Примусове припинення права власності

І- Примусове припинення права власності може використовуватися як санкція у випадках, коли існує загроза пошкодження або

знищення пам'яток історії та культури (ст.352 ЦК). Спочатку в ці випадках робиться попередження власнику пам'ятки, а потім, які що власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо збереження, суд за позовом державного органу з питань охорони" пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп (ст.352 ЦК).

2. Без попередження власника пред'являється позов у разі невідкладної необхідності збереження пам'ятки історії та культури.Викуплена пам'ятка Історії та культури переходить у власністьдержави.

3. На майно особи-власника може бути звернено стягнення заборги, проте це стягнення може відбутися лише на підставах, вказаних законом. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договоромабо актом цивільного законодавства (ст.14 ЦК).

4. Примусове припинення права власності може бути такожздійснене у випадку реквізиції, яка настає з метою суспільної необхідності у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, на підставах І в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування вартості майна. Реквізоване майно переходить у власність держави абознищується (ст.353 ЦК).

5. Безоплатне вилучення майна у власника з позбавленням його права власності відбувається у разі застосування такої санкції, якконфіскація. Конфіскація провадиться за рішенням суду як санкціяза вчинення правопорушення у випадках, встановлених законом.Конфісковане майно переходить у власність держави.

6. Право власності може припинитися також внаслідок знищення майна. Якщо майно підлягало державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявоювласника змін до державного реєстру.

7. Примусовий порядок припинення права власності застосовується також у випадку, якщо у особи з підстав, які не були заборонені законом, з'явилося відповідно до закону, який був прийнятийпізніше, майно, що не може їй належати. Це майно має бути відчужено власником протягом строку, встановленого законом. Якщовоно не було відчужено власником, воно підлягає на підставі заяви відповідного державного органу влади до суду примусовомупродажу.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передасть ся у власність держави.

-Г-T

«;

Глава 26 Право спільної власності

1. Загальне поняття права спільної власності

1. Право спільної власності виникає при множинності суб'єктівправа власності. Згідно зі ст.355 ЦК майно, що є у власності двохабо більше осіб (співвласників) належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Потрібно розрізняти правовий зв'язок, який є між особами — суб'єктами права власності і майном, яке є об'єктом права власності. В цьому випадку єдиний суб'єкт права власності відсутній. Тут немає колективу як суб'єкта права власності, власник — багато-суб'єктний, кожний має право власності, а майно належить всім спільно. Спільна власність може бути як частковою, так і без часток. Якщо спільна власність часткова, то це частка в праві часткової власності (а не в майні). При спільній сумісній власності право власності не поділяється, а належить власникам спільно.

2. Майно може належати особам на праві спільної часткової абоспільної сумісної власності, інших видів спільної власності примножинності осіб-власників не існує. Найчастіше спільна власність виникає при неподільності речі, якщо річ є у власності кількох осіб. Джерелом виникнення права спільної власності може бути договір або закон.

Багатосуб'єктність права спільної власності допускає існування різних суб'єктів права власності, але з урахуванням особливостей, які належать кожному виду спільної власності. Так, суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ст.356 ЦК). Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (ст.368 ЦК). Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо Інше не встановлено домовленістю співвласників або законом.

3. Співвласник має право самостійно розпоряджатися своєючасткою у праві спільної часткової власності. Важливим при цьому є визначення моменту переходу частки у праві спільної часткової власності до набувача за договором. Оскільки йдеться про частку в праві, загальні правила про момент переходу права власності з моменту передачі речі в цьому випадку не можуть застосовуватися — діє інший принцип, закріплений у ст.363 ЦК. Частка управі спільної часткової власності переходить до набувача з моменту укладення договору, якшо інше не встановлено домовленістю сторін. Виняток з цього правила становлять випадки, колиДоговір підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державнійреєстрації. Згідно зі ст.334 ЦК право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідче-

ного нотаріально, дійсним. Те ж саме стосується моменту державної реєстрації. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

2. Право спільної часткової власності

1. Відносини між власниками спільної часткової власності бувають непростими. Особа має повне право самостійно розпоряджатися своєю часткою в праві спільної часткової власності, проте вона повинна зважати на те, що вона не є єдиним суб'єктом права спільної часткової власності, що існує множинність осіб — співвласників, інтереси яких мають бути враховані. Це стосується правила про переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст.362 ЦК). У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та за інших рівних умов, крім випадку продажу з публічних торгів.

Існує певний порядок відчуження частки в праві спільної часткової власності. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснюють цього права щодо нерухомого майна протягом місяця, а щодо рухомого майна — протягом 10 днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця (ст.362 ЦК).

2. Певні наслідки має порушення вказаного порядку. У разі.продажу частки у праві спільної власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов пропереведення на нього прав та обов'язків покупця. Водночас позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму,яку за договором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.

3. Слід зазначити, що переваги надаються співвласникам лишепри укладенні співвласником, який має намір відчужити свою частку, договору купівлі-продажу. Сюди належить також договір міни,оскільки згідно зі ст.716 ЦК до договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж. При укладенні інших договорів співвласники таких переваг не мають.

4. Припинення права на частку у спільній частковій власностівідбувається, якщо виділ цієї частки є можливим. Проте коли частка є незначною і не може бути виділена в натурі або річ є неподільною, або коли спільне володіння і користування майном є неможливим, або коли таке припинення не завдасть істотної шкодиінтересам співвласника та членам його сім'ї, право особи на часткуу спільному майні може бути припинено за рішенням суду на підставі позову інших співвласників. Суд постановляє рішення про266

припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (ст.365 ЦК).

3. Право спільної сумісної власності

1. При спільній сумісній власності частки не визначені заздалегідь.

Суб'єктами спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Учасники відносин спільної сумісної власності спільно здійснюють правомочності володіння, користування і розпорядження. Особливої уваги заслуговує правомочність розпорядження. Згідно зі ст.369 ЦК розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Проте є певні застереження стосовно визначення та отримання вказаної згоди.

2. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово інотаріально посвідчена.

3. У ЦК та СК визначаються окремі види спільної сумісноївласності. Це, по-перше, спільна сумісна власність подружжя(ст.368 ЦК); по-друге, спільна сумісна власність членів сім'ї (вонавиникає, коли майно набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї); по-третє, спільна сумісна власністьвиникає у жінки і чоловіка, які проживають однією сім'єю, але неперебувають у шлюбі між собою, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (ст.74 СК).

4. Спільна сумісна власність у вищезазначених випадках виникає, якщо правочином або договором між сторонами не встановлена спільна часткова власність. Що стосується спільної сумісноївласності подружжя, то вона виникає на підставі закону, якщошлюб зареєстрований в органах РАЦС.

Припинення шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу.

5. Загальним правилом є те, що спільне майно подружжя не може бути об'єктом стягнення за борги одного з подружжя. Проте зЦього майна можна виділити цьому з подружжя в натурі частку управі спільної сумісної власності, на яку може бути звернено стягнення (ст.73 СК).

6. Звернення стягнення за борги одного з подружжя має певніособливості. На майно подружжя, яке є спільною сумісною власністю, все ж таки може бути звернено стягнення за зобов'язаннями одного з подружжя, якщо судом буде встановлено, що договірбув укладений цим з подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. Крім того, при відшкодуванні шкоди, заподіяної злочином одного з подружжя, стягнення може бути накладене на майно, набуте під час шлюбу, якщо

судом встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом (ст.73 СК).

7. Співвласники мають право на виділ у натурі частки майна,що є в спільній сумісній власності, а також на поділ цього майна.Поділ здійснюється за домовленістю співвласників, при цьому передбачається, що частки співвласників у праві спільної сумісноївласності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю міжними або законом (ст.ст.370, 372 ЦК). За рішенням суду часткаспіввласника може бути збільшена або зменшена з урахуваннямобставин, що мають істотне значення.

8. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальномупосвідченню.

Для права спільної сумісної власності не застосовується правило про переважне право купівлі-продажу частки в праві спільної власності, і визначення часток не викликає перетворення спільної сумісної власності в спільну часткову. Перетворення відбувається лише при виділі або поділі майна, що є у спільній сумісній власності.

Глава 27

Право власності на землю (земельну ділянку)

1. Поняття права власності на землю (земельну ділянку)

1. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається іздійснюється відповідно до закону. ЦК І ЗК визначають, що правона земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шару межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд (ст.373 ЦК,ст.79 ЗК).

Власник земельної ділянки може використовувати ЇЇ на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ст.373 ЦК).

2. Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава та територіальні громади.

Приватними особами, які мають право приватної власності на земельні ділянки, визнаються не лише громадяни, а й юридичні особи. Як відомо, згідно з ЦК юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права (ст.81 ЦК). Суб'єктами права приватної власності на земельні ділянки можуть бути лише громадяни та юридичні особи, що засновані громадянами та недержавними юридичними особами. Територіальні громади є суб'єктами комунальної власності, яка не належить окремим юридичним особам або окремим громадянам. Право комунальної власності територіальні громади здійснюють безпосередньо або через відповідні органи управління.

3. Відповідно до ст.6 Закону про місцеве самоврядування первинним об'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища іміста. У містах з районним поділом територіальні громади районівдіють як суб'єкти права власності.

До фізичних осіб, які мають право приватної власності на землю (земельну ділянку), належать також іноземці, особи без громадянства, які набувають право власності відповідно до закону, а також іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації, які також набувають право власності на земельні ділянки (ст.374 ЦК).

Згідно зі ст.32 Закону про власність суб'єктом права державної власності є держава. До числа об'єктів права державної власності належить і земля (земельні ділянки). Органом державної влади, який реалізує право державної власності на землю, є Кабінет Міністрів України (ст.116 Конституції).

4. Земля є основним національним багатством, що перебуває підособливою охороною держави, право власності на землю гарантується, а використання права власності на землю не може завдавати шко-

ди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст.373 UK, ст.1 ЗК),