Становлення національної політичної думки (кінець XVІІІ – ХІХ ст.)
Наприкінці XVІІІ – на початку XІX ст. в Україні працюють діячі просвітницького напрямку суспільної думки – Я.Козельський, С.Десницький, М.Каразин, П.Лодій. Їх діяльність сприяла розвитку освіти (створення університетів у Харкові в 1805 та Києві у 1834 р.), і взагалі пожвавленню української суспільно-політичної думки. Це пов’язано також з діяльністю масонських лож, поширених в Росії з кінця XVІІІ ст. Так, у Полтаві діяла ложа “Любовь к истине”, в яку входили декабрист А.Глінка, видатний письменник І.Котляревський та ін. В катехізисі ложі йшлося про те, що реалізація національної ідеї може бути досягнута лише шляхом відокремлення України від Росії. У 1819 р. у Києві діяла ложа “Об’єднаних слов’ян”, які відстоювали ідею федерації слов’янських республік як союзу держав, серед яких гідне місце належатиме Україні. Досить розвиненим в Україні був також декабристський рух з його ідеями конституційної монархії та навіть республіки (“Південне товариство” на чолі з П.Пестелєм). Ідеї слов’янської єдності та федерації слов’янських республік на грунті повної свободи та автономії були розвинуті у Кирило-Мефодіївському товаристві (1845-1847 рр.). Микола Костомаров (1817-1885) у програмі товариства “Книга Буття українського народу” висуває три головні завдання: 1) побудова слов’янського союзу християнських республік; 2) знищення крипацтва та абсолютної монархії в Росії; 3) розповсюдження християнського суспільного устрою у всьому світі. Одним з братчиків Г.Андрузьким був також запропонований конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що грунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії. До цієї організації входив і Тарас Шевченко, який у своїх творах в образній формі розвиває перш за все соціальні та національні ідеї товариства, досягаючи при цьому, безперечно, величезної сили впливу на національну свідомість, що перетворює його не просто у поєта, а в національного пророка. Народницький напрямок в українській політичній думці репрезентував Володимир Антонович (1834-1908). Невід’ємною рисою українського народу він вважає нездатність та нелюбов до державного життя, протиставляє державі з її регламентацією і апаратом – апофеоз вільної творчої суспільності. Розглядаючи три національних типа – українців, росіян та поляків, зазначає, що росіяни розвинули принцип авторитаризму та монархізму, поляки – принцип аристократизму, а українці – суспільної правди і рівності. Таким чином, український тип подається як бездержавний, що веде до відмови від політичної боротьби і до занурювання у “культурництво”.
|
