Quot;Велике княжіння Руське" (1430—1435). Реставрація удільного устрою та його остаточна ліквідація (1440—1471).
Смерть Вітовта в 1430 р. пробудила у православних сил литовського і руського населення сподівання на зміни до кращого. Вони пов'язувалися насамперед з обранням нового князя литовського. Всупереч положенням Городельської унії литовські та руські феодали без згоди польського короля обрали великим князем литовським Свидригайла (1430—1432). Новий князь одразу взяв курс на державну незалежність Литви, а з нею й руських земель в її складі. Його апарат перестав підкорятися розпорядженням польського короля, почалася заміна польських гарнізонів литовськими. На ці заходи литовської адміністрації та вимогу Свидригайла повернути Литві захоплене поляками Поділля Польща відповіла воєнними діями. У листопаді 1430 р. її війська захопили кілька подільських замків. У відповідь прихильники Свидригайла з місцевої знаті оволоділи Збаражем, Кремінцем та іншими містами. Виступи подільської й волинської людності проти польських властей набирали дедалі ширшого розмаху. Для їх придушення Ягайло влітку 1431 р. повів на руські землі сильне польсько-шляхетське військо. Ламаючи опір місцевих жителів, військо просувалося вглиб Волині. Захист українських земель очолили князь Федір Несвізький, Богдан Рогатинський та інші феодали. Міщани Луцька під проводом мужнього воєводи Юрші відстояли замок і шкодили полякам в його околицях. Староста Іван Преслужич перетворив Олеський замок на неприступний форпост визвольних сил на Волині. Тут розбилась наступальна міць польського війська. Повстанці мали успіх і в Галичині. Головною запорукою успіху визвольних змагань на руських землях влітку 1431 р. стала єдність дій патріотично налаштованих кіл руського й литовського суспільств. Перед ними відкривалася реальна перспектива здобуття незалежності для двох держав.
Однак орієнтація Свидригайла переважно на руську знать викликала занепокоєння й протест литовських феодалів. Не бажаючи миритися з реальною перспективою втрати руських земель, литовські князі й бояри організували змову, скинули Свидригайла і проголосили великим князем литовським Сигізмунда Кейстутовича (1432—1440). Сигізмунд відновив унію між Литвою та Польщею 1401 р., повернув Польщі Західне Поділля й прикордонні міста Олеськ, Ратне, Лопатин та ін. Литва визнала зверхність Польщі. Руські землі ж відділились і від Польщі, і від Литви і пішли самостійним шляхом розвитку. Цей період дістав в історії назву "Велике княжіння Руське".
До Східного Поділля, Волині, Київщини й Сіверщини приєдналися Смоленщина, Вітебщина й Полоцька земля. Почалася розбудова держави. На місцях виганяли ставлеників польського короля і прибічників великого князя литовського, владу щодалі повніше перебирала до рук руська аристократія. Краківський біскуп з цього приводу писав кардиналові, що Свидригайло в усьому слухається "руських схизматів" і роздав їм найважливіші замки й уряди. Значні успіхи мала руська знать на Поділлі та Волині, де на чолі визвольних сил став брацлавський намісник несвізь-кий і луцький Ніс. Свидригайло спільно з німецькими рицарями почав воєнні дії проти Литви. "Велике княжіння Руське" поступово брало гору над метрополією.
Щоб позбавити Свидригайла підтримки національної знаті" Ягайло в 1432 р. видав привілей, яким зрівнював у майнових і особистих правах тих "руських" бояр, що перейшли на бік Сигізмунда, з литовськими боярами-католиками. Іншим привілеєм луцькі феодали зрівнювалися в правах з польською шляхтою. Якщо ці привілеї якоюсь мірою влаштовували руських бояр, то князів аж ніяк, і вони продовжували боротьбу до переможного кінця, в травня 1434 р. Сигізмунд оприлюднив новий документ, який значно розширював права й привілеї литовських і руських феодалів. Привілеї 1432 р. поширювалися й на князів. Великий князь зобов'язувався нікого з феодалів не карати без суду, тобто впроваджував елементи правової держави. Після введення цього привілею руські феодали почали переходити на бік Сигізмунда спочатку поодинці, а потім і групами. Такі переходи активізували жорстокі розправи Свидригайла з незадоволеними, а також його намагання укласти церковну унію й союз з німецькими рицарями.
Ослаблення патріотичних сил незабаром далося взнаки. У вересні 1435 р. під Вількомиром відбулась вирішальна битва між руськими військами князя Свидригайла в союзі з рицарями Лівонського ордену та польсько-литовськими військами Сигізмунда. Руські загони очолював герой гуситських воєн, близький до Яна Жижки князь Сигізмунд Корибутович. У жорстокій січі руське воїнство та його союзники зазнали нищівної поразки. Тільки князів у ній загинуло 13, у тому числі й їхній проводир, 42 потрапило в полон, а сам Свидригайло із загоном "в ЗО муж" утік. Незабаром після цього від князівства Руського відколовся Смоленськ, наступного року Полоцьк і Вітебськ. Ослаблені руські землі залишилися віч-на-віч з двома могутніми, вороже налаштованими державами. Свидригайло відмовився від подальшої боротьби, зрікся титула великого князя "Великого княжіння Руського" й від'їхав на Волинь. Його приклад наслідувала більшість брацлавських, київських і сіверських можновладців.
Патріотична меншість руських князів не поступилася національною ідеєю й продовжила боротьбу за незалежність України. Волинські князі Іван і Олександр Чарторийські організували змову руських патріотів і в 1440 р. вбили Сигізмунда. Одразу ж на білоруських, російських і українських землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набрали такого загрозливого характеру, що новообраний великий князь литовський Казимир IV (1440—1492) мусив визнати відновлення Київського й Волинського князівств. Київським князем став син усунутого Вітовтом Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр, 1440—1455), волинським — Свидригайло (1440—1452). Десятирічна визвольна боротьба руських князів і бояр завершилася перемогою. Руські землі в черговий раз відновили свою національну автономну державність.
В існуванні удільного князівства чітко визначилися протилежні тенденції. Перша — прагнення руських князів здобути повну державну незалежність. І друга — намагання литовських правителів ліквідувати руське автономне утворення. Все залежало від сили й єдності як руської громади, так і польсько-литовської унії, яка поступово почала відроджуватися. Після загибелі польського короля Владислава Ш у битві з турками польська шляхта В 1445 р. обрала своїм королем литовського князя Казимира IV. Невпинна боротьба руських князів змусила короля в 1447 р. видати новий привілей, який поширював шляхетські вольності й привілеї на шляхту усіх земель Великого князівства Литовського. Волинь і Східне Поділля закріплювалися за Литвою. Влада Великого князівства Литовського над українськими землями посилилась.
Утворилася коаліція литовських магнатів на чолі з Казимиром IV, яка виступала за негайну ліквідацію автономії руських князівств. Скориставшись зі смерті Свидригайла, великий князь Литовський зайняв волинські міста й в 1462 р. ліквідував Волинське князівство. Краєм став управляти литовський намісник. Князі й бояри Звягеля, частини Мозирщини та Брацлавщини відмовилися підкоритися владі намісника і перейшли під протекцію київського князя. Те саме зробила руська знать й інших порубіжних з Київським князівством волинських і подільських земель. Київське князівство знову перетворювалося на консолідаційний центр руського народу. Князь Олелько Володимирович продовжував батьків курс на зближення з місцевим боярством і найповніше задоволення його інтересів. Він широко закріплював за боярами вотчини, вивів їх з-під юрисдикції великокнязівських чиновників, дав низку привілеїв київським міщанам. Його син Семен Олелькович (Олександрович, 1466—1470) активно підтримував опозиційне польському королеві магнатське угруповання і вважався реальним претендентом на великокнязівський стіл. У своїх діях київський князь використав автономістські прагнення південно-західних улусів Золотої Орди й створення в 1449 р. незалежного дружнього Кримського ханства. Влада київського Князя поширилась на південні й південно-західні руські землі. У 50-х рр. XV ст. Київське князівство займало величезну територію від гирла Дністра й до Північної Київщини. Південний його кордон простягався північніше від Очакова до гирла Дніпра, дніпровської фортеці Тамань і далі річками Овеча Вода, Самара, Тиха Сосна й до Сіверського Дінця.
Визрівав тісний союз Кримського ханства й руських земель, що було явно небажаним як для Литви, так і для Польщі. Київське князівство перетворювалося на загальноруську державу з тенденцією до самостійності. Литва й Польща з цим не могли миритися. Тому після смерті Семена Олельковича в 1470 р. литовські правителі відмовилися задовольнити прохання киян визнати князем Михайла, брата померлого, й прислали до Києва воєводу Мартина Гаштовта. Це означало повну ліквідацію Київського князівства й зведення його до стану звичайної литовської провінції, з чим не збиралась миритися київська знать, яка двічі не пускала Гаштовта в Київ, і тільки на третій раз воєвода в 1471 р. силоміць захопив місто. Ліквідацію Київського князівства руська громадськість розцінила як приниження національної гідності, відсторонення від влади місцевої знаті й ще довго бідкалася за тими часами, коли Литва через свою бідність платила Києву данину березовими віниками.
| Запровадження воєводського адміністративного устрою.
Встановлення іноземного панування супроводжувалося зміною адміністративно-управлінської системи. Правда, спочатку власті мусили зважати на давньоруські адміністративні традиції. В Галичині навіть дозволили тимчасово карбувати власну монету. Однак у 1414 р. монетний двір у Львові був закритий. Ліквідовувалися й інші елементи національного адміністративного устрою. Замість колишнього Галицько-Волинського князівства в 1434 р. утворено Руське воєводство із центром у Львові, до якого входило п'ять земель (округ) — Львівська, Перемишльська, Галицька, Сяноцька та Холмська. Землі, в свою чергу, поділялися на повіти, які в основному збігалися з межами колишніх удільних князівств і волостей.
З проникненням Польщі вглиб руських земель воєводський устрій поширюється на нові території. Протягом 1434—1447 рр. остаточно утворилося Подільське воєводство з центром у Кам'янці. Спочатку воно складалося із семи, а з 1565 р. — з трьох повітів — Кам'янецького, Летичівського й Червоногородського. Воєводство займало частину західної території сучасної Вінницької області, південну частину Хмельницької та Тернопільської областей. У 1462 р. уряд створив Белзьке воєводство із центром у Белзі, до якого входили Бузький, Белзький, Городельський та інші повіти. Після Люблінської унії 1569 р. з'явилося Волинське воєводство з центром у Луцьку. В різний час воно займало межиріччя Стирі та її правої притоки Слопівки, північні частини сучасних Тернопільської, Хмельницької, південно-західну частину Житомирської, а також території Волинської (без її північно-західних і північних районів) та Рівненської (без північно-східних і північних районів) областей. Приблизно в цей самий час на Східному Поділлі виникло Брацлавське воєводство з центром у Брацлаві. Воно розташовувалося на території сучасних Вінницької й частини Хмельницької областей. Після ліквідації удільного устрою створено Київське воєводство, куди увійшли Київський, Житомирський, Овруцький, Черкаський, Канівський та інші повіти. Тільки на
Чернігово-Сіверщині ще залишалися старі адміністративно-територіальні одиниці.
Із запровадженням нової адміністративно-територіальної системи змінювався й управлінський апарат. Воєводства очолювали воєводи й старости, які зосереджували в своїх руках всю повноту влади. За статусом вони небагато чим поступалися удільним князям. Нижчу ланку управлінського апарату становили хорунжі, городничі, мостівничі та підстарости. Хорунжі командували збірним військом своїх повітів, яке разом з корогвами магнатів виступало на війну. Городничі відповідали за будівництво й ремонт замків, а мостівничі — мостів. Підстарости були найближчими помічниками воєвод і старост у судових справах.
Господарство й населення.
У XIV ст. на підвладних Польщі руських землях почала складатися фільваркова система господарювання, яка базувалася на експлуатації залежної робочої сили, її існування передбачало неминучий розвиток панщини. У 20-х рр. XIV ст. селянин Сяноцької землі мав відробити на пана 14 днів протягом року. З Галичини панщина почала поширюватися й на інші руські землі. Жадоба до збагачення не знала меж і була притаманна як польським, так і литовським панам. Працювати на пана змушували челядь, даннів, тяглих людей. Вони й становили категорію залежних селян. Якщо на початку XV ст. селяни великокнязівських чи королівських маєтностей могли вільно переходити з місця на місце, давши господареві відступне натурою чи грошима, то з розвитком фільваркового господарства вони поступово втрачають це право. У 1435 р. галицька шляхта прийняла ухвалу, за якою селянин міг піти від пана тільки на Різдво, попередньо заплативши копу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса тощо. Привілей 1447 р. прив'язував селянина ще не до наділів, а до феодальних володінь, тим самим залишаючи хлібороба напіввільною людиною.
Більшість селян вважалися особисто вільними людьми, хоч у податному відношенні підпорядковувалися державі. Волосні старости розподіляли податки на сільські общини, а ті, в свою чергу, на окремі дворища. Вільні селяни Волині та Київщини в першій половині XV ст. давали з одного лану по одному-двоє відер меду, по колоді (бл. 810 л) вівса або жита та 20—30 грошів. У другій половині XV ст. вони мусили платити з лану вже по 20—50 грошів, давати більшу кількість натуральних податей. В одних регіонах переважала грошова, в інших — натуральна рента.
На погіршення матеріального становища люди відповідали по-різному. Вони писали скарги польському королеві й литовському князеві на дії панів, просили від них захисту й допомоги. У більшості випадків скарги залишалися без відповіді. Ефективнішою формою боротьби селянства за свої права були втечі. Незважаючи на різні заборони й перешкоди, частина селян відходила в міста або на південь Брацлавщини, Київщини, Лівобережної України та в Карпати. В окремих випадках селяни вдавалися до збройного опору.
Одним з перших антифеодальних виступів цього періоду було повстання селян Ужанського комітату (повіту) на Закарпатті в 1820—1321 рр. під проводом Петруні. Одночасно воно мало й визвольний характер, оскільки спрямовувалося переважно проти угорських феодалів. Великі виступи селян проти панства відбувалися в Галичині в 1349—1852 рр. під час польсько-угорської інтервенції, а також у 1876—1378 рр. — проти панування угорських панів. Найвідоміше в XV ст. селянське повстання — на Покутті під проводом Мухи. В ньому взяли участь жителі Галичини, Північної Буковини та Молдавії. У 1490—1492 рр. повстанці оволоділи Снятином, деякими іншими містами, багатьма селами й загрожували Галичу. Однак встояти перед регулярним військом мирні трударі не могли, зазнали кількох поразок у відкритих боях і були розігнані, а частина з них відійшли в гори та в Молдавію.
Найпомітнішим явищем міського життя XIV ст. стало надання містам магдебурзького права. За ним міста виводилися з-під юрисдикції князівських чи королівських намісників і діставали право на самоврядування. На чолі міста ставав призначений урядом війт, який очолював магістрат. В окремих випадках цей магістр міг складатися з двох колегій — лави (суд у кримінальних справах) і ради (управлінський орган і суд у цивільних справах). Частина натуральних податків замінялася справлянням грошей з ремесел і торгівлі. Магдебурзьке право дістали Львів (1356), Кам'янець (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) та інші міста. В окремих випадках його отримували й приватновласницькі міста. Магдебурзьке право сприяло розвитку промисловості та торгівлі.
Основу міського населення складало руське. Але з другої половини XIV ст. збільшується чисельність іноземних колоністів. Причому в містах осідали переважно багаті чужоземні бюргери, відтісняючи на задній план національне бюргерство. Особливо це відчувалося у Львові, Володимирі та інших галицько-волинських містах. Поряд з ними існували колонії поляків, вірменів, татар, євреїв, сарацинів.
Поступово позбавляючись сільських рис, міста дедалі більше перетворювалися в центри ремесла й торгівлі. У них працювали кравці, кушніри, шевці, чоботарі, ковалі, зброярі та інші майстри. Продукція призначалася не безпосередньому замовникові, а на внутрішній та зовнішній ринки. Професійний поділ уже був досить значним. У Львові, наприклад, наприкінці XIV — на початку XV ст. налічувалося не менше 36 ремісничих спеціальностей. Для захисту власних інтересів і встановлення монополії на виробництво товарів десь у XIV ст. створюються цехи. Найдавніші відомості про них датовані 80-ми роками XIV ст. (Львів та Перемишиль). Кількість цехів збільшувалася, й вони поступово з'являлися в інших містах. Поряд з ремеслами розвивалися також промисли й торгівля.
Як і в інших країнах в цей період, внутрішня і зовнішня торгівля зазнавала великих утисків. Польща і Литва вкривалися великою кількістю внутрішніх і прикордонних митниць. Королі польські та великі князі литовські стягували мито з кожного товару. Те ж робили й окремі феодали під час переїзду купців через їхні володіння. Часто держава віддавала мито на відкуп. У такому разі відкупники не знали меж здирствам. Крім того, окремі міста, корпорації (купецькі, ремісничі) й феодали мали спеціальні торговельні привілеї. Все це перешкоджало вільному розвиткові торгівлі, послаблювало зв'язки як між окремими руськими землями, так і між сусідніми державами.
Література
Грабовецький В. Повстання під проводом Мухи. — Л., 1979. Грамоти XIV ст. — К., 1974.
Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1993. — Т. 4.
Густинская летопись // Полное собрание русских летописей. — СПб., 1848. — Т. 2.
Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV— XVIII ст.) // ЗНТШ. — 1991. — Т. 222.
Дашкевич Я. Ясир з України (XVI — I пол. XVII ст.) як істори-ко-демографічна проблема // Український археографічний щорічник. — К., 1993. — Вип. 3.
Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в XV—XVIII ст. — К„ 1993.
Крип'якевич /. Львівська Русь в І половині XVI ст.: Дослідження і матеріали. — Л., 1994.
Летописи белорусско-литовские // ПСРЛ. — М., 1980. — Т. 35.
Українські грамоти XV ст. — К., 1965.
Українська література XIV—XVI ст. — К., 1988.
Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — К., 1993.
|
| Розділ 6 УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. НАРОДНА БОРОТЬБА ПРОТИ ПОЛЬСЬКО-ШЛЯХЕТСЬКОГО ПОНЕВОЛЕННЯ.
Спроби національної аристократії відновити Українську державу.
Україна втратила державність, але прагнення народу до державного самовизначення не зникло. Форми боротьби залишились ті самі, однак орієнтація на зовнішні сили змінилася. Переконавшись у нездатності Литви задовольнити вільнолюбні прагнення українців і власні претензії, феодальна верхівка почала дедалі частіше звертати погляд на православну Московщину. На кінець XVI ст. Московське князівство завершило об'єднання навколишніх земель і перетворилося на Московську централізовану державу з тенденцією до всебічного територіального розширення. Розглядаючи білоруські та українські землі як вотчину предків московського князя, Іван III заявив литовському князеві Казимиру: "Наші міста, і волості, і землі, і води король за собою тримає". Тим самим на всю Європу була продемонстрована експансіоністська політика московського уряду. Територіальні претензії московських правителів виявилися й у привласненні титулу князів "усієї Русі". В експансіоністській Московщині частина української знаті сподівалася знайти захист від наступу литовських властей, зміцнити свої позиції й відновити державність.
На усунення від влади українські феодали відповіли організацією змови. Брат останнього київського князя Михайло Олелькович мав намір скинути Казимира з престолу й оволодіти великокнязівським столом. У разі невдачі змовники передбачали
"відсісти" від Литви й приєднати до Московського князівства "руські" землі вздовж р. Березини. Але задум не здійснився. У 1481 р. змову було викрито, керівників — Михайла Олельковича та Івана Гольшанського — схоплено й страчено в Києві, Федір Бєльський втік до Москви, де був з пошаною прийнятий московським князем, а його приклад наслідували й інші аристократи.
Дії українських князів загострили й без того напружені стосунки між Литвою і Московією. Після смерті Казимира у 1492 р. і обрання одного його сина — Олександра — великим князем литовським, а іншого — Яна Ольбрехта — польським королем московські війська почали наступати на прикордонні смоленські й чернігово-сіверські землі. Такий же похід вони зробили й в 1493— 1494 рр. У ході воєнних дій на бік московського князя перейшли нащадки давніх чернігово-сіверських князів Новосельських, Одоєвських, Воротинських, Білевських та ін. За мирним трактатом 1494 р. Литва мусила визнати їхні землі складовою частиною московського князівства. Литовський князь одружився з дочкою Івана III Оленою. Однак стосунки між тестем і зятем не налагодилися. Московський князь і надалі претендував на інші "руські" землі, мотивуючи свої дії необхідністю захисту українців і білорусів від релігійних переслідувань і насаджування католицизму серед православних. У 1600 р. до Москви відійшли нащадки московських втікачів у Литву князі Семен Можайський, Василь Шемячич та інші, яким належали великі міста Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський та багато волостей. Вся Чернігово-Сіверщина опинилася під владою московського князя. Територіальні надбання Московщина закріпила військовою силою, завдавши серйозної поразки литовським військам під Дорогобужем. За умовами перемир'я 1503 р. Литва визнавала за Московією всю Чернігово-Сіверщину з 19 містами й всіма волостями. Московити майже вийшли до Дніпра й давнього Києва, однак цим не задовольнилися і в 1507 р. почали війну проти Великого князівства Литовського за нові руські землі.
З початком воєнних дій активізувався визвольний рух української знаті, його очолив князь Михайло Глинський. Походячи з аристократичної родини українізованих татарських ханів, він здобув ґрунтовну освіту в університетах Західної Європи, служив при дворах правителів кількох держав, воював у Голландії, Італії,
Іспанії. На початку XVI ст. повернувся в Литву й швидко став одним з найвпливовіших людей при дворі князя Олександра. Використовуючи це становище, Глинський значно розширив свої маєтки, домігся для одного брата місця київського воєводи, для іншого — намісника Берестейщини. Але новому литовському князеві Сигізмундові І Старому (1606—1548) стало відомо про наміри Глинського відновити незалежне Київське князівство. Глинського було усунуто з посади маршалка, відібрано значну частину земельних володінь і заподіяно великих матеріальних збитків його родичам.
Глинський у 1508 р. від'їхав до своїх турівських володінь, встановив зв'язки з московським князем та кримським ханом і домовився з ними про спільну боротьбу проти Литви. Щоб підняти народ на повстання, прибічники князя поширювали чутки про неминуче покатоличення всіх православних і фізичне знищення непокірних. Навесні Глинський розправився зі своїм особистим ворогом — троцьким воєводою Яном Заберезинським, заволодів кількома населеними пунктами, в тому числі містами Турів і Мо-зир. Успішно діяли його війська у Копильському та Слуцькому повітах. Глинський мав намір, одружившись із вдовою князя Семена Михайловича Анастасією, законно претендувати на Київ, яким до того володіли князі Слуцькі. На українських землях активно діяв Василь Глинський, який закликав київських бояр підтримати брата в намаганнях відібрати велике князівство з рук Литви й відновити Київську державу. Чимало місцевої знаті підтримало князя, присягнуло йому на вірність. Фактично вся Київщина стала на бік Глинського. Складніше проходило повстання в інших місцевостях. Діючи на Житомирщині, невеликі повстанські загони так і не змогли оволодіти ні Житомиром, ні Овручем, зайнятими урядовими гарнізонами. Акція Глинського не знайшла підтримки й на Волині. Українські князі й бояри вже адаптувалися в системі Великого князівства Литовського, завоювали певні позиції й не збиралися ними ризикувати заради ідеї незалежної Київської держави на чолі з Глинським. Найвпливовіші з них самі претендували на благодатні київські землі й не хотіли ні з ким ділитися ними.
Глинський не одержав належної допомоги іззовні: кримський хан обмежився обіцянками, а московський князь прислав Глинському нечисленний загін воїнів, який взяв участь у воєнних діях повстанців на території Білої Русі. У квітні 1608 р. польсько-литовські війська почали наступати на зайняті повстанцями райони. Під їхнім тиском Глинський мусив зняти облогу Менська й відступити до Борисова, Друцька й далі за Дніпро під захист московських військ. У липні 1508 р. повстання української знаті на чолі з Глинським було придушено. Так закінчилася остання спроба української аристократії силою завоювати Україні державну незалежність, а собі місце в її уряді. Надалі вона обстоювала вже лише власні інтереси в складі Литви й Польщі.
До слідства у справі повстання власті притягнули таких відомих у Великому князівстві осіб, як новгородський воєвода Ольбрехт Гаштовт, великокнязівський конюший Мартин Хребтович, маршалок Олександр Ходкевич та ін. Це свідчить про те, що ідеї Глинського про утворення Київської держави поділяла й частина знаті з найближчого оточення князя. Сам Глинський з деякими найближчими прихильниками від'їхав до Москви, де був радо прийнятий князем Василем Івановичем і брав активну участь у політичному житті Московського князівства.
|
Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...
|
Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...
|
ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ МЕХАНИКА Статика является частью теоретической механики, изучающей условия, при которых тело находится под действием заданной системы сил...
|
Теория усилителей. Схема Основная масса современных аналоговых и аналого-цифровых электронных устройств выполняется на специализированных микросхемах...
|
Плейотропное действие генов. Примеры. Плейотропное действие генов - это зависимость нескольких признаков от одного гена, то есть множественное действие одного гена...
Методика обучения письму и письменной речи на иностранном языке в средней школе. Различают письмо и письменную речь.
Письмо – объект овладения графической и орфографической системами иностранного языка для фиксации языкового и речевого материала...
Классификация холодных блюд и закусок. Урок №2 Тема: Холодные блюда и закуски. Значение холодных блюд и закусок. Классификация холодных блюд и закусок. Кулинарная обработка продуктов...
|
Меры безопасности при обращении с оружием и боеприпасами 64. Получение (сдача) оружия и боеприпасов для проведения стрельб осуществляется в установленном порядке[1].
65. Безопасность при проведении стрельб обеспечивается...
Весы настольные циферблатные Весы настольные циферблатные РН-10Ц13 (рис.3.1) выпускаются с наибольшими пределами взвешивания 2...
Хронометражно-табличная методика определения суточного расхода энергии студента Цель: познакомиться с хронометражно-табличным методом определения суточного расхода энергии...
|
|
