Передумови становлення теорії методичних систем

Одна з основних проблем сучасної освіти - постійне збільшення обсягу знань, пропонованих для засвоєння учнями. Ця проблема виникла як наслідок науково-технічного прогресу, зокрема, інформаційного буму, різкого збільшення кількості і швидкості обертання інформації в сучасному суспільстві. Однак, постійно зростаючий обсяг знань доводиться засвоювати не тільки учням, але і вчителям, яким необхідно постійно поповнювати свої знання, щоб встигнути за розвитком науки, яка подається навчальним предметом, спеціальністю.

Зміна традиційних уявлень про освіту як про стабілізуючий, консервативний суспільний інститут породила необхідність у новій парадигмі освіти, основою якої стала ідея про перетворення освіти в соціальний інститут, який не тільки транслює і відтворює культурний досвід, але і виробляє нові знання і новий соціальний досвід [145].

Основні тенденції, що сприяють перебудові освіти:

1) деполітизація освіти (відмова насамперед від класового, тим більше партійного, підходу в доборі знань для вивчення і тим самим у відтворенні цих знань);

2) набування освітою характеру неперервного процесу (відмова від кінцевої і завершеної освіти і, разом з тим, висування на перший план завдань ліквідації не просто неграмотності, а функціональної неграмотності населення);

3) перетворення освіти із соціального інституту, що використовує знання і займається їхнім простим відтворенням, в інститут з виробництва знань, що займається їх розширеним відтворенням;

4) стирання відмінностей між наукою й освітою (набування освітою продуктивного творчого характеру, а наукою характеристик системи неперервної освіти);

5) зміна змісту поняття освіта (розуміння освіти не тільки як формування особистості, а і того, що вона включає в себе формування особистістю нового знання, образу дійсності, у якій діє особистість);

6) набування знаннями характеру економічної категорії, перетворення знань у товар, а носія знань - у їхнього власника, і внаслідок цього - прагнення до одержання унікальної освіти, яка обумовлена своєрідністю знань, що здобуваються;

7) зміна уявлення про трудове виховання - пріоритет праці політехнічної замінюється пріоритетом праці розумової, яка передбачає роботу з інформацією й одержання інтелектуального продукту;

8) зростання ролі загальнокультурних знань, яке пов'язане з переходом індустріального суспільства до постіндустріального і з переходом від індустріальної культури до культури природо відповідної.

Аналіз стану практики дозволяє визначити 4 напрями перебудови освіти. Перший напрямок перебудови освіти -демократизація. Суспільство, відмовляючись від старих форм господарювання, орієнтується на ринкові відносини в економіці; школі пропонується слідувати тим же шляхом, тобто освітні заклади стають подібними до господарських суб'єктів. Тим самим демократизація як умова політичного й ідеологічного звільнення школи виявляється невіддільною від вирішення питання про економічну незалежність школи.

Відповідно до іншого напрямку перебудови освіти основним завданням є зміна змісту освіти, який виражається в знаннях, навичках і вміннях. При цьому головний напрямок змін пов'язується з гуманізацією і гуманітаризацією освіти, підвищенням культурної складової знань. У цій концепції основною причиною кризи освіти називається технократичне вузько спрямоване мислення фахівців, що культивується в процесі існуючої освітньої практики.

Прихильники третього напрямку основну причину кризи бачать у технічному відставанні школи, що задовольняється дотепер часто дошкою з крейдою і наочним приладдям. Перехід до технічно оснащеного процесу навчання, більш того, до нових технологій навчання являє собою вихід з існуючого кризового стану, спосіб підняти активність учнів, підвищити ефективність засвоєння знань, створити нові форми мотивації навчання. Сьогодні використання комп'ютерів у навчанні має широкі перспективи, що розкриваються на основі створення комп'ютерно-орієнтованих середовищ навчання, створення комп'ютерних мереж, використання загальних банків даних, зміни характеру використання учнями джерел інформації, коли учень не сприймає пасивно навчальну інформацію, яка йому надасться, а активно запитує інформацію, необхідну йому для вирішення навчальних та практично значущих задач.

Однак, використання сучасних технічних засобів не знижує, а, навпаки, загострює в ще більшій мірі не тільки фінансові проблеми, які називаються частіше за інші, але і проблеми оновлення змісту, форм і методів навчання, проблеми мотивації навчання, нарешті, проблеми підготовки педагогічних кадрів, які володіють новими технологіями навчання - усі традиційні проблеми освіти відтворюються в новому технологічному контексті.

Четвертий напрямок - неперервність освіти - передбачає перегляд самого поняття освіти в нових соціально-економічних умовах. У цих умовах освіта як процес засвоєння учнем деякої частини накопичених людством знань стає неефективною і неадекватною соціальною діяльністю; вона перетворюється в життєдіяльність.

На думку А.А. Вербицького [24] перехід до неперервної відкритої освіти вимагає кардинального перегляду всіх методологічних І концептуальних основ традиційної педагогіки, яка бере початок у працях Я.А. Каменського і інших вчених.

Насамперед, слід зазначити, що розвиток ідеї неперервної освіти виявляється в найсильнішій залежності від вирішення питання про те, що означає, що людина освічена, І якою повинна бути освіта. Але саме на ці питання в даний час немає ґрунтовних відповідей,особливо в умовах перегляду соціальної ролі освіти, її форм, цілей і завдань, відносин з іншими сферами соціального життя особистості.

До найбільш важливих напрямів формування відкритої системи освіти можна віднести [83]:

• підвищення якості навчання шляхом фундаменталізації, застосування нових підходів з використанням нових інформаційно-комунікаційних технологій;

• забезпечення попереджального характеру всієї системи освіти, її націленості на проблеми майбутньої постіндустріальні ї цивілізації;

• забезпечення більшої доступності навчання для населення планети шляхом широкого використання можливостей відкритого навчання і самоосвіти з застосуванням інформаційно-комунікаційних технологій;

• підвищення - шорного початку (реактивності) в ячанні для підготовки людей до життя в різних соціальних?родовищах(забезпечення розвиваючого навчання).

Однієї з принципово важливих і конструктивних ідей в галузі стратегії подальшого розвитку сучасної системи освіти є ідея "випереджального навчання". Суть цієї ідеї полягає в тім, щоб забезпечити випереджальний характер розвитку системи навчання на фоні інших факторів, що обумовлюють соціально-економічний і культурний розвиток суспільства.

У системі випереджального навчання значна частина навчального часу приділяється для вивчення нових фундаментальних знань, процесів і технологій, інформація про які повинна надходити в систему освіти з різних каналів взаємодії із системою науки, банками даних і знань науково-технічної інформації.

Принципово важливою умовою ефективності системи випереджального навчання є необхідність його органічного зв'язку з наукою.

Навчання повинно бути «вбудованим» у систему наукових досліджень. Більш ефективне підключення до наукових досліджень фахівців зі сфери освіти, у свою чергу, дасть для науки додаткове джерело розвитку і забезпечить більш якісну базову підготовку майбутніх учених.

Принципи практичної реалізації концепції випереджального навчання можна пояснити на прикладі вищої освіти [83]. У сучасних системах такої освіти реалізується концепція, яку можна назвати підтримуючою освітою. Підготовка фахівців здійснюється, головним чином, на основі вимог сьогодення, без врахування того, що чекає цих фахівців у майбутньому. За оцінками експертів, співвідношення видів знань у системі підтримуючої освіти і розподіл навчального навантаження відповідно до цього можуть у першому наближенні виглядати так, як показано на рис. 1.2.1

З нього випливає, що основний навчальний час витрачається на вивчення вже накопичених традиційних знань.

Вивчення прагматичних знань і навичок, тобто професійна підготовка з обраної спеціальності, як правило, займає не більш 15-20% від загального обсягу навчального навантаження. Що ж стосуються нових знань, які повинні поступати до системи освіти безпосередньо в процесі навчання, то час, що витрачається на їх вивчення, як правило не перевищує 5-7%. Час, що витрачається на розвиток творчих здібностей людини і його здібностей до самоосвіти, і того менше.

Темпи технологічного і науково-технічного прогресу сьогодні такі, що багато знань застарівають вже протягом 3-5 років. Не враховувати цього фактора в перспективній системі освіти не припустимо. Саме тому пріоритети цілей системи випереджальної освіти повинні радикально чином відрізнятися від пріоритетів аналогічних цілей системи традиційної освіти.

Перспективна система освіти повинна створюватися на основі поєднання новітніх природничо наукових і гуманітарних знань, однією з своїх пріоритетних цілей мати формування у людей таких якостей, які дозволять їм з успіхом адаптуватися, жити і працювати в умовах нового століття. Серед таких якостей можна виділити:

• системне наукове мислення;

• екологічну культуру;

• інформаційну культуру;

• творчу активність, толерантність;

• високу моральність.

Саме ці якості людей повинні забезпечити виживання і подальший стійкий розвиток цивілізації. Тому саме вони і повинні бути пріоритетними цілями для системи випереджальної освіти.

Таким чином, перехід від традиційної до особистісно- орієнтованої парадигми освіти спричинює зміни пріоритетів й у методиках навчання, а тому виникає необхідність у відповідних застосуваннях теорії проектування педагогічних систем.