Етнокультурна ідентичність спільнот Запорізького Приазов’яОдним із найскладніших моментів будь-якого дослідження завжди є проблема поєднання теоретичних конструктів із практичним аналізом реалій. Можна успішно продукувати теоретичні моделі, які будуть бездоганними з точки зору логічних пояснень і водночас не «поєднуватимуться» у польових дослідженнях. Нам хотілося ще зупинитися на специфічних особливостях Північного Приазов’я, які були викладені в дослідженні українського вченого Б.В. Слющинського Отже, перша особливість характеризується відсутністю корінного населення, бо населення Північного Приазов’я складалося з самого початку з переселенців. Саме відсутність корінного населення позбавляє певного стрижня, чи, можна сказати, «характеру» місцевого мешканця. Другою специфічною особливістю населення Приазов’я можна вважати поділ на «своїх» та «чужих». Різні етнокультурні спільноти скоріш продукують кожен свою етнокультурну ідентичність, чим формують певні традиції, спільні для всіх національностей і етнічних спільнот. Третьою специфічною особливістю населення Приазов’я є відсутність рівноправ’я мов, тобто порушення зв’язку між нацією, її творчістю, мовою та особливостями етноменталітету. Вважається, що консолідуючу роль у життєдіяльності спільнот відіграє мова, література і мистецтво, народні обряди і звичаї, риси характеру і віросповідання, спільність території, історія держави та національна символіка тощо, але все перелічене вище має відбуватися за допомогою такого об’єднавчого елемента, як мова. Четвертою специфічною особливістю населення Приазов’я є актуалізація історичної пам’яті. Зрозуміло, що історична пам’ять проявляється в масовій поширеності уявлень, відповідно до яких спільноти вважають історію свого народу одним із найсуттєвіших елементів самоідентифікації та переконані, що у певний час ця історія була дещо втрачена чи прихована. На думку вченого В.В. Масненка, існують три найтиповіших варіанти процесу ідентифікації. Більшість пересічних осіб сприймає загальнонаціональний рівень історичної пам’яті на віру, некритично, шляхом механічної інфільтрації окремих елементів пам’яті з національного на особистісний рівень; люди зі значним досвідом і рівнем освіченості критично усвідомлюють загальнонаціональну модель, імплантація якої надає особистій історичній пам’яті нової конфігурації, комплентарної для процесу взаємної ідентифікації; професійні історики здатні сприймати запропоновану модель тільки скептично, проте вимушені погоджуватися на необхідність існування «національного примітиву» задля консолідації національної спільноти [7, с. 52-53]. П’ятою специфічною особливістю населення Приазов’я вчений вважає ментальні стереотипи. Історично зумовлена специфіка світовідчуття народів, що заселяли Північне Приазов’я, органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Регіональні прояви менталітету зафіксовані за такими його формальними показниками, як ставлення до культури народу, знання та уявлення про традиції та звичаї, специфіка бачення та розвитку української мови та культури, емоційне сприйняття свого місця в суспільстві [5]. Шостою специфічною особливістю населення Північного Приазов’я є відчуття тимчасовості, а сьомою – етнічно-моральні норми та ієрархія етнічних цінностей. Етнічна мораль – одна з форм суспільної свідомості (цілісність якої складають політична, правова, наукова, релігійна, моральна та побутова форми суспільної свідомості), що проявляється у притаманній певному етносу сукупності моральних норм, санкцій, оцінок, наказів, взірців поведінки [5]. Восьмою специфічною особливістю населення Приазов’я є відчуття національної і етнічної безпеки; дев’ятою – відсутність колективізму. Основний критерій індивідуалізму полягає у тому, що людина приймає рішення та діє відповідно до своєї особистої мети, яка переважає над громадською. Така людина мало ідентифікується зі своїми етнічними групами та мало від них залежить. Основні цінності індивідуалістичної культури – свобода у вчинках та самодостатність, самостійність у судженнях, володарювання, вирізнення себе поміж інших та незалежність від групи. І навпаки, основними цінностями колективістської культури є наслідування традиціям, покора, почуття обов’язку, які сприяють збереженню єдності групи, взаємозалежності її членів та гармонійності відносин між собою. Ми не погоджуємося з цією особливістю, на яку вказує український вчений Б.В. Слющинський, бо проведене дослідження соціологічною лабораторією Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького підтверджує той факт, що колективістські норми притаманні євреям, болгарам, білорусам, караїмам, татарам та циганам Північного Приазов’я [5]. Десятою специфічною особливістю населення Приазов’я є «етнічна працьовитість». Працьовитість – важлива риса будь-якого етносу, але простежується залежність етнокультурних особливостей від роду й спрямованості власне трудової діяльності. Отже, наше дослідження спиралося на напівструктуровані інтерв’ю як з активістами та членами (тобто з експертами) цих організацій, так і з представниками етносів, які не займали активної життєвої позиції в цих та інших організаціях. У бесідах увага акцентувалася на відповідях на закриті питання, але цікавими виявилися також біографічні відомості, відомості про походження та спосіб життя сім’ї, самоідентифікацію, ставлення до етнічних організацій. Вибір респондентів здійснювався за принципом «снігової кулі», етнічна ідентичність визначалася виключно на основі самоідентифікації партнера при бесіді. Подібний вибір ми побачили в іншому дослідженні, яке проводилося в Санкт-Петербурзі [6]. Але крім цього автор відвідувала етнічні організації, коли відбувались їх збори, свята, конференції. Активісти етнічних товариств, з якими ми мали бесіди, емоційно та в повному обсязі говорили про свою етнічну самоідентичність та про те, як саме в їхніх товариствах продукується (формується, зберігається та відтворюється) етнокультурна ідентичність. У товариствах також є формальні члени цих організацій, вони не регулярно відвідують засідання, свята, але мають бажання хоча б дітям надати можливість відвідувати гуртки, де вони засвоюватимуть ознаки цієї ідентичності. Також існує велика група представників своїх етносів – «за паспортом» або самоідентифікацією, але вони не належать до таких організацій, а також поділяються на тих, хто жваво цікавиться своєю етнічною біографією і на тих, хто взагалі не цікавиться подібними питаннями. У нас виникала ідея поділити респондентів таким чином, але було прийнято рішення: щоб охопити якнайбільше представників різних етносів, ми поділили їх за віковою ознакою, включаючи усі групи, зазначені вище. Нам стало зрозуміло, що перша група опитаних – це не тільки лідери своїх товариств, нам потрібні ще і літні люди, старійшини, які зберігають культурні традиції. Старійшини (рос. «хранители») – це не те саме, що знавці традицій [4]. У найширшому значенні традицію можна визначити як соціальну форму передавання людського досвіду, без якого немислиме функціонування культури; її можна уявити як вид колективної пам’яті, як певним чином упорядкований, відібраний і структурно організований досвід суспільства. Нам цікава група, яка відповідає за збереження та передачу, але не менше цікава, та, яка відповідає за процес засвоєння й розвиток спадщини. Ось тут ми торкнулися, передусім, наступності поколінь, стосунків батьків і дітей, психологічної можливості для батьків практикувати свій авторитет, а для нащадків – приймати запропоновані цим авторитетом цінності. Стосунки старших і молодших ніколи не були безпроблемними. Будь-яка епоха знала про ці труднощі, не При виборі етнічних груп ми послуговувалися таким чином: з одного боку це групи, які формували етнічне населення нашого краю, з іншого – групи, які не так давно переїхали, але мають численну кількість та навіть компактне проживання. У ході теоретичного обґрунтування теми ми вирішували такі питання: «Як взаємодіють та впливають одна на одну різні ідентичності?», «Якими є реальні механізми та практики їх формування, По-перше, чи продукується етнокультурна ідентичність в сім’ї, в національно-культурних громадських організаціях та завдяки історичній пам’яті, яку зберігають старійшини етносів. По-друге, ми хотіли б з’ясувати, чи дійсно на території, де споконвіку жили різні народи, етнокультурна толерантність найвища. По-третє, чи можливо інтегрувати таке багатонаціональне, багатоконфесійне локальне співтовариство, як Північне Приазов’я. По-четверте, етнічні процеси, які відбуваються в нашому регіоні, продукують локальну культуру, тобто інтегральну культуру, але зі збереженням своїх традицій; тобто відбувається продукування (формування, збереження та відтворення) локальної етнокультурної ідентичності. У нашому дослідженні був єдиний критерій відбору респондента, коли він сам визначав свою ідентичність. Тут у пошукові респондентів використовувалися рекомендації знайомих, колег, друзів, родичів. Досвід показував, що саме цей підхід дозволяє досягти відносно високого рівня довіри до дослідника. Для з’ясування перших наших роздумів ми використовували напівструктуроване інтерв’ю, як метод дослідження, але також цікавилися і біографією, походженням та способом життя сім’ї, самоідентифікацією, відношенням до етнічних організацій. Ми не будемо розглядати кожну етнічну спільноту та кожного респондента окремо, бо кожна спільнота має типове розуміння про збереження та продукування етнокультурної ідентичності. Нами було вибрано найтиповіше бачення окремої проблеми, починаючи з історичної пам’яті. Бо аналіз регіонального аспекту національних та громадянських ідентичностей, як показує дослідження українського соціолога В. Середи, тісно пов’язаний з історичною ідентичністю [10, Цікаво, що засвоєння мови, культури, традицій, етнічних норм свого безпосереднього етнічного середовища відбувається цілком природньо. Ми б хотіли звернутися до аналізу індикаторів етнічності, що здатні забезпечувати найбільш стійку групову ідентичність. Аналіз був представлений Інститутом соціології НАН України. За пропорційною вибіркою було опитано 10 найбільш чисельних етнічних спільнот України. Слід звернути увагу, що до процесу внутрішньо групових зв’язків і групової солідарності, не зважаючи на те, що мова є домінуючою, можуть залучатися досить різноманітні за своїм проявом елементи (індикатори) етнічної спільності. Такі як, «народні традиції, звичаї, рідна земля, спільне історичне минуле, література, мистецтво, фольклор, віросповідання, риси характеру, національна кухня, національний одяг» [12]. Нам було дуже важливо дізнатися про міжкультурну взаємодію в нашому регіоні. Адже у цьому процесі вступають між собою в контакт представники різних етнокультур і, що не менш важливо, особистості, яким притаманний різний рівень підготовленості та готовності до міжкультурних комунікацій. У роботі української вченої В. Арбєніної ми можемо побачити, від чого залежить успішність цих комунікацій: - по-перше, від реально існуючої близькості чи віддаленості культурних систем; - по-друге, від сприйняття розміру культурної дистанції між представниками тих етногруп, що контактують між собою; - по-третє, від загальної культури партнерів за спілкуванням, перш за все, від їхньої етнокультурної компетентності та існуючих установок (позитивних або негативних) на сприйняття та прийняття представників інших культур [1]. Регіональні спільноти належать до класу багатомірних спільнот. Розгляд їх в аспекті етнічного життя дозволяє використовувати термін «етнотериторіальні спільноти». Підкреслимо, що етнотериторіальні спільноти – не етноси і навіть не субетноси. Це саме регіональні спільноти, взяті в єдності їх етнічних характеристик. Етнічне життя Північного Приазов’я, або тієї чи іншої країни, визначається відносинами між етнічними групами, між етнічними та субетнічними групами, між етнотериторіальними спільнотами. Є всі підстави стверджувати, що в сучасному світі етнотериторіальні спільноти набули значення самостійного чинника суспільного розвитку. Щоправда, слід зауважити, що в різних країнах різні етнотериторіальні спільноти відіграють різну роль. Історичні землі України з соціальної точки зору є багатомірні спільноти з стійкою трансляцією соціальної інформації. В силу цього вони продукують регіональну ідентичність своїх мешканців. Отже, можна стверджувати, що вони продукують етнокультурну іден- Нами було виявлено, що серед респондентів віком до 25 років 14 чоловіків та 26 жінок, від 26 до 45 років – 19 та 21, від 46 – 12 та 27 відповідно; загалом 45 чоловіків та 74 респонденти жіночої статі. Ми разом з респондентом визначали його сімейний стан, як: 1) ніколи не перебував(ла) у шлюбі; 2) перебуваю у зареєстрованому шлюбі; 3) перебуваю у фактичному, незареєстрованому шлюбі; 4) удівець (удова); 5) розлучений(на). Як свідчать дані, всі категорії сімей представили тільки жінки, найбільше це такі категорії: «ніколи не перебував(ла) у шлюбі» – 26 та «перебуваю у зареєстрованому шлюбі» – 28 респондентів. У чоловіків також ці категорії більш помітні 15 та 26 відповідно, остання взагалі не представлена. Був цікавий сімейний стан в наших етнокультурних спільнотах (див табл. 1). Таблиця 1. Сімейний стан в етнокультурних спільнотах
Продовження таблиці 1.
Нині Україна населена представниками більше 130 націй і народностей (ми вже згадували про це в нашій роботі). На сім’ї таке етнонаціональне розмаїття може відбитися таким чином, що її утворюватимуть індивіди різної етнічної приналежності, особливо у містах, де значно меншою мірою на вибір супутника життя впливає чинник компактного проживання представників певного етносу. Тому одним із питань було: «У вашого чоловіка (дружини) така ж національність, що й у вас?» Три альтернативи відповіді ми пропонували респондентам: «така ж», «інша (вкажіть)», «самітній» (див. табл. 2.). Таблиця 2. У Вашого чоловіка (дружини) така ж національність, що й у вас?
Також нас цікавило запитання щодо складу сімей респондентів, бо належним чином продукування етнокультурної ідентичності відбувається в сім’ях, де є різні покоління. Нами були представленні такі запитання про склад сім’ї, такі відповіді: 1) живу один (одна); 2) подружжя без дітей; 3) подружжя без дітей, але з батьками (або одним з них); 4) подружжя з дитиною (дітьми); 5) подружжя з дитиною (дітьми) і батьками (або одним з них); 6) мати (батько) з дитиною (дітьми); 7) мати (батько) з дитиною (дітьми) і батьками (або одним з них); 8) інше (вкажіть) (див. табл. 3.). Таблиця 3. Склад сім’ї
Коли обговорювалася мовна проблема сімей, треба було з’ясувати: а чи однієї національності батьки респондента, бо тоді відразу стає зрозумілим, чому саме не підтримується або підтримується вивчення мови за національною ознакою. Тому було доречним саме таке питання: «Чи однієї національності Ваші батьки?», потрібно було дати відповідь: «так», «ні», «не знаю». Хотілося б відмітити, що майже більше половини всіх етнокультурних спільнот на це питання відповіли: «так»; найбільш стійкими залишаються кримські татари, на це питання була 100% відповідь, серед української спільноти – 12, молдованів – 12, болгар – 9 респондентів. У нашому дослідженні вже говорилося про елементи (індикатори) етнічної спільності, де визначилася мова, як одна із ознак етнічної ідентичності. Рідну мову людина зазвичай, засвоює, не замислюючись над цим, як свого роду природну даність, в якій зберігаються всі накопичені етносом знання та його життєвий досвід, що згодом передаються наступним поколінням. У процесі міжетнічної взаємодії можна виділити два специфічні напрямки: активність щодо власної культури і позитивну або негативну активність щодо іншої. Якщо реакцію, пов’язану з власною культурою, можна розглядати як природну, то факт опанування етнічною групою цінностей іншої культури спрямований безпосередньо на проблему мовної компетентності, завдяки якій механізми міжетнічної інтеграції стають більш доступними для соціологічного дослідження. До того ж це стосується не лише мови і пов’язаних з нею функцій спілкування, а й визначення реальних соціокультурних меж комунікативної свободи щодо іншої культури. Оскільки мова, якій віддається перевага, є суттєвою ознакою культурної орієнтації людини, її входження до певного соціокультурного середовища, то в умовах етнокультурного поліформізму мовна компетентність набуває особливої значущості, актуалізуючи водночас проблему задоволення етнокультурних запитів спільнот. Тому необхідність приведення зазначених вище запитів у відповідність до закономірностей розвитку мовних процесів у полікультурному середовищі, яким є Північне Приазов’я, потребує докладного розгляду реального стану мови як найважливішого чинника етнокультурної ідентичності. Так, результати нашого дослідження надають можливість з’ясувати, яку саме мову представники різних спільнот визначають рідною мовою. Було запропоноване таке питання: «Ваша рідна мова?» та Відповідь «інша» була найбільш представлена у кримських татарах – 15 респондентів (100%), удинів – 14, молдован, болгар, албанців – 11 респондентів; рідна мова «російська» – у росіян – 14 та чехів – 12, тільки більше половини українців (8 респондентів) відповіли, що їхня рідна мова – українська. Як засвідчують наведені дані, рідну мову визнали майже всі етноси, велика різниця відчувається у чехів, тільки два респонденти визнали свою мову рідною, та в цьому відчули проблему українці: шість з п’ятнадцяти визнали все ж таки рідною мовою – російську. Ми вирішили дізнатися про реальний стан етномовної компетентності респондента при спілкуванні: в родині (вдома), з приятелями, з сусідами, на роботі (у навчальному закладі), у громадських місцях (вулиця, транспорт, магазин тощо). Як бачимо, відмінність ситуації певною мірою обумовила специфічність застосування респондентами тієї чи іншої мови спілкування. Якщо, скажімо, українці в більшості розмовляють і українською, і російською залежно від обставин в родині, з приятелями, сусідами, на роботі та у громадських місцях, то для росіян переважною мовою для спілкування залишається російська мова. Для інших респондентів рідною мовою спілкування залишається тільки родина, особливо для кримських татар, удинів, молдован та болгар. Зрозуміло, застосування тієї чи іншої мови спілкування визначається не лише відповідністю ситуації, але й ступенем мовної компетентності. Тому, ми не могли залишити поза увагою представників етнічних спільнот щодо компетентності стосовно української мови як державної (див. табл. 4.).
Таблиця 4. Міра володіння українською мовою етнокультурних спільнот
Загалом наведені дані свідчать, що, незважаючи на деяку відмінність поглядів щодо мовного розвитку в регіоні, представники розглянутих спільнот своїми відповідями лише підтверджують позитивний характер зрушень в етномовних процесах, які не можуть стати перешкодою на шляху здійснення міжетнічної інтеграції в суспільстві. Людям взагалі властивий потяг до групової солідарності як атрибути ідентифікаційної характеристики. Інша річ, що в звичайних умовах вони рідко замислюються над своєю ідентичністю. Найбільш гостро це відчувається у періоди перебудови світоглядних структур, трансформацій соціальних цінностей. За цих обставин увагу привертає не лише усталеність тих чи інших ідентичностей, але й процес формування нових, оскільки з останнім асоціюється більш високий рівень адаптованості людей і більш раціональне усвідомлення ними необхідності підтримування власної самодостатності. У межах нашого дослідження був проведений аналіз особливостей національної толерантності у респондентів з різним типом громадянської ідентифікації, який показав, як вони знаходять себе в соціально-національному просторі. На питання: «Ким Ви себе перш за все вважаєте?», вони знаходили себе серед мешканців району чи міста, в якому живуть; мешканців регіону (області чи кількох областей), де живуть; громадяни України; представників свого етносу, нації; громадяни колишнього Радянського Союзу; «Громадянин Європи, світу»; інше (див. табл. 5.). Таблиця 5. Ким Ви себе перш за все вважаєте?
Дані свідчать, що загалом 51,3 % відчувають себе громадянами України. У праці під редакцією Леокадії Дробижевої та Євгенія Головахи була проведена класифікація населення за типом громадянської ідентифікації: - «регіоналісти» – це ті, хто перш за все відчувають себе мешканцями свого рідного регіону (села, району, міста, області); - «громадяни» – громадяни України; - «націоналісти» – представники свого етносу, нації; - «ностальгісти» – громадяни колишнього Радянського Союзу; - «космополіти» – громадяни Європи, світу [9]. Для багатьох етносів домінуючою залишається позиція «громадянин України», виключенням є респонденти – кримські татари, вони переважно є «регіоналами» та респонденти-удини, які у більшості вважають себе «націоналістами». На дуже доречну думку з приводу усвідомлення національно-державної належності ми натрапили в роботі українського соціолога Лариси Ази. Вона звертає увагу на молодь, здатну до інтегрування ролей в умовах ціннісної трансформації та пошуку свого місця в суспільстві. Тим більше, що саме молодь схильна демонструвати в процесі ідентифікації не лише своє уподібнення, тотожність, але й свою відмінність, що здатна посилюватися груповими експектаціями [8]. З метою з’ясування цього моменту звернемось до етнічних спільнот, наведені дані репрезентують етнічні спільноти в цілому і дозволяють прослідкувати розподіл ідентичностей залежно від вікових груп респондентів. Як ми можемо бачити, все ж таки серед всіх вікових груп привілейованою залишається позиція «громадянин України». Також ми можемо побачити розподіл форм ідентичності залежно від рівня освіти респондентів. Знов таки, респонденти з вищою освітою найбільш усвідомлюють себе «громадянами України». Але цей показник залишається на достатньо високому рівні, навіть при зниженні освітнього рівня. Після позиції «громадянин України» майже всі представники етносів не залежно від віку та освіти ставляться із симпатією до Наші респонденти переважною більшістю ідентифікують себе громадянами України. Український соціолог В. Степаненко вважає, що показник членства в громадських організаціях є одним з важливих (хоча не єдиним) з традиційних індикаторів ступеня розвитку громадянського суспільства. Чи можна все ж таки припустити, що Україна стає демократичною державою, респонденти громадяни, чи мешканці України? За нашими підрахунками, 63% наших респондентів не належать до жодної з громадських організацій. Чому саме таке відбувається? Знаходимо відповідь: «є, принаймні, три причини, які пояснюють стан хронічної громадянської неучасті українського населення». Перша причина полягає у ступені недовіри громадян до будь-яких інституцій та організацій, що бере початок з відрази до політики та ритуальної активності радянських часів. Масові відчуття недовіри населення до політичних організацій та інституцій також підкріплюється новим набутим досвідом «бути політично використаними» в нових реаліях. Другою причиною низької громадянської активності українського населення є новий набутий досвід та відчуття масового розчарування з приводу псевдодемократичних та квазі-ринкових реформ. Третьою соціально-структурною причиною труднощів розвитку структур громадянського суспільства є збереження та активне відтворення в нових умовах неформальних патронатно-клієнтелістських відносин, більше відомих з радянських часів як блат [8]. Ми вирішили дізнатися, наскільки важливою для наших етнічних спільнот є участь у діяльності політичних партій і громадських організацій. Як бачимо, дуже низький ступінь важливості показують всі етнічні спільноти. Етнокультурний підхід до реальних громадянських суспільств наголошує на важливості культурних та інституціональних факторів. Одним із головних показників етнокультурної інтеграції є аналіз толерантності етнічних спільнот: «до людей не моєї національності», «людей не моєї релігії», «до людей іншої раси». Як з’ясувалося, наші етнічні спільноти в цілому позитивно ставляться до людей іншої національності; албанці своє ставлення розділили на половину – на нейтральне та в цілому позитивне; винятком є кримські татари, в яких є випадки негативного ставлення до людей не своєї національності. Якщо ми звернемося до аналізу другого питання: «Яке Ваше ставлення до людей не вашої релігії?», ми побачимо деяку відмінність. Більше половини етнічних спільнот проявили толерантність, це – українці, росіяни, удини, молдовани та чехи; дві спільноти, а саме, болгари та албанці здебільшого ставляться нейтрально; знов таки, кримські татари виявили себе як не толерантна спільнота. Останнє питання: «Яке Ваше ставлення до людей іншої раси?», знов розподілило етнічні спільноти на більш толерантні – українці, росіяни, удини, молдовани, чехи; нейтральні – кримські татари, болгари та албанці і трапляються поодинокі випадки негативного ставлення – кримські татари та албанці. Безумовно, етнічна культура та етнічна самосвідомість відтворюються не лише на рівні етнокультурної спільноти в цілому, але й на рівні окремих індивідів, сімей, усталених у часі спільноти, що його складають.
Список використаних літературних джерел:
1. Арбєніна В.Л. Етносоціологія / Арбєніна В.Л. – [2-е вид.]. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2007. – 316 с. 2. Бромлей Ю.В. Очерки теории етноса / Бромлей Ю.В. – [2-е узд.]. – М.: ЛКИ, 2008. – 440 с. 3. Вашкевич В. Історична пам’ять як функція історичної свідомості / Віктор Вашкевич // Політичний менеджмент. – 2004. – №6 – С. 23-31. 4. Гавріна Н.І. Продукування ідентичностей етнокультурних громад північного Приазов’я / Наталя Гавріна // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007. – №3. – С. 223-226 5. Гидденс Энтони. Ускользающий мир: как глобализация менят нашу жизнь / Гидденс Энтони; [пер. с англ.]. – М.: Весь мир, 2004. – 120 с. 6. Етносфера народів Північної Таврії у світоглядно-ментальному вимірі та народній творчості. Монографія / [Аносов І.П., Арабаджі О.С., Афанасьєва Л.В. та ін.]; за загал. ред. Аносова І.П. – [3-е вид.]. – Запоріжжя, 2006. – 336 с. 7. Конструирование этничности: Этнические общины Санкт-Петербурга / Под ред. В. Воронкова и И. Освальд. – Спб: Дмитрий Буланин, 1998. – 304 с. 8. Масненко В.В. Історична пам’ять як основа формування національної свідомості / Масненко В.В. // Укр. іст. журн. – 2002. – №5 – С. 52-53. 9. Українське суспільство 1994-2004. Моніторинг соціальних змін / [за ред. В. Ворони, М. Шульги]. – К.: Інститут соціології НАН України, 2004. – 705 с. 10. Национально-гражданские идентичности и толерантность. Опыт Росси и Украины в период трансформации / [Е.И. Головаха, К.В. Иващенко, Н.В. Панина и др.]; под редакцией Л. Дробижевой, Е. Головахи. – К.: Институт социологии НАН Украины; Институт социологии РАН, 2007. – 280 с. 11. Середа В.В. Регіональні виміри українського соціуму: історичне минуле і національні ідентичності / Середа В.В. // Агора. Україна – регіональний вимір. – Вип. 3. – 2006. – С. 29-31. 12. Соціокультурні ідентичності та практики / [Лариса Аза, Олександр Вишняк, Наталія Костенко та ін.]; під ред. А. Ручки. – К.: Інститут соціології НАН України, 2002. – 315 с. 13. Хантингтон С. Кто мы? Вызовы американской национальной идентичности / С. Хантингтон; [пер. с англ. А. Башкирова]. – М.: АСТ, 2004. – 635 с.
|
