Студопедия — Дохристиянські вірування давніх слов'ян
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Дохристиянські вірування давніх слов'ян






 

Проблема виникнення фольклору у світоглядно-історичному плані є досить складною. Складність її вирішення криється у значному часовому проміжкові, що віддаляє нас від того періоду життя суспільства, коли виникали перші уявлення та вірування, пов'язані з ними ритуальні та магічні дії, що становлять основу народної творчості. До початку наукового зацікавлення уснопоетичною творчістю, коли почалося цілеспрямоване записування та вивчення окремих текстів та жанрів, найдавніші твори, безумовно, не дійшли. Це було спричинено їх усним побутуванням, у процесі якого вони змінювалися під впливом світоглядних та суспільно-історичних поглядів. При цьому елементи давніших епох затирались, натомість з'являлись нові. Тому відгомін найдавніших систем усної народної творчості дійшов до наших днів у формі окремих вкраплень, образів, деталей народних текстів, що відносяться до значно пізніших періодів творення. Але вони разом з археологічними, етнографічними пам'ятками давньої культури є матеріалом, що дає певне уявлення про доісторичні часи українського етносу.

Записані твори української усної словесності, які є предметом вивчення сучасної фольклористики, містять багато персонажів, образів, структурних елементів, які паралельно зустрічаються у різних жанрах — епічних, ліричних та драматичних, наявність та значення яких поза межами дослов'янського та давньослов'янського світоглядів не знаходять жодного логічного пояснення.

Багато з цих елементів наявні в пісенно-епічній творчості інших народів (при чому не тільки слов'янських). Це є свідченням певного зв'язку між суспільно-історичними процесами, що відбувались на індоєвропейській території. Вивчення історичних зв'язків давніх епох та народів виходить поза межі, окреслені фольклористикою, але в них можна знайти пояснення багатьох елементів та рис, пов'язаних виникненням усної народної творчості.

Сучасній науці важко вказати точний час зародження народнопісенної творчості. Але, ймовірно, початок цього процесу можна віднести до періоду трипільської культури, або й ще раніше. Далі система фольклору як частина життя давніх дослов'янських племен проходила різні стадії розвитку, зазнавала значних змін під впливом культури народів-сусідів чи кочових племен, що проходили через цю територію.

Фольклор виник у системі найдавніших народних уявлень та вірувань, що складалися з елементів анімізму, тотемізму та фетишизму.

Анімізм (від лат. апітиіа — душа) — віра у наявність душі чи духу в явищах природи, речах та предметах навколишнього світу. Анімізм полягає в ототожненні живої природи з неживою. Елементи анімізму наявні у світогляді праслов'ян і зустрічаються в системі культів у формі вірувань в наявність душі в дерев, тварин, птахів, природних стихій — грому, блискавки, померлих людей та тварин. Тому в системі цих уявлень сили та явища природи (сонце, вода, камінь, дерево) поставали як живі істоти (персоніфікувалися), і їм люди поклонялися.

На основі анімічних вірувань прадавні люди пояснювали різноманітні фізичні стани — хвороби, лихоманки, сон (який уподібнювався до сакрального екстазу, відриву від всього земного — тобто втрата слуху, зору, нюху, мови); пояснювали різноманітні явища, такі як тінь (яку уявляли двійником людини, її духовною суттю).

Тотемізм — сукупність уявлень та вірувань у надприродній зв'язок між людьми (племенем, общиною, родом) та окремими видами рослин, птахів і звірів. У межах цих поглядів окремі представники рослинного чи тваринного світу визнавались предками того чи іншого племені (кожне з яких мало свого тотемного предка, який міг вважатись водночас охоронцем та оберегом людей цього племені). Також існували погляди про те, що після смерті представники цього племені набувають образу цієї тварини (рослини) і можуть впливати на життя живих.

У тотемічних віруваннях людина ототожнює себе, своє життя з життям навколишнього світу, з видимою природою. Людина, уявляючи себе дублікатом зовнішнього світу, робить все те, що відбувається у природі, повторюючи все, що потрапляє у її поле зору.

З цим пов'язане поклоніння як особливе ставлення до рослин та тварин певних видів, вірування у їх надзвичайну силу. «Тотем... становить собою клас матеріальних предметів, до яких примітивна людина ставиться з особливою повагою, гадаючи, що між ними і нею існує тісний і інтимний зв'язок. Зв'язок цей двобічний: тотем заступається за людину, остання відплачує тотему тим, що утримується вбивати свій тотем, якщо він відноситься до класу тварин, рубати і зривати, якщо до класу рослин, і виявляє йому всілякі знаки поваги. Давніми тотемами-тваринами були ведмідь, вовк, лисиця, коза; тотемами-птахами — лебідь, лелека, зозуля та ін.; тотемами-деревами — дуб, ясен, липа, явір, сосна та ін.

Фетишизм — система уявлень про надприродні властивості предметів і речей та поклоніння їм. Він ґрунтується на системі прадавніх уявлень. Древні люди не розмежовували світу матеріального і нематеріального, людини та природи, дії та предметів. В їх уявленнях предмет з дерева зберігав дух дерева, лісу; кістка тварини — дух тварини; на витвір людини переходив дух людини-творця... Людина доісторичної епохи сприймала світ по-своєму: «Річ для неї — космос; і вона створює навколо себе речі, які становлять життя природи... Річ, яка зображає космос, сама є і цим самим космосом плюс тим, хто створив космос і цю річ...». Фетишами як об'єктами поклоніння могли бути кістки померлих чи вбитих тварин, коштовні камені, яким приписувалася чудодійна сила, а також різноманітні амулети і талісмани, що спеціально виготовлялися з різних природних матеріалів, і які, як вважалось, служили оберегами і приносили удачу своїм власникам (наприклад, сприяли успішному полюванню). Особливого значення набували речі, які начебто повторювали природу: стіл як лінія горизонту, образ неба; дерев'яні чи камінні стовпи-колони як втілення світового дерева, що з'єднує землю з небом; посуд як вмістилище вологи — усе зроблене з тотемів-дерев, тотемів-каменів, тотемів-тварин чи їх елементів ставало фетишами.

Фетишизм пов'язаний з анімізмом в тому плані, що фетиші уявлялись одухотвореними предметами. Але, на думку Е. Тайлора, поняття «фетишизм» у порівнянні з поняттям «анімізм», має «вужче, другорядне значення, і є вченням про духів, втілених у тих чи інших предметах, чи зв'язаних з ними, чи, зрештою, діючих через їх посередництво... Фетишизм — поклоніння предметам, навіть куску дерева чи каменя. Звідси він переходить в ідолопоклонство».

Рослини і таврини, а також різноманітні предмети використовувались у багатьох ритуалах, обрядах та магічних діях. їхні образи зустрічаються у народній поезії та епосі.

Вірування, якими давні люди намагались пояснити природу та оточуючий їх світ, породили різноманітні культи, що стали для них своєрідною первісною релігією. Культ (від лат. cultus — вшанування) — інститут вшанування та поклоніння речам, явищам, істотам, божествам.

З уявленнями про існування душі у кожній речі та предметові був пов'язаний культ предків. Вважалось, що душі померлих не покидають землю, а поселяються у лісах чи гаях (де вони можуть перевтілюватись у тварин) і приходять до живих. При цьому предки можуть сприяти або шкодити, тому при похоронних обрядах використовувались ритуали, щоб їх задобрити. У давніх людей було уявлення про потойбіччя як існування паралельного світу. Взагалі простір (та й світ) за колишніми уявленнями поділявся на своїх і чужих та живих і мертвих (які теж були своїми чи чужими): таким чином, були свої та чужі живі, свої та чужі мертві.

Своєрідною межею між світами вважались річка (звідси — вірування, що покійник повинен переплисти річку, щоб потрапити на той світ; часом під час похорону човен з мерцем пускали за водою), вогонь (тому навіть серед слов'янських племен був звичай спалювати померлих) чи межа між поселенням та лісом (ліс — як місце проживання предків-тварин, душ дерев і т. ін.), поріг як символ початку і закінчення хати (археологічні розкопки свідчать про первісні типи поховань під порогом, з цим, мабуть, і було пов'язане повір'я про те, що душі померлих живуть під порогом, і що, виносячи покійника з хати, треба зупинитись на порозі; був також звичай при закладанні фундаменту нової будівлі замуровувати під порогом живих людей чи тварин, які ставали «залежними мерцями»). Пізніше ці «пограниччя» часто зустрічаються у всіх жанрах народної творчості.

Із намаганнями первісних людей «задобрити» сили природи, щоб вони не завдавали шкоди, з'являються інші культи.

Культ вогню. Вогонь, як відомо, необхідне для життя явище. В уяві давніх предків він представлявся як сила, зіслана з неба «громовими стрілами», що може бути і корисною для людей (для приготування їжі, зігрівання та освітлення житла, відлякування диких звірів), і шкідливою (пожежі домів та посівів). Тому до вогню було особливе ставлення як до небесної сили; родинне та домашнє вогнище охоронялись, пізніше хатня піч зайняла особливе місце у людському житті. З метою захистити себе від руйнівної сили вогню, люди здійснювали різні обряди та ритуали біля вогнища, йому приносились різні жертви з їжі та плодів поля. Люди молились до овина — домашнього вогнища та печі, йому приносили жертви, часто у вигляді півня, оскільки вважалось, що він має зв'язок з полум'ям. Господиня ставила у піч (яка була своєрідним домашнім жертівником) зерно та воду після випікання хліба. Вважалось, що вогонь має очисну силу, тому хати обкурювали, робили певні дії з вогнем над хворими. Вогонь відігравав важливу роль у системі магії жерців, з чим пов'язується похідний культ коваля. З культом вогню пов'язувався також похідний культ «вогняного напитку» — п'янкого напою, який ототожнювали з вогнем і використовували у магічних діях, ритуалах, при укладанні угод. До його складу на різних територіях входили різні складники — мед, відвар всіляких трав, коренів рослин, настій чи відвар із грибів, алкоголь. Невід'ємним атрибутом було те, що цей напиток сприймався як палючий, викликав марення та галюцинації. Медвяний напиток (і мед зокрема) вважався напоєм безсмертя, завжди використовувався як елемент язичницької жертви.

Культ води теж був пов'язаний з тим значенням, яке мала вода для давніх племен, особливо у період трипільської культури, коли праслов'янські племена почали займатися землеробством. Вода, яка теж уявлялась небесною силою, оскільки сходила на землю у вигляді дощу, могла не лише помагати людям (у вирощуванні урожаю, приготуванні їжі), а й шкодити (напр., під час повені, розливу рік, занадто частих чи затяжних дощів). Вода теж наділялась магічною та очисною силою (особливо так звана непочата вода).

Тому існувало особливе ставлення до всіх водоймищ: річок, озер, ставів, джерел, потоків, колодязів — біля них здійснювались різні обряди та ритуали, приносились певні жертви, щоб вода не завдавала людям лиха.

Культ грози пов'язувався з поклонінням вогню (грім, громові стріли, блискавка) та води (дощ). Гроза як поєднання цих двох стихій уявлялась гнівом природи проти людей, а також покаранням, оскільки блискавка могла вбити людину чи підпалити житло, ліс. Тому в системі народних вірувань було багато обрядів, що мали на меті захистити від «гніву неба», існували певні обереги від грому та блискавки. До культу грози близький культ вітрів.

Культ землі теж виник у час переходу давніх племен від мисливства до землеробства. Земля уявлялась одухотвореним живим організмом, її називали мати-земля, земля-годувальниця. Оскільки від того, наскільки добрим був урожай, часто залежало життя давніх предків, то скалалася система ритуалів, щоб задобрити землю. її не можна було надаремно копати, оскверняти. Із особливим ставленням праслов'ян до землі пов'язана традиція ховати померлих у землю. Земля з рідного поля чи поселення вважалась своєрідним оберегом для людей, що вирушали у далеку дорогу, тобто у світ «чужих». Тому жменю «рідної землі» кидали на могилу померлих у далекій стороні. З освоєнням предками-слов'янами орання землі з'явився похідний культ орача.

З культами землі та сонця тісно пов'язувався культ зерна та хліба. Вважалось, що зерно та хліб вбирають в себе сонячну енергію та силу землі. Тому ритуальний хліб випікався обов'язково круглої форми (за подібністю до сонця) і відігравав важливу роль у ритуально-магічній системі.

Культ дерев, тварин та рослин мав тісний зв'язок з уже схарактеризованими культами та віруваннями. Вважалось, що у старих Деревах (особливо у дубі) живе дух лісу. Тому біля них здійснювались певні обряди та поклоніння, пізніше — оргії. Тварини (особливо кінь, цап, вовк, лисиця; земноводні — гадюки, жаби тощо) обожнювались як тотемні предки та перевтілені душі померлих; рослини — як ті, що мають особливу силу проти хвороб, вроків, магічну дію тощо. Особливого значення надавалось тим явищам природи, які, за віруваннями, мали зв'язок із потойбічним світом і могли передавати людям «таємні знання» із потойбіччя. Такими, зокрема, були вовк, що в міфології усіх індоєвропейських народів утілював смертоносне начало, вороний кінь, ворон; з культом орача був пов'язаний культ орла, який уявлявся як такий, що навчив людей сіяти пшеницю та ін. Пізніше об'єкти цього культу включались у систему національної символіки. З ушануванням тварин пов'язане виникнення в системі фольклору зооморфних образів (від гр. гооп — тварина та morphe — форма) тобто подібних до тварин, зі звіриною подобою, зовнішністю.

Культ змія поєднує елементи культів вогню, землі, води та тварин. Його сутність полягає у поєднанні всіх природних стихій та частин організмів різних тварин. Про давність вшанування великого змія чи дракона свідчать археологічні знахідки посуду з зображенням цих істот. Оскільки переважна більшість з них знайдена на місцях поховань, то є підстави вважати, що у прадавніх предків образ змія асоціювався зі смертю чи мав безпосередній до неї стосунок.

Культ небесних світил у давніх слов'ян, як і в багатьох інших народів, займав одне з найважливіших місць у системі поглядів, і виявлявся у поклонінні сонцеві, місяцю, зорям, а також сузір'ям, через які проходило сонце упродовж року. Із цим культом були пов'язані віруваня про роль і вплив небесних світил на життя людей та зміни природи, що відбувались під впливом змін у розташуванні сонця, фаз місяця, зоряних плеяд (таких як зміна пір року, збільшення чи зменшення дня і ночі). Як не дивно, але спочатку перше місце у цій групі відводилось місяцю (лунарний культ, тобто вшанування місяця). Вважалось, що саме він керує небесними водами, дощами та росами, колообігом води, а відтак — впливає на врожай. Тому його вшановували спеціальними жертовними стравами — пирогами та варениками у вигляді неповного місяця. Знойко зазначає, що слово «пиріг» — з доіндоєвропейської мови і означає «хліб місяця». Пироги та вареники з начинкою дарів поля виготовлялись на знак поклоніння місяцю і були обов'язковою стравою свят з нагоди першої фази місяця.

Пізніше головна роль перейшла від місяця до сонця (солярний культ, тобто поклоніння сонцеві), яке відігравало не менш важливу роль у сільськогосподарській роботі. Сонце теж вшановувалося спеціальною жертовною їжею — круглими печеними бабками (білими хлібцями).

Зоря (астральний культ, тобто вшанування зірок, сузір'їв та небесних світил, згодом — загальна назва культу вшанування небесних світил) вважалась божеством, що передавала людям різні повідомлення, зокрема у міфах сповіщала про народження богів і по т0к творення всесвіту. Особливого значення набувало поклоніння су3ір'ям та скупченню зір — Молочному Шляхові.

Астральний цикл тісно пов'язаний з іншими циклами, зокрема небо уявлялося як річка між живими і мертвими.

З часом астральний цикл, що відповідав річному циклові, ліг в основу календарної обрядовості та свят, пов'язаних з нею. Образи небесних тіл стали частиною поетики багатьох жанрів усної словесності.

Поєднання культів вогню та небесних світил витворило культ світла чи світлопоклоніння. Праслов'яни уявляли світло як істоту, дух, що випромінює світло.

Культ предметів виник на основі анімістичних вірувань та фетишизму. Предметом поклоніння було яйце — як символ зародження та виникнення життя та смерті. Тому яйцю у народній творчості відводиться особливе місце. На багатьох територіях був звичай насипати могили овальної форми у вигляді яйця та посипати їх піском чи квітами жовтого кольору. Пізніше цей образ знаходимо і серед обрядів, і в національному епосі. Іншими культовими предметами були окремі види каміння і речі, зроблені з них, амулети з різноманітних матеріалів — наприклад, зображення рівнораменного хреста, вписаного в коло чи із закрученими кінцями як знак сонця (ці елементи збереглися до наших днів при розписі писанок, в інших національних орнаментах, у різьбярстві, вишивці, малюнках по кераміці).

Важлива роль відводилась елементам тіла людей та тварин-тотемів. Шкіра при цьому вважалася знаком безсмертя, особливим було ставлення до волосся, нігтів, зубів тощо. Тваринними предметами поклоніння були ріг, що вважався символом сили і достатку; кістки тварин, черепи, зуби, пір'я, кігті птахів тощо, а також прикраси та культові предмети, зроблені з них.

З культами землі та орача були пов'язані культи землеробських знарядь, особливо плуга, з астральним культом — поклоніння ритуальному посуду (про що свідчить його форма та орнамент). Особливості форми та розміщення посуду знайденого при захованнях, дають підстави кваліфікувати його як «Посуд-Сонце», «Посуд-Місяць», «Посуд-Небо», «Посуд-Земля», «Посуд-Всесвіт». З часом вказані та інші предмети (дзеркала — як ототожнення з водою і такі, що відображають потойбіччя — свічки, шнурівки, ножі, сокири тощо) стали невід'ємною частиною ритуально-магічних дій та народної обрядовості.

З культом дерев пов'язувався культ музики та музичних інструментів (оскільки вони виготовлялися з деревини, музика вважались голосом духів дерев, духа лісу). Праслов'яни вірили, що вони видобувають музику так, як видобувається вогонь, а рівномірні ритмічні звуки та рухи, що їх супроводжують, відтворюють рух все світу, космічний порядок. Ці уявлення стали підставою виникнення культу руху та танцю.

Усі ці культи співіснували одночасно. їхнє зародження було пов'язане з набуттям певних знань про навколишній світ. Важко зараз з упевненістю стверджувати, наскільки довгим був цей період в історії розвитку до- та праслов'янської культури. Це був перший етап її становлення, як і перший крок та передумови виникнення усної народної словесності. У плані формування фольклорних жанрів цей етап можна окреслити узагальнюючим поняттям — ритуальна магія. Саме в такому розумінні постають усі жанри народної словесності, що побутували у той час. Вони поєднують в собі елементи давнього світогляду з віруваннями у магічну дію слова та силу природних явищ.

Згодом усі давні уявлення та вірування лягли в основу праслов'янської міфології, становлення якої стало наступним етапом у розвитку українського фольклору.

Характерною особливістю міфології того періоду є пантеїзм (від гр. pan — все і teos — бог), тобто релігійно-філософське вчення, за яким Бог ототожнюється з навколишньою природою, та політеїзм, що полягає у поклонінні багатьом богам водночас.

Дослідженням праукраїнської теогонії як сукупності міфів про походження та родовід богів займалися ще у минулому столітті М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня та його послідовники — прихильники міфологічної школи у фольклористиці.

Усі божества давньослов'янського пантеону з'явились на тлі існуючих культів і були пов'язані з ними. Релігію давніх племен називаємо язичництвом чи поганством (вір, pagan — язичницький), яке в усіх своїх проявах протиставляється християнському вченню.

Першими божествами, про які існують окремі згадки, були Біло-бог та Чорнобог, що уособлювали світлу та темну сили.

Найдавнішим божеством, яке давні племена уявляли творцем світу, вважався Род, що поєднував у собі всю родину: померлих предків, живих нащадків та майбутні, ще не народжені покоління. Жіночим божеством, подібним до Рода, була Берегиня, що втілювалась в образі матері всього живого, і була пов'язана з періодом матріархату. Жіночі божества Рожаниці (чи Звізди), які асоціювались із народженням і мали зв'язок із зірками (звідси — міф про те, що кожна людина має свою зірку, яка падає в час її смерті) також стосувалися Роду. Г. Лозко вказує на існування книги, складеної язичницькими волхвами, під назвою «Рожденик», в якій були записані уявлення про зв'язок Рожаниць з долею людей. Цим божествам приносилися жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті).

Символом Рода було зображення родового дерева, яке малювалось на дверях кожної сім'ї, і на якому відзначались всі народжені члени родини: дівчата — квіткою, хлопці — листком. Коли хтось із родини вмирав, на дереві ставився хрестик. Пізніше Род перетворився у хатнього Домовика, а Рожаниці втілились у образи богинь Лади та Делі, які у період матріархату були уособленням родючості.

Із розвитком народної свідомості форма первісної релігії змінилась на генотеїзм — віру в існування багатьох богів з одним верховним богом на чолі.

Місце верховного бога займав Сварог — бог неба, небесного світла, зодіаку. Він уявлявся втіленням світла, чим співвідносився з відповідним культом. Зображень Сварога не знайдено, але вважається, що його знаком були рівнораменні хрести у вигляді свастики-сварги, які ще й досі можна побачити на писанках, кераміці. Небесним знаком цього божества був Плуг (сузір'я Оріона), який ритуально вшановувався у новорічних обходах будівель. Його образ перегукувався з давньоруським богом Ором (орачем, звідси назви племен — орії або арії; його символом був орел-орач) та жіночим втіленням родючої сили Орантою (ім'я теж етимологічно споріднене з оріями та антами). Сварог теж вважався богом ковальства (як вияв небесного вогню) та шлюбу, що, окрім золотого плуга, викував золоту обручку, яка широко фігурує у колядках, щедрівках, веснянках, казках і т. д.

Дажбог (Даждьбог) — вважався сином Сварога й уявлявся божеством сонця та земного достатку, що символізувався врожаєм жита та пшениці. Тому його ім'я було поширене у хліборобських обрядах, а його символом був останній сніп як втілення духу поля. Навесні зерно з нього висівали, «відпускаючи дух Дажбога на волю».

Окрім того, у праслов'янській міфології існувало багато божеств, пов'язаних із сонячним колообігом, які уособлювали сонце в різних знаках зодіака.

До речі, у праслов'ян кожен знак (а їх було 13) мав свою назву. Відповідно: Овен — Брамена (Арес, Варан, Скоп); Телець — Любава (Бик, Тур, Волос, Волосожар, Стожари); Близнюки — Легена (Рожаниці); Рак — Мокрава; Лев — Орлена; Діва — Дана (Крилата діва); Терези — Лада (Волопас, Дівка воду несе); Скорпіон — У гада (Ведмідь); Змієносець (упущений в сучасній системі) — Вишена (Змія); Стрілець — Зорена (Стрибог, Перун); Козерог — Студена (Коза, Пан, Хрест); Водолій — Янгела (Мокош, Мокоша, Водник); Риба — Рибала (Цвітана, Рибалка).

Одним з найбільших язичницьких божеств був Сімаргл, який Уособлював сонце у сімох знаках зодіаку, в період, коли ведуться городньо-польові роботи. Він зображався у вигляді чорного крилатого пса, що охороняє посіви.

Хоре — сонце в сузір'ї Риб — уявлявся воїном-змієборцем (ідол Хорса зображувався у вигляді чоловіка, що стояв на вбитому змієві. Йому приносили жертви у вигляді паляниць, медяників, калачів); Ярило (від яр — сильний, дужий, ярий, гнівний) — сонце в сузір'ї Овена (бог весняного рівнодення), вважаючись богом кохання та пристрасті, розквіту природи, поставав як молодий юнак на білому коні. Як зазначає Г. Лозко, «це — чоловічий символ запліднюючої сили». Він особливо вшановувався, оскільки час весняного рівнодення знаменував початок нового року, а відтак — початок праці на полі та весняно-літніх язичницьких оргій. Його знаком була пшениця — символ насіння, яку називали «яра пшениця». Подібним до Ярила був бог Купало (Купайло), який діяв улітку, і теж вважався покровителем тілесної любові.

Волос (Велес) або Тур в уяві давніх племен поставав як божество сонця в сузір'ї Тельця (інша назва Волосожар, тобто «небо Волоса») і вважався грізним богом худоби. Його походження сягає давніх часів, очевидно ще до трипільської культури, коли основним заняттям людей на цій території було не землеробство, а скотарство. Велес був богом золота і достатку. Є певні вказівки щодо його зв'язку з культом предків: в литовській мові ще й досі залишилися слова «velis» — покійник, «vele» — душі померлих. Це дає підстави вважати, що первісно Велес був духом предків, який опікувався домашньою худобою. Іншою гіпотезою є пояснення його імені Волос від «волох», «волохатий» та пов'язане з ним повір'я, що його родовід походить від волохатого ведмедя, який впливав на полювання та мисливську удачу. Тому мисливці задобрювали його принесенням жертов. Згодом він набув в уяві предків людської подоби як божество ремесла, торгівлі, багатства. До його ідола приводили худобу перед першим вигоном на пасовиська.

Символом Велеса був волохатий кожух, вивернутий навиворіт, що залишився частково як елемент обрядовості у новорічних звичаях, які донесли до нас відгомін «волових свят». Учасників цих карнавалів іноді називали волхвами, «бо вони подібні до Волоса своїми волохатими кожухами». Пізніше у слов'янській демонології цей бог ідентифікувався з Вієм — богом підземного царства мертвих.

На відміну від інших дослідників Г. Лозко вважає, що Тур не тотожний з Белесом, а був його сином, і його знаком вважався золоторогий олень. Вказівки на войовничий характер Ярила та Тура сягають часів написання «Слова о полку Ігоревім», де не раз зустрічається «Яр Тур Всеволод» як вшанування сили та героїзму руського воїна. О. Знойко вважає, що «Яр-Тур» означає «боготур», яке пізніше перетворилось у «богатир».

Хоча Велес чи Тур тривалий час вважався грізним владикою інших богів, був період, коли він поступався своєю силою іншому божеству — Перунові. Перун, який співвідносився із сузір'ям Стрільця, був володарем вогню блискавок і грому (чим співвідносився із культом світла), богом війни та охоронцем військової дружи ни. Його уявляли струнким срібноголовим, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. Ідол Перуна мав людську подобу: тулуб виготовлявся з дерева, ноги — із заліза, голова — зі срібла, вуса — із золота. В Густинському літописі фіксується, що в руках у цього ідола був коштовний камінь — рубін чи карбункул, біля нього завжди палало дубове вогнище, так званий «живий вогонь»; якщо він згасав, то його охоронці карались на смерть. Перунові приносили жертви, для яких вбивали вепра, бика або червоного півня. Вважалось, що він має своїх слуг — намісників, яких називали Вернигора і Верни-дуб (пізніше вони, як і багато інших елементів язичницької міфології, з'являються у казковому епосі). Символами Перуна вважали дуб, калину, цвіт папороті (існувало повір'я, що папороть цвіте в час грози на свято Купала); його предметами були сокира та стріла. Люди вірили, що дерево, в яке «вдарив Перун», не можна використовувати для будівництва, але з нього можна виготовляти музичні інструменти.

Іншим поганським божеством, пов'язаним з музикою, був Стрибог, який у «Слові о полку Ігоревім» згадується як родоначальник всіх вітрів. Він теж співвідносився із сузір'ям Стрільця, його атрибутами — луком та стрілами, планетою Сатурн, і вважався грізним богом жорстокої битви і кровопролиття. Г. Лозко зазначає, що саме від імені цього божества походить слово «страта» (можливо, в жертву для Стрибога страчувались люди). Незважаючи на жорстокість цього божища, люди уявляли його не тільки призвідцем негоди, а й покровителем музики, — можливо, через асоціацію між вітром та дуттям при грі на музичних інструментах — сопілці, дудці, ріжку. Тому іншими його назвами були Посвистан чи Позвіздач. Через вражаючу подібність до Перуна дехто з дослідників вважає його тим богом, який на різних слов'янських територіях мав різні імена. Як і Перун, Стрибог уявлявся покровителем війська. П. Куліш, говорячи про молитву князівської дружини, зауважував: «своєму богові Посвистачу моляться, щоб він годину (погоду) дав та моря не турбував».

Коляда, що вважався богом зимового сонцестояння (в сузір'ї Водолія), мав вигляд новонародженого немовляти на голові матері Лади або яблука в її руці.

У давніх слов'ян існувало ще одне божество, пов'язане з сонячним колообігом — Світовид (Святовид) — сонце осіннього рівнодення (знак Терезів), яке уявлялося старцем із чотирма обличчями під однією шапкою, повернутими у різні сторони світу. У 1848 р. в річці Збруч біля с Личківці на Тернопільщині знайдено ідол Світовида, названий Збруцьким ідолом, на чотирьох сторонах якого були зображення інших Давніх богів та людей. Біля нього археологами були розкопані місця людських жертвоприношень, здійснених, вочевидь, для Світовида.

Саксон Граматик в «Історії данів» (1168) описує святилище венедів, збудоване цьому божеству на острові Ругії: «Він був збудований як фортеця, захищена зі сходу, півночі й півдня природними стрімкими кручами, вимитими морем, а із заходу — оборонним валом. Біля храму з-під землі било священне джерело. Сам храм, збудований з дерева, стояв посередині міста, мав чотирикутну форму під однією банею (куполом), пофарбованою в яскравий малиновий колір. Стіни храму були прикрашені надзвичайно майстерною різьбою, що передавала образи богів, символічні знаки, обереги, орнаменти. Статуя Світовида (Святовида), що стояла всередині святині, була обгороджена чотирма стовпами з поперечними жердинами вгорі, з яких звисали чудові килими, утворюючи завісу. Статую відкривали під час богослужіння. Сам кумир мав чотири голови, звернені в чотири сторони світу... У правій руці Світовид тримав великий ріг, вирізьблений з коштовного металу, для щорічних ворожінь про врожай. Поруч зі статуєю зберігалися символи божества — меч, кінська упряж та сідло. При святині утримувався білий священний кінь, який належав Світовидові. На ньому ніхто не смів їздити — кінь використовувався для священнодійств-ворожінь. У венедів Світовид божеством Білого Коня (світанку). Храм також мав своїх охоронців — триста хоробрих рицарів з кіньми та зі зброєю. На думку багатьох дослідників, храм з острова Ругії був типовим для всіх слов'ян...».

Серед язичницьких богів було чимало таких, які не пов'язувалися з астральним культом. Серед них — Див — божество страху і смерті, яке зображалось у вигляді великого хижого птаха з жіночим обличчям, що сидить на сухому дереві, свище по-зміїному, кричить по-звірячому... Птахи Див віщували смерть, особливо перед боєм, про що згадується у «Слові о полку Ігоревім». Лад — бог шлюбу та благополуччя.

У давньослов'янському пантеоні були і богині. Однією з найдавніших та найважливіших вважалась Лада — богиня кохання та шлюбу, чоловіком якої був Лад. Як зазначає О. Знойко, «Лада була головною богинею пеласгів. Тотем цього народу — птах гайстер символізував зорю... Лада-зоря (вечірня зірка)»36. Діти Лади — Лель (Леля, Ляля) та Полель, символом яких було сузір'я Близнюків. На деяких територіях Леля називалась Даною і, вважаючись богинею водоймищ, мала тісний зв'язок із прадавнім культом води. На її честь цим іменем названо багато річок. Дані приносили жертви, кидаючи коштовності та гроші у річки, озера, криниці та джерела. Очевидно, звідси походить слово «данина». Полель, на думку Я. Головацького, був втіленням світла.

Серед жіночих божеств важливе місце відводилось Мокоші — богині рукоділля, прядіння, ткацтва, покровительці пологів та породіль. Бона теж зв'язана з культом води, який у ній поєднується з культом богині-матері. Богинею зла, темної ночі, страшних сновидінь вважалась дочка Чорнобога Мара, що душить людей, п'є їхню кров, закриває світло.

У праслов'ян були також божества, пов'язані з днями тижня. Наприклад, богиня Неділя (знак Сонця), за словами О. Потебні, користувалась великою пошаною. її уявляли в образі гарної дівчини з довгим золотим волоссям, називаючи Сонячною панною, дочкою П'ятниці.

Понеділок (знак Місяця) уявлявся світловолосим, струнким, блідолицим юнаком, який, як і Місяць, часто змінює свій вигляд. Вівторок — Арей, Айрес (Марс); Середа — день Дани чи Любави (знак Єремис — Меркурій); Четвер — день Перуна і Дажбога (знак Юпітера). П'ятниця (знак Венери) — вважалась богинею роду (в давнину її називали Баба-Яга, яка, на думку О. Потебні, є родоначальницею жіночих божеств. Субота (Сатурн) була охороницею посівів та родючості.

В уяві давніх поганських племен поряд із цими та іншими божествами діяла велика кількість духовних істот-демонів, злих духів, котрі займали нижче у порівнянні з божествами становище. Міфічні уявлення про них становлять основу давньослов'янської демонології.

Про розгорнуту систему уявлень та поглядів язичників-праслов'ян свідчать численні археологічні знахідки на території України. Розкопані давньоруські городища-святилища з оточуючими їх поселеннями становлять єдиний археологічний комплекс, названий дослідниками Збруцьким культовим центром. Розкопані святилища Звенигород, Замчище, Зеленолипське та ін. свідчать про зв'язок ритуальних відправ перед ідолами (багато з яких збереглося) із вище описаними культами: вони розміщені в лісах поблизу водоймищ; орнаменти на посуді свідчать про вшанування астральних світил, тварин-тотемів, зміїв; містять жертовні печі з залишками ритуалів із зерном, склади кісток та елементів тварин і птахів. Археологічні знахідки підтверджують думку про людське жертвоприношення, пов'язане із системою культів та поклонінням ідолам: «Високий, якщо не найвищий ранг святилища Звенигород в ієрархії давньоруських культових пам'яток 11—13 ст. підтверджується ще й тим, Що на його вівтарях знаходяться значні рештки людських жертвоприношень, які згідно язичницьких вірувань, доставляли особливу насолоду богам. Рештки людських жертв у Звенигороді знайдені не тільки на самому святому місці святилища, де розміщувались капища, але й на його громадській ділянці, а також за межами основних його частин». При розкопках археологами виявлено різноманітні форми принесення в жертву людей: топлення, розчленування тіла, спалювання у ритуальній печі для випікання жертовного хліба. Такими є археологічні знахідки типу місця спалень людей у багатті з сотень обмолочених снопів пшениці39. «Скорчені положення кістяків свідчать про те, що принесених в жертву людей зв'язували, щоб вони (або їх душі) не повертались на землю і не завдавали шкоди людям»40. Вчені вказують також на особливі форми принесення в жертву малих дітей (топлення для викликання дощу; закопування в землю для його припинення; спалювання тощо). Ряд знахідок (окремі людські кістки, черепи, щелепи, стегнові кістки, хребці тощо) свідчать, що у капищах зберігались елементи людських тіл для специфічних магічних обрядів та ритуалів; вони теж інколи виконували роль амулетів чи оберегів.

Окремим видом жертвоприношень було вбивство людей похилого віку, що вже не приносили користі племені: «За своєю природою поганство — жорстоке. З ним пов'язані різні жертвоприношення, у тому числі й людські. Йдеться, зокрема, про ритуальні вбивства людей похилого віку...».

Демонологія — вчення про духів-демонів, які шкодять або сприяють людині в її справах. Серед найпоширеніших демонологічних образів — такі як блуд, вихор, дика баба, вій, змій, вовкулака, відьма, водяник, домовик, польовик, русалка, упир, чугайстер та інші, — тобто всі, пов'язані з давніми культами хатні та природні володарі, образи яких теж увійшли до багатьох жанрів усної народної творчості.

Майже усі дослідники усної народної творчості одностайні в думці, що первісні язичницькі обряди та ритуали є першоосновою та джерелом виникнення усної народної творчості, оскільки вони поєднують словесні, музично-пісенні, хореографічні елементи, які згодом стали основою поділу народних творів на епічні, ліричні та драматичні.

Наступний історичний розвиток давньослов'янських племен не тільки справив значний вплив на устрій життя роду та племені, а й відобразився у фольклорі, у тому числі словесному. Серед найважливіших змін виокремлюють початкове розшарування суспільства. За словами М. Грушевського, в родоплемінній спільноті спочатку виділяється священича верства чаклунів-відунів, які здійснювали магічні ритуали, славились тим, що могли керувати силами природи. Іншою верствою, утворенню якої сприяли міжплемінні війни, стала військова верства. З часом на її основі виникли чоловічі організації, так звані «воєнні доми», які будувались, як правило, серед лісу і функціонували за особливими законами під керівництвом військових ватажків. «Ватажки поволі забирають у свої впливи сі воєнні організації, підпорядковують їх собі, творячи свої дружини, наділяючи їх здобиччю з удатних війн і дарунками з свого господарства, котре розростається завдяки притокові здобичі і невільників».

Важливим залишається факт існування «чоловічих домів», на зразок яких згодом утворювалися «жіночі доми». І ті й інші були, на думку М. Грушевського, організаціями неодруженої молоді, яка сходилась із приводу різних свят, або у спеціально призначені періоди року, епізодично чи постійно, на окремих ритуальних місцях — під небом чи у спеціальних приміщеннях: «Сходини, зв'язані з вегетаційними святами і церемоніями, в зв'язку з ними мусили набирати оргіястичного характеру, який проступає в деяких деталях весільного обряду і весняних та літніх обрядах і грах». «Поза тим вони служили для парування — або як передвступні забави, які мали на меті зближення, знайомість, порозуміння молодців і дівчат, або як форма самого парування, яке дійсно заходило тут же, на грищах і забавах, між обома групами, молодецькою і дівочою. Деякі гри і забави (особливо весняні), що в різних стилізованих і символізованих образах представляють заволодіння молодцем дівчини, правдоподібно віддають досить близько старі форми сього парування»44. М. Костомаров пояснює вільність поведінки під час оргій язичницько-релігійними причинами: «Язичницькі грища включали в себе багато такого, що тепер виходило би за рамки благопристойності. Почуття сорому переважно розвинуто християнством. Язичникам взагалі не таким грішним здавалось близьке спілкування між статями. В усіх майже релігіях, споріднених зі слов'янською за світопоклонінням, видно не просто вільні стосунки між статями, а й священне блудодійство».

Таким чином полігамія у дохристиянський період була звичним явищем, «тим часом як частина парубків згодом переженюється і виходить зі спільного куреня, значна частина «старих парубків» далі зостається в спільнім куреню з мол одіжжю і спільними жінками».

Дохристиянський світогляд, вірування, народна психологія органічно увійшли в систему усної народної творчості давніх часів, що реально відобразила життя тієї епохи. Історично-етнографічні знання про минуле (незважаючи на часову віддаленість та різнобій у поглядах) дають можливість пояснити багато явищ та жанрово-образних елементів народної словесності.

 

 

§7. Християнство і його вплив на розвиток української народної словесності

 

 

Офіційною датою впровадження християнства у Київській Русі вважається 988 рік, коли князь Володимир хрестив свій народ. Але, як зазначалось раніше, історичні документи свідчать, що християнство прийшло на наші землі ще задовго до 9 століття.

Християнство давало нові можливості розвитку духовного і матеріального. Його впровадження на Русі здійснювалося з ініціативи княжої верхівки. Тогочасні князі, що не раз бували за кордоном у чужих державах, мали змогу порівняти життя християнських і язичницьких країн, зрозуміти різницю в їх укладі і надати перевагу першим. Саме у княжому середовищі почалася християнізація руських земель: їхні діти здобували високу на той час освіту, відстоювали християнську віру, розуміючи її надзвичайне значення, зумовлене, перш за все, тим, що християнство, як віровчення, побудоване на Біблійних книгах, принесло в Руську державу писемність. Кирило та Мефодій створили алфавіт з метою перекладу Святого Письма руською мовою. Це стало початком письменства та розвитку літератури (і оригінальної, і перекладної). Крім того, християнство принесло на слов'янські землі нові уявлення про світ та людину як такі, що створені Богом, віру в єдиного Бога-Творця, що виявляється у трьох іпостасях — Отець, Син і Святий Дух, а також віру в Ісуса Христа — единородного Божого Сина, що прийшов у світ, щоб стати жертвою за гріхи людства і цим спасти людей, дати їм вічне життя.

Разом з новим віровченням, християнство принесло в Русь нову.мораль, що будувалась на біблійних заповідях, основу яких становить любов до Бога та до ближнього, новий погляд на сім'ю та шлюб, що укладається між двома людьми (до того не було закону про моногамну сім'ю, і не тільки прості люди, а й князі мали по кілька жінок а то й наложниць); а також — негативне ставлення до язичництва, до магії та чаклунства, поганських жертвоприношень, ритуальних оргій, закону кровної помсти, поклоніння силам природи і т. ін. — як тому, що протистоїть вірі.

Будучи абсолютно відмінним від існуючого на Руських землях язичницького світогляду, християнство вступило у довгу боротьбу зі старими традиціями. Протягом цієї боротьби християнська культура перетворювала місцеву, часом сама підпадаючи під впливи місцевих звичаїв. Після прийняття християнства в Києві і на периферії ще довго поклонялись поганським богам. Часто християнські храми чи просто хрести ставились у гаях поряд зі старими ідолами, де здійснювались поганські обряди. Неосвічений народ, який не мав змоги читати Біблію, не міг зрозуміти нового віровчення, намагався «прилаштувати» його до старої системи обрядів. На основі зіткнення двох світоглядів створилось нове явище, яке старими руськими пастирями називалось двовір'я — тобто поєднання у свідомості народу язичницького та християнського світоглядів.

«Збіги християнських і язичницьких свят... занадто численні, щоб бути лише справою випадку. Вони свідчать про компроміс, до якого церква у час свого торжества вимушена була вдатися з протидіючими культами, що навіть переможені, ще не втратили свого впливу».

Про те, що після офіційного прийняття християнства продовжували існувати язичницькі капища, свідчать археологічні розкопки, зокрема святилищ Збруцького культового центру. Археологи пов'язують формування цих городищ з реформою 988 року, яка супроводжувалась ліквідацією практики ідолопоклонства. Це змушувало язичників, особливо жерців, що не хотіли приймати християнство, втікати далеко в ліси і будувати там язичницькі капища. Вони всі розміщувались далеко від центрів цивілізації, куди переміщалися магічно-ритуальні традиції. Зберігаючи поганські обряди та ідолопоклонство, ці культові центри продовжували практику людських жертвоприношень до кінця 13 ст.48 Боротьба між двома світоглядами приводила і до того, що, як свідчать писемні джерела, язичники приносили в жертву християн.

Говорячи про цей період руської історії, Г. Булашев зазначає, що наші новонавернені предки поділились на дві групи, першу становили освічені люди, що прийняли християнство, а другу, «незрівнянно численнішу, складала народна маса», яка не читала книг, тому, хоч і звикла до християнського обряду, лишалась «на колишньому щаблі»: «В народній масі відбувалося змішання предметів поклоніння, давніх богів з християнськими святими (Перун — та Ілля Пророк, Волос — і святий Власій та ін.). Не забувалися старі головні боги, навіть дрібні представники міфології, які всуціль наповнювали народний побут. Викривачі старих традицій незмінно виступали проти «поганських» звичаїв, «бісівських» пісень і розваг; згадуючи про поклоніння давнім язичницьким божествам і вогню — Сварожичу, про жертви Роду й Рожаницям, бісам, колодам і колодязям і про різні обряди язичницької давнини. Подібні викриття не раз свідчать про те, що в народі довго не міг утвердитися християнський шлюб, замість якого діяв давній звичай — «умикання» (викрадання) або Купівля нареченої, чи шлюб за умовою, з посагом. Де за християн ським ученням потрібна була молитва, удавані християни звертались до «чародійства», вузлів («науз»), нашептів і т. ін. Тоді ж відбулась і та заміна давніх язичницьких свят християнськими...». Тому релігія часто носила формальний характер.

На основі цих двох світоглядів — церковного та двовірського відбувся остаточний розподіл між літературою (що опиралась на перший) та фольклором (що розвивався та побутував на основі другого). Не бажаючи відмовлятись від старовини, люди намагались об'єднати язичництво та християнство в єдине ціле. Часто в цьому їм сприяли і священики, які були або мало обізнані з новим віровченням, або надто прихильні до старих обрядів. О. Потебня з цього приводу зазначав: «Сама церковь во многом волею-неволею содействовала этому сбережению язычества». «Найдуховнішим, як говорить Ґрімм, — не завжди вдавалось знайти межу між язичницьким і християнським: на їх власний смак могло підходити багато язичницького, що корінилося в натовпі».

На календарно-обрядовий цикл, в основі якого лежали старі вірування та уявлення, накладалися церковні свята, які за своєю суттю, традиціями та ритуалами залишились язичницькими. Більшість дослідників визнає, що відмінною рисою розвитку народних поглядів, а відтак — засад творчості є глибока консервативність. Це стосується не тільки слов'янських народів. Скрізь, де християнство, яке за своєю суттю є віровченням, а не релігією, злилось із місцевими традиціями, утворилася своєрідна нова релігія, уподібнена до тої, яка побутувала на тих чи інших територіях в минулому. Звідси — різні варіанти християнства на різних землях.

Таким чином, християнство впливало на розвиток народної творчості в різний спосіб: спочатку — у вигляді окремих елементів та вкраплень у твори усної словесності, що до цього часу зберегли свій язичницький характер, а згодом — значно глибше. Не всі жанри народної творчості однаковою мірою зафіксували відбитки того чи іншого світогляду. Кожен із жанрів має свою історію творення та розвитку, відчуваючи різні впливи. Незаперечним залишається той факт, що під впливом християнства в усній народній творчості, як і в культурі в цілому, утворився своєрідний релігійний синкретизм (поєднання), що виявився у співіснуванні язичницьких поглядів, мотивів, обрядів та символів із християнськими. Під цим кутом зору історичних зв'язків та функціонування усної народної творчості і будемо розглядати далі розвиток окремих фольклорних жанрів та їх поетику.

 

 

Література

 

 

Боплан Г.-Л. де. Опис України: У 2 т. — К.: Наук, думка; Гарвард; Кембрідж, 1990. — 256 с

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування. - К., 1993.-414 с.

Головацький Я. Виклади давньослов'янських легенд або міфологія, укладена Я.Ф. Головацьким — К., 1991. — 93 с

Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. — Т. 1. — К.: Либідь, 1993. — 392 с.

Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. — К., 1989.— 304 с.

Костомаров М. Слов'янська міфологія. — К.: Либідь, 1994. — 283 с

Лозко Г. Українське народознавство. — К.: Зодіак-ЕКО, 1995. — 368 с

Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу: Історично-релігійна монографія. — К., 1994. — 424 с

Москаленко М. Фольклорний алфавіт давньоруського космосу // Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. — К., 1988. — С 7—46.

Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства: Навч. посіб. — К.: Глобус, 1996. — 220 с

Плачинда С Словник давньоукраїнської міфології. — К.: Український письменник, 1993. — 63 с

Рыбаков БА. Язычество древних славян. — М., 1981. — 750 с.

Рыбаков БА. Язычество Древней Руси. — М., 1978. — 787 с.

Тайлор Э.Б. Первобытная культура. — М., 1989. — 573 с.

Тимощук Б.О. Язичницькі святилища Галицької Русі // Історико-філологічний вісник українського інституту. — М., 1997. — С. 176— 181.

Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косміна та ін. — 2-ге вид. — К.: Либідь, 1994. — 256 с

Українське народознавство / За заг. ред. СП. Павлюка та ін. — Львів: Фенікс, 1994. — 605 с

Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. — М., 1998. — 800 с.

Фрэзер ДжДж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. — М., 1984. — 703 с.

Чмихов М.О. та ін. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. — К.: Либідь, 1992. — 376 с.

Чмихов М.О., Черняков І.Т. Хронологія археологічних пам'яток епохи міді-бронзи на території України. — К., 1988. — 180 с

 

 

Розділ 3. Магія і міфологія

 

 

§8. Магія як найдавніший пласт народної творчості та її форми

 

 

Магія (лат. magia, від гр. mageia — чародійство) — система обрядів, пов'язаних з віруваннями у здатність надзвичайним чином впливати на людей, тварин, сили природи, а також на божества та духовний світ з користю для світу живих.

Магія як явище, породжене прадавнім світоглядом, є характерною ознакою первісних стадій розвитку усіх народів. Вона тісно пов'язана з міфологічною системою і не мислиться поза її межами, оскільки, будучи відірваною від світоглядних уявлень та вірувань, повністю втрачає своє значення. Мета магії чи, за словами М. Грушевського «її провідна ідея — се не ідея служіння правлячим доохресним (дохристиянським — авт.) світом силам, щоб придбати їх ласку, яка вже сама, по своєму плану, все на добре попровадить, як то собі укладає людина на інших стадіях релігійної думки. Се ідея повелівання, кермування тими силами або забезпечування себе від їх недобрих впливів певними засобами, ірраціональними з погляду наших відомостей на природу, але доцільними з становища тодішніх поглядів на світ». Основною причиною виникнення магічних (таємних) знань Б. Тайлор вважав асоціативність мислення у поєднанні з людським нерозумінням справжньої сутності речей.

Магія як цілісне сформоване явище життя суспільства на низькому рівні його розвитку поділяється на два пласти: 1) теоретична магія (магія як псевдонаука); 2) практична магія (магія як псевдомистецтво).

Магічне мислення за Дж. Фрезером53 будується на двох основних принципах: 1) подібне викликає (створює) подібне або наслідок схожий на свою причину; може бути окреслений як закон подібності;

2) речі, які один раз доторкнулись одна одної, продовжують взаємодіяти на відстані після завершення їх прямого контакту; закон дотику чи зараження.

На основі першого закону виникає гомеопатична чи імітативна магія. Тут бажана дія викликається шляхом її імітування (проколювання або знищення зображення ворога, вмурування його тіні; виливання води, кроплення, щоб викликати дощ). Поширеними її різновидами є магія родючості (землі, людей і тварин); магія вузла (похідна — магія ткацтва, прядіння; за асоціацією зав'язати певну справу).

На основі другого закону виникає контагіозна магія. Тут дія на людину здійснюється через предмет, який колись її торкався (її волосся, одяг, залишки їжі, яку вона споживала тощо; вважається, що те, що відбувається з одним предметом, неминуче відбувається й з іншим, якого він колись торкався; звідси — спалювання свого волосся, нігтів, кісток тварини, яку з'їдали). Поширеним різновидом її є магія слідів. Проявом контагіозної магії є також ритуальне биття з метою стимулювати життєву здатність людини.

Закони магії поширюються не лише на людину чи її дії, а й на природу, оточуючий світ, потойбіччя. В основі обох видів магії лежить певна асоціація ідей: в гомеопатичній магії — асоціювання ідей подібних; в контагіозній — асоціювання ідей суміжних. Таким чином, «магія є спотвореною системою природних законів і хибним керівним принципом поведінки».

Магія була тісно пов'язана з анімістичними уявленнями та віруваннями і мала на меті здійснювати вплив на потойбічний світ, явища природи (дощ, сніг, гроза, повінь, проростання злаків тощо) з користю для світу живих. Це відбувалось у формі обрядів та ритуалів.

Вірування — це релігійні уявлення людей, які сприймаються без логічного пояснення, на віру і становлять основу релігійного світогляду, обрядів та ритуалів.

Обряд — це виконання людьми символічно-умовних дій, якими супроводжуються певні події родинного життя (народження, весілля, похорон та ін.), календарні свята, а також окремі трудові процеси (сіяння, косовиця). Подібним за значенням є слово ритуал (лат. ritualis — обрядовий), що означає форму складної символічної поведінки, системи дій та мовлення, яка у минулому була основним вираженням культових взаємин.

Значення давніх обрядів та ритуалів зумовлювалося насамперед сільськогосподарським календарем, діяльністю людей, їх родинними та суспільними взаєминами. До нашого часу дійшли обряди, які стосуються різних сфер людського життя та діяльності, і за своїм входженням є магічними, сягають корінням давнини.

Первісно усі ритуальні дії відбувались у священних гаях, біля водоймищ чи давніх дерев, яким поклонялись. Там заборонялось полювати, рубати дерева, рвати квіти, оскільки вони вважались місцем перебування уявних божеств та духів. Там стояли язичницькі храми (хороми, мольбища, капища, контини — на різних територіях існували свої назви) з требищами (жертовниками) та ідолами чи бовванами, біля яких здійснювались обряди. У найдавніші часи була окрема язичницька духовна верства людей, що займались магією і вважались посередниками між світом живих і світом мертвих. Вони залежно від специфіки виконання ними певних магічних дій називались волхви, кудесники, жерці, чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі, біси.

Навіть в етимології цих слів подекуди збереглися відтінки значення їх виду діяльності: чарівники при виконанні ритуалів використовували чари або чарки — чаші, у які вливався особливий напій, як правило, приготований з трав, що містять наркотичні речовини, молоко, віск, чи іншу рідину; жерці (від жерти, пожирати вогнем) здійснювали жертвоприношення; відуни, віщуни (відати — знати) — передбачали майбутнє; потворники (від творити) — здійснювали певні дії, маніпуляції, щоб впливати на події, природу, людей; біси (від індоєвропейського блищати) — ті, що запалювали вогнище; громники (які ворожили за громом); чорнокнижники (використовували книги чорної магії); ворожбити та ворожки (вороже ставились до людей певної категорії, насилали зло), годинники (здійснювали «гадання», маніпуляції чи ворожіння за допомогою гадюк, змій тощо). Ними могли бути і чоловіки, і жінки, хоча в цьому плані в різні періоди акценти зміщувались.

Види та форми давніх обрядів. Найдавнішим зафіксованим магічним обрядом є обряд жертвоприношення як задобрення чи викликання прихильності у духів і божеств. Він виконувався у формі ритуального знищення (вбивання) людини, тварини, дерева чи рослини, предмета. Жертвоприношення були надзвичайно різноманітними у залежності від жертви та того, кому вона приносилась. Так, для духів вогню чи світла (світил) жертви, як правило, спалювались; для води, вологи, дощів — топились або зливались, кропились водою; для землі — закопувались у землю; для повітря та духів існували жертви куріння і т. ін. Факт людських жертвоприношень підтверджується не лише численними археологічними доказами, а й великою кількістю вказівок, які знаходимо у фольклорних текстах. Такими були — ритуальні спалювання (запікання у короваї), топлення, закопування в землю (поховання живцем; замуровування у фундамент або стіну будівлі) тощо. Поряд з людьми приносились у жертву тварини, птахи, земноводні; пізніше вони заміняли й людські жертви. У жертву також приносились дари природи — плоди, зерно, мед, квіти та трави; а також речі, виготовлені з них — печені короваї, калачі, різноманітні страви і напої, плетені вінки, прикрашені дерева тощо.

Важливим магічним обрядом був обряд посвячення або ініціації (initiation — від лат. initium — початок, посвячення). У найдавніший період він означав смерть і відродження, що давало змогу входження юнаків у рід, щоб стати повноправними його членами і отримати право вступати у шлюб. Ритуал відбувався у формі проковтування хлопця страшним чудовиськом: «Для здійснення цього обряду часом вибудовувалися спеціальні доми у формі тварини, де двері відігравали роль пащі... Обряд завжди здійснювався в глибині лісу чи чагарника, в суворій таємниці. Обряд супроводжувався тілесними знущаннями. Інша форма тимчасової смерті виражалась в тому, що хлопця символічно спалювали, варили, жарили, рубали на куски і знову воскрешали... Хлопець проходив більш-менш довгу та строгу школу. Його вчили прийомам полювання, йому сповіщали таємниці релігійного характеру, історичні дані, правила і вимоги побуту і т. д. Юнак проходив школу мисливця і члена суспільства, школу танців, пісень і всього, що здавалось необхідним у житті»56. Якщо після цього обряду юнак не хотів повертатись у своє поселення, він залишався жити у лісі у так званому «чоловічому домі», який часом вміщував навіть кілька десятків жителів і мав вигляд палацу. Воїни, які жили в ньому, не підкорялися законам племені, тому їх часто називали розбійниками. З часом вони могли залишати ці доми і приєднуватись до своїх родин.

Як підтверджують дослідження прихильників ритуально-міфологічної школи, обряди ініціації лягли в основу багатьох жанрів народного мистецтва (у тому числі і словесного). Сучасний дослідник В. Балушок виділяє кілька основних видів ініціації:

1. Юнацькі вікові ініціації і взагалі посвячувальні ритуали, що пов'язані з соціалізацією молоді.

2. Обряди, які ритуально оформлюють вступ до різних таємних товариств, які вже не пов'язуються з юнацьким віком і набуттям соціальної зрілості і доступні, як правило, для представників однієї статі.

3. Жрецькі, шаманські та чаклунські посвячення.

4. Ініціаційні ритуали введення на посаду.

5. Посвячення у вищий ритуальний статус або так звані «календарні» ініціації.

6. Жіночі ініціації.

Обряди відбувались у кілька етапів, які трансформувались від прадавніх часів до новітньої епохи. Найдавнішими з відомих вважаються ініціації вступу до жерців і в так звані «звірині союзи». Останні оформлялись на основі тотемічних вірувань і становили громаду «посвячених», які за допомогою магічних ритуалів мали особливий зв'язок та спілкування з тотемними предками (вовками, собаками, рідше — ведмедями тощо), і навіть могли набувати їх вигляду (звідси — культ вовкулаків та песиголовців). Дещо пізніше виникла форма ініціації до військових громад (на зразок княжих дружин, що згодом розвинулась в обряд посвячення у запорозькі козаки). Іншими були ініціації ремісничі (посвячення у майстри) та селянські (прийняття в гурт косарів, конюхів, жниць тощо); а також — кобзарські та старцівсько-жебрацькі.

Вони ґрунтувалися на спільній основі: в усіх випадках обряд ініціації складається з трьох фаз: 1) передлімінальна (відділення ініційованого з колективу); 2) лімінальна (порубіжний період; перебування за межею соціального світу, коли ініціант вважався мертвим); 3) постлімінальна (реінкорпорація до колективу в новому соціальному статусі). Скрізь залучалися елементи магії: гомеопатичної — пострижения, маніпуляції з частинами тіла; контагіозної — ритуальне побиття; а також — переходом межі між світами — ритуальне входження у світ мертвих з метою набуття «потойбічних» предметів, певних вмінь, розкриття таємниць чи секретів. Тому цей ритуал завжди асоціювався з довгою дорогою, яку мав пройти ініціант, що у багатьох випадках виконувалось буквально (зокрема військові походи воїнів; походи ремісників за розгадками секретів майстерності тощо). Оскільки обряд пов'язувався з порушенням табу — заборон звичайним людям (зокрема переходу межі); то він супроводжувався й елементами негативної поведінки, зокрема ритуальними безчинствами.

Виникнувши в доісторичні часи, традиція посвяти міцно закорінилась у народі, виявилась надзвичайно стійкою. Аналіз фольклорних творів підтверджує думку про те, що вона мала неабиякий вплив на формування цілих пластів усної народної словесності. Словесний супровід обрядів та ритуалів Магічні обряди та ритуали поєднували в собі різноманітні прийоми та дії — рухи, жести, маніпуляції з використанням певних речовин, предметів. Але первісно усі вони будувались на вірі у магічну дію слова, його вплив на сили, що існують у світі. Тому словесний супровід всіх магічних дій був обов'язковим (ймовірно у найдавнішому її вияві магія зводилась тільки до мовленнєвої форми). М. Костомаров писав: «З глибокої давнини слову... приписувалась всемогутність, і це вірування залишається в силі до цих часів. Існувала в уявленні таємнича наука, уміння поєднувати слова певним чином,

веВідомим для людської громади і відомим лише відунам і відьмам. Цапгі предки язичники, як і їх нехрещені потомки, вірили, що словом можна зцілити людину і нагнати на нього хворобу, врятувати від небезпеки і погубити. Слово могло повідомити воді, зіллю, різним 0редметам та речовинам лікувальну і нищівну силу чи збільшувати ту, яку знання знаходило вже в самій природі. Слово могло перетворити людину в тварину, в дерево, в камінь, і сам відаючий силу слова міг також перетворюватися за допомогою слова, міг літати в повітрі, не топитись у воді, не горіти у вогні, коротше кажучи — володіти і керувати усією вселенною». Із вірою у магічну дію слова пов'язувалось поширене повір'я про вроки — наслання немочі на людину словом чи словесною думкою.

Багато дослідників висловлюють думку про те, що словесні формули, якими супроводжувались давні магічні обряди та ритуали, були першими текстами усної народної творчості та основою для її подальшого розвитку. Вони, як магія в цілому, тісно пов'язувались із міфологією від найдавніших її часів. Підтвердження цієї думки знаходимо у М. Новикової: «Ритуал — це драматизація міфу, його «розігрування» в особах і предметах. Міф — це вербалізація ритуалу, його втілення і тлумачення у слові. Для певного прастану людської думки «слово» і «діло» взагалі ледве чи не синоніми».

Говорячи про найархаїчніший шар розвитку суспільства, вона зазначає: «Дослідники первісної культури людства показали: що давніша та чи інша культура (або її етап), то частіше зображується в ній: звір, а не людина; жінка, а не чоловік; мертвий, а не живий. У найдальшій ретроспективі первісна свідомість взагалі більше зосереджується на нелюдському: йдеться про світ духів і тотемних тварин, про знаки природних сил і стихій»80. І далі: «В архаїчній свідомості мертвий могутніший від живого: духи предків забезпечують добробут родові своїх живих нащадків, — і навпаки. Звір могутніший від людини: від наявності звіра залежить існування людини, — не навпаки. Жінка могутніша від чоловіка: вона дає відродження та примноження життя; роль чоловіка або довгий час не усвідомлюється зовсім, або вважається супутньою, другорядною. Нарешті, мертвий, звір, жінка ближчі до природних першопочатків: мертвий — тому що він «повернувся» в землю, ліс, небо...; звір або птах — тому що вони одвічно там живуть; жінка — тому що... вона не менш наочно носить у собі й «повертає» у світ живих — живе життя, дитину». З такого погляду, тексти, в яких зберігається ця закономірність, відносяться до найдавніших часів.

Такими є словесно-поетичні магічні формули, без яких не обходився жоден обряд чи ритуал, — замовляння, заклинання, прокляття (закляття), клятви.

Замовляння — словесна формула усної творчості, якою супроводжувались обряди та ритуали, і яка, начебто, мала магічну силу та здатність впливати на оточуючий світ людей та духів з метою отримання певної користі для їх виконавця (виконавців). Замовляння стосувались найрізноманітніших сфер людського життя та діяльності.

Враховуючи тематику, Г. Сухобрус відповідно класифікувала цей жанр, виділяючи такі тематичні групи: господарські (на добрий урожай, на успішне рибальство, полювання, бджільництво та ін.); лікувальні (на забезпечення здоров'я); родинно-побутові (на зміцнення волі, розуму, на забезпечення щасливої любові, шлюбу, родинного добробуту і т. д.); суспільно-громадські (проти панів, начальства тощо).

Такий поділ можливий, хоча, на наш погляд, остання група у цій класифікації дещо надумана чи розуміється дослідницею занадто спрощено, оскільки навіть у первісному суспільстві існували важливіші громадські справи — війни, розподіл земель та здобичі. Причому в тогочасній свідомості за тих умов управління навряд чи спадало на думку здійснювати замовляння проти начальства (яке становили жерці, що самі й здійснювали усі ритуали), виникнення панства теж відноситься до значно пізнішого періоду. Суттєвим недоліком згаданої класифікації є те, що її автор не розмежовує замовляння та заклинання.

Щодо текстів замовлянь, які дійшли до нас, то найбільшими та найвиразнішими групами є лікарські, любовні, господарські та сі







Дата добавления: 2015-10-15; просмотров: 1482. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Картограммы и картодиаграммы Картограммы и картодиаграммы применяются для изображения географической характеристики изучаемых явлений...

Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Механизм действия гормонов а) Цитозольный механизм действия гормонов. По цитозольному механизму действуют гормоны 1 группы...

Алгоритм выполнения манипуляции Приемы наружного акушерского исследования. Приемы Леопольда – Левицкого. Цель...

ИГРЫ НА ТАКТИЛЬНОЕ ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ Методические рекомендации по проведению игр на тактильное взаимодействие...

ТРАНСПОРТНАЯ ИММОБИЛИЗАЦИЯ   Под транспортной иммобилизацией понимают мероприятия, направленные на обеспечение покоя в поврежденном участке тела и близлежащих к нему суставах на период перевозки пострадавшего в лечебное учреждение...

Кишечный шов (Ламбера, Альберта, Шмидена, Матешука) Кишечный шов– это способ соединения кишечной стенки. В основе кишечного шва лежит принцип футлярного строения кишечной стенки...

Принципы резекции желудка по типу Бильрот 1, Бильрот 2; операция Гофмейстера-Финстерера. Гастрэктомия Резекция желудка – удаление части желудка: а) дистальная – удаляют 2/3 желудка б) проксимальная – удаляют 95% желудка. Показания...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.011 сек.) русская версия | украинская версия