Історична традиція римського приватного права

Римське право займає в історії людства абсолютно виняткове місце: воно пережило народ, що створив його, і двічі підкорило світ. Воно було правом високоорганізованого суспільства, заснованого на функціонуванні найбільш примітивної та грубої форми експлуатації праці людини – рабовласництві. У своєму розвитку ця система пройшла три етапи (раннє, розвинене і пізнє рабовласництво). Підпорядкований цій економічній і соціальній системі політичний устрій існував за республіканської і монархічної форми правління. Початок його ведеться від архаїчної (царської) доби через республіку до імперії, яка припинила існування на Заході Європи у 476 р., але за інерцією існувала на Сході континенту в межах імперії ромеїв, яку протягом століть з ряду причин помилково іменували Візантійською імперією.

Рабовласництво потребовувало створення такої системи цивільного права, яке б захищало інтереси панівного класу рабовласників. Зародилося воно тоді, коли Рим був ще невеличкою громадою поряд з іншими подібними осередками майбутньої держави. Боротьба Риму за гегемонію на теренах Апеннінського півострова, внаслідок чого його влада поширилася на Середземномор’я і далі, перетворила його на величезну державу. Вона ставала центром міжнародних відносин того часу. Для їх врегулювання у галузі економіки була майстерно розроблена система цивільного права, до створення якої доклали зусиль окрім римлян і представники народів, підкорених Римській державі. Система римського цивільного права вирізнялася тим, що її суб’єктом став безмежний індивідуаліст – рабовласник. Саме для такого власника мали бути створені обмеження, що регулювали цивільний обіг.

Право приватної власності розвинулося у Римі з суто практичних міркувань, оскільки populus romanos (римський народ), основним заняттям якого було хліборобство, мав вирішити питання про форми володіння, користування і розпорядження землею. Серед інститутів приватного права, що розвивалося і удосконалювалося протягом століть, найбільш важливими були інститути власності та зобов’язань. Останній мав велике значення тому, що учасники договірних відносин як індивідуалісти лише у такий спосіб могли захистити себе від невиконання або неналежного виконання зобов’язань, що складали зміст цивільно-правових угод. Щоправда, формально-юридично римляни визнавали такі поняття системи права, як справедливість і доброчесність, сформульовані Цицероном. Але ці поняття, які не є категоріями юриспруденції буржуазних держави і суспільства, якщо і діяли у Римі, то лише у відносинах між великими приватними власниками, адже додержання ними вказаних принципів у світі, де переважна більшість людей ненавиділи їх, було умовою збереження рабовласницького устрою, заснованого на приватній власності, передусім – великій.

Римська держава існувала тринадцять століть. Приватне право у процесі свого розвитку завжди підкорялося основним тенденціям політичної історії Риму. Тому, визначаючи періодизацію його розвитку як держави, слід поділити і процес створення римського приватного права на такі основні періоди:

1) архаїчний – (753-367 рр. до н. е.);

2) передкласичний – (367-27 рр. до н. е.);

3) класичний – (27 р. до н.е. – 235 р. н.е.);

4) посткласичний – (IV-V ст.);

5) юстиніанівський – (527-565 рр.).

Римське право пережило народ, який створив його. Але прийшов час, коли для розвитку нового, капіталістичного устрою воно стало конче потрібним. І його було використано для потреб новонародженої французької буржуазної держави імператором Наполеоном І Бонапартом, який створив Цивільний Кодекс, названий на його честь. Протягом двох століть аж до нашого часу римське право стає предметом вивчення вчених-правознавців. Найбільший інтерес викликає римське право класичного періоду, доби найвищого розквіту. Хронологічно він збігається з новим політичним режимом – принципатом, встановленим Октавіаном Августом. Він домігся миру в імперії та ефективного поєднання центральної влади з комунальним самоврядуванням. Це і визначило розквіт римського приватного права як класичного.

Безцінні тексти римських класичних юристів та імператорських конституцій були збережені завдяки правовій політиці Юстиніана, який здійснив кодифікацію римського права для європейської культури.