З маніфесту Верховного головнокомандуючого російської армії

Великого князя Миколи Миколайовича до українців Галичини

Серпня 1914 р.

 

Братья! Творится суд Божий! Терпеливо, с христианским смирением в течение веков томился русский народ под чужеземным игом, но ни лестью, ни гонением нельзя было сломить в нем чаяний свободы. Как бурный поток рвет камни, чтобы слиться с морем, так нет силы, которая бы остановила русский народ в его порыве к объединению. Да не будет больше подъяремной Руси! Достояние Владимира Святого, земля Ярослава Осмомысла и князей Даниила и Романа, сбросив иго, да водрузит стяг единой, нераздельной и великой России. Да свершится Промысел Божий, благословивший дело великих собирателей земли Русской. Да поможет Господь царственному своему помазаннику, императору Николаю Александровичу всея России, завершить дело великого князя Ивана Калиты. А ты, многострадальная братская Русь, встань на сретение русской рати. Освобождаемые русские братья! Всем вам найдется место на лоне матери России. Не обижая мирных людей, какой бы они ни были народности, не полагая своего счастья на притеснении иноземцев, как это делали швабы, обратите меч свой на врага, а сердца свои к Богу, с молитвой за Россию и за русского царя.

 

Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Том 1. Доба Центральної Ради. – Нью-Йорк. 1954. – С. 6.

 

Свідчення Ярослава Гашека

Про переслідування українців угорськими гонведами

Після відступу російської армії

Гуменне (Східна Словаччина), квітень 1915 р.

 

На пероні стояла група арештованих русинів, оточена угорськими жандармами. Тут було кілька попів, учителів і селян з різних околиць. Руки їм скрутили мотузом і позв’язувал и парами. У багатьох були розбиті ноги, а голови в ґулях. Це їх так розмалювали жандарми під час арешту. Трохи далі бавився мадьярський жандарм. Він прив’язав священикові до лівої руки шнур і, тримаючи другий кінець в руці, примушував нещасного танцювати чардаш, загрожуючи прикладом, причому так шарпав мотуз, що піп заривався носом у землю. Він не міг підвестися, бо мав зв’язані за спиною руки, і робив розпачливі спроби перевернутися на спину, щоб якось підвестися з землі. Жандарм з цього так щиро сміявся, аж сльози в нього текли з очей. Коли священик нарешті підводився, він шарпав за мотуз, і бідолаха знову орав носом землю. Цю розвагу припинив жандармський офіцер, який наказав, поки прибуде поїзд, відвести арештованих за вокзал до порожньої шопи, щоб ніхто не бачив, як їх б’ють.

 

Гашек Я. Пригоди бравого вояка Швейка. – К., 1966. – С. 517-518.