КУЛАЧНІ БОЇ ТА БОРОТЬБА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

 

Учитель і суспільство
1. Професія	(лат. professio — офіційно зазначене занят­тя) — вид трудової діяльності, що вимагає певних знань та трудових навичок і є джере­лом існування, життєдіяльності.
2. Спеціальність	— необхідна для суспільства обмежена га­лузь застосування фізичних і духовних сил людини, що дає їй можливість отримати не­обхідні засоби для життя; комплекс набу­тих людиною знань і практичних навичок для заняття певним видом діяльності.
3. Педагогічна майстерність	— досконале творче виконання учителем-вихователем професійних функцій на рівні мистецтва, результатом чого є створення оп­тимальних соціально-психологічних умов для становлення особистості вихованця, за­безпечення високого рівня інтелектуально­го і морально-духовного розвитку.

Словник педагогічних термінів

 

4. Педагогічна техніка	(гр. technike — вправний, досвідчений) — сукупність раціональних засобів та особли­востей поведінки учителя-вихователя, спря­мованих на ефективну реалізацію обраних ним методів і прийомів навчально-виховної роботи з окремим учнем чи всім класним колективом відповідно до поставленої мети вихователя і конкретних об'єктивних тасуб'єктивних передумов (вміння в галузі культури мовлення; володіння своїм тілом, мімікою, пантомімою, жестами; вміння одя­гатися, слідкувати за своєю зовнішністю; дотримання темпу і ритму роботи; вміння спілкуватися; володіння психотехнікою).
5. Психотехніка	— напрям у психології, що розробляє питан­ня застосування знань про психічну діяль­ність людини у процесі розв'язання прак­тичних завдань виховання особистості лю­дини.
6. Професіо-грама	— опис вимог, соціально-психологічних і фі­зичних особистісних якостей, які висуває певна професія.
Предмет і завдання педагогіки
1. Педагогіка	(гр. paisec — діти; aho — веду) — наука про навчання, освіту і виховання людей відповід­но до потреб соціально-економічного роз­витку суспільства.
2. Виховання	— цілеспрямований і організований процес формування особистості.
3. Навчання	— двосторонній процес діяльності учителя й учнів, спрямований на оволодіння знання­ми, уміннями і навичками, інтелектуальний розвиток особистості, формування науково-

Словник педагогічних термінів

 

	госвітогляду, оволодіння методами пізна­вальної діяльності.
4. Освіта	— сукупність знань, умінь і навичок, набу­тих у навчальних закладах або шляхом са­моосвіти, а також сам процес оволодіння знаннями.
5. Народна педагогіка	— галузь емпіричних педагогічних знань і народного досвіду, які відображають погля­ди на систему, напрями, форми, засоби вихо­вання і навчання підростаючого покоління.
6. Етпопеда-гогіка	(гр. ethnos — плем'я, народ) — наука, що вивчає особливості розвитку і становлення народної педагогіки.
7. Сурдопеда­гогіка	(лат. surdus — глухий + педагогіка) — га­лузь педагогіки (зокрема дефектології), що займається проблемами розвитку, навчання і виховання дітей з вадами слуху.
8. Тифлопеда­гогіка	(гр. typhlos — сліпий + педагогіка) — га­лузь педагогіки (зокрема дефектології) про особливості виховання і навчання дітей з вадами зору.
9. Олігофрено-педагогіка	(гр. oligos — малий + phren — розум + пе­дагогіка) — галузь педагогічної науки, яка займається вихованням і навчанням розу­мово відсталих дітей.
10. Логопедія	(гр. logos — слово + paideia — виховання, навчання) — наука, яка вивчає порушення мови і займається корекцією мовних де­фектів.
11. Педологія	(гр. pais — дитина + logos — вчення) — на­ука про дитину, особливості її анатомо-фізіо-логічного, психічного і соціального розвитку.

Словник педагогічних термінів

 

12. Функції педагогіки	(лат. functio — виконання, завершення) — чітко окреслені напрями і види діяльності, пов'язані з завданнями всебічного гармо­нійного розвитку особистості.
13. Методи дослідження	(гр. methodos — шлях, спосіб) — прийоми, способи та процедури емпіричного і теоре­тичного пізнання явищ і процесів педаго­гічної дійсності.
Розвиток і формування особистості
1. Людина	— біологічна істота типу homo sapiens (лю­дина мисляча) яка характеризується фі-зіолого-біологічними ознаками: прямою хо­дою, розвиненими черепною коробкою, перед­німи кінцівками та ін.
2. Особистість	— соціально-психологічне поняття; людина, яка характеризується з соціально-психоло­гічного погляду у першу чергу рівнем роз­витку психіки, здатністю до засвоєння со­ціального досвіду, можливістю спілкувати­ся з іншими людьми.
3. Індивіду­альність	— людина, особистість, яка вирізняється су­купністю рис, якостей, своєрідністю психіки, поведінки і діяльності, що підкреслюють її самобутність, неповторність.
4. Розвиток	— специфічний процес змін, результатом якого є виникнення якісно нового, поступаль­ний процес сходження від нижчого до ви­щого, від простого до складного, накопичен­ня кількісних змін і перехід їх в якісні.
5. Види розвитку людини	біологічний (фізичний), психічний, соці­альний.

Словник педагогічних термінів

 

6. Формування	(лат. formo — утворюю) — становлення лю­дини як особистості, яке відбувається в ре­зультаті розвитку та виховання і має певні ознаки завершеності.
7. Спадковість	— здатність біологічних організмів переда­вати своєму потомству певні задатки.
8. Задатки	— деякі генетично детерміновані анатомо­фізіологічні особливості мозку і нервової системи, які є індивідуально-природною пе­редумовою процесу розвитку і формування особистості.
9. Ген	(гр. genos — рід, походження, спадковий) — елементарна одиниця спадковості, носій за­датків.
10. Успадкування біологічне	— процес отримання наступними поколін­нями від біологічних батьків через генно-хромосомну структуру певних задатків.
11. Акселерація	(лат. acceleratio — прискорення) — приско­рення фізичного розвитку дітей, зокрема зро­сту, ваги, статевого дозрівання.
12. Ретардація	(лат. retradatio — затримка, уповільнення) — відставання дітей у розвитку.
13. Клонування	(гр. klon — паросток, пагін) — метод виро­щування біологічних організмів зоднієї клітини із застосуванням клітинної куль­тури.
14. Рушійна сила розвитку	— результат протиріч між біологічними, фі­зичними і психічними потребами та наяв­ним рівнем фізичного, психічного і соціаль­ного розвитку особистості.

С ловник педагогічних термінів

 

Мета і завдання виховання
1. Мета виховання	— ідеальне передбачення кінцевих резуль­татів виховання.
2. Завдання виховання	— забезпечення всебічного гармонійного роз­витку особистості.
3. Всебічне виховання	— виховання, яке передбачає формування в особистості певних якостей щодо вимог ро­зумового, морального, трудового, фізичного й естетичного виховання.
4. Гармонійне виховання	передбачає, щоб якості щодо вимог складо­вих виховання (розумового, морального, тру­дового, фізичного, естетичного) доповнювали одна одну, взаємно збагачувалися.
5. Національне виховання	— історично зумовлена і створена самим народом система виховних ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв, які спрямовані на доцільну організацію діяльності членів суспільства, у процесі якої відбувається про­цес оволодіння морально-духовними цінно­стями народу, забезпечується єднання і спад­коємність поколінь, соборність народу.
6. Комплексний підхід до виховання	— підхід до виховання, що передбачає єдність мети, завдань і засобів її досягнення шляхом діяльності різних соціальних інститутів (сім'ї, навчально-виховних закладів, засобів масо­вої інформації).
Система освіти в Україні
1. Система освіти	— сукупність навчально-виховних та куль­турно-освітніх закладів, які здійснюють ос­віту і виховання громадян.

Словник педагогічних термінів

 

2. Принципи освіти	(лат. рrіпсіріит — начало, основа) — це вихідні положення, що лежать в основі діяль­ності усієї системи освіти в Україні та її структурних підрозділів.
3. Дошкільна освіта і виховання	— початковий структурний компонент сис­теми освіти, який забезпечує розвиток і ви­ховання дітей в родині та дошкільних ви­ховних закладах (дитячих яслах, садках).
4. Загальна середня освіта	— провідна складова системи освіти, що забезпечує освіту і виховання дітей 6—18 ро­ків, підготовку їх до отримання професійної освіти та трудової діяльності.
5. Професійно-технічна освіта	— освіта, що забезпечує здобуття громадянами певної професії відповідно до їх покликан­ня, інтересів та здібностей, соціальну підго­товку до участі у продуктивній праці.
6. Вища освіта	передбачає забезпечення фундаментальної, загальнокультурної, практичної підготовки фахівців, які мають визначати темпи і рівень науково-технічного, економічного та соціаль­но-культурного процесу, формування інтелек­туального потенціалу суспільства.
7. Позашкільна освіта і вихо­вання	— складові системи освіти, спрямовані на за­безпечення потреб людини у задоволенні інтересів та схильностей, здобуття дітьми до­даткових знань, умінь та навичок, розвиток інтелектуальних потенційних можливостей, сприяють майбутньому професійному вибо­ру особистості.
Дидактика, її категорії
1. Дидактика	(гр. didaktikos — навчаю) — галузь педаго­гіки, яка розробляє теорію освіти і навчання.

Словник педагогічних термінів

 

2. Категорії дидактики	(гр. kategoria — ствердження, основна й за­гальна ознака) — загальні поняття, що відоб­ражають найбільш суттєві властивості і відношення предметів, явищ об'єктивного світу; розряд, група предметів, явищ, які об'єднані спільністю певних ознак.
3. Методоло­гічні основи дидактики	— наукові засади, що обґрунтовують зако­номірності, шляхи пізнавальної діяльності людини.
Процес навчання
1. Методологічна основа процесу навчання	— філософська теорія пізнання: від живо­го споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики.
2. Функції навчання	(лат. functio — виконання, звершення) пе­редбачають виконання освітньої, виховної і розвиваючої дій.
3. Рушійна сила навчального процесу	— результат протиріч між пізнавальними і практичними завданнями, з одного боку, та наявним рівнем знань, умінь і навичок, з іншого боку.
4. Логіка навчального процесу	— оптимально-ефективний шлях руху пі­знавальної діяльності людини від початково­го рівня знань, умінь, навичок і розвитку до потрібного рівня знань, умінь, навичок і роз­витку. Вона охоплює ряд компонентів: усві­домлення і розуміння навчальних завдань; самостійна діяльність спрямована на оволо­діння знаннями; визначення законів і пра­вил; формування умінь і навичок; застосу­вання знань на практиці; аналіз та оціню­вання навчальної діяльності учнів.
5. Мотиви навчання	(фр. motif, від лат. moveo — рухаю) — внут­рішні психічні сили (рушії), які стимулю-

Словник педагогічних термінів

 

	ють пізнавальну діяльність людини. Види мотивів: соціальні, спонукальні, пізнавальні, професійно-ціннісні, меркантильні.
6. Структура процесу учіння	— структура, що містить у собі ряд взаємо­пов'язаних і взаємозумовлених компонентів: сприймання (безпосереднє, опосередковане), розуміння (усвідомлення, осмислення, осяян­ня), запам'ятання, узагальнення і системати­зація, застосування, дієва практика як по­штовх до пізнання і критерій істинності здо­бутих знань.
7. Тип навчання	— спосіб і особливості організації мислите-льної діяльності людини. В історії шкіль­ництва виділились такі типи навчання: дог­матичний, пояснювально-ілюстративний, про­блемний.
8. Догматичний тип навчання	— тип навчання, що характеризується такими особливостями: учитель повідомляє учням певний обсяг знань в готовому вигляді без пояснення; учні заучують знання без усві­домлення та розуміння і майже дослівно відтворюють завчене.
9. Пояснювально-ілюстративний тип навчання	характеризується тим, що учитель повідом­ляє учням певний обсяг знань, пояснює сутність явищ, процесів, законів, правил та ін. з вико­ристанням ілюстративного матеріалу; учні мають свідомо засвоїти пропоновану порцію знань і відтворити на рівні глибокого розу­міння; вміти застосувати знання на практиці.
10. Проблемний тип навчання	вирізняється тим, що учитель створює певну пізнавальну ситуацію, допомагає учням виді­лити проблемну задачу, зрозуміти її і "при­йняти"; організовує учнів на самостійне ово­лодіння новим обсягом знань, які необхідні

Словник педагогічних термінів

 

	для розв'язання задачі; учитель пропонує ши­рокий спектр використання набутих знань на практиці.
11. Засоби навчання	— предмети шкільного обладнання, які ви­користовуються у процесі навчально-вихов­ної роботи (книги, зошити, таблиці, лабора­торне обладнання, письмове приладдя та інше).
12. Модульне навчання	(лат. modulus — міра) — така організація навчального процесу, яка скерована на за­своєння довершеного блоку адаптованої інформації і забезпечує оптимальні умови соціально-особистісного зростання учасників педагогічного процесу.
13. Закономірно­сті навчання	— принципи, що виражають найбільш необ­хідне, суттєве, істотне, загальне для органі­зації навчання.
14. Оптимізація процесу навчання	(лат. optimus — найкращий, найзручніший) — процес створення найбільш сприятливих умов (добір методів, засобів навчання, забез­печення санітарно-гігієнічних умов, емоцій­них чинників та ін.) для отримання бажа­них результатів без додаткових витрат часу і фізичних зусиль.
15. Інтенсифіка­ція навчаль­ного процесу	(фр. intensification, від лат. intensio — на­пруження + facio — роблю) — напруження, активізація розумових можливостей особи­стості з метою досягнення бажаних резуль­татів.

Словник педагогічних термінів

 

Принципи навчання
1. Принципи навчання	(лат. рrіпсіріит — основа, начало) — осно­воположні ідеї, вихідні положення, які ви­значають зміст, форми і методи навчальної роботи відповідно до мети виховання і зако­номірностей процесу навчання.
2. Правила навчання	— регулятивні міркування про конкретні дії вчителя та учнів з метою реалізації ви­мог того чи іншого принципу.
Зміст шкільної освіти
1. Зміст освіти	— чітко окреслена система знань, умінь та навичок, якими людина оволодіває у певно­му навчальному закладі.
2. Види освіти	— загальна, політехнічна, професійна.
3. Загальна освіта	— оволодіння знаннями з основ наук і під­готовка учнів до отримання професійної освіти.
4. Політехнічна освіта	(гр. poly — багато + techne — мистецтво, майстерність, вправність) — один із видів освіти, завданнями якого є: ознайомлення з різноманітними галузями виробництва; пі­знання сутності багатьох технологічних про­цесів; оволодіння певними вміннями і на­вичками обслуговування найпростіших тех­нологічних процесів.
5. Професійна освіта	— освіта, спрямована на оволодіння знаннями, уміннями і навичками, що необхідні для ви­конання завдань професійної діяльності.
6. Рівні освіти	— рівні, що передбачають поступовість отри­мання загальноосвітньої і професійної підго­товки шляхом проходження певних етапів:

Словник педагогічних термінів

 

	початкова освіта, базова загальна освіта, пов­на середня освіта, професійно-технічна осві­та, базова вища освіта, повна вища освіта.
7. Знання	— ідеальне вираження в знаковій формі об'єктивних властивостей і зв'язків світу природного і людського; результат відобра­ження оточуючої дійсності.
8. Уміння	— здатність людини свідомо виконувати певну дію на основі знань; вміння і го­товність застосувати знання у практичній діяльності на засадах свідомості.
9. Навички	— застосування знань на практиці, що здійснюється на рівні автоматизованих дій шляхом багаторазових повторень.
10. Навчальний предмет	— дидактично обґрунтована система знань, умінь та навичок, виокремлених з відповід­ної вузької галузі науки чи мистецтва для вивчення у навчальному закладі.
11. Навчальний план	— документ, в якому визначається для кожного типу загальноосвітніх навчально-виховних закладів перелік навчальних пред­метів, порядок їх вивчення за роками, кількість годин на тиждень на їх вивчення, структура навчального року.
12. Державний компонент навчального плану	визначає перелік навчальних дисциплін, який є обов'язковим для вивчення у всіх загально­освітніх навчально-виховних закладах.
13. Шкільний компонент навчального плану	має рекомендаційний характер і передба­чає перелік навчальних дисциплін, які мо­жуть бути включені до робочого навчаль­ного плану за рішенням ради школи (гім­назії, ліцею).

Словник педагогічних термінів

 

14. Навчальна програма	— документ, в якому подається характе­ристика змісту навчального матеріалу із ви­значенням розділів, тем, орієнтовної кіль­кості годин на їх вивчення.
15. Підручник	— навчальна книга, в якій розкривається зміст навчального матеріалу з певної дис­ципліни відповідно до вимог діючої програ­ми.
16. Навчальний посібник	— навчальна книга, в якій подається зміст навчального матеріалу, що не завжди відпо­відає вимогам діючої програми, а виходить за її межі; визначаються додаткові завдан­ня, спрямовані на розширення пізнавальних інтересів учнів, розвиток їхньої самостійної пізнавальної діяльності.
Методи і засоби навчання
1. Методи навчання	(гр. methodos — спосіб пізнання, шлях до­слідження) — упорядковані способи діяль­ності вчителя й учнів, спрямовані на ефек­тивне розв'язання навчально-виховних зав­дань.
2. Прийоми навчання	— складова методу, певні разові дії, спрямо­вані на реалізацію вимог тих чи інших ме­тодів.
3. Засоби навчання	— засоби, що включають великий обсяг на­вчального обладнання, яке використовуєть­ся у системі пізнавальної діяльності (книги, картини, зошити, письмове обладнання, тех­нічні засоби навчання та ін.).
4. Класифікація методів навчання	— класифікація, що передбачає групування методів навчання залежно від джерел інфор­мації, логіки мислення, рівня самостійності у процесі пізнання.

Словник педагогічних термінів

 

5. Розповідь	— метод навчання, який передбачає оповідну, описову форму розкриття навчального ма­теріалу з метою спонукання учнів до ство­рення в своїй уяві певного образу.
6. Пояснення	— вербальний метод навчання, за допомо­гою якого учитель розкриває сутність певно­го явища, закону, процесу.
7. Бесіда	— метод навчання, що передбачає викори­стання попереднього досвіду учнів з певної галузі знань і на основі цього залучення їх за допомогою діалогу до усвідомлення нових явищ, понять або відтворення уже набутих.
8. Лекція	— це метод навчання, за допомогою якого учитель в словесній формі розкриває сутність певних явищ, наукових понять, процесів, які перебувають між собою в логічному зв'язку, об'єднані загальною темою.
9. Інструктаж	— метод навчання, що передбачає розкриття норм поведінки, особливостей використання методів і навчальних засобів, дотримання тех­ніки безпеки напередодні залучення їх до процесу виконання навчальних операцій.
10. Демонстрація	— метод навчання, який передбачає показ предметів і процесів в їх натуральному ви­гляді, динаміці.
11. Ілюстрація	— метод навчання, який передбачає показ предметів і процесів у їх символічному зоб­раженні (фотографії, малюнки, схеми тощо).
12. Спостере­ження	— метод навчання, що передбачає сприйман­ня певних предметів, явищ, процесів у при­родному і виробничому середовищі без втру­чання ззовні у ці явища і процеси.

Словник педагогічних термінів

 

13. Лаборатор­ний метод	— метод навчання, що передбачає організа­цію навчальної роботи з використанням спеціального обладнання та за визначеною технологією для отримання нових знань або перевірки певних наукових гіпотез на рівні досліджень.
14. Практична робота	— метод навчання, спрямований на викори­стання здобутих знань у розв'язанні прак­тичних завдань.
15. Вправа	— метод навчання, який передбачає ціле­спрямоване, багаторазове повторення учня­ми певних дій чи операцій з метою форму­вання умінь та навичок.
16. Аналітичний метод	— метод, що передбачає мислений або прак­тичний розклад цілого на частини з метою вивчення суттєвих ознак цих частин.
17. Синтез	— метод, який передбачає мислене або прак­тичне поєднання виділених аналізом еле­ментів чи властивостей предмета, явища в одне ціле.
18.Індуктив­ний метод	— вивчення предметів, явищ від одиничного до загального.
19. Дедуктив­ний метод	— вивчення навчального матеріалу від за­гального до окремого, одиничного.
20. Проблем­ний виклад	— створення учителем проблемної ситуації, допомогу учням у виділенні та "прийнятті" проблемної задачі, використання словесних методів для активізації розумової діяльності учнів, спрямованої на задоволення пізнаваль­них інтересів.
21. Дослідний метод	— залучення учнів до самостійного розв'я­зання пізнавальної задачі з використанням необхідного обладнання.

Словник педагогічних термінів

 

Форми організації навчання
1. Форма організації навчання	(лат. forma — зовнішність, устрій) — це чітко виражена в часі й просторі організація на­вчальної діяльності учнів, пов'язана з діяль­ністю вчителя.
2. Урок	— форма організації навчання, за якою учи­тель проводить заняття у класній кімнаті з постійним складом учнів, що мають при­близно однаковий рівень фізичного і розу­мового розвитку, за усталеним розкладом і регламентом.
3. Індивідуаль­на форма навчання	— навчання учителем одночасно лише од­ного учня.
4. Групова форма навчання	— навчання учителем групи учнів, які пере­бувають на різних рівнях вікового й розу­мового розвитку без дотримання розкладу і регламенту.
5. Белл-лан­кастерська форма навчання	— форма організації навчання, яка полягала втому, що один учитель керував навчаль­ною діяльністю великої групи учнів (200— 250 осіб), залучаючи до цієї роботи старших учнів (моніторів); учитель спочатку навчав моніторів, а потім вони у малих групах на­вчали своїх товаришів ("взаємне навчання").
6. Дальтон-план	— форма організації навчання, яка передба­чала таку технологію: зміст навчального ма­теріалу з кожної дисципліни розділявся на частини (блоки), кожен учень у вигляді пла­ну отримував індивідуальне завдання, само­стійно працював над його виконанням, звіту-вався про роботу, набираючи певну кількість балів, а потім отримував наступне завдан-

Словник педагогічних термінів

 

	ня. Учителеві відводилась роль організато­ра, консультанта. Учнів з класу в клас пере­водили не по закінченню навчального року, а залежно від рівня оволодіння програмо­вим матеріалом (3—4 рази на рік).
7. Бригадно-лабораторна форма навчання	— форма організації навчання, яка полягала в тому, що клас ділили на бригади (по 5—9 осіб), на чолі яких стояли обрані бригадири; навчальні завдання давались на бригаду, яка й мала працювати над їх виконанням; успі­хи навчальної праці визначались за якістю звіту бригадира.
8. Екскурсія	(лат. excursio — поїздка, прогулянка) — фор­ма навчальної роботи, спрямована на ви­вчення учнями при керівній ролі учителя певних явищ, процесів, предметів шляхом безпосереднього їх сприймання в конкрет­ному виробничому, природному середовищі.
9. Домашня форма навчання	— форма організації навчання, яка передба­чає самостійне виконання учнями навчаль­них завдань у позаурочний час (безпосеред­ньо вдома, в групах подовженого дня та ін.).
Аналіз і оцінка навчальної діяльності учнів
1. Оцінка	— система певних показників, які відобра­жають об'єктивні знання та уміння учнів, що виражаються в оцінювальній характери­стиці.
2. Бал	— результат оцінювання навчальної праці учнів в умовно-формальному відображенні у числовому вимірі.
3. Рейтингова оцінка	(англ. rating — оцінка, порядок, класифіка­ція) — визначення рівня оволодіння учня­ми змістом навчального матеріалу кожної навчальної теми, блоку, цілісного курсу.

Словник педагогічних термінів

 

Сутність і зміст процесу виховання
1. Виховання	— соціально і педагогічно організований процес створення оптимальних умов для формування людини як особистості; вплив вихователя на вихованця з метою формуван­ня в нього бажаних соціально-психічних і фізичних якостей.
2. Рушійна сила вихов­ного процесу	— результат протиріч між соціально-пси­хічними і фізіологічними потребами та на­явним рівнем вихованості особистості.
3. Структура виховного процесу	— логічно взаємопов'язані компоненти, які забезпечують процес формування особи­стості: оволодіння правилами і нормами поведінки, формування почуттів та переко­нань, вироблення вмінь і звичок у поведінці, практична діяльність у соціальному середо­вищі.
4. Закономір­ності виховного процесу	принципи, що відображають необхідне, істот­не, стійке, повторюване, загальне для даної галузі відношення між явищами об'єктив­ної дійсності.
5. Самовихо­вання	— систематизована і цілеспрямована діяль­ність особистості, що спрямована на форму­вання і удосконалення її позитивних якос­тей та подолання негативних.
6. Перевихо­вання	— система виховних впливів педагога на вихованця з метою гальмування негативних проявів у поведінці й утвердження позитив­них якостей в діяльності.
7. Фактори виховання	(лат. factor — той, що робить) — ті об'єк­тивні й суб'єктивні чинники, які певним чином впливають на визначення змісту, на­прямків, засобів, методів, форм виховання.

Словник педагогічних термінів

 

 

 

8. Концепції виховання	(лат. conceptio — сукупність, система) — система поглядів на ті чи інші явища, про­цеси; спосіб розуміння, тлумачення педаго­гічних явищ; основна ідея теорії змісту й організації виховання людини.
9. Принципи виховання	(лат. рrіпсіріит — основа, начало) — ви­хідні положення, які є фундаментом змісту, форм, методів, засобів і прийомів виховного процесу.
10. Демокра­тизація виховання	— принципи організації виховної системи, які передбачають децентралізацію, автономі­зацію навчально-виховних закладів; забез­печення співробітництва вихователів і ви­хованців; врахування думки колективу й кожної особистості; визначення особистості як вищої природної і соціальної цінності; формування вільної особистості.
11. Гуманізація виховання	— створення оптимальних умов для інте­лектуального і соціального розвитку кожного вихованця; виявлення глибокої поваги до людини; визнання природного права кож­ної особистості на свободу, на соціальний захист, на розвиток здібностей і вияв індиві­дуальності, на самореалізацію фізичних, пси­хічних і соціальних потенцій, на створення соціально-психічного фільтра проти руйнів­них впливів негативних чинників навколиш­нього природного і соціального середовища; виховання у молоді почуттів гуманізму, ми­лосердя, доброчинності.
12. Етнізація виховання	— насичення виховання національним зміс­том, що спрямований на формування націо­нальної свідомості і національної гідності особистості; формування рис національної ментальності; виховання у молоді почуттів

Словник педагогічних термінів

 

	соціальної відповідальності за збереження, примноження і життєдіяльність етнічної культури.
Загальні методи виховання
1. Методи виховання	(гр. methodos — спосіб, шлях) — способи впливу вихователя на свідомість, волю і по­ведінку вихованця з метою формування у нього стійких переконань і певних норм по­ведінки.
2. Прийом виховання	— складова методу, що визначає шлях реалі­зації вимог певних методів виховання.
3. Засоби виховання	— надбання матеріальної і духовної куль­тури (художня і наукова література, музика, театр, радіо, телебачення, витвори мистецтва, навколишня природа та ін.), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції, ігри та ін.), які використовуються у процесі дії того чи іншого методу.
4. Перекону­вання	— метод виховання, що передбачає умисний цілеспрямований вплив на свідомість, волю і почуття вихованців з метою формування у них стійких переконань, певних норм поведінки.
5. Переко­нання	— раціональна моральна основа діяльності особистості, яка дає змогу їй здійснювати пев­ний вчинок свідомо; основна моральна на­станова, яка визначає мету і напрям вчинків людини, тверда впевненість у чомусь, засно­вана на певній ідеї, на світогляді.
6. Почуття	— стійке емоційне ставлення людини до явищ дійсності, що відображає значення цих явищ у зв'язку з її потребами і можливо­стями, вищий ступінь емоційних процесів.

Словник педагогічних термінів

 

7. Пояснення	— розкриття сутності норм і правил пове­дінки з метою регулювання подальшої діяль­ності.
8. Етична бесіда	— бесіда, що передбачає використання наяв­ного у вихованця соціального досвіду з ме­тою розширення його і забезпечення умов для усвідомлення особистісної сутності тих чи інших правил, норм поведінки.
9. Умовляння	— один зі способів переконання, спрямова­ний на попередження навмисних дій вихо­ванця з метою їх гальмування, враховуючи індивідуальні особливості його соціально-психічного розвитку.
10. Диспут	— прийом (щодо методу переконування) формування переконань і свідомої поведін­ки шляхом суперечки, дискусії у процесі вербального спілкування з членами первин­ного колективу чи іншої групи.
11. Совість (сумління)	— категорія етики, що характеризує здатність людини здійснювати контроль за власною діяльністю, давати об'єктивну оцінку своїм діям.
12. Честь	— категорія етики, що характеризує осо­бистість з позиції готовності відстояти, підтримати гідність, репутацію свою особи­сту чи колективу, членом якого вона є.
13. Приклад	— метод виховання, який передбачає орга­нізацію взірця для наслідування з метою оптимізації процесу соціального успадку­вання.
14. Ідеал	(гр. idea — уявлення, ідея) — поняття мо­ральної свідомості і категорія етики, що містить у собі вищі моральні вимоги, мож-

Словник педагогічних термінів

 

	лива реалізація яких особисто дала б змогу їй набути досконалості; образ найбільш цінного і великого в людині.
15. Вимога	— метод педагогічного впливу на свідомість вихованця з метою викликати, стимулювати або загальмувати окремі види його діяль­ності. Види вимог: вимога-прохання, вимо-га-довіра, вимога-схвалення, вимога-порада, вимога-натяк, умовна вимога, вимога в ігро­вому оформленні, вимога-осуд, вимога-недо-віра, вимога-погроза.
16. Вправа	— метод виховання, що передбачає плано­мірне, організоване, повторюване виконання певних дій з метою оволодіння вміннями і навичками поведінки.
17. Привчання	— організація планомірного і регулярного виконання вихованцями певних дій з еле­ментами примусу, обов'язковості з метою формування стійких звичок у поведінці.
18. Заохочення	— метод виховання, що передбачає педагогіч­ний вплив на особистість і виражає позитив­ну оцінку вихователем поведінки вихован­ця з метою закріплення позитивних якостей та стимулювання до активної діяльності.
19. Покарання	— метод виховання, що передбачає вплив педагога на особистість вихованця з метою осуду чи гальмування його негативних дій і вчинків, щоб відбулося заміщення їх пози­тивними діями.
20. Метод "вибуху"	— спосіб впливу педагога на вихованця за­собами, протилежними до тих, що звичайно очікує особистість від вихователя.

Словник педагогічних термінів

 

Формування колективу, його вплив на виховання особистості
1. Колектив	— соціально значима група людей, які об'єд­нані спільною метою, узгоджено діють у на­прямку досягнення означеної мети і мають органи самоврядування.
2. Функції колективу	організаторська, стимулююча, виховна.
3. Первинний колектив	— група дітей, які навчаються в одному класі.
4. Загально-шкільний колектив	— усі вихованці і педагоги певного загально­освітнього навчально-виховного закладу.
5. Тимчасовий колектив	— група вихованців, які є членами по­стійних первинних колективів і водночас об'єднуються тимчасово для виконання пев­них дій за межами класу (гуртки, студії, секції тощо).
6. Актив	— група вихованців, членів конкретного ко­лективу, які усвідомлюють вимоги керівни­ка колективу, допомагають йому в органі­зації життєдіяльності вихованців, виявляють певну ініціативу.
7. Органи самовряду­вання	— уповноважені колективу на основі де­мократичних виборів, які допомагають пе­дагогові здійснювати керівні функції, підтри­мувати зв'язки з уповноваженими інших колективів.
8. Лідер	(англ. leader — вести, керувати) — член ко­лективу, який у важливих ситуаціях здат­ний здійснювати помітний вплив на поведін­ку членів колективу, виявляти ініціативу в

Словник педагогічних термінів

 

	діях, брати на себе відповідальність за діяльність колективу, вести його за собою.
9. Перспектива	— мета, "завтрашня радість" (А.С. Макарен­ко), що виступає стимулом у діяльності ко­лективу та окремих його членів.
10. Стадійність розвитку колективу	— вираження внутрішньої діалектики його становлення, в основу якої покладено рі­вень взаємовідносин між вихователем і ви­хованцями, між членами колективу.
Моральне виховання
1. Етика	(гр. ethica — звичка, норов) — наука, що ви­вчає мораль як форму суспільної свідомості, її сутність, зокрема історичний розвиток у суспільному житті.
2. Мораль	(лат. moralis — моральний, від mores — звичаї) — одна із форм суспільної свідо­мості; система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей.
3. Моральне виховання	— виховання, що передбачає оволодіння нор­мами і правилами моральної поведінки, фор­мування почуттів та переконань, умінь та навичок.
4. Менталітет	(лат. mentalis — розумовий; mentis — дум­ка) — світосприймання, світовідчуття, бачен­ня себе у світі, особливості прояву національ­ного характеру, своєрідність вдачі, ставлен­ня до навколишнього світу.
5. Загально­людські моральні цінності	— набуті попередніми поколіннями, неза­лежно від расової, національної чи релі­гійної приналежності, морально-духовні на­дбання, які визначають основу поведінки й життєдіяльності окремої людини або певних спільнот.

Словник педагогічних термінів

 

6. Національні моральні цінності	— історично зумовлені і створені певним етносом погляди, переконання, ідеали, тради­ції, звичаї, обряди, практичні дії, які ґрунту­ються на загальнолюдських цінностях, але вирізняють певні національні прояви, своє­рідність у поведінці і служать основою со­ціальної діяльності людей окремої етнічної групи.
7. Гуманізм	(лат. humanus — людський, людяний) — прогресивний напрям духовної культури, що звеличує людину як найвищу цінність у світі, утверджує право людини на земне щастя, захист прав на свободу, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей.
8. Інтернаціо­налізм	(лат. inter — між + natio — народ) — мораль­не поняття, яке передбачає поважне ставлен­ня до інших народів, їхньої історії, культури, мови, прагнення до взаємодопомоги.
9. Гідність	— моральне поняття, що виражає уявлення про цінності людини як особистості, особли­ве моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї спільноти, в середовищі якої визначається цінність особистості.
10. Національна гідність	— етична категорія, яка характеризує осо­бистість з погляду розширення поняття ду­ховних цінностей за межі свого "Я" і по­єднання особистісних переживань, відчуттів із загальнонаціональними цінностями.
11. Дисципліна	(лат. disciplina — вчення, виховання, роз­порядок) — певний порядок поведінки лю­дей, що забезпечує узгодженість дій у су­спільних стосунках, обов'якове засвоєння і виконання особистісно встановлених правил.

Словник педагогічних термінів

 

12. Статеве виховання	— процес оволодіння підростаючим поко­лінням моральним, культурним у сфері взає­мин статей, формування у них потреб керу­ватися нормами моральності у відносинах осіб протилежної статі.
13. Сексологія	(лат. sexus — стать + logos — вчення) — наука про статеве розрізнення, статеве вихо­вання і поведінку.
14. Еротика	(гр. erotica — любовні начала) — почуттєвість, хтивість, підвищений інтерес до проблем статі, статевого життя і його зображення.
15. Обов'язок	— категорія етики, що виражає моральні вимоги, які для конкретної особистості, спе­ціальної групи в конкретних соціальних умо­вах є внутрішньо необхідними.
16. Милосердя	— добре, співчутливе ставлення до людини, яка переживає горе, страждає.
17. Альтруїзм	(фр. altruisme, від лат. alter — інший) — безкорисливе прагнення до діяльності на благо інших, готовність заради цього зрек­тися власних інтересів.
18. Екологічне виховання	(гр. oikos — дім, середовище + logos — вчен­ня) — озброєння людини знаннями в царині екології і формування у неї моральної відпо­відальності за збереження природного дов­кілля і розумного співіснування з ним.
19. Правове виховання	— формування у людей правової свідомос­ті, вмінь і звичок розумно діяти у правовому полі, активної позиції у правовій сфері.

Словник педагогічних термінів

 

Розумове виховання
1. Розумове виховання	— виховання, спрямоване на опанування си­стемою знань про наукові засади розвитку природи і суспільства; розвиток потенцій­них інтелектуальних сил особистості; фор­мування культури розумової праці.
2. Інтелект	(intellectus — пізнання, розуміння, розум) — суб'єктивна здатність людини здійснювати доцільно орієнтовану діяльність, що дає змо­гу особистості забезпечувати активну ді­яльність у природному й соціальному сере­довищі.
3. Мислення	— процес опосередкованого відображення об'єктивної дійсності у зіставленнях, взає­мозв'язках її структурних компонентів.
4. Здібності	— індивідуально-психологічні особливості людини, які є суб'єктивними умовами успіш­ного здійснення певного роду діяльності.
5. Талант	(гр. talanton — видатні здібності) — су­купність здібностей, що дають змогу отри­мати результати інтелектуальної діяльності, які вирізняються новизною, високою доско­налістю і суспільною значимістю.
Трудове виховання
1. Трудове виховання	— формування у людини любові до праці як природної потреби; забезпечення соціально-психологічних умов для розвитку і підтри­мання фізичного та психічного напруження особистості з метою утримання членів су­спільства на достатньому рівні працездат­ності; формування умінь і навичок у певних

Словник педагогічних термінів

 

	видах продуктивної праці; виховувати по­вагу до людей праці та бережливе ставлен­ня до продуктів праці.
2. Професійна орієнтація	— цілеспрямована діяльність вихователя, скерована на надання допомоги вихованцям усвідомому виборі професії.
3. Професійна інформація	— ознайомлення учнів з різними профе­сіями та з потребами у фахівцях певного профілю в країні (регіоні).
4. Професійна консуль­тація	— індивідуальні поради конкретній особи­стості щодо найбільш доцільних професій, які відповідають її інтересам, здібностям, психо-лого-фізіологічним можливостям.
5. Професійна діагностика	— вивчення усіх аспектів підготовки шко­лярів до тієї чи іншої професії: біологічних, психологічних, соціальних, економічних.
6. Професійний вибір	— виявлення особливостей і якостей люди­ни для отримання професійної освіти і за­няття певною професійною діяльністю.
7. Професійна адаптація	(лат. adaptatio, від adapto — пристосовую) — забезпечення умов для пристосування, звикання особистості до умов праці на пев­ному виробництві чи в організації.
8. Суспільно корисна праця	— різноманітна трудова діяльність, спрямо­вана безпосередньо на задоволення пев­них суспільних потреб без спеціальної ма­теріальної винагороди.
9. Продуктивна праця	— праця, пов'язана з цілеспрямованою діяль­ністю особистості, результатом якої є вироб­лення конкретного продукту, виробу, отри­мання винагороди за обсяг і якість та ре­зультати трудових зусиль.

Словник педагогічних термінів

 

10. Економічне виховання	— виховання, що передбачає розв'язання та­ких завдань: формування економічного мис­лення, озброєння економічними знаннями, вміннями та навичками економічних взає­мин.
Естетичне виховання
1. Естетика	(гр. aisthesis — відчуття, почуття) — наука про прекрасне та його роль у житті людини, про загальні закони художнього пізнання дійсності, розвитку мистецтва.
2. Естетичне виховання	— розвиток у людини почуттів прекрасно­го, формування умінь і навичок творити кра­су в навколишній дійсності, вміти відрізня­ти красиве від потворного, жити за закона­ми духовної краси.
3. Естетичні смаки	— стійке, емоційно-оціночне ставлення люди­ни до прекрасного, що має вибірковий, су­б'єктивний характер.
4. Естетичний ідеал	— певні уявлення людини про красу, в осно­ві яких лежать критерії, за якими вона оці­нює ті чи інші явища, предмети.
5. Естетична культура	— сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, розвиток здібностей до есте­тичного сприйняття явищ дійсності, творів мистецтва, потреба вносити прекрасне в ото­чуючий людину світ, оберігати красу при­роди.
Фізичне виховання
1. Фізичне виховання	— виховання, що передбачає створення опти­мальних умов для забезпечення достатнього

Словник педагогічних термінів

 

	фізичного розвитку особистості, збереження її здоров'я, оволодіння знаннями про особ­ливості організму людини, фізіологічні про­цеси, що протікають у ньому, набуття сані­тарно-гігієнічних умінь та навичок з догля­ду за власним тілом, підтримання і розви­ток його потенціальних можливостей.
2. Природні фактори фізичного виховання	— сонце, повітря, вода.
3. Фізична культура	— частина культури суспільства, що містить систему фізичного виховання та сукупність спеціальних наукових знань і матеріальних засобів, необхідних для розвитку фізичних здібностей людини, зміцнення її здоров'я.
4. Фізичний розвиток	— ріст біологічного організму в результаті поділу клітин.
5. Здоровий спосіб життя	— життєдіяльність людини з урахування особливостей і можливостей свого організ­му, забезпечення соціально-економічних і біологічних умов для його розвитку і збере­ження.
Педагогічне спілкування
1. Педагогічне спілкування	— система органічної соціально-психоло­гічної дії учителя-вихователя і вихованця у всіх сферах діяльності, що має певні педа­гогічні функції, спрямована на створення оптимальних соціально-психологічних умов активної та результативної життєдіяльності особистості.

Словник педагогічних термінів

 

2. Стилі спілкування	авторитарний, ліберальний, демократичний.
3. Авторитар­ний стиль	(лат. auctoritas — влада) — стиль спілку­вання, що ґрунтується на беззаперечному підкоренні окремої людини або колективу владній особистості.
4. Демократич­ний стиль	(гр. demokratia — влада народу, народовлад­дя) — врахування думки і волі колективу в організації життєдіяльності вихованців.
5. Ліберальний стиль	(лат. liberalis — вільний) — безпринципне байдуже ставлення до негативних дій вихо­ванців, потурання учням.
6. Навіювання	— різні засоби вербального і невербального емоційного впливу на людину з метою вве­дення її у певний стан або спонукання до певних дій.
7. Педагогічне співробіт­ництво	— напрям у діяльності учителів і вихованців, який передбачає соціально-психологічне усві­домлення педагогами і вихованцями спіль­ності дій у всіх видах праці на основі де­мократизму, що сприяє розвитку творчих сил і пізнавальних інтересів учнів, формуванню вільної діяльності особистості.
8. Рівні спіл­кування	Залежно від змісту і спрямованості дій парт­нерів виділяють такі рівні спілкування: кон­венційний (лат. convencionalis — відповід­но до договору), примітивний, маніпулятивний, стандартизований, ігровий, діловий, ду­ховний.
9. Види спіл­кування	вербальне, мануальне (лат. manualis — руч­ний), технічне, матеріальне, біоенергетичне.

Словник педагогічних термінів

 

Робота класного керівника
1. Класний керівник	— педагог, який здійснює безпосереднє керів­ництво первинним учнівським колективом.
2. Функції класного керівника	забезпечувати умови для всебічного гармо­нійного розвитку школярів, координувати діяльність усіх вихователів щодо здійснен­ня національного виховання, вивчати інди­відуальні особливості учнів класу, організо­вувати первинний дитячий колектив, турбу­ватися про зміцнення та збереження здоро­в'я школярів, формувати навички старан­ності та дисциплінованості школярів, орга­нізовувати позакласну виховну роботу, про­водити роботу з батьками, домагатись єдності вимог до вихованців, вести документацію класу.
3. Форми роботи класного керівника	індивідуальна, групова, фронтальна, словес­на, практична, наочна.
4. Колективні творчі справи	— форма позакласних виховних заходів, у підготовці та проведенні яких беруть участь усі члени дитячого колективу, причому ко­жен учень має змогу виявити і розвинути свої творчі інтереси та можливості.
5. Диспут	(лат. disputare — міркувати, сперечатись) — форма виховної роботи із старшокласника­ми, спрямована на формування моральних переконань і свідомості у процесі дискусії, суперечки, альтернативних міркувань.
6. Психолого-педагогічна діагностика	(гр. diagnostikos — здатний розпізнавати) — галузь психології і педагогіки, яка розроб­ляє методи виявлення індивідуальних особ-

Словник педагогічних термінів

 

	ливостей і перспектив розвитку та вихован­ня особистості.
7. Педагогічна прогно­стика	(гр. prognostike — мистецтво робити про­гноз) — галузь наукових знань, що розгля­дає принципи, закономірності і методи про-гностування щодо об'єктів, які вивчає пе­дагогіка.
8. Педагогічний консиліум	(лат. consilium — нарада, засідання) — на­рада учителів-вихователів та психологів для з'ясування причин різних систематичних відхилень у поведінці вихованця і визначен­ня науково обґрунтованих заходів його пе­ревиховання.
9. Позашкільні дитячі виховні заклади	— організації та установи, які займаються питаннями всебічного гармонійного розвит­ку школярів відповідно до їх пізнавальних інтересів та творчих нахилів.
10. Позакласна виховна робота	— вид цілеспрямованої виховної роботи зучнями, яка здійснюється учителями-вихо-вателями в позаурочний час.
11. Позашкільна виховна робота	— вид цілеспрямованої виховної роботи зучнями, яка здійснюється за межами школи під керівництвом педагогів-вихователів по­зашкільних дитячих виховних закладів.
Місце і роль сім'ї у вихованні дітей
1. Сім'я	— соціально-психологічне об'єднання близь­ких родичів (батьків, дітей, бабусь, дідусів), які живуть спільно і забезпечують біологічні, соціальні й економічні умови для продов­ження роду.

Словник педагогічних термінів

 

2. Авторитет батьківський	(лат. auctoritas — влада) — відмінні особ­ливості окремої людини чи групи, завдяки яким вони заслуговують на довіру і можуть завдяки цьому здійснювати позитивний вплив на погляди і поведінку інших людей; визнаний вплив батьків на переконання й поведінку дітей, який ґрунтується на гли­бокій повазі й любові до батьків, довірі до високої значущості їхніх особистих якостей і життєвого досвіду, до їхніх слів і вчинків.
3. Авторитет істинний	— вплив на особистість, що ґрунтується на чесному, правдивому житті батьків, наповне­ному гуманізмом, любов'ю до дітей, відпові­дальністю за їх виховання.
4. Авторитет фальшивий	— вплив на особистість, що ґрунтується на помилковому уявленні про мету і засоби виховання, методами і засобами, які дають тимчасові результати, викликають зовніш­ню слухняність дітей.
5. Функції сім'ї	біологічна (репродуктивна), соціальна, еконо­мічна.
6. Батьківські збори	— форма роботи школи з батьками для забез­печення соціально-педагогічних зв'язків ди­тячих освітньо-виховних закладів із сім'єю.
Керівництво загальноосвітніми навчально-виховними закладами
1. Школо-знавство	— галузь педагогіки, яка займається дослі­дженням завдань, змісту і методів управлін­ня шкільною справою, системою керівництва та організації діяльності загальноосвітніх навчально-виховних закладів.

Словник педагогічних термінів

 

2. Принципи управління	— вихідні положення, які визначають ос­новні напрямки, форми, засоби і методи ке­рівництва загальносвітними навчально-ви­ховними закладами.
3. Рада школи	— об'єднання працівників загальноосвіт­нього закладу II—III ступенів, учнів, батьків і громадськості, яке діє у період між загаль­ними зборами (конференцією) і з метою ви­рішення соціально-організаційних й еконо­мічних питань життєдіяльності загальноос­вітнього навчально-виховного закладу.
4. Педагогічна рада	— об'єднання педагогів навчально-виховно­го закладу з метою розгляду питання орга­нізації та удосконалення навчально-вихов­ного процесу.
5. Перспектив­ний план загально­освітнього навчально-виховного закладу	— документ, який визначає стратегічні напрямки розвитку школи на 5—10 років.
6. Календар­ний план	— документ, який визначає форми і зміст навчально-методичної й організаційної ро­боти навчально-виховного закладу на на­вчальний рік, яка регламентована конкрет­ними строками виконання.
7. Наукова організація педагогічної праці	— спосіб організації педагогічної праці, що ґрунтується на сучасних досягненнях науки і практики, на всебічному методологічному аналізі процесу праці, комплексному вико­ристанні факторів, що дають змогу досягти максимальних результатів.

Словник педагогічних термінів

 

8. Принципи наукової організації педагогічної праці	— вихідні положення, які лежать в осно­ві доцільної й ефективної праці учителя-вихователя, оптимального підходу до вибо­ру методів, прийомів та засобів продуктив­ної діяльності.
9. Техніка інтелекту­альної педа­гогічної праці	— сукупність специфічних умінь, методів, прийомів і засобів діяльності, що забезпечує оптимальні умови для її результативності.
10. Розклад уроків	— документ, який регламентує навчально-виховну діяльність учителів та учнів на ко­жен день і робочий тиждень шляхом систе­ми уроків.

 

КУЛАЧНІ БОЇ ТА БОРОТЬБА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

Цьось А.В., Мазурчук О.Т.

Луцький інститут розвитку людини університету “Україна”

Волинський державний університет імені Лесі Українки

 

Анотація. У статті розглядаються значення, основні прийоми та розвиток кулачних боїв і боротьби в Київській Русі. Показано значення кулачних боїв та боротьби для військово-фізичної підготовки молоді.

Ключові слова: фізичне виховання, боротьба, кулачні бої, Київська Русь.

Аннотация. Цьось А.В., Мазурчук О.Т. Кулачные бои и борьба в Киевской Руси. В статье рассматриваются значение, основные приемы и развитие кулачного боя и борьбы в Киевской Руси. Показано значение кулачного боя и борьбы для военно-физической подготовки молодежи.

Ключевые слова: физическое воспитание, борьба, кулачный бой, Киевская Русь.

Annotation. Tsos A. Mazurchuk O. Fist fights and wrestling in Kyiv Rus. The development of fistfights, wrestling and their main technique of Kyiv Rus were examined in this article. One showed the meaning of fistfights and wrestling for military and physical training of youth.

Key words: physical culture, wrestling, fistfights, Kyiv Rus.

 

Постановка проблеми. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Фізична культура виконує важливі соціальні функції і є складовою частиною національної культури [1, 2, 5, 6]. Тому вивчення її історичних аспектів суттєво збагатить існуючу систему навчання та виховання дітей.

Перші, уривчасті відомості про елементи фізичного виховання на території України з найдавніших часів зустрічаються в письмових джерелах давнини, наприклад, в літописах візантійських і західно-європейських письменників і мандрівників. Водночас ці дані не дають повної уяви про зміст фізичного виховання у зв’язку з їх фрагментарністю і часто неповною ясністю.

Окремі цінні відомості про засоби і форми фізичного виховання в Україні поміщені в записках зарубіжних письменників і мандрівників ХVІ-ХVІІ ст.: Е.Лясоти, П.Алепського, Г.Боплана та ін. Незважаючи на деякі перебільшення і тенденційність суджень, матеріал, поданий в їхніх роботах є надзвичайно цінним.

У фундаментальних працях істориків (М.Грушевський, Д.Яворницький та ін.) також подаються дані про окремі засоби і форми фізичного виховання населення України. В цих роботах показано зв’язок фізичних вправ із звичаями, свідомістю та способом життя людей.

Одним із перших дослідників фізичного виховання в Україні був І.Боберський, який присвятив низку робіт з питань розвитку і становлення різноманітних засобів тіловиховання. Великий вклад у розвиток фізичного виховання в кінці ХІХ – початку ХХ ст. внесли також С.Гайдучок, Т.Франко, Е.Жарський та ін.

Однією з перших систематизованих праць з історії фізичного виховання на території України стала брошюра Є.Приступи, В.Пилата “Традиції української національної фізичної культури”, видана в 1991 році. Дещо пізніше була опублікована Є.Приступою монографія “Народна фізична культура українців” та захищена докторська дисертація “Становлення і розвиток педагогічних основ української народної фізичної культури”.

Необхідно зазначити, що в останні роки значно збільшилась кількість досліджень історичних питань фізичної культури. Позитивним слід вважати те, що прослідковується тенденція не опису змісту фізичного виховання протягом тривалого історичного періоду, а детального аналізу засобів і форм тіловиховання невеликого періоду або окремих племен чи народностей. З цих питань опубліковані наукові праці О.Вацеби, В.Старкова, М.Олексюка, Б.Коверка, В.Балушка та ін. На даний час захищені кандидатські дисертації Я.Типчака, О.Гречанюк, О.Вацеби, Ю.Козія. Водночас, недостатньо вивченими лишаються питання щодо розвитку фізичної культури в Київській Русі.

Робота виконана відповідно до науково-дослідної роботи 17-97 Волинського державного університету імені Лесі Українки “Закономірності виникнення і розвитку фізичного виховання в Україні” (номер держреєстрації 0196 U 006624).

Завдання дослідження:

1. Виявити основні правила кулачних боїв в Київській Русі.

2. Дослідити особливості розвитку боротьби в Київській Русі.

Виклад основного матеріалу. Перші писемні відомості вказують про існуванн