Підстави звільнення від відповідальності

У зв'язку з тим, що підставою для застосування цивільно-правової відповідальності є правопорушення, правопорушник звільняється від відповідальності за відсутності хоча б однієї умови притягнення до неї. Певні винятки з цього правила можуть встановлюватися зако-¹ Кулагин М. И. Избранньїе трудьі. — М.: Статут, 1997. — С. 282.

ном. Вони стосуються, наприклад, умов стягнення неустойки, де за­стосування мір цивільної відповідальності допускається навіть при неповному, урізаному складі правопорушення: достатньо доказати протиправність дій і вину правопорушника. Як уже було зазначено, допускається також застосування мір цивільної відповідальності за відсутності вини правопорушника. Отже, можливість застосування в окремих випадках мір відповідальності без вини правопорушни­ка, без збитків як результату правопорушення, без причинного зв'язку фактично значно розширює межі застосування цивільної відповідальності. Висновки російських цивілістів про чітку тенден­цію у російському цивільному законодавстві до посилення цивіль­ної відповідальності за порушення зобов'язань можна також засто­сувати до українського цивільного законодавства¹.

Водночас законодавство передбачає можливість звільнення від відповідальності. Таке звільнення відбувається у зв'язку з немож­ливістю виконання зобов'язання внаслідок: 1) дії непереборної сили (ст. 617 ЦК України); 2) випадкового заподіяння шкоди (ст. 617 ЦК України); 3) вини потерпілого у заподіянні шкоди (ст. 1193 ЦК України).

Непереборна сила — це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія. На практиці дію непереборної сили також називають форс-мажорними обставинами. Непереборна сила характеризується тим, що:

— це зовнішня щодо діяльності сторін обставина. Непереборна сила не залежить від волі учасників правовідношення і, як правило, виключає можливість його передбачення. Виникнення неперебор­ної сили не пов'язано з діяльністю уповноваженої особи;

— це надзвичайна, тобто неординарна, нерядова обставина, яку неможливо відвернути в будь-який спосіб, навіть якщо особа може передбачити її наслідки;

— це подія, яку неможливо відвернути засобами, наявними у да­ної особи в конкретних умовах її діяльності способами: тобто у да­них обставинах відсутні технічні та інші засоби, за допомогою яких можливо було б запобігти самій обставині або її наслідкам.

Наведені ознаки непереборної сили є обов'язковими і мають комп­лексний характер. Відсутність будь-якої з наведених ознак розціню­ється як відсутність непереборної сили. Звільнення від відповідаль­ності внаслідок непереборної сили відбувається тільки тоді, коли іс­нує причинний зв'язок між непереборною силою і шкодою, що виникла.

Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая: общие по­ложення. — М., 2000. — С. 760.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 9. Відповідальність у цивільному праві

 

На практиці непереборною силою визнаються явища природи (землетруси, шторми, снігові замети, обвали, повінь і т. ін.); деякі суспільні явища (епідемії, воєнні дії, розрив дипломатичних зв'яз­ків, страйки, розпорядження компетентних органів, які забороня­ють виконувати дії, передбачені зобов'язанням).

Слід зазначити, що одні і ті самі явища у різних випадках мо­жуть визнаватися непереборною силою або не визнаватися. Наприк­лад, боржник взяв на себе зобов'язання, виконання якого стало не­можливим внаслідок встановленої законодавчим актом заборони вчиняти певні дії. Якщо укладення угоди відбулося в момент, коли нормативний акт був опублікований, але не набув чинності, така су­спільна подія не визнається непереборною силою, тому що в даному випадку відсутній фактор непередбаченості.

Оцінка явищ непереборної сили з часом змінюється в міру розви­тку науки, створення нових технічних засобів, що надають більш широких можливостей передбачуваності або відворотності природ­них явищ. Непереборна сила порівняно з випадком є більш сильною підставою для звільнення від відповідальності, оскільки виключає застосування мір відповідальності навіть у випадках, коли така від­повідальність передбачена за випадкове заподіяння шкоди. Так, відповідальність перевізника за затримку у відправленні пасажира та порушення строку доставлення пасажира до пункту призначення виключається, якщо перевізник доведе, що ці порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров'ю пасажирів, або інших обставин, що не залежали від перевізника (ст. 922 ЦК України). Водночас законом або договором можуть бути встановлені винятки із загального правила про звільнення від відповідальності за пору­шення зобов'язання внаслідок випадку або непереборної сили (ст. 617 ЦК України). Наприклад, боржник, який прострочив виконан­ня зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простро­ченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення (ст. 612 ЦК України).

Випадок (казус) — обставина, яка свідчить про відсутність вини будь-кого з учасників зобов'язання, а не взагалі про відсутність будь-чиєї вини у заподіянні шкоди. Випадок характеризується суб'єк­тивною непередбаченістю: якби особа знала про можливість настан­ня випадку, вона могла б запобігти шкоді. Передбачення можливості настання шкідливого результату внаслідок впливу випадку, на від­міну від необережного заподіяння шкоди, не є обов'язком право­порушника. Саме тому внаслідок необережної (винної) поведінки особа відповідає за настання шкідливого результату, а при випадко-

вому (безвинному) заподіянні шкоди особа за загальним правилом від відповідальності звільняється. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів (ст. 617 ЦК України).

Винятки із загального правила, коли відповідальність наступає при випадковому заподіянні шкоди, можуть бути передбачені зако­ном або договором, а при вчиненні деліктів — тільки законом¹.

До спеціальних випадків притягнення до цивільної відповідально­сті, коли особа відповідає навіть за випадково заподіяну шкоду, мож­на віднести відповідальність за заподіяння шкоди джерелом підви­щеної небезпеки (ст. 1187 ЦК України). Іншим прикладом є відпо­відальність професійного зберігача, який відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внас­лідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які збе-рігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внас­лідок умислу чи грубої необережності поклажодавця (ст. 950 ЦК України).

Отже, об'єктивними передумовами притягнення до відповідаль­ності при випадковому заподіянні шкоди є шкода, протиправність, причинний зв'язок. Механізм впливу мір цивільно-правової відпо­відальності дістає вираження у несприятливих майнових наслідках для боржника і відновленні майнової сфери потерпілого. Різниця між загальними і спеціальними підходами у притягненні до відпо­відальності полягає лише в суб'єктивних умовах. У зв'язку з тим, що «випадок рівнозначний невинності», при випадковому заподіян­ні шкоди немає підстав для засудження правопорушника, отже, тут варто говорити не про відповідальність, а про особливі правові фор­ми розподілу випадкових збитків².

У двосторонніх договорах, де кожна зі сторін одночасно є креди­тором і боржником, проблема розподілу ризиків за випадкове за­подіяння шкоди може регулюватися умовами договору. Від двосто­ронніх договорів слід відрізняти інші випадки, коли у сторін в зо­бов'язанні виникають певні права і обов'язки одного перед одним, наприклад, у деліктних правовідносинах, де шкода випадково мо­же бути заподіяна кількома суб'єктами. Так, вважається, що шко­да, заподіяна третім особам зіткненням джерел підвищеної небез­пеки, є шкодою, заподіяною взаємопов'язаними, сукупними діями або з єдністю наміру, і володільці джерел підвищеної небезпеки у

Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая: общие по­ложення. — М., 2000. — С. 87-88. ² Там само. — С. 768.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 10. Об'єкти цивільних прав

 

цьому випадку несуть солідарну відповідальність. Відповідальність за шкоду, заподіяну при цьому самим джерелом підвищеної небез­пеки, настає на загальних підставах, тобто необхідним є встанов­лення вини володільця джерела підвищеної небезпеки. Шкода, за­подіяна одному з володільців з вини іншого, відшкодовується вин­ним, при наявності лише вини володільця, якому заподіяна шкода, вона йому не відшкодовується, а інший учасник зіткнення звільня­ється від відповідальності за випадкове заподіяння шкоди, оскільки відсутня його вина, при наявності вини двох володільців — розмір відшкодування визначається відповідно до ступеня вини кожного, при відсутності вини володільців у взаємному заподіянні шкоди — жоден з них не має права на відшкодування.

Вина потерпілого (кредитора). За загальним правилом шко­да, заподіяна внаслідок умислу потерпілого, відшкодуванню не під­лягає (ст. 1193 ЦК України). Так, ст. 1187 ЦК України передбаче­но, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потер­пілого.

Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним (ст. 614 ЦК України). Необережність потерпілого внаслідок деліктного правопорушення в цілому не звільняє заподіювача шкоди від обов'язку відшкодувати збитки. Вина потерпілого може лише впливати на обсяг належного йому відшкодування у сторону зменшення. Якщо груба необереж­ність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка за­вдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшко­дування зменшується, якщо інше не встановлено законом (ст. 1193 ЦК України).

Рекомендована література:

Иоффе О. С. Обязательственное право. — М., 1975.

Брагинский М. И„ Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая:

общие положення. — М., 2000. — С. 615.

Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав. — М.,

2000.

Покровский И.А. Основньїе проблеми гражданского права. — М., 1998.

Кулагин М. И. Избранньїе трудьі. — М.: Статут, 1997. — С. 279.

Смирнов В. Т., СобчакА. А. Общее учение о деликтньїх обязательствах в

советском гражданском праве. — Ленинград, 1983. — С. 100.

Глава 10 Об'єкти цивільних прав

§ 1. Поняття об'єктів цивільних прав

Об'єктами цивільних прав стає все те, з приводу чого виника­ють та здійснюються цивільні права та обов'язки, тобто все те, що є предметом або результатом діяльності учасників цивільного обороту.

Об'єктами цивільних прав є речі, тобто матеріальні предмети оточуючого світу, створені природою або людиною, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права та обов'язки, ре­зультати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяль­ності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (ст. 177 ЦК України). Слід підкреслити, що об'єктами цивільних прав є лише речі, які мають корисні властивості, усвідомлені та освоєні людством, оскільки за відсутності таких якостей речі не зможуть стати об'єктами цивільно-правових відносин.

За критерієм оборотоздатності об'єкти цивільних прав поділяю­ться на: а) об'єкти, що обертаються вільно; б) об'єкти, обмежено оборотоздатні; в) об'єкти, вилучені з обігу.

Більшість об'єктів цивільних прав належить до таких, що обер­таються вільно. Об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужува­тися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правона-ступництва чи спадкування, або іншим чином. В Україні діє загаль­на презумпція щодо вільного обороту об'єктів, якщо нема спеціаль­ної вказівки закону про їх вилучення з обігу або обмеження обігу, або вони не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.

Щодо правонаступництва, слід зазначити, що цивільне право роз­різняє універсальне та сингулярне правонаступництво. Універсальне правонаступництво означає перехід до правонаступника всіх прав та обов'язків правоволодільця на підставі одного акта, наприклад, при спадкуванні або реорганізації юридичної особи. Сингулярне правона­ступництво має місце, коли до правонаступника переходять лише окремі права та обов'язки правоволодільця, наприклад, при здійс­ненні конкретних угод з відчуження майна.

До обмежено оборотоздатних об'єктів належать об'єкти цивіль­них прав, визначені законом, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті до­пускається за спеціальним дозволом. До таких об'єктів, наприклад, відносять зброю, вибухові речовини, наркотичні та психотропні за­соби тощо. Законодавством також визначено ряд видів підприємни-

 

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 10. Об'єкти цивільних прав

 

цької діяльності та ряд товарів, здійснення операцій з якими дозво­ляється лише на підставі відповідних ліцензій. Це стосується ви­робництва та реалізації алкогольних і табачних виробів, медичних препаратів, здійснення операцій з валютою та ін.

Вилученими з обороту вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом цивільно-правових угод чи іншим чином переходити від однієї особи до іншої. Порушення цього правила тягне за собою ви­знання таких угод недійсними. Реформування української еконо­міки на ринкових засадах значно звузило коло об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об'єк­ти, вилучені з цивільного обороту), які мають бути прямо встановле­ні законом. Якщо раніше до таких об'єктів належала земля, надра тощо, то нині земля та інші природні ресурси можуть відчужуватися або іншим чином переходити від однієї особи до іншої відповідно до закону, яким визначається певний правовий режим обороту таких об'єктів. Вилученими з обігу є об'єкти, які згідно з законодавством перебувають лише в державній власності, зокрема землі природно-за­повідного фонду, об'єкти історико-культурної спадщини та художні цінності загальнодержавного значення тощо. Вилученими з обігу можна також вважати ядерні матеріали та об'єкти ядерної енергети­ки, що можуть перебувати лише у державній власності.

§ 2. Речі як об'єкти цивільних прав. Майно

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть вини­кати цивільні права та обов'язки (ст. 179 ЦК України). Економічні та фізичні властивості речей, їх призначення не є однаковими, внас­лідок чого щодо них виникають різноманітні за характером право­відносини. Законодавством встановлюється певний порядок корис­тування та межі розпорядження річчю, що являє собою правовий режим речей.

Залежно від особливостей правового режиму речей, їх цільового призначення, інших критеріїв здійснюється їх класифікація. До ос­новних груп такої класифікації, крім класифікації за ознаками обо-ротоздатності речей, можна віднести: речі рухомі і нерухомі; засоби виробництва та предмети споживання; індивідуально визначені ре­чі та речі, визначені родовими ознаками; речі подільні та неподіль­ні; головні речі та приналежності; речі споживні та неспоживні; складні речі та складові частини речі; продукція, плоди та доходи тощо.

Особливим об'єктом цивільних прав є тварини. Згідно зі ст. 180 ЦК України на них поширюється правовий режим речі, крім випад­ків, встановлених законом. Тварини, занесені до Червоної книги

України, можуть бути предметом цивільного обороту лише у випад­ках та порядку, встановлених законом.

Засоби виробництва та предмети споживання. Поділ речей на засоби виробництва і предмети споживання з переходом від команд­но-адміністративної економіки на ринкові засади практично втратив своє правове значення. Раніше він мав суттєве значення, оскільки за­соби виробництва фактично були вилучені з обігу і перебували, за де­якими винятками, у державній власності. Нині речі прийнято поділя­ти на основні засоби та оборотні активи, однак цей поділ має більше значення для бухгалтерського обліку, оскільки за ними ведеться окре­мий облік, на основні засоби розповсюджуються норми щодо аморти­зації, що впливає при здійсненні підприємницької діяльності на фор­мування валових затрат, отже, і на оподаткування.

Нерухомі та рухомі речі. Поділ речей на рухомі та нерухомі є традиційним для цивільного права з давніх часів. Однак слід зазна­чити, що відповідно до радянської доктрини цивільного права зі скасуванням приватного права на землю радянське цивільне право відмовилося від такої класифікації. Новим ЦК України визнано за необхідне повернутися до такої класифікації речей, оскільки право­вий режим рухомих і нерухомих речей значно відрізняється один від одного. Правовий режим нерухомості характеризується усклад­неною оборотоздатністю, оскільки потребує здійснення певних про­цедур, пов'язаних з нотаріальним посвідченням і реєстрацією права власності та угод з нерухомістю.

Основною ознакою розмежування рухомих і нерухомих речей є їх зв'язок із землею. Нерухомими речами є земля з багаторічними насадженнями, будинки, споруди як житлового, так і виробничого призначення (мости, тунелі, шляхопроводи) тощо. Відповідно до ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухо­мість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх зне­цінення та зміни призначення. Рухомими є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Деякі вчені до нерухомості відносять і такі об'єкти, як повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, права на які в силу їх високої вартості підлягають державній реєст­рації з огляду саме на режим їх обороту. Однак ці речі не є власне об'єктами нерухомості, оскільки у точному значенні слова не пов'я­зані із землею. Слід зазначити, що ЦК України цілком слушно окремо визначає такі об'єкти та інші речі, на які законом може бути поширений режим нерухомої речі.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмежен­ня цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають дер-

 

ПО

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 10. Об'єкти цивільних прав

 

жавній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і пра-вочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів щодо не­рухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду.

Речі подільні та неподільні. Згідно зі ст. 183 ЦК України по­дільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призна­чення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без значної втра­ти, непомірної шкоди для її цільового призначення.

Юридичне значення поділу речей на подільні та неподільні (хоча у фізичному розумінні кожну річ можна поділити, наприклад, авто­мобіль теж можна розібрати) полягає в тому, що при розділі, зокре­ма спільної власності, подільні речі діляться в натурі, а неподільні поділяються іншим чином: одному із співвласників надається річ, інші отримують грошову чи майнову компенсацію своєї частки.

Речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками (ст. 184 ЦК України). Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що відрізня­ють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Наприклад, автомобіль певної моделі з певними номерними знаками, конкрет­ний будинок, розташований за певною адресою, та ін. Річ є визначе­ною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Наприклад, пев­на кількість зерна, борошна тощо.

Юридичне значення поділу речей на визначені індивідуальними або родовими ознаками полягає в тому, що речі, визначені індивіду­альними ознаками, є незамінними. У разі втрати, загибелі або по­шкодження такої речі неможливою є вимога про її повернення в на­турі, можливим є лише відшкодування завданої шкоди. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною. Це має важливе значення, оскіль­ки, наприклад, при поставці товару (речей, визначених родовими ознаками) неналежної якості покупець має право вимагати постав­ки нової партії товару в натурі.

Речі споживні та неспоживні (ст. 185 ЦК України). Спожив­ною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Наприклад, спожив­ними речами є продукти харчування, сировина, з якої виготовлю-ється продукція, тощо. Неспоживною є річ, призначена для неодно­разового використання, яка зберігає при цьому свій первісний ви­гляд протягом тривалого часу.

Юридичне значення поділу речей на споживні та неспоживні по­лягає, зокрема, в тому, що споживні речі не можуть бути предметом деяких угод, наприклад, оренди, безоплатного користування, лізингу, оскільки після закінчення терміну майнового найму річ має бути по­вернена власнику, що неможливо здійснити із споживною річчю.

Головна річ і приналежність (ст. 186 ЦК України). Річ, при­значена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Наприклад, фотоапа­рат і футляр до нього, шафа та шухляди до неї тощо. Правове зна­чення такого поділу речей полягає у визначенні правового режиму приналежності, згідно з яким приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Складні речі та складові частини речі (статті 187-188 ЦК Укра­їни). Складною вважається річ, утворена з кількох речей, які утворю­ють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням. Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від неї без її пошкодження або істотного знецінення, пов'язане з річчю конструктивно, навіть незалежно від того, що річ може функціонува­ти без неї (наприклад, автомобіль з обігрівачем, будинок із вбудова­ним кондиціонером тощо). Значення такого поділу речей також поля­гає у визначенні правового режиму складових частин речі. Так, при переході права на річ її складові частини не підлягають відокремлен­ню. Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором.

Продукція, плоди та доходи (ст. 189 ЦК України). Продук­цією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю (наприклад, приплід від худоби, урожай від насаджень, відсотки від банківських вкладів, доходи від виробництва тощо). Правове значення такого поділу ре­чей полягає у визначенні правового режиму продукції, плодів і до­ходів, що належать власникові речі, якщо інше не встановлено до­говором або законом.

Майно. Майновий комплекс. У цивільному праві терміном «май­но» в широкому значенні визначається як окрема річ (сукупність ре­чей), так і вся сукупність майнових прав та обов'язків суб'єкта ци­вільних відносин (наприклад, при спадкуванні або при визначенні вартості майна підприємства). У більш вузькому значенні терміна ро­зуміються лише речі (сукупність речей). У жодному випадку до скла­ду майна не включаються нематеріальні об'єкти цивільних прав, за винятком майнових прав вимоги. ЦК України визначає майно в ши­рокому значенні слова — згідно зі ст. 190 майном як особливим об'єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

8 3-285

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 10. Об'єкти цивільних прав

 

Особливим об'єктом цивільних прав є підприємство як цілісний майновий комплекс, що використовується для здійснення підпри­ємницької діяльності, оскільки одночасно підприємство є суб'єктом і цивільних прав і обов'язків, який є самостійним учасником ци­вільного обороту. Підприємство, виступаючи в цивільному обороті як юридична особа, має право від свого імені здійснювати всі види правочинів щодо належного йому майна. Водночас підприємство або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

До складу підприємства як єдиного майнового комплексу вхо­дять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи зе­мельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сирови­ну, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановле­но договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс визнається нерухомістю.

§ 3. Гроші, валютні цінності та цінні папери як об'єкти цивільних прав Гроші (грошові кошти). Грошові кошти надежать до числа за­мінних речей, що визначаються родовими ознаками. Особливістю грошей як об'єкта цивільних прав є те, що вони оцінюються не за кількістю грошових знаків, а за числом грошових одиниць і є універсальним еквівалентом вартості будь-якого товару. Грошовий обіг в Україні регулюється законодавством. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України — гривня. Іно­земна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в по­рядку, встановлених законом.

Валютні цінності. Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контро­лю» від 19 лютого 1993 р. валютними цінностями визнаються: валю­та України — грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є закон­ним платіжним засобом на території України, кошти на рахунках, вклади у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України; платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України; іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банк­нотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є за­конним платіжним засобом на території відповідної іноземної держа-

ви, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахун­ках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України; платіжні документи та інші цінні папе­ри (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розпис­ки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ін­ші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах; банківські метали — золото, срібло, плати­на, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних мета­лів. При цьому під терміном «іноземна валюта» розуміється як влас­не іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських ме­талах. Операції з ними здійснюються лише за наявності відповідної генеральної або індивідуальної ліцензії Національного банку Украї­ни. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видають­ся резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної опера­ції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Цінні папери. Відповідно до ст. 194 ЦК України цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що по­свідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також мож­ливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим осо­бам. До особи, яка набула право власності на цінний папір, перехо­дять у сукупності всі права, які ним посвідчуються.

ЦК України (ст. 195) надається традиційна класифікація цінних паперів, яка певним чином відрізняється від класифікації, визначе­ної Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» та Зако­ном України «Про державне регулювання ринку цінних паперів», однак є цілком коректною і відповідає сучасним потребам українсь­кої економіки. Так, згідно з ЦК України в Україні у цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів:

1) пайові цінні папери, що засвідчують участь у статутному ка­піталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітен­том і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента (акції, інвестиційні серти­фікати);

 

«•3-285

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 10. Об'єкти цивільних прав

 

2) боргові цінні папери, що засвідчують відносини позики і пе­редбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання (облігації, депозитні сертифіка­ти, векселі, чеки тощо);

3) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'яза­ний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановле­ного договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товар­них ресурсів (опціони, ф'ючерси, депозитарні розписки та ін.);

4) товаророзпорядчі цінні папери, що надають їх держателю пра­во розпоряджатися майном, вказаним у цих документах (коноса­менти, складські свідоцтва — варанти тощо).

Законом можуть визначатися також інші групи та види цінних паперів і порядок їх обігу. Регулювання діяльності з цінними папе­рами, які мають обіг на первинному та вторинному ринках цінних паперів, та встановлення правил і нормативів щодо такого обігу здійснюється спеціально уповноваженим державним органом — Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Цінні папери можуть випускатися в документарній (з видачею сертифікатів цінних паперів і веденням реєстрів власників іменних цінних паперів у разі випуску іменних цінних паперів) та бездоку-ментарній формі (з веденням обліку прав за такими цінними папе­рами в системі депозитаріїв) відповідно до закону.

Обов'язкові реквізити цінних паперів, вимоги щодо їх форми та інші необхідні вимоги встановлюються законом. Документ, який не містить обов'язкових реквізитів цінних паперів і не відповідає фор­мі, встановленій для них, не є цінним папером.

Права, посвідчені цінним папером, можуть належати:

1) пред'явникові цінного паперу (цінний папір на пред'явника);

2) особі, названій у цінному папері (іменний цінний папір);

3) особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу упов­новажену особу (ордерний цінний папір).

Законом може бути виключена можливість випуску цінних папе­рів визначеного виду як іменних, ордерних або як паперів на пре­д'явника (так, наприклад, при приватизації державних підпри­ємств було передбачено випуск акцій відкритих акціонерних това­риств, у які перетворювалися державні підприємства, лише у вигляді простих іменних акцій).

Для передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред'явника, достатньо вручення цінного паперу цій особі.

Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у по­рядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Індо-

самент за іменним цінним папером згідно з роз'ясненням Держав­ної комісії з цінних паперів та фондового ринку здійснюється оформленням передавального розпорядження. Особа, яка передає право за цінним папером (індосант), відповідає лише за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її невиконання.

Права за ордерним цінним папером передаються завдяки вчинен­ню на цьому папері передавального напису (індосаменту). Індосант відповідає за існування та здійснення цього права.

За передавальним написом (індосаментом), вчиненим на цінному папері, до особи, якій або у розпорядження якої передаються права за цінним папером (індосата), переходять усі права, посвідчені цін­ним папером. Індосамент може бути бланковим (без зазначення осо­би, якій має бути здійснене виконання) або ордерним (із зазначен­ням особи, якій або за наказом якої має бути здійснене виконання). Індосамент може бути обмежений тільки дорученням здійснювати права, посвідчені цінним папером, без передання цих прав індосату. У цьому разі індосат виступає як представник.

Особа, яка випустила (видала) цінний папір, та особи, які індосу-вали його, відповідають перед її законним володільцем солідарно. У разі задоволення вимоги законного володільця цінного паперу про виконання посвідченого цим папером зобов'язання однією або кількома особами з числа тих, хто зобов'язався за цінним папером, вони набувають права зворотної вимоги (регресу) щодо інших осіб, які зобов'язалися за цінним папером. Відмова від виконання зобо­в'язання, посвідченого цінним папером, з посиланням на відсут­ність підстави зобов'язання або на його недійсність, не допускаєть­ся. Володілець незаконно виготовленого або підробленого цінного паперу має право пред'явити особі, яка передала йому папір, вимо­ги про належне виконання зобов'язання, посвідченого цим папе­ром, та про відшкодування збитків.

§ 4. Дії, послуги та зобов'язальні вимоги як об'єкти цивільних прав

Дії (їх результати) та послуги (як різновид дії) є об'єктами ци­вільних прав переважно у зобов'язальних правовідносинах, тобто при виникненні зобов'язань особи, що витікають з договору чи ін­шого юридичного факту. Наприклад, особа може бути зобов'язана здійснити певні дії (роботу) з будівництва споруди за договором під­ряду або надати послуги без матеріалізованого, але з корисним ре­зультатом: здійснити перевозку вантажу, надати консультацію пра­вового чи фінансового характеру, укласти угоду тощо.

Об'єктами цивільних прав виступають також вклади особи у май­но господарських товариств, зокрема товариств з обмеженою, додат-

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 11. Фізичні особи як суб'єкти цивільного права

 

ковою або повною відповідальністю, кооперативів, кредитних спілок тощо. У цих випадках об'єктом права особи є не майно чи гроші в на­турі, які були нею передані цим організаціям, а право вимоги відпо­відної суми за певних умов (наприклад, при виході з числа учасників товариства). У даному випадку право вимоги розглядається як одна із складових частин майна в широкому значенні слова. Так само роз­глядаються і права користування (землею, приміщенням тощо), які також можуть бути внеском у майно вказаних організацій.

§ 5. Нематеріальні блага як об'єкт цивільних прав

Об'єктами цивільних прав можуть виступати нематеріальні бла­га, зокрема результати творчої діяльності осіб: авторів творів літе­ратури, науки, мистецтва, відкриттів, винаходів, промислових зразків, корисних моделей, інших об'єктів права промислової влас­ності, суб'єктів суміжних прав. Правове регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності складає досить розгалужену систе­му інститутів цивільного права, які розглядатимуться окремо.

Відповідно до ст. 200 ЦК України як об'єкт цивільних прав за­кріплюється інформація. Інформацією є документовані або публіч­но оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Суб'єкт від­носин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої таки­ми правопорушеннями. Порядок використання інформації та захис­ту права на неї встановлюється відповідним законодавством.

Особисті немайнові блага фізичної особи. Відповідно до Конс­титуції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недо­торканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Особистими немайновими благами фізичної особи є життя і здоро­в'я; честь, гідність і ділова репутація; ім'я; вільний розвиток своєї особистості; свобода та особиста недоторканність; недоторканність житла; таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; сім'я; недоторканність особистого і сімейного життя; таємниця свого особистого життя; вільний вибір роду за­нять; свобода пересування, вільний вибір місця проживання; інфор­мація; свобода об'єднань; авторство; безпечне для життя і здоров'я довкілля; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, що охороняються законом. У межах цивільного законодавства надається правова охорона немайновим благам особи, визначеним як об'єкти цивільних прав.

Більш детально правові відносини, які виникають щодо немате­ріальних благ, будуть розглянуті у главі підручника, присвяченій цим питанням.

Рекомендована література:

Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р. (ВВР, 1991, № 38, ст. 508) зі змінами і доповненнями. Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухо­ме майно, затв. наказом Мін'юсту України від 7 лютого 2002 р. № 7/5 (у ред. наказу Мін'юсту України від 28 січня 2003 р. № 6/5). Зареєстро­вано в Мін'юсті України 18 лютого 2002 р. за № 157/6445. Магазинер Я. М. Об-ьект права // Известия вузов. Правоведение. — 2000. — № 6.

Иоффе О. С. Советское гражданское право. — М., 1967. Алексеев С. С. Общая теория права. — М., 1981-1982. — Т. 1-2. Суханов Е. А. Лекции о праве собственности. — М.: «ЮЛ», 1991.

Глава 11 Фізичні особи як суб'єкти цивільного права

§ 1. Правоздатність і дієздатність фізичної особи

У ст. 24 ЦК України визначено поняття фізичної особи як люди­ни — учасника цивільних відносин. Слід звернути увагу на появу в кодексі самого терміна «фізична особа», який, хоча і досить широко застосовується у законодавстві іноземних держав та міжнародних правових актах, в українському законодавстві є певним чином но­вим. У ЦК УРСР 1964 р. та в інших нормативно-правових актах використовувався термін «громадянин», який більшою мірою свід­чить про державно-правовий статус особи, її відносини з державою, а не характеризує особу як суб'єкта цивільного права, якими мо­жуть бути як громадяни України, так і громадяни інших держав, і особи без громадянства.

Правоздатність фізичної особи. Здатність мати цивільні права та обов'язки мають усі фізичні особи. Це означає, що фізичні особи мають здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків, мати будь-яке право чи обов'язок з тих, що надаються чи допускаються законом, тобто юридичну можливість, що витікає із закону. Лише за наявності правоздатності можливе виникнення конкретних суб'єктивних прав і обов'язків.

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її на­родження і припиняється у момент її смерті. У випадках, встанов­лених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народже­ної дитини. Цивільна правоздатність є невід'ємною від особи неза­лежно від віку, стану здоров'я чи інших характеристик людини. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні

 

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 11. Фізичні особи як суб'єкти цивільного права

 

права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національ­ної меншини, до якої вона належить. При здійсненні окремих ци­вільних прав фізична особа відповідно до закону може використову­вати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені.

Правоздатність є лише основою для правоволодіння, вона ще не означає фактичну, реальну наявність в особи конкретних прав і обо­в'язків з числа тих, що передбачені чи допускаються законом. Фізич­на особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конститу­цією України та ЦК України, а також здатна мати усі майнові пра­ва, встановлені цивільним законодавством. Особа здатна мати інші цивільні права, які хоч і не встановлені Конституцією України та законодавством, однак не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Правам особи кореспондують обов'язки, які фізична особа здатна мати як учасник цивільних відносин. ЦК України ви­знає нікчемними правочини, які обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки. Пра­вові акти Президента України, органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самовряду­вання, їхніх посадових і службових осіб не можуть обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбаче­не Конституцією України (ст. 27 ЦК України). Тобто кожна особа може мати безліч майнових і немайнових прав, однак конкретна особа ніколи не може мати їх усі, вона має лише їх частину. Напри­клад, кожна особа може мати авторське право, однак лише той, хто своєю творчою працею створив твір, має це право.

Набуття конкретних суб'єктивних прав та обов'язків означати­ме реалізацію правоздатності. Тобто лише за наявності певного юридичного факту (наприклад, набуття майна у власність) у пра-восуб'єктної особи виникне конкретне суб'єктивне право (у даному випадку — право власності на придбане майно), яке до цього часу носило характер лише абстрактної можливості мати таке право (у даному випадку — право власності). Характерними рисами пра­воздатності є рівність правоздатності фізичних осіб, їх невідчужу­ваність від особи та неможливість їх обмеження, окрім як у випад­ках та порядку, передбачених законом. Громадянин може розпоря­джатися суб'єктивними правами, однак не може зменшити свою

правоздатність, не може від неї відмовитись. Разом з тим не можна твердити і про безмежність змісту правоздатності, оскільки суб'єк­тивне право як міра можливої поведінки управомоченої особи має певні межі, визначені законом. Так, певні види діяльності особи чи володіння певним майном можуть бути заборонені або обмежені законом.

Слід зазначити, що іноземці та особи без громадянства мають об­сяг цивільної правоздатності нарівні з громадянами України, тобто їм надано національний режим.

Цивільна дієздатність фізичної особи. Цивільною дієздатніс­тю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе ци­вільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх вико­нувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. ЗО ЦК України). Наявність дієздатності в особи означає її можливості особисто здійснювати різноманітні юридичні дії: укладати угоди, заповідати, видавати довіреності тощо, а також відповідати за спричинену шкоду.

Традиційно вважається, що дієздатність об'єднує у собі право-чиноздатність, тобто здатність здійснювати правочини, та делікто-здатність — здатність нести відповідальність за неправомірні дії.

Дієздатність, як і правоздатність, — це юридична категорія, але є не природними правами людини, а наданими їй у силу закону. Значення категорії дієздатності полягає в тому, що дієздатність юридично забезпечує активну участь особи у цивільному обороті, реалізації її майнових та особистих немайнових прав. Не менше значення має дієздатність і для контрагентів управомоченої особи, оскільки вони завжди можуть розраховувати на застосування мір відповідальності до дієздатної особи у разі порушення нею їхніх прав та охоронюваних законом інтересів.

Зміст дієздатності містить у собі такі складові частини: здатність особи своїми діями набувати цивільні права та створювати для себе цивільні обов'язки; здатність самостійно здійснювати цивільні пра­ва та виконувати обов'язки; здатність нести відповідальність за ци­вільні правопорушення.

Цивільне законодавство розрізняє декілька різновидів дієздатнос­ті залежно від віку особи та її психічного стану, оскільки при здійс­ненні цивільних прав та обов'язків особа повинна розуміти значення та можливі наслідки своїх дій. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Дієздатність є невідчужуваною від особи, її обсяг установлюється ЦК України і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку,

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 11. Фізичні особи як суб'єкти цивільного права

 

встановлених законом. Примусове обмеження дієздатності можливе лише за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Новим ЦК України внесені цілком доречні новели до вікового розмежування окремих видів дієздатності порівняно з раніше дію­чим ЦК України. Так, за новим ЦК України розрізняють такі різно­види дієздатності: 1) часткова цивільна дієздатність фізичної особи, яка не досягла 14 років (малолітніх); 2) неповна цивільна дієздат­ність фізичної особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітніх); 3) пов­на цивільна дієздатність. Передбачено також визнання особи не­дієздатною та обмежено дієздатною за рішенням суду і на підставах, визначених законом.

Часткова цивільна дієздатність фізичної особи, яка не досяг­ла 14 років (малолітня особа) (ст. 31 ЦК України). Часткова цивіль­на дієздатність фізичної особи характеризується тим, що за мало­літньою особою визнається право здійснювати своїми діями не будь-які права і обов'язки, а лише ті, що прямо передбачені зако­ном. Так, фізична особа, яка не досягла 14 років, має право само­стійно вчиняти дрібні побутові правочини. При цьому правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові по­треби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість. Ма­лолітня особа також може здійснювати особисті немайнові права на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, зокрема набу­вати авторських прав на свої малюнки, вірші тощо.

Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за завдану нею шкоду. Шкода, завдана малолітньою особою, відшко­довується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення вихо­вання та нагляду за малолітньою особою. Якщо малолітня особа за­вдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закла­ду, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійс­нює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо малолітня особа пе­ребувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не доведе, що шкоди було завдано не з його вини. Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов'язані здійсню-

вати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, заклади та осо­би зобов'язані відшкодувати шкоду у частці, визначеній за домовле­ністю між ними або за рішенням суду. Обов'язок зазначених осіб відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняєть­ся у разі досягнення нею повноліття. Після досягнення повноліття особа може бути зобов'язана судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до 14 років життю або здо­ров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а зазначені особи є неплатоспроможними або померли.

Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітня особа) (ст. 32 ЦК України). Обсяг цивільної дієздатності неповнолітніх осіб є досить широким. Вони можуть на­бувати цивільні права та обов'язки як самостійно — у визначених законом випадках, так і за згодою батьків (усиновлювачів, піклу­вальників). Крім правочинів, які має право здійснювати малолітня особа, фізична особа у віці від 14 до 18 років має право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими дохода­ми; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (за­сновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Крім того, неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими кошта­ми, внесеними іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

За загальним правилом неповнолітня особа вчиняє інші правочи­ни за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з бать­ків (усиновлювачів), з ким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування. За на­явності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробіт­ком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права. Суд може скасувати своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, що були підставою для його прийняття.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 11. Фізичні особи як суб'єкти цивільного права

 

Неповнолітні особи можуть нести цивільну відповідальність. Так, неповнолітня особа відповідає за завдану нею шкоду самостій­но на загальних підставах, особисто несе відповідальність за пору­шення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклуваль­ника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшко­дування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (уси-новлювачі) або піклувальник, якщо вони не доведуть, що шкоди бу­ло завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не ви­стачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було за­вдано не з його вини. Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклуваль­ника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодування шкоди припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди. Шкода, завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах. У разі відсутності в неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується у частці, якої не вистачає, або в повному об­сязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не дове­дуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка за­вдала шкоди, повноліття.

Повна цивільна дієздатність (ст. 34 ЦК України). Повну ци­вільну дієздатність набуває фізична особа, яка досягла 18 років (по­вноліття). Закон знає окремі винятки з цього загального правила. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі розірвання шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з проти­правною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивіль­на дієздатність зберігається.

Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповно­літній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання пов­ної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та

піклування згідно із заявою заінтересованої особи за письмовою зго­дою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішен­ням суду. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою дія­льністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, по­ширюється на всі цивільні права та обов'язки. У разі припинення трудового договору, підприємницької діяльності надана особі повна цивільна дієздатність зберігається.

Обмежена цивільна дієздатність фізичної особи (ст. 36 ЦК України). Цивільна дієздатність фізичної особи може бути обмеже­на за рішенням суду, якщо буде визнано, що вона страждає на пси­хічний розлад, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити ци­вільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртни­ми напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами то­що і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне станови­ще. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, вста­новлюється піклування. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочи-ни. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Відмова піклу­вальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздат­ність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду. Одер-заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити такій фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоря­джатися ними. Особа з обмеженою дієздатністю самостійно несе від­повідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою пік­лувальника, та за шкоду, яка завдана нею іншій особі.

У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої бу­ла обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який від-

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 11. Фізичні особи як суб'єкти цивільного права

 

новив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напо­ями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд по­новлює її цивільну дієздатність. Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поно­влення цивільної дієздатності.

Недієздатність фізичної особи (ст. 39 ЦК України). Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Якщо суд відмовить у за­доволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановле­но, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цьо­го підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано мораль­ної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання за­конної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення не­дієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатрич­ної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається не­дієздатною.

Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Не­дієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочи­ну. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійсню­вати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану не­дієздатною фізичною особою, не припиняється у разі поновлення її цивільної дієздатності. Якщо опікун недієздатної особи, яка завда­ла шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкоду­вання шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцт­вом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частко­во або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.

За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд понов­лює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана не­дієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внас­лідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та ке­рувати ними.

§ 2. Місце проживання фізичної особи

Визначення місця проживання особи має суттєве значення для забезпечення правової охорони прав та інтересів суб'єктів цивіль­них відносин, оскільки з ним пов'язується загальна презумпція про те, що особа перебуває в даному місці проживання, хоча у кожний конкретний момент вона може перебувати і в іншому місці. На цю адресу направляється й офіційне листування. За місцем знаходжен­ня особи визначається, наприклад, місце виконання зобов'язання, місце відкриття спадщини тощо.

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, кварти­ра, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожи­ток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізич­на особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ст. 29 ЦК України). Фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, що встановлюються зако­ном. Це положення є певною новелою нового ЦК України, оскільки за старим цивільним законодавством особа могла вільно обирати міс­це проживання з 18 років.

Для деяких категорій осіб передбачається легальне визначення місця проживання. Так, місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому во­на проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за зго­дою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або ор­ганізацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору міс­це проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізич­ної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здо­ров'я, в якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відпо­відної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна. ЦК Укра­їни вперше визначено, що фізична особа може мати кілька місць проживання.

§ 3. Безвісна відсутність. Визнання особи померлою

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК Украї­ни). Тривала відсутність громадянина в місці його постійного прожи­вання за відсутності відомостей про його місце перебування зачіпає права та інтереси фізичних та юридичних осіб, з якими він перебуває

 

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАБОВІДНОШЕННЯ

Глава 11. Фізичні особи як суб'єкти цивільного права

 

у правових зв'язках. Так, невизначеними можуть залишитися май­нові, аліментні, пенсійні, трудові та інші проблеми відсутньої особи. З метою усунення такої правової невизначеності законом передбаче­но створення спеціального легального статусу для такої особи — ви­знання її безвісно відсутньою, що є засвідченням у судовому порядку факту тривалої відсутності особи в місці її проживання, що, у свою чергу, тягне за собою певні правові наслідки.

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, як­що протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. У разі неможливості встанови­ти день одержання останніх відомостей про місце перебування осо­би початком її безвісної відсутності вважається перше число міся­ця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі не­можливості встановити цей місяць — перше січня наступного року.

На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує на­лежне їй майно та встановлює над ним опіку. Опікун над майном ф