ЗАКУСКИ ИЗ ЯИЦ 14 страница

Штаб бригади примістився в будинку, де стояв штаб червоної бригади. Там зібралися курінні отамани та осаули, кілька сотників, члени повстанкому. Сотник Фесенко, уродженець Чигирина, вспів уже “обслідувати” родинне місто і інформував отамана. У місті є декілька шкіряних “фабрик”, що належали багатішим жидам. Досить поважні запаси виробленої шкіри “соціялізувала” та опечатала ще повітова влада, але чомусь досі їх не вивезли. Ремінь — юхт та підошви — придасться нам на чоботи; виправлені барани — на шапки. Друкарня неушкоджена. Друкарі — місцеві свої хлопці — заховали пару тисяч аркушів паперу. Папір — частина сірий, що в нього колись жиди оселедці загортали, частина — задруковані з одного боку опаковання на махорку. Та відозву надрукувати можна. За друкування відозви змісця беруться члени повстанкому і в товаристві Фесенка ідуть розшукувати складачів. Заяць та сотник Василенко ідуть виставляти варту до запасів ременю, щоб їх за ніч не розтягнули, — “добрих хлопців” із школи Коцура у Чигирині не бракувало...

До кімнати заходить господар будинку — міщанин із “московського зразку” бородою, одягнений “інтелігентно”: штани на випустку поверх чобіт, рябенька “рубашка”, підпоясана червоним шнурком з китицями.

— Поки баба вечерю зварить — може “господа-начальство” чайку нап'ються? Самовар у нас — на сорок шклянок... Заварити можна спаленим хлібом або вишневими гилячками, тільки... нащот цукру — вибачайте... самі п'ємо як почастує хтось...

Цукор в нашому обозі є — пропозиція принята. Господар мнеться.

— А може газетки большевицькі маєте охоту почитати? Спішилися “товариші” — забули пачку…

Господар здіймає з шафи і подає на стіл пачку недавнього числа “Красной Звєзди”.

Жадібно ковтаємо рядки — в першу чергу звіти з фронтів. Врангель відкинутий до Криму... Польська армія розбита — у Польщі вибухи большевицької революції... Червона кіннота робить чудеса... Армія “бандита” Петлюри розгромлена і рештки її винищують червоні частини в Галичині, їм допомагають революційні галицькі селяни, що повстаннями і партизанкою нищать “клясового ворога”... На “звільнених” землях створився “український радянський уряд” та Чека, що у найближчі дні розпічнуть своє “урядування” у Львові. Ліве крило червоної армії переможно наступає на лінію Станіслав-Стрий-Дрогобич... Львів обійдений — евакуується... Польська та українська “буржуазія” панічно втікає від “пролетарської розправи”.

Про “гучні” перемоги червоної армії — читали ми вже давно у газетах, що їх приносили наші розвідчики із Черкас та Бобринської, та... недавно писалося в них про перемоги на Збручі. Нова лінія фронту, знані назви розбитих українських частин — близьких, рідних, у складі яких мірялися колись простори України — зробили на всіх нас пригнічуюче вражіння. Мимоволі закрадалася шорстка думка і стискала серце. А що як ворог дійсно переможе на всіх фронтах?!

Начальник штабу бригади Грицаєнко відсунув перечитану газету:

— А що, мої панове, як “вони” дійсно переможуть на фронтах? Як кинуть на нас якусь цілу армію — що будемо робити?

Нахмурений Чорнота дбайливо зложив свою газету і сховав її до кишені:

— Нема то кращої роботи як задавати дурні питання. Що будемо робити… Будемо битися. Мудрішого хіба нічого не видумаєш...

Видумати щось “мудріше” було дійсно важко. Надія на те, що ворог помилує, булаб наївною і смішною. Далеко звідсіль, із самої середини України, до чужих кордонів... Досяглиб їх хіба щасливі одиниці...

“Воля України — або смерть!” на холодноярському прапорі — це не “прапорова деклямація” наших “куренів смерти”, що давно вже порозбігалися. Це — тверде, логічне окреслення положення...

Ніхто Чорноті не заперечив. Висловлюю свою думку, що краще буде, як козаки не будуть знати “офіційно”, від нас, що ворог на фронтах перемагає, щоб не упали повстанці духом. Андрій мотнув головою:

— Ні, побратиме! Я взяв газету до кишені — перечитаю її своїм кіннотчикам. Візьми й ти одну для 1-го куреня. Обдурювати не маємо потреби. Треба пояснити людям, що вага боротьби переноситься на українське село, на повстанців. Зруйнуємо ворогові запілля — поставимо хрест на його перемоги...

Під час вечері член повстанкому Юхим Ільченко приніс отаманові зразок відозви, написаної Дігтярем. Довга, нудна, патетична. Їхала на соціяльних “нутах”, не кидаючи вогню в національне серце. Ільченко, запихаючись картоплею з салом, оповідає, що захрип, переконуючи Дігтяра, що відозву треба переробити і скоротити. Мусить піти до друкарні сам отаман, бо інакше ніхто Дігтяря не “переконає”. Отаман підсуває до мене два великі, дрібно списані аркуші.

— На, Юрку, скороти та додай трохи “перцю” — тобі то удається.

Перекреслюю усі Дігтяреві нарікання на партію большевиків та обіцянки “землі й волі” в українській республіці. До залишених кільканадцяти рядків історії додаю кільканадцять нових, що їх зрештою можна було уняти в одному рядку: бий москалів — рятуй Україну і свою хату!

По вечері отаман з Чорнотою і Отаманенком ідуть до друкарні. Ми удвох з Ільченком йдемо перейтися. Виходимо на беріг. Тясмин, відбиваючи зорі, тихо поплескує, як поплескував і за часів Святослава та Хмельницького. Йдемо берегом, розмовляючи, мимоволі прислухуючись до шелесту комишів у плавнях, хоч і знаємо, що дороги для ворога там нема. Ільченко, колишній “большевик”-коцурівець, минулого року як командир куреня червоного Чигиринського полку бився з українською армією під Проскуровом і Волочиском. Хлоп твердий і рішучий. Як уродженець Чигирина — гарячий патріот цього міста. Як “правдивий” українець — непоправний мрійник. Переконує мене, що столицю Української Держави треба перенести із Києва до Чигирина, бо тут, власне — “пуп” України. Тясмин треба буде поглибити, щоб могли заходити пароплави із Дніпра. На Дорошенковій горі стоятиме величний палац уряду... Довколишні села стануть козацькими станицями з постійним родовим несенням військової служби на місці... У Мотриному манастирі буде школа козацьких старшин для цілої округи, тільки... черниць треба перевести на острів до Медведівського манастиря, а ченців із нього — до ліса.

Над Тясмином, поблизу будинків, співає, розмістившись на зложених деревах, група міських дівчат. Ільченко вітається із знайомими. Сідаємо на зрубані черемхи і зав'язуємо розмову. Дівчата оповідають свої переживання з багатого на події минулого року. Оповідають мені про випадок, що я про нього вже загально чув. Коли відступали червоні й наближалися денікінці, увійшов до Чигирина кінний денікінський загін. Усі в московській офіцерській одежі з золоченими пагонами, відзнаками. Стали коло земської управи і зав'язали розмову з мішанами. Чигиринців — цікавих новинки — зібралася ціла юрба: мужчини, жінки, діти... Офіцери у розмовах “вішали псів” на червону армію та комуністів, вихвалювали денікінське військо та уряд, ідею “єдіной нєдєлімой Росії”... “Єдіною нєдєлімою” Чигиринці зовсім не захоплювалися, ну а большевиків, звичайно, лаяли. Хто по щирості, а хто — щоб “приподобатися” новій владі. Нараз старший офіцер подав команду. Загін оточив юрбу і загнав її вихопленими шаблями до великої салі в управі. “Офіцери” — то був передягнений загін большевицької Чека. Ставши на дверях із ручними кулеметами, чекісти відкрили з них вогонь по юрбі. Коли всі попадали один на одного, “офіцери” почали ходити по трупах ранених і живих та пробивати кожного зокрема шаблею. Скінчивши “роботу”, сіли на коні і утекли через міст на Черкаси.

Дівчина, що сиділа притулившись до мене плечем і уважно слухала оповідання товаришок — здрігнулася.

— Боже! Я до смерти не забуду того. Зойки... крики... Діти верещать... Попадали усі, — на мене стара Білинська упала — куля попала їй в голову. Кров із неї тече на обличчя, забігає в уста, а я із страху не можу ворухнутися... Бачу — іде... пробиває шаблею... Приклав шаблю до грудей нашій Зіні, що впала поруч мене... Та бідна вхопилася рученятами за клинок і кричить до мене: рятуй Марусю!... Як забрали потім мертву до дому — руки геть порізані були...

Помимо всього баченого і пережитого — у мене пробіг поза шкірою мороз.

— То сестра ваша була?

— Так. Вісім років мала... Пішла зо мною подивитися на денікінців...

— Ну, а якже ви?.. Багато вас вирятувалося?

— Я одна. До мене підійшов той “офіцер”, проколов спочатку шаблею ту мертву жінку, що половиною тіла лежала на мені, потім пхнув збоку мене у груди. Я чула як шабля затрималася і сковзнулася по ребрі. Хотіла крикнути і не могла. Думав певно, що мертва і не колов удруге, — пішов дальше. А я так лежала мов камінна, аж поки не прийшли люди і не почали виносити. Аж маму побачила — тоді прийшла до себе...

Товаришка, що сиділа коло моєї сусідки, чуло обняла її.

— Розтяв, проклятий, персь надвоє…Так і не зрослася...

Відхилила рукою крайчик вирізу Марусіної блюзки:

— Покажи, Марусю, зверху, — соромиться не маєш чого...

Маруся квапливо затулила виріз і відвернувшись, ковтнула сльози... Зрозумівши її — перевожу розмову на іншу тему. Її, молоду і гарну — боліло те інтимне “каліцтво”.

Попрощавшись з дівчатами, вертаємося до міста. Табор на площі вже спав, лише де-не-де було чутно тиху розмову. Заглянувши до свойого сірого, розшукую “штаб куреня”. Отаман Петренко спав на розстеленій на землі киреї, з сідлом замість подушки. Поруч була розстелена бурка Чорноти з моїм сідлом у головах. Здогадуюся, що то мій суворий побратим приготовив “постіль” для мене. Але-ж бо бурка була у нього одна — могла і йому придатися. Йду до кінної сотні. Андрій сидів на кулеметній тачанці, коло нього — гурток козаків. Слухали оповідання Гуцуляка, як він бурлачив із галицької армії до денікінців, від них до большевиків, а від тих до Холодного Яру. Вилажу на тачанку з другого боку.

— Ти нащо бурку мені свою постелив — сам на чому будеш спати?

— Іди лягай — не журися. Я спати не буду — треба з роз'їздами порядкувати. Ті, що виступили із Чигирина, можуть сюди вернутися, тай з Побережжя може чорт яку частину наднести.

Посидівши кілька хвилин, іду спати. Під ранок стало холодно. Прокинувшись не міг уже заснути. Захопивши бурку, йду до Чорноти. Сидів на тій самій тачанці. Поруч розкладали козаки вогнище. За Тясмином вже сіріло.

Андрій наказав бурчужному вислати зміну роз'їздів, та поки ще зміна виїхала, роз'їзд Гуцуляка, що був висланий на крюківський тракт, привів підводу з чотирма червоноармійцями. Їхали до Чигирина...

Білобрисі кацапчуки оповідали, що вони із тієї бригади, яка була вчора у Чигирині. Запаливши Стецівку, бригада пішла на Семигіря і погналася за повстанцями в степ. Не догнавши, заночувала у якомусь невеликому селі. Уночі несподівано напали на село значніші сили повстанців, частину червоних перебили, частина розбіглася. Ці чотири захопили десь на хуторі підводу і, не знаючи куди тікати, взяли напрям на Чигирин. У одного червоноармійця ціла пола спалена. Чорнота приглядається до неї.

— Де спалив?

“Товаріщ” змішався.

— Коло печі сушив... ну і загорілася…

— Брешеш — у Стецівці. Хата горіла, а ти скриню розбивав.

Усі чотири, один перед одним, почали запевняти, що в селі не були і хат не палили. Обпалений навіть перехрестився.

— Вот те хрест святий, таваріщ начальнік, что к бандітскім хатам даже блізко нє падхаділі!

Присадкуватий Гуцуляк поплескав його по плечі.

— Не хрестись, таваріщ, і так віримо. А оце де ви накупили? — Розвернув на тарілці хустину із срібними хрестиками, намистами, срібними “дукачами”, коліровими стяжками, які забрав “товаришам” із кишень.

Ранком повернувся розвідчик з Побережжя і доніс, що в Ломоватому ночує червона кіннота із гарматами. Червоноармійці говорили, що йдуть на Врангеля. Невідомо, чи та кіннота піде понад Дніпром, чи через Чигирин. Як піде на Чигирин, то краще перепустити її на цей беріг і тут напасти. По нараді у штабі виступаємо до Суботівського ліса. За містом бригада затрималася на кілька хвилин, щоб залагодити маленьку “поточну справу”: розстріляли чотирьох червоноармійців та одного козака 2-го куреня із “новобранців”, що його варта приловила вночі на грабунку в міщанській хаті.

У Суботівському лісі стаємо табором коло Вовчого Шпиля. Була то висока гора-шпиль, вкрита лісом. Її верхівка здіймалася над окружною місцевістю — з неї можна було стежити за дорогами аж поза Тясмин і Чигирин. За козацьких часів Вовчий Шпиль був дозорчим пунктом і старий дуб, на якого полізла з далековидом наша варта, мав, за словами суботівчан служити своїми гиляками ще гетьманській сторожі.

З допомогою закинутого шнурка видрапуюся на вершок “вежного дуба”. Дороги, що ведуть з півдня до Чигирина — “як на долоні”. На сході, за кільканадцять кілометровою пісчаною рівниною — темна смуга — долина Дніпра. Де-не-де поблискує сріблом на сонці плесо. Через далековид видно полтавський беріг.

До полудня не було зауважено ніякого руху по тракту за Тясмином. Очевидно, червона кіннота пішла понад Дніпром.

Пополудні відшукав нас у лісі розвідчик, висланий учора в південному напрямку. Оповів, що червону бригаду розбив уночі повстанчий загін Штиля, що пішов дальше у степ в напрямку Олександрії, де спалахнуло широке повстання. Недобитки червоної бригади утекли назад до Знамянки.

Підвечір кінна стежа донесла, що по матвіївській дорозі наближається ворожий відділ силою понад триста чоловік. Старший роз'їзду, що приглянувся добре із ліса до ворожої колони, запевняв, що то або чекісти, або курсанти, бо майже усі в шкіряних куртках. Хто б не були, та коли йдуть на Матвіївку — “будуть наші”. Дорога близько ліса. Перший курінь, з яким пішов і Деркач та Отаманенко, навпростець, майже перебігає ліс.

Залягаємо край ліса недалеко села. І саме вчас — бо на дорозі, віддаленій від нас на яку сотню кроків, з'явилася голова ворожої колони. Хоч починало вже темніти, та ворог що йшов густими чвірками, був для наших куль ціллю “без промаху”. Із завмиранням серця чекаємо поки колона зрівняється з нашою лавою. Левадний, установивши два “кольти” та шість “люйсів”, ліг коло нас із своїм “обскубаним” ручним кулеметом.

— От так нагодка! Та я тут із одного кулемета усіх викошу...

— А знаєте, панове, — одізвався мій курінний, — щось мені то видається підозрілим, щоб червоні так безпечно йшли, знаючи, безперечно, куди йдуть. Ні розвідки вперед, ні стежі до лісу. Хіба яка нова частина — просто із Москви.

— Щось і мені так сниться, — піднявся Отаманенко, — щоб не були то часом наші із-за залізниці. Зараз я перевірю.

Приклавши руки до уст, тричі бевкнув диким цапом. Колона, що дійшла вже до половини нашої лави, станула. Залунало у відповідь бевкання дикого цапа. Отаманенко крикнув ще двічі і плюнув.

— А хай то чорт вхопить, — от були б наробили!.. Таж то дід Шевченко відкликається — я його голос серед ста “цапів” упізнаю.

Колона завернула до ліса. Виходимо назустріч і за пару хвилин стискаємо радісно руки Кваші, дідові та його донечці, знайомим лісовикам. Майже половина відділу дійсно була одягнена у новенькі шкіряні куртки, сині — “брідж”— хромові чоботи, ба навіть... у кашкети з червоними околицями. Навіть Тіна, що здається найбільше раділа зустрічі, була у “шкірянці”, із обох кишень якої виглядали ручки новеньких револьверів.

Ведемо гостей до табору. По дорозі Кваша оповів, що позавчора вночі його відділ зліквідував загін ВЧК, який з “благословенням” Троцького пішов із Знам'янки ліквідувати повстанців за залізницею. Загін, ночуючи в одному селі, виставив свою варту, а крім того приняв такі міри безпеки: двадцять селян були арештовані й замкнуті у церкві. Начальник загону попередив село, що як на загін буде зроблений вночі напад, а селяне не попередять чекістів, заложники негайно будуть розстріляні, а село буде спалене. Крім того визначив тридцять селян, що мали цілу ніч вартувати як додаткова варта до чекістської й своїм життям та майном відповідали за спокій сну чекістів.

У Кваші були хлопці з того села. Порозумівся через них із селянами. Попівночі сільські вартівники, що вартували з палками, заховавши солідну зброю під верхньою одіжжю, завели розмови з чекістами-вартовими коло церкви та при виходах із села і... без шуму порубали їх вихопленими з-під кирей сокирами. Повідомили про зняття варти Квашу, що дожидав із відділом поблизу села. Обставивши село так, щоб ніхто не міг утекти, Кваша увійшов до нього з двома десятками хлопців, що мали “міцні нерви” і розпочав тиху “ліквідацію”. Підходили з сільськими вартівниками до хати, де спали чекісти. Господарі, попереджені зараня, що будуть “гості” — держали двері “на поготівлі”, бо чекісти звечера наказали усім, щоб двері були замкнені із середини і без їх відома щоб господар не смів нікому відчинити. “Товаришів” “делікатно” будили зо сну й, зв'язавши та заткавши роти, виводили у біллі на город чи за клуню і там залишали, продірявивши кожному серце багнетом. Перед світанком, стосорок два трупи вивезли підводами до ліса і там у різних місцях позакопували. Не утік ні один чекіст. Кожний “подарував” повстанцям короткий карабінчик, револьвера, дві бомби, шкіряну куртку та хромові чоботи, — усе новеньке, до того два станкові та два ручні кулемети, запас набоїв.

Дід Шевченко “філозофує”:

— Був загін “вечека” і... згинув. Як корова язиком злизала. Прийдуть тепер до села нові чекісти і: “У вас тут “вечека” не було часом?” Дядько почухається туди-сюди і: “А-тож! Були, ночували. Дуже хароші люди були — усе москвичі та петроградці з китайцями”. — “А деж вони?” — “А хто-зна! Зібралися раненько тай пішли у “Чоту” бандитів ловити. Казали, що аж у Чорний ліс підуть і там усіх бандитів виловлять. Щасти Боже!... Дуже хароші люди були...”

— Добре-добре, діду, але як буде яка червона частина у селі стояти, щоб діти часом не виговорилися — не одно ж певно прокинулося і бачило як в'язали...

Дід свиснув.

— У нас, брате, тепер діти такі ростуть: або нічого ще не розуміє, або як уже кумекає щось, то розуміє, що язик за зубами треба держати.

По вечері штаб зібрався на нараду на схилі Вовчого Шпиля. Командування поповненим третім куренем приняв Кваша. Обговоривши положення, виробляємо такий плян: відіслати двісті чоловік на підкріплення булавної сотні в Холодноярському лісі. Завтра вночі перейти залізницю. Наступної ночі обійти Кам'янку з протилежного боку і, відрізавши червоним шляхи відступу вобабіч по залізниці, нагнати їх на Холодний Яр.

Другого вечора виступаємо вздовж недокінченої залізничої лінії, що мала зв'язати Чигирин з головною лінією. Залізницю перейшли тихо і отаборилися в “Кучурганах” у бондурівському лісі. Та тогож таки дня плян був змінений. Із Суботова наспів зв'язок з відомістю, що з боку Побережжя увійшли до Чигирина червоні частини силою до двох тисяч чоловік. Готовляться до наступу на Холодний Яр. Постановляємо проробити із Чигирином те саме, що плянували з Кам'янкою. Тим більш, що тут виповнити таку “операцію” було значно легше. Як би удалося відрізати ворога від моста на Тясмині та не пустити на Олександрівку — то волею-неволею мусілиб червоні утікати вздовж Тясмина на холодноярські села. Пославши зв'язки до Холодного Яру, щоб села приготовилися зустрічати “товаришів”, як ми їх із Чигирина “налякаємо”, переходимо вночі назад через залізницю. Цього разу затрималися на залізничній лінії довше. Забравши в будці інструменти, розгвінтили рейки на цілому відтинку і перервали у кількох місцях телеграфічну лінію. Зняті рейки — кожна на плечах кільканадцяти козаків — помандрували з нами до ліса, де їх закопали позиченими на хуторі рискалями. Ця “надпрограмова” робота задержала нас, і до ліса поблизу Чигирина бригада прийшла щойно перед полуднем. Під Чигирином кипів широкий бій. Отаборившись на краю ліса, висилаємо кінну розвідку, яка скоро вернулася з відомістю, що то знову “розвоювалася” Стецівка. На цей раз не сама — з нею Чернече та велике Семигіря. Об'єднавшись, повстанці пішли в наступ на червоних у Чигирині, та збиті вогнем противника, повільно відступають. “Фронт” розтягнувся на полях за Чигирином. Наші кіннотчики попередили повстанців, що зараз їх “підпоможемо” і додали їм духу. В штабі виникнула маленька суперечка: чи йти на Чигирин і вдарити по червоних з тилу, чи підсилити фронт повстанців. Дорога була майже однакова. Перемогла думка, щоб таки нагнати ворога назад на Чигирин, а потім на Суботів.

Коли наші відділи з'явилися за лівим крилом повстанців, відступ припинився. В повстанчих лавах залунали бадьорі крики. Хоч повстанці переважали числом ворога, та більш половини їх були озброєні косами, штилями, рискалями, саморобними списами. До рушниць і двох кулеметів майже не мали набоїв. Один кулемет зіпсувався.

Червоні щедро поливали селянську лаву кулями принаймні із шести кулеметів, що до них, як видно, мали солідний запас набоїв. У повстанців було вже декілька убитих і чимало ранених.

Залишивши 2-й курінь у резерві, розвиваємо 1-й і 3-й в лави позаду лав місцевих повстанців. Побачивши таке підкріплення, червоні почали повільно відступати. Та на обрії з'явилася широка лава ворожих резервів, що виступали із Чигирина. Досить було глянути по лавах ворога, щоб уяснити собі, що червоних було вже на полі значно більше двох тисяч.

Лава повстанців пересунулася вправо, щоб зробити місце для наших куренів. Займаємо найбільше небезпечний відтинок фронту проти якого ворог був найміцніший. Фронт повстанців, що розтягнувся вправо на добрих два кілометри, був забезпечений від обходу Тясмином. Наше ліве крило було відкрите. Отаман посилає на нього Чорноту з кінною сотнею. Треба було стежити, щоб не обскочила нас ворожа кіннота, що в межичасі могла наспіти до Чигирина, тай треба було перехоплювати червоноармійців, як би захотіли утікати в напрямі ліса. Давши наказ, Деркач затримав Чорноту.

— Гляди, Андрію, не ув'яжися в бій. Кількадесять верхівців багато не зроблять, а стратити їх не маєш права. Обходь з крила та лякай “товаришів” із ручних кулеметів здалека.

Андрій насунув шапку на очі.

— Не бійсь, отамане. Без путя не ув'яжуся, а лякати буду — як тільки дасться.

Деркач, Отаманенко, Петренко і я, не злазячи з коней, радимося перед лавою 1-го куреня, як краще використати положення. Що бій ми виграєм — смішно булоб сумніватися. Сили ворога і нашої бригади були приблизно рівні. Та... ми ще мали “надвишку” — тисячі зо три селян довколишних сіл. Одушевлені нашою присутністю, дядьки, роз'ярені спаленням Стецівки та сьогоднішними стратами, без набоїв впруться у Чигирин понад Тясмином. Найважливіше — не дати ворогові утекти, знищити його дощенту. Головні сили червоних зосередилися на рівнині, що закінчувалася скалистими обривами “дорошенкової” гори. Смакуючи близьку перемогу, уява малює образ, як ворожі лави, відрізані від доріг у Чигирин, летять до нього з камінної стіни метрів із двісті заввишки...

До нас наблизився старий сухорлявий селянин, босий, з підкоченими вище колін штанями, з коротким саморобним списом в руці.

— Я із Стецівки, хочу з найстаршим отаманом говорити. Деркач нахилився на коні.

— Я найстарший, що скажете?

— Треба розпорядитися, щоб “товариші” через міст на Побережжя не утекли. Хай краще у воду лізуть — Тясмин усіх змістить.

— Нема мови, що краще, а як же по вашому із мостом розпорядитися?

— А ось давайте мені парудесять добрих хлопців із кулеметом, я їх на левадах перехоплю човнами на той бік; поки ви тут будете воювати, ми лозами Чигирин обійдем і заляжем за мостом. Як “товариші” утікатимуть, а ми їх — циба назад!

Деркач обернувся до Петренка.

— Дай тридцять охотників із старшиною та пошли до Левадного, щоб дав чотири ручні кулемети. Набоїв щоб набрали більше.

Охотників знайшлося забагато. Петренко вибрав кращих бойовиків і група із босим старим попереду побігла поза-лавами до Тясмина.

Тимчасом червоні з'єднали свої лави, упорядкували їх і рушили в наступ.

Деркач дав наказ залягати і, не стріляючи, очікувати наближення ворога. Відсилаємо коней за горбок і залишаємося коло лави 1-го куреня.

Наближившись кроків на триста, червоні зменшили крок, потім залягли і почали стріляти. Пострілявши пару хвилин і не дочекавшися відповіді, знову рушили вперед.

Деркач дав знак Петренкові й 1-й курінь, а за ним 3-й- відкрили вогонь сальвами по сотнях. Заговорили вісім наших станкових кулеметів. Декілька червоноармійців упало. Ворожа лава занервувалася і залігши відкрила шалену стрілянину. Командири намагалися підняти її до наступу, та це їм не вдалося. Піднявшись з криком, лава знову падала. Відчувалося, що спокійні витримані сальви, розмірний вогонь наших кулеметів, сильно збентежили червоних. Перша сотня пустила кільканадцять рушничних гранат. Слідом за ними полетіло чотири міни із двох мінометів, що їх Левадний вивіз у лаву 1-го куреня. Таких солідних “гостинців” від “бандитів” “товариші” видно не сподівалися. Червона лава зірвалася і пішла вростіч. Наші лави пішли в наступ. Та хвилин через п'ятнадцять наші курені опинилися “в запіллі”. Босі стецівчани та семигіряне “гальопом” випередили нас і, розсіваючи свою густу лаву все дальше вліво, закрили від нас ворога. З диким криком, виблискуючи косами і рискалями, п'яна перемогою і жадобою ворожої крови, бігла селянська маса не звертаючи уваги на вогонь червоних, що відбігши, упорядкувалися і стали боронитися. На вбитих і ранених ніхто не звертав уваги — їх не бачили. Годі було навіть пробувати спинити повстанців, привести до ладу, промовити до розуму...

Під самим Чигирином червоні знову залягли і стали вперто відбиватися поставивши кулемети на вигідних місцях. Та питання бою було вже вирішене. Зправа, із-за гори доносився рев повстанців, що понад Тясмином зірвалися у місто. Приспішив кінець Чорнота, що не дивлячись на осторогу отамана, кинувся з кінною сотнею в шаблі на праве крило ворога, обійшовши його збоку. Червоні, покинувши кулемети, чередою побігли до Чигирина. За ними у безладі гналися повстанці…

Нам подали коней. Чвалом доганяємо групу селян, яка гнала, просто на обрив “дорошенкової гори” кільканадцять червоноармійців, що відбилися від лави. Один червоноармієць біг з кулеметом “Кольта” на плечах. Добігши до безодні, “товариші” хвилинку покрутилися і, впавши на землю, відкрили вогонь з рушниць і кулемета. Два повстанці упали з перерізаними кулеметом ногами. Ще один вибух крику і кільканадцять мертвих і живих тіл полетіли вниз, штовхнуті штилями й косами. Коло кулемета залишилася лише відрубана добре вигостреним рискалем голова кулеметчика-китайця. Тулуб полетів до Чигирина.

З протилежного боку Чигирина донеслася рушнична і кулеметна стрілянина. То наші хлопці “замикали” міст.

Прилучуємося до кінної сотні і стративши досить часу на об'їзд тори, вскакуємо до міста. Ворога там уже не було. На мості валялися пара убитих у возі коней та п'ять червоноармійців. Наші охотники вийшли із свого завдання без страт, не перепустивши через міст ні одного ворога. Частина червоних пустилася було утікати по суботівській дорозі, та зустрінута стрілами суботівчан, пішла вплав через Тясмин. Основна маса втікаючих щасливо попала на брід у самому місті і, перебрівши річку, утекла Побережжям на Черкаси. Переслідувати по пісках силами нашої кінноти не було сенсу.

Червоні покинули кілька підвід із набоями і майном, досить зброї і 80-90 вбитих. Та згодом виявилося, що втрати ворога були значно більші. Тясмин почав викидати десятками топельників червоноармійців, що потопилися, попавши в одіжі на глибокі місця.

Ми мали трьох убитих козаків. Семигіряни — чотирьох, із Стецівки, Чернечого і хуторів полягло кільканадцять селян. Важко ранених примістили в чигиринській лікарні.

Залишаємося у Чигирині ночувати. Замовили три труни, маючи замір забрати поляглих і поховати їх у Мотриному манастирі.

Та увечері прийшла до штабу делегація семигірянських повстанців, частина яких теж ночувала у Чигирині, забравши до нього своїх убитих. Старий селянин із забандажованою рукою уклонився Деркачеві.

— Пане отамане! Чули ми, що ваші вбиті — немісцеві хлопці. Однаково їм де спочити. Зробіть нам велику честь і ласку — поховайте їх разом із нашими у нашому селі. Та погостюйте хоч день у нас, — щоб народ духу набрав.

Отаман пробував було відмовити, та селяне так гаряче благали, що нарешті згодився перейтися з бригадою другого дня до Семигіря, щоб поховати там поляглих і погостити один день.

Семигіря — велике, колись козацьке, гористе село, оточене вінком високих могил-курганів. На верху такої могили, що стояла при дорозі коло села, ховали ми пополудні товаришів. Семигірянські дівчата уквітчали домовини наших “бурлаків”, клопоталися коло них, наче хотіли заступити собою відсутню рідню. Два убитих були полтавці, нерозлучні товариші, що одночасно впали під низкою куль із одного кулемета. Третій — гімназист-галичанин, що перейшов минулого року Збруч із батьками, а потім відбився десь, попав у Черкаси, а звідтіль прийшов до Холодного Яру. Мав 15-16 років, руде волосся, кирпатий ніс і надзвичайно веселий характер. Любив деклямувати повстанець Руданського. Чи через те, чи через колір волосся — прозвали його холодноярці Руданським, і так це до нього “пристало”, що цілком замінило прізвище.

Жалкували за “Руданським” холодноярці, а вже найбільше перенявся його смертю краян-галичанин, військовий суддя галицької армії — сентиментальний чорнобородий велитень. Не згадував я досі про нього, бо і згадувати не було чого. Прийшов до нас у Мотрин манастир. Оповів, що був суддею військового суду. Загубившись від армії підчас переходу її від Денікіна до большевиків, з наплечником і кійком в руці пішов... оглядати Україну. Побував на Шевченковій могилі — хоче йти оглянути степ, пороги, Чорне море... Насилу переконали ми його, що така “туристика” може закінчитися у підвалі першої-стрічної Чека.

Залишився з нами. Ходив без зброї, в боях участи не брав, але був добрий промовець і виступав час-до-часу з промовами до селян. На цьому похороні говорив надгробне слово. Ставши на верху кургана, покликав на свідків правдивости своїх слів козацькі могили, що видніли навкруги, і виголосив запальну промову із закликом до боротьби з москалями. Потім тепло, із сльозами в голосі попращав поляглих. При кінці звернувся до домовини “Руданського”: