Україна й Крим: проблеми стосунків. Відсіч турецько-татарським вторгненням.

Після втрати державної незалежності кардинально змінились взаємин України з південним сусідом. Якщо київські князі підтримували з кримськими ханами добросусідські зв'язки, то литовський князь Казимир встановив союз з непримиренним ворогом Кримського ханства — Золотою Ордою й тим самим підставив під удар найближчі до Криму українські землі. До того ж, у боротьбі проти генуезців кримський хан Менглі-Гірей дедалі більше потрапляв у залежність від свого союзника — турецького султана. Саме тоді експансія Туреччини на північ тільки-но набирала сили. Завоювавши Константинополь (1453), поставивши в залежність Молдавію й Валахію, Туреччина в 1475 р. перетворила Кримське ханство на свого васала й авангард експансії на землі східних слов'ян. Та й Московське князівство підштовхувало Кримське ханство до нападів на свого політичного супротивника — Велике князівство Литовське.

Основу татарського війська становили прості скотарі та землероби, для яких обов'язковою була повинність брати участь у воєнних походах. Вони самотужки опановували військову справу, вміли чудово їздити верхи, стріляти з луків і добре переносили холод і спрагу. їхні коні були привчені знаходити собі корм не лише влітку, а й взимку під снігом. Вирушаючи у похід, кожен татарин вів ще двох-трьох коней і, пересідаючи з одного на іншого, за день міг подолати п'яти-шестиденну норму європейського вершника. Протягом століть виробилася й своєрідна тактика нападів на супротивника. На певному етапі походу татарська орда розділялася на кілька загонів, ті, в свою чергу, знову ділилися й так невеликими силами несподівано з'являлися перед селами, хуторами, містечками. Брали їх, грабували, нищили й так само несподівано, як з'явилися, зникали. Згодом в умовному місці збиралися разом і відходили до Криму. У походах брала участь різна кількість вершників. 80-тисячним військом командував сам хан, 60-тисячним — калга-султан, 40-тисячним — нуреддін-султан, 10-тисячним — туман-баша, однотисячним — мінк-баша, сотнею — юз-баша. Татарські загони були сильні своєю численністю, рухливістю й раптовістю дій.

Передусім впали під ударами татар і турків українські міста-фортеці Північного Причорномор'я — Дашів, Хаджи-бей, Тягиня та ін. Південні кордони України посунулися на північ. Перший великий напад на центральні українські землі татари вчинили 1479 р. Орда Менглі-Гірея з Чорного лісу несподіваним наскоком спустошила Брацлавщину та інші регіони Поділля й щасливо відкотилася до Криму. У 1482 р. на прохання московського князя хан захопив Київ, спалив замок і міські будівлі, взяв велику військову здобич. У полон потрапили не тільки тисячі простих киян, а й сам київський воєвода Іван Ходкевич. На знак перемоги хан відправив московському князеві частину здобичі, в тому числі золоту чашу із Софійського собору. Потім татари спустошили Житомирщину та інші землі й, обтяжені трофеями та тисячами полонених, не поспішаючи, відійшли на південь. Зупинити їх було нікому. Дрібні, розпорошені загони місцевої шляхти не могли нічого вдіяти проти в сто разів більшої сили ворога.

Першу успішну відсіч татарським вторгненням дали державні війська влітку 1489 р. Об'єднавшись із загонами подільських феодалів, військо сина польського короля Казимира Ольбрехта перехопило татарський загін під Куперштином (нині с. Копестирин на Вінниччині) й повністю знищило його. В битві загинуло 16 тисяч татар. Така доля спіткала й другий 10-тисячний татарський підрозділ. Але цим справа не закінчилася. Взимку того самого року королівські корогви й надвірні загони волинських та подільських панів розгромили третю експедицію татарських ханів чисельністю 9 тисяч вояків. 1489 р. став роком трауру в Кримському ханстві.

Проте це був тимчасовий успіх об'єднаних сил польського й українського воїнств. Після закінчення трирічного перемир'я між Туреччиною і Польщею навесні 1497 р. 60-тисячне турецьке військо стало під Білгородом. Під його прикриттям татарські загони вдерлися на Київщину й взяли великий ясир в Олевській і Мозирській волостях. У травні татари знову пограбували Київщину. Правда, частину полонених в них відбили слуцький і Острозький князі. Наступного року те саме сталося з іншими українськими та польськими землями. У травні 1498 р. загони татар і турків, руйнуючи на своєму шляху села й містечка, пронеслися Поділлям, Галичиною і спустошили польські землі аж до Вісли. Взявши 100-ти-сячний ясир у Польщі та Україні, вкривши землю тисячами трупів, нападники відійшли. В липні татари безперешкодно пограбували те саме Поділля, а також Волинь і Чернігівщину. Турки й татари почували себе переможцями в стані переможених.

На створення в липні 1498 р. антитурецької коаліції у складі Польщі, Литви, Угорщини й Волощини турецький султан і кримський хан відповіли ударом небувалої сили. Восени 1498 р. 70-ти-сячна турецька армія повністю сплюндрувала українські галицькі землі. І тільки тривалі хурделиці та морози зупинили подальше просування нападників на північ. 40 тисяч нападників і вся захоплена ними худоба померзли на дорогах і в полях. Зате влітку 1499 р. татарські війська стерли з лиця землі не тільки села й невеликі містечка, а й такі міста, як Володимир, Берестя, Белз, Красин, Люблін та ін. У вересні того ж року нечуваних руйнувань зазнали Київщина, Чернігівщина та білоруські уділи Великого князівства Литовського. Виявившись безсилим зупинити татарську агресію, великий князь литовський вирішив відкупитися від Кримського ханства. Він дозволив ханові збирати по три гроші з чоловіка на волинських, подільських і київських землях. Кримський хан став вважати ці регіони напіввласними володіннями. Такі поступки тільки підігріли апетити нападників, і на початку XVI ст. загони кримчан неодноразово досягали Слуцька, Несвіжа, загрожували столиці князівства Вільно, руйнували Ярослав, Белз та інші польські міста. Дещо послабилася агресія Кримського ханства після рішення польського сейму в Петрикові 1511 р. про введення на Поділля 5-тисячного найманого війська й сплату ханові щорічних "упоминків" у розмірі 15 тисяч золотих. Наймане військо й загони українських магнатів М. Каменецького, К. Острозького, О. Чарторийського та інших завдали поразок татарським загонам під Вишневцем.

Це змусило кримського хана підписати з урядами Польщі й Литви мир, за яким обидві держави мали платити Кримському ханству щорічні "упоминки". Однак чи то "упоминки" надходили до ханської казни нерегулярно, чи з інших причин, але кримський хан навесні 1514 р. знову відновив напади як на українські, так і на польські та литовські землі. Окремі перемоги над татарами мужніх воєначальників Я. Творовського з Бучача — у Теребовлі в 1515 р., С. Лянцкоронського, М. Каменецького — на Поділлі та Вишневенького — під Вишневцем у 1516 р., В. Шемячича а Київщини — на р. Сулі в 1517 р., К. Острозького — на Волині та О. Дашкевича — під Черкасами в 1518 р. були тільки яскравими спалахами героїки й військової вправності українців і поляків на фоні приреченості України. Без добре організованої системи оборонних споруд і регулярної армії Україна не могла впоратися з татарами. Ні Литва, ні Польща не могли дати їй ні того, ні іншого. Вони тільки зв'язували підспудні могутні сили українського народу.

Весь тягар оборони краю ліг на плечі українського люду. Україна поступово перетворювалася на військовий табір. Хлібороб і ремісник одночасно ставали воїнами. Поряд з мирними знаряддями праці завжди напоготові стояла зброя. Серед пишних ланів зводилися невеликі фортеці, навколо яких гуртувалися мирні трударі. Кожний магнат мусив тримати в себе надвірні війська, щоб захистити себе й своїх селян від нападників. І це дало результати. У1527 р. військові загони Вишневецьких, О. Дашкевича, К. Острозького, А. Немирича, Ю. Радзівілла, Ф. Сангушкевича та Ю. Семеновича наздогнали між Каневом і Черкасами переобтяжене здобиччю 25-тисячне татарське військо, що поверталося з Польщі. Із запеклої битви українські воїни вийшли переможцями, визволивши 40 тис. полонених. У 1532 р. черкаський староста О. Дашкевич відстояв Черкаський замок у татар. У 40—50-х роках жителям Волині, Поділля, Київщини й Чернігівщини неодноразово доводилося братися за зброю, щоб захиститися від ворогів. Напади Кримського ханства на Україну не припинялися і в першій половині XVII ст. Тільки у 1616 р. його війська знищили 200 подільських сіл і міст, а кожен татарин привів із собою до Криму по сім і більше невільників. Відкуповуючись від татар грошима й українським людом, Річ Посполита так і не наважилася вступити у вирішальне протиборство із султанською Туреччиною, наймогутнішою державою Середньовіччя. Такі тяжкі умови позначилися на розвиткові України.