довелося протягом тривалого періоду вирішувати питання розвитку муніципального самоврядування. Врешті-решт соціальними одиницями, які володіли правами приватних осіб, у римському праві визнали релігійні і професійні спілки (collegia, corpora, societas), самоврядні місцеві громадянські общини (municipia, coloniae) і державну скарбницю.

Ще Закон ХІІ Таблиць встановив свободу приватних асоціацій, вимагаючи від них лише одного – аби їх діяльність не суперечила правовим настановам. Для того щоб вважатися об'єднанням, корпорація мала налічувати не менше трьох членів, які перебували у статусі повноправних римських громадян. Створення ними союзу не вимагало попереднього дозволу або подальшої санкції з боку органів державної влади. Лише за часів правління принцепсів для утворення корпорації потрібен був спеціальний дозвіл сенату.

Корпорація могла створити власний статут, але це не було обов'язковим. Серед обов’язкових правових елементів, які ставали атрибутом корпорації, були такі: наявність казни корпорації; довірена особа, яка діяла від імені корпорації; загальні збори членів об'єднання, на яких рішення приймалися простою більшістю голосів. Корпорація з правового погляду була абстрактною спільністю, яка зберігала свою якість незалежно від змін персонального складу її членів. Майно корпорації було відокремленим від майна її членів. Корпорація не відповідала за зобов'язаннями або за правопорушення своїх співчленів за винятком того випадку, коли вона збагатилася в результаті неправомірних дій свого співчлена. Причому відповідала корпорація за це лише у розмірі неправомірного збагачення.

Припинялося існування об’єднання за таких умов: 1) вибуття його членів; 2) заборона на його діяльність, накладена державою або судом; 3) закінчення терміну дії або досягнення цілей, які були поставлені під час утворення корпорації; 4) власне рішення співчленів. Долю майна і зобов'язань корпорації, якщо такі були, римське право не регламентувало.

Таким чином, римське право не створило розробленої теорії юридичної особи. Не сформувала єдиного розуміння цієї категорії римськими юристами і приватними власниками і правова практика.