ЗАКУСКИ ИЗ ЯИЦ 10 страница

За виїмком трьох червоноармійців-українців, були все москалі й жиди. Переляканий жидок-уповноважений розповів, що упродком лічив ці села очищені від “бандітізма”, бо в цей район вислані військові частини. Тому вони так безпечно собі оперували. При уповноважненому були цікаві таємні розпорядження і постанови ЦК компартії про безоглядне стягування харчових продуктів з українського села для забезпечення армії та промислових центрів у Московщині.

Світанком одно з віконець ненаситного багна проковтнуло ще чотирнадцять трупів.

На другий день у “Городок” прийшли гості з Холодного Яру — Микита Кононенко і Микола Гуцуляк. Привела їх Шевченкова дочка Тіна — симпатична, весела дівчина, років девятнадцяти, яка серед “лісовиків” почувала себе “як вдома”.

Хлопці принесли наказ від отамана Деркача, щоби наша група знищила в одну з ближчих ночей чоту червоноармійців, яка охороняла залізничний міст коло Соснівки, і зірвала самий міст. Для цього принесли двадцять пачок пірокселіну і двадцять трітолю. Потім, забравши з “Ботвиша” ще одну групу холодноярців, об'єднатися з групою Кваші і чекати на дальші розпорядження в Бондурівському лісі.

Розвідку, як розположена та чота і як краще її напасти, зробила вже Тіна. Вона ж принесла багато цікавих відомостей про інші червоні частини. “Товариші” збираються робити облаву в цьому лісі. Довідалася, до кого заходить за відомостями зрадник Крамаренко, який роз'їжджає з “вдарною групою” чека. Як хочемо — вона увечері поведе. Сьогодні може він буде, бо був учора ввечорі, а раненько той чоловік поїхав до лісу, ніби по дрова, а дров йому зовсім не треба — на розвідку поїхав. Вона все від дівчат довідується, яким доручила ту справу. Як не піймаємо у нього Крамаренка, то все одно треба цього знищити. А того, може, ще в одному місці, у дівчини, до якої вчащає, застукаєм. Тільки мусимо дати їй мужеську одежу і малий німецький штуцер — іншого не хоче.

Лісовики, весело усміхаючися, слухали цього “дівочого щебетання”.

Хлопці надзвичайно здивувалися, зустрівши тут мене, бо в Холодному Яру залічили мене до загинувших. Чорнота поставив у Мотриному манастирі дубовий хрест “на вічну пам'ять р. б. Юрієві” і, споминаючи в розмові, нераз очі кулаком витре. Не забуває вірний побратим. Гуцуляк теж “пустив сльозу”, спімнувши свого краяна-побратима — Йосипа Оробка.

Перелічили мені без мене загинувших холодноярців. Не багато, а всеж серце стискалося.

Увечері вісім хлопців під проводом Тіни пішли полювати на Крамаренка. Виправа удалася. Зрадника захопили в хаті його спільника якраз в час, коли вони писали до чека звіт про місцевих повстанців, що переховувалися у лісах. Група чека, при якій був Крамаренко, пішла виконувати якесь завдання під Ставидла, залишивши його розвідати про нас.

Рано багно проковтнуло ще двох, але вже живими.

Слідуючого вечера уся група вирушила з “Городка” під Соснівку. Запас харчів віддали по дорозі на сховок лісникові. За провідника була Тіна.

Пройшовши кілометрів з десять лісом та полями, підійшли до кількох хат поблизу моста. Тіна розглянулася в темноті.

— Ота, найбільша хата під бляхою. Господарів вигнали — поміщаються самі. Псів нема ні в одній хаті — вистріляли всіх. Вартовий або на ґанку сидить, або ходить коло хати. Плота нема кругом — спалили. Тепер якраз добре. О дванадцятій годині зміну варти на мості зробили і певно сплять усі. Як би вартового без галасу забрати, то можна б просто до хати ускочити і не дати їм опам'ятатися. Стрівайте... Хто зо мною піде у трьох — зараз вартовий буде наш. А решта най ляже і чекає. Як сірника запалимо, тоді просто до хати.

Здогадуючися про плян Тіни, штовхаю ліктем Отаманенка:

— Ходім.

Коли підійшли до ожереду соломи позаді вартівні, Тіна, наблизивши своє лице до наших, шепнула:

— Заховайтеся за солому і чекайте. Я його зараз приведу сюди. Як трохи забарюся — то нічого. Я з ним поромансую і запрошу перейтися кругом хати. Але ви хапайте відразу за горло, щоб не крикнув.

Тіна зникла в темряві.

Через якийсь час від хати в нашому напрямі стала наближатися приглушена московська розмова.

— Слишь, ти только тіше, штоб начальнік не услишал... Слишь, я тібя відал, как ти вчера к нам масло на соль менять пріносила, начальник всьо к тебе подсипался... Ти, слиш, єму не вєрь — йон жонатой. Я вот как увідал тібя — так сразу палюбіл, вот ей-богу — палюбіл. Пайдьом, слиш, пасідім на соломкє...

Тіна, соромливо відмовляючись, простувала до соломи. Дійшовши до ожереду, червоноармієць потягнув її сідати, але вона шарпнулася, щоб підвести ближче до рогу, за яким ми притаїлися. Подумавши певно, що хоче тікати, “таваріщ” кинув рушницю і вхопив Тіну поперек, жбурнув нею на солому.

— Малчі, стєрва, а то заколю!..

Поки він, розпалений, “готовився до наступу”, Отаманенко зашморгнув на його шиї пояса.

Тіна, зірвавшися з соломи, вихопила мислівський ніж, що висів на моїм поясі, і тричі прошила ним груди червоноармійця.

— Вот єй-богу, я тібя сразу палюбіла!.. — прошепотіла з люттю і, віддавши мені ніж, витягла із-за пазухи револьвер.

— Світіть сірника і йдем до дверей, щоб не вискочив на двір ніхто. Зійшовши на ґанок, стаємо по обох боках відчинених дверей у сіни. З хати чути храп сонних. Нечутними тінями замаячіли коло хати постаті хлопців.

Через пару хвилин в хаті, попід стіни сиділо двадцять сім обезброєних червоноармійців. Двадцять хлопців з Отаманенком побігли на долину до моста, на якому стояла варта — три чоловіки з кулеметом.

На мості розляглася стрілянина. Зібравши своїх плонених, виходимо через залізницю в поле.

Коло мосту стихло. Значить усе в порядку.

За десять-п'ятнадцять хвилин з долини стали наближатися постаті наших. В цей час розлігся вибух. В короткому блиску світла промайнула арка мосту. Вийшовши на дорогу і відвівши по ній захоплених, у протилежний від нашого маршу бік, скидаємо у рів двадцять сім трупів. На мості одного убили, а двох втекло, покинувши кулемет. Отаманенко турбується, чи добре вдався вибух, бо трохи поспішили при закладанні міни.

Прощаємося з дідом Шевченком та Тіною, які йдуть до дому і вирушаємо в напрямку Бовтиша.

Дід стоїть на рові, махаючи нам шапкою:

— Бувайте, хлопці! Як завітаєте ще в наші краї — сповістіть зараз же. Буду знову годувати вас — чим Бог пошле. А якщо той... то ми вас з дочкою і в Холодному Яру знайдемо!

Коли ми відійшли вже три-чотири кілометри, на залізниці розляглося кілька гарматних стрілів. Просвистіло в бік лісу і розірвалося, десь далеко, кілька стрілен. Почулася приглушена віддаллю кулеметна стрілянина. Здогадуємося, що то вартовий панцирник, який кружляв у ночі і супроводжував потяги на цілій лінії, підійшовши до підірваного моста, відкрив навмання вогонь по невидимому ворогові.

Ідемо якийсь час попід лісом. Дійшовши до рова, де границя лісу круто завертала вправо, посилаємо трьох хлопців розшукати в Бовтиші другу групу “лісовиків” і передати їм наказ отамана. Самі рушаємо дальше полевою дорогою. Коли переходили одну балку, Отаманенко показав мені рукою на височенну могилу, яка залишилася праворуч від нас.

— Читав, або чув може пісні та перекази про запорожця-“характерника” Харька? — Так ото його могила. Добру насипали. Як гетьманові якому...

По дорозі оповів кілька переказів про фантастичні чини козака-“характерника”, який і “кулі від себе відвертав”, і “шаблі заговорював”, і з сотнями ворогів сам у бій вступав та побивав їх”...

Вже починало світати, коли ми пройшли полями між селами Іван-городом та Бовтишкою і полем взяли напрямок на Бондурівський ліс. Зайшовши по дорозі до одного із лісників, дістаємо домашню “адресу” Квашиної групи лісовиків. Провідника не треба було, бо Отаманенко й цей ліс знав, як своїх п'ять пальців.

Поснідавши коло лісничівки хлібом і салом, які мали з собою, ідемо розшукувати “дуб, на якому минулого року трьох большевицьких комісарів лісовики повісили”. За інформаціями лісника, Кваша переніс вчора свій табір в його околиці. Через годину ходу лісом Отаманенко зупинив нас.

— Полежіть трохи тут, а я піду сам, бо хлопці, чого доброго, зпросоння ще кулями привітають.

Через кільканадцять хвилин трохи в бік від напрямку, взятого Отаманенком, розляглося бекання диких цапів. Ще через кілька хвилин між деревами показався Отаманенко і Кваша, в накинутій на опашки студентській шинелі. (Кваша був студентом агрономічної школи).

За якийсь час ми були вже в таборі Кваші, що був розположений між деревами в старому, зарослому дрібними корчами, лісі. Група ця налічувала коло тридцяти чоловік. Розположуємося поруч неї. Хлопці поділилися з нами запасом продуктів на обід. Відра ми мали з собою. Запалали вогнища.

Один із Квашиних козаків приніс нам дикого цапа, якого застрілив на світанку. Мене здивувала надзвичайна фізична сила хлопця, що ніс величезного цапа, якби то був заяць. Розбалакалися. Хлопець був одним із тих старих лісовиків, що від 1918 року більше прожили в лісах, як в хатах. Звали його всі “бугаєм”, а яке було його правдиве прізвище — нікого не цікавило. Він на цей досить немилозвучний “псевдонім” зовсім не ображався. Коли я запитав, чи це його прізвище, то “бугай” з усмішкою потиснув медвежими плечами, й добродушно махнув рукою.

— Та ні! Це братва мене так прозвала. А мені що! Як бугай, то бугай, — аби большевиком не назвали.

В розмові довідуюся, що то він минулого року повішав на дубі трьох комісарів.

Оба табори змішалися. Хлопці ділилися новинами і вражіннями. Бородатий лісовик оповідав, що минулого тижня робила на них облаву ворожа кіннота.

— Вони ще тільки рано в ліс збиралися, а нам уночі вже передали. Два полки їх, значить... Отаман каже — ну, хлопці, роби гнізда на старих дубах! Як місяць зійшов, ми й пішли отуди під Кучургани. Дуби там старі, високі та гилясті. Вибрав собі кожний дуба, щоб густий був та до гиляк високо, а тоді Бугай шнура на гиляку закине і підсадить кожного. Він у нас, бач, завжди з шнуром ходить — каже — щасливий, бо вже одинадцять “товаришів” на йому повішав, а ні разу не увірвався.

Слухачі глянули на Бугая, що стояв коло мене. Той добродушно усміхнувся і погладив рукою міцного льняного шнура, який був намотаний наукіс через плече і груди.

— Та воно, дядьку Петре, шнур — штука хороша. Чи в господарстві, чи в лісі — завжди пригодиться.

— Та хіба я кажу, що нехороша! Так ото кожний виліз на самий вершок, посплітав гиляки і ліг собі як дитина в колиску. Лежиш — тільки вітрець тобою погойдає. А навкруги тільки й видно, що небо та море зелене. Ані тобі у низ, ані тебе знизу — ні чорта не видно. Раненько “товариші” лавами у ліс. Свистять, кричать, стріляють, — як би хто заяців полохати наняв їх. Звісно — кацапня дурна — думали, “хахли” від однієї лави на другу тікати будуть. А воно тут ще баландинських хлопців сім по лісі плуталися. Почули, тай полягали у тернину густу. Туди конем не поїдеш. Лава перейшла, а хлопці руки в кишені тай пішли собі у протилежний бік.

Попід наші дуби із сотня перейшла. Кричать:

— Го-го-го! Сдавайся бандіти! — А ми собі лежимо та пуза на сонці вигріваєм.

Один “товаріш” відстав від лави тай сів під деревом, по “своїй надобності” значить... Та на нещастя своє, попав під Бугаїв дуб. Сидить значить, коня в руках держить за повід, кавалок газети читає і “яблучко” поспівує. А Бугай слухав-слухав, та тихенько спустився на нижчі гиляки, зашморгнув “товаріша” своїм шнуром за шию і потягнув на дуба як яструб курча.

Слухачі засміялися.

— То штука ризиковна. А як би був промахнувся?! — відізвався один із наших.

— Хто? Бугай промахнеться?! Він у нас майстер арканом орудувати! Каже, як війни вже не буде, піду до міста і запишуся у гицлі — собак ловить на “смичок”.

Хлопці вибухнули реготом.

Бугай соромливо зачервонівся.

— Не видумуйте, дядьку! Я тоді оженюся і господарювати буду.

До Отаманенка, який лежав під деревом, підійшов Кваша з середніх літ чоловіком, одягненим у захисне вбрання і сиву смушову шапку. Підходжу до них. Кваша представляє свого товариша.

— Це наш “кошовий” поет — пан Чайченко. Все поеми пише про лісову братію.

Лягаємо усі на траву.

У Чайченка, як і личить поетові, мрійні сірі очі, якими він закохано оглядає нас.

— Знаєте, дійсно... Миж, тиняючися тепер по лісах, робимо велике діло для визволення Батьківщини від ворога. Та коли ми досягнемо свого, то одні вже загинуть, другі підуть на мирну працю, невідомі нікому, і визволена Україна навіть не буде знати імен своїх лісових лицарів. Я, знаєте, поставив собі за ціль писати поеми, в яких фіксую прізвища учасників, характерні риски кожного, події, в яких він брав участь чи відзначився... Це, знаєте, для майбутньої історії визвольної боротьби буде дуже важливим матеріялом.

Я усміхнувся,

— Якщо ви до прізвищ, характерних рисок, вчинків додасьте ще й адреси, а потім з своїми поемами попадетеся в руки чека — то це дійсно буде важливим... і для чекістів, і для нас, і для наших родин...

— Але-ж Боже борони! Цього ніколи не може статися. Адрес я звичайно ніде не зазначую, та їх не тяжко буде устійнити і потім. Те, що я пишу, це є своєрідний літопис боротьби. Матеріял, що певний час, можемо заховувати в безпечному місці у своїх надійних людей, де він буде собі чекати перемоги над ворогом. А чекістам я живий взагалі а руки не дамся, бо єлисаветська чека заочно присудила вже мене до розстрілу за працю, яку я провадив на Херсонщині. Товариш пана Кваші знає це, він порадив мені рятуватися до нього в загін.

Зав'язалася розмова про загальне положення й перспективи. Поет висловлював наївні оптимістичні думки, над якими ми в душі посміхалися.

Потім перевів розмову на особи.

— Отаманенко — це ваш псевдонім? — звернувся він до Отаманенка.

Той (це було його дійсне прізвище) затверджуюче кивнув головою.— Звичайно, псевдонім.

— А ваше, пане Залізняк,— звернувся до мене, — теж певно псевдонім?

— Ні, це моє дійсне прізвище.

— Ви не з Катеринославщини часом? У нас зустрічається це прізвище.

— Ні. Я з Бесарабії.

— В вашому відділі багато холодноярців. Мене, знаєте, Холодний Яр цікавить. Хотів би побувати там.

— Будемо ще, — завважив Кваша.

— Маю охоту написати трохи. Піду, приглянуся до ваших хлопців. Знаєте, цікаві типи є. Як дивишся — так і пригадується старовина, бурлачня запорізька...

Чайченко встав і пішов до гуртків, що розмовляли коло вогнищ.

Отаманенко глянув на Квашу.

— Де ти його взяв?

— Один наш чоловік, з-під Ново-Миргорода, із листом прислав. Пише, що його розшукує по селах чека і щоб я його приняв до себе.

— Щось він мені зі своїм “літописом” не подобається...

— Та у нього просто семої клепки в голові бракує. Видається собі поетом. Думає, що робить велике діло для історії. Щоби підозрівати в нього агента чека — для цього він задурний. Коли б він записував прізвища з якоюсь іншою ціллю, то робив би це потихеньку, щоб ніхто не знав. Але я теж такої думки, що треба йому сказати, щоби він краще спалив свої “поеми”. Поки ще пишемо історію кров'ю, з прізвищами треба обережніше.

Через годину я сидів з Бугаєм коло костиря і уплітав за обі щоки кавалок смаженого цапа. Бугай оповідав мені цікаві подробиці з інтимного життя великого лісу: про звичаї і характери звірини, про те, як по поведінці дикої птиці відгадувати, чи є хто близько в лісі, і чи то лісовик, чи “чужий”. (“Лісовик ніколи птиці кривди не зробить, вона його знає і не боїться”).

До нас підійшов сяючий Чайченко.

— Ну, знаєте, я дуже задоволений. Сьогодні я багато написав. Отут і про вас є...

Перекинув кілька писаних карток. От...

“Наш загін, хоч невеликий

ворог не злякає.

Бо він собі, як залізо —

Залізняка має.

Не старого, що на весь світ

славою лунає,

а нового, молодого,

що слави здобуває"

Щоби відчепитися від “поета”, хвалю “вірша” і лягаю спати. Прокинувшися через пару годин, шукаю води напитися і вмитися. Більшість табору спала. Відра всі були порожні. Бугай, який, сидячи під деревом, витісував з кавалка липи ложку, піднявся.

— Напитися хочете, пане Залізняк.

— Напитися тай умитися добре було би.

— Випили хлопці всю воду після цапа. Як хочете, перейдемося до кринички. Там вдолині, в корчах є така, що тільки звірі та ми її знаємо. Я люблю отак на розсвіті полежати в корчах коло неї, подивитися, як дикі кози та лиси прибігають воду пити.

Захопивши відро, ідемо лісом.

Кроків із сто Бугай задумливо мовчить, потім обертається до мене.

— А знаєте, пане Залізняк, отой писака, що до нас підходив у обід — то большевицький шпигун. Я казав Кваші, а він сміється.

— А чому ви так думаєте, що він большевик?

— Я не думаю, а знаю напевно. Чому я знаю, то я, правду сказати, і сам не знаю, але голову дам собі водрізати, що це так. Він у лісі не по своїй охоті. Ліса він не любить і його ліс не любить.

Я усміхнувся.

— Як то, хіба ліс може любити?

— А ви думаєте, що ліс мертвий? Ліс живий. Він теж знає, хто свій, а хто ворог...

Я йшов, задумавшись, машинально зламуючи по дорозі гілки кущів.

— От відразу видно, що ліс для вас ніколи не був хатою і родиною. Як би я попав у лісі на ваш слід, то відразу здогадався б, що то пройшов не лісовик. Нащо ви ломаєте ці гилячки? І кривду лісові робите, і слід за собою залишаєте. Отам, як ми йшли, ви на муравлисько наступили... квітку оту синеньку ногою зломили. Настоящий лісовик завжди переступить, без потреби найменшої гілочки не зламає.

Ми йшли вже зрубом.

Нагло Бугай пристанув і пильно глянув понад корчі. Трохи вбік від напрямку, в якому ми йшли, на дереві, що здіймалося трохи над корчами, завзято цокотала сорока, викручуючися на всі боки.

— Чого це вона розцокоталася?

— От цокоче собі — може нас побачила.

— О ні! Я їх натуру добре знаю. Там хтось сидить або лежить. Бачите, вона все на нього поглядає — боїться, щоб гнізда її не зачепив. Хто б це міг бути? Може і з наших хто — та підем поглянемо на всякий випадок.

Поставивши відро, витягнув револьвер. Витягаю свій і тихеньхо крадемося корчами до наміченого Бугаєм місця. Сорока втекла з дерева і цокотала десь в корчах. Через якийсь час Бугай, що йшов попереду, став і стиснув мені руку. Дивлюся в напрямку, який він показав мені пальцем. На пеньку, між корчами, плечима до нас, сидів “поет” і видно писав щось на колінах. Заглибився в “хвилю натхнення” — майнула думка, та відразу ж відлетіла. На землі коло нього лежав скинутий чобіт. На ньому револьвер. Через якийсь час він поклав револьвер на коліна, підняв чобіт і запхавши між холяву та піднаряд зложений папір, став зашивати розпорене. Щоби попасти голкою в старі дірки, підносив чобіт до сонця.

Нема сумніву... Але що робити? Чи схопити його зараз, чи підождати поки вернеться до табору? Бугай дав мені знак, щоби я заховався добре за корч, а сам рачки зник. Через пару хвилин “поет”, обкручений добре Бугаєвим шнуром, лежав на землі коло пенька. Беру чобіт й витягаю з незашитої до кінця холяви кілька списаних карток паперу. Прізвища, імена, короткі біографії, головне — “злочини проти совітської власті”, домашні адреси лісовиків, родичі, прізвища людей, які доставляли харчів. Сьогодні дописував наших, здобувши за короткий час чимало відомостей, розмовляючи і підслуховуючи. Бугай відшукав в списку себе, з зазначенням села і правдивого прізвища.

— Бач, записав, що я одинадцять його братів повісив. Не турбуйся, браток, — будеш дванадцятим...

В таборі “поет”, роблячи наївну міну, виправдувався, що він боявся, що будемо лаяти його за ті записі і через те записував потайки — звичайно... “для історії”... При детальному обшуку знайшли заховану в закаблукові чобота полотняну посвідку в московській мові.

“Зовсім таємно. Посвідчується, що пред'явник цього, т. Миколаїв, є дійсно таємний співробітник особливого відділу 1-ої кінної армії, відділу боротьби з політичним бандитизмом. Всім чека і особ-відділам військових частин, в разі, коли б він до них звернувся, пропонується допомагати йому всіма можливими засобами”.

Начальник особвідділу 1-ої кінної армії (підпис).

Після відповідного допиту “поет” підвечір повис на дубі “трьох комісарів”.

Вночі поблизу нашого табору розляглася у лісі стрілянина. Приготовилися до бою. Бугай, що пішов на розвідку, привів з собою групу лісовиків, яка з Бовтиша прийшла на з'єднання з нами. Виявилося, що вона в темноті у лісі зустрілася з групою баландинських хлопців, які не знали наших паролів і вступила з ними в бій. Обійшлося на щастя без жертв.

На другий день весь табор перенісся в урочище Кучургани, частину лісу, яка своїми горами і ярами, вкритими густим зрубом, нагадувала околиці Холодного Яру. Оповістили лісника про “зміну адреси”.

Наступного ранку прийшов з Холодного Яру Чорнота з двома козаками. Побачивши мене, Андрій остовбурів. Потім, обхопивши, мало не задушив в своїх медвежих обіймах. Був той самий. Кубанка, черкеска, срібний кинжал і шабля... З жалем згадую свої, які попали в руки ворога під Капитанівкою. Андрій потішуюче поплескав по плечі:

— Нічого, Юрку, дістанем... і коня для тебе маю доброго¹⁰. Я “там” побував вже після того. Хреста над хлопцями поставив. Того, що тоді “товаришів” привів на лісничівку — повісив. За тебе мстився, а ти — живий...

Андрій передав Отаманенкові і Кваші наказ від отамана Деркача.

Штаб Холодного Яру постановив переходити до активної боротьби. Почавши з дрібних нападів на ворожі осередки, запалити вогонь великого повстання на Чигиринщині. Досягнуто відповідне порозуміння з ватажками Черкаського повіту і Задніпров'я. Приходили зв'язки з Звенигородщини та з Херсонщини. Від Українського Уряду приходив Красовський.

Червона армія витратила багато сил на українсько-польському фронті. Врангель посувається вверх по Дніпру. Треба бути готовим до боротьби ще й з цим ворогом. Рішено, що як би Врангель, раніше від українського війська, заняв нашу місцевість — залишитися в лісах і не ослаблювати боєвої готовности. Як білі захочуть, щоби здати їм зброю — вступити в боротьбу. Події насуваються.

Через три дні, вночі, група холодноярців робить напад на Олександрівку. Тієї самої ночі Кваша і Отаманенко мають зробити по цей бік залізниці напад на три пункти і зруйнувати частину залізничної лінії. Занявши Олександрівку, холодноярці перейдуть теж на цей бік і, приєднавши до себе цю групу, разом повернуться до Холодного Яру. Після наради Андрій йшов з лісу до табору зо мною.

— Ну, Юрку, я ввечері назад. Ти теж підеш. Завтра вночі “в Отамановій долині” під Мельниками збирається братва з усіх холодноярських сіл. Буде кілька тисяч народу. Це поки-що — пробна збірка і нарада. Розмітимо наново курені й сотні. Там будеш потрібніший.

— Андрію, як там Галя поживає?

Андрій глянув на мене якось дивно.

— Тобі ще той чад із голови не вилетів? Плюнь на це. Галі може більше вже не побачиш.

Тривожний біль стиснув серце.

— Андрію! Що з нею! Вона вже нежива? Відповів не відразу.

— Жива, нічого їй не сталося. Та баба-бабою... Я чув, що вже в якомусь чекістові закохалася і у московщину виїжджати з ним збирається. До нас вже не приходить. Найдорожчих наших хлопців у Кам'янці — Маркевича та Буряченка — розстріляли. Улаштували ми, без тебе вже, одного бувшого старшину Чорноморського полкуз чужими документами слідчим у кам'янську чека — того теж розстріляли. Останні хлопці спостерегли, що за ними стежать і повтікали. Галі не зачіпили. Хто знає? Може хлопці, що загинули, не видали її, а може... вона їх видала... З Кам'янкою у нас тепер зле.

Стало гірко й смішно. Галя закохалася у чекістові?! Галя видала хлопців?! За це я спокійний. Та мимо того заспокоєння в душу засіла тривога.

Підвечір ми з Чорнотою і двома козаками вирушили до Холодного Яру. Перейшовши ліс вздовж Кам'янської дороги, вийшли в поле. Йшли межами між дозріваючими хлібами. Зліва, зовсім близько, засвітилися вікна с. Юрчихи. Йшли обережно, бо це село, недалеке від Кам'янки, було улюбленим місцем постою карного загону Лопати. Місцеві грабіжники й конокради під проводом, теж місцевого, злодійського “батька”, що став вірним слугою чека, були для нас небезпечніші від червоних частин. З села долітали п'яні викрики і пісні. “Карателі” — розважалися.

Виходимо на горб і оглядаємо місцевість. За Юрчихою світилася Кам'янка, до якої було не більше чотирьох кілометрів. Правіше простяглася довга смуга світел села Косарки. Коло неї маємо переходити. Спускаємося в балку і виходимо нею на луги.

Хлопці пильно розглядаються, щоби не зблудити з напрямку на брід через річку. Через якийсь час, лігши в лозах, оглядаємо і “обслухуємо” протилежний беріг. Чорнота сідає і починає стягати чоботи.

Цікаво, чи скоро “товаріщі” здогадаються засідку тут зробити. Через цей брід все сполучення наше через залізницю йде.

Взявши чоботи в зуби, а в руки револьвери та гранати, по черзі, тихо ступаючи в воду, переходимо на другий бік. Збільшивши ще чуйність, посуваємося вперед до залізниці, по якій ходили вночі патрулі залізничної охорони. В кількадесятьох кроках замаячіли телеграфічні стовпи. Лягаємо в житі і оглядаємо лінію.

Почувся шум потягу, що наближався із сторони Знам'янки. Із за горбка висунулося світло паровозу.

В “теплушках” гамір пісні. Переважають сумні українські мотиви, Андрій зідхнув.

— Наших “сватків” у Сибір та Туркестан везуть... Большевики мобілізацію переводять... До деяких наших сіл кам'янський воєнкомат теж наказ передав, щоб чотири річники, в добрих чоботях та із запасом харчів на два тижні до Кам'янки зголосилися. Та хлопці сміються. Ми, кажуть, вашого воєнкома не признаємо. У нас свій в Холодному Яру сидить.

Коли червоне світло на останньому вагоні віддалилося, переходимо через залізницю. Полями між Косарами й Новою Осотою беремо напрямок на Грушківку. Після півночі спускаємося з гори в село, недалеко лісу. На вулиці, якою йдем, мертва тиша.

— Хто?! — розлягається оклик невидного вартового.

— Дуб! — відповідає Чорнота.

— Чорний Яр! Це ти Андрію?

— Я. Вилізайте но на дорогу.

Зпоміж дерев на окопі, вискакують три чоловіки з рушницями і наближаються до нас,

— Свят-свят! Залізняк! — скрикує один із вартових, приглянувшися в темноті до мого обличчя.

— Вернувся з того світу. За Холодним Яром занудьгував... — задоволене буркнув Чорнота.

— А що ж наш Зінкевич, чи правда, що загинув?

— Не знаю, хлопці. Ми були разом в одиночному корпусі єлисаветградської тюрми, ізольовані один від одного. Мене вночі повели розстрілювати на пустарі, незв'язаного, і я висмикнув їм з рук. Ми оба числилися за Будьоновським “особотдєлом” — один вирок мусів бути. Як раніш його від мене забрали, то видно вбили, як після мене брали — то напевно вже зв'язали.

Хлопці сумно схилили голови.

А мати його не хоче вірити, що загинув. Живий, каже, Гнат і тільки. Сни їй такі сняться...

Чорнота позіхнув.

— Другим разом собі побалакаєте. Тепер давайте нам їсти і десь заснути трохи до світу.

— Ходіть до мене — запропонував один, — в клуні свіже сіно — кращої постелі не може бути.

Поївши сала з зеленим часником, лягаємо спати.

Раненько, поснідавши, занурюємося в гущавину холодноярського лісу.

Завертаємо понад Холодним Яром на Мельничанські хутори. Величава тиша й темнозелена безодня яру робить вражіння сильніше від зимового.

Отамана Деркача на хуторах не застали. Пішов з Ханенком і ще кількома хлопцями у село.

IX.

В лозах на Чучупаковій леваді розляглися на траві кільканадцять чоловік бурлаків і місцевих повстанців. Отаман лежав горілиць, а на ньому, верхи, сиділа маленька Ліда і щось жваво оповідала. Зустріли нас весело, тим більш, що всі присутні були переконані, що мене нема вже на цьому світі.

Міцно стискають руки Олекса та Семен Чучупаки, Ганна Ерестівна, Деркач, Ханенко, Кононенко й інші. Ліда, з якою ми колись гаряче приятелювали, якийсь час недовірливо дивиться на мене в іншому одягу, потім обіймає за ноги і тягнеться на руки. Сівши в кружок на траві, ділимося новинами.

Ганна була з Лідою у Києві, коли його займало польське і українське військо. Під час відвороту залишила місто. До Фастова добралася з обозом якоїсь польської частини. Оповіла свої вражіння. Всіх приємно здивувало, що українські частини, які були в Києві, мали із англійського сукна військові однострої з пагонами й відзнаками на петлицях. Майже всі присутні були минулого року в Українській Армії, коли на фронті старшини і козаки носили “однострої” згідно із смаком та поглядами командирів частин, а то й своїми власними, без усяких рангових відзнак.

Увагу притягнуло оповідання Ханенка, що повернувся недавно із зв'язкової поїздки за фронт, про його розмову з “дідусем” Омельяновичем-Павленком.

Було якось дійсно дивно, що “дідуся” тепер величають не отаманом, а генералом, а він до Ханенка звертався: “пане поручнику”.

На леваду прийшов старий Чучупака із Чучупачихою. Стару трудно упізнати — так пригнобила і знищила її смерть синів. Обличчя бліде. Руки і голос дріжать.

— Дітки, чи обідати до хати підете, чи може сюди най дівчата принесуть?

Більшість погодилася обідати на вільному повітрі. Кілька дівчат, що помагали Чучупачисі варити обід, принесли на леваду горщики з борщем та макітру з варениками. Після обіду надійшло ще кільканадцять чоловіків. Прийшов бувший коцурівський командир куріня та член “ревкому” Юхим Ільченко, чигиринець — старшина Хвещук, бувший курінний Запорізької Січі Ковальцов (Орлик), Василенко, Заяць і др. Під вечір вирушаємо всі на Отаманову долину. Піднявшися на високу гору над селом, заходимо на цвинтар. Могила Василя Чучупаки гарно прибрана муравою й квітами. Постоявши хвилину коло неї, йдемо далі. Вже темніло, коли ми прийшли на глибоку круглу долину. На схилах її темніли плями поодиноких дерев. Спускаємося трохи вниз і розташовуємося під високою могилою, що стояла на уступі. Через півгодини, на горі розлігся свист: зпочатку короткий, потім протяжний, Семен Чучупака відповів таким самим свистом.