Політичні засади Загальної Української Ради
12 травня 1915 р.
В теперішній важній історичній хвилі, коли всесвітна війна, що рішає про судьбу держав і народів, доходить до кульмінаційного пункту; коли наближається остаточне вирішення конфліктів, які війну викликали, – в хвилі, котра рішає про дальшу долю людскости, «Загальна Українська Рада», що повстала як розширення дотеперішньої «Головної Української Ради», – яка обіймала виключно галицькі українські політичні партії, – на всі українські землі, – заявляє перед цілим світом прилюдно і святочно іменем усього українського народу: 1. Згідно з заявою репрезентантів галицько-українських партій з 7 грудня 1912; згідно з маніфестом «Головної Української Ради» з 3 серпня 1914; згідно з маніфестом «Союза буковинських парляментарних та сеймових послів» з 2 серпня 1914, та згідно з відозвою «Союза визволення України» з 25 серпня 1914, вважаємо, що для будучности, волі і самостійности України є конечне розбиття царської імперії, та що для того ми стоїмо рішучо по стороні австро-угорської монархії; по стороні її могутного німецького союзника та Туреччини, яка у вірнім з ними союзі веде оборонну війну проти заборчої російської політики. 2. Нашою метою що до українських земель, що стогнуть тепер під російським ярмом, є вільна, самостійна Україна, – вільна самостійна українська держава. 3. Нашою метою що до цілої нашої нації є повна національна свобода розвою і тому український народ, що в теперішній крівавій всесвітній війні тут на сході поніс найбільші жертви, тепер, коли на наші українські землі звалилась повінь московського варварства; коли українському народови хоче завдати смертельний удар його відвічний ворог – царат; тепер, коли українська країна є охоронним валом для Австрії: тепер український нарід для запоруки своєї національної свободи розвою домагається в межах Австро-Угорщини територіяльно-національної автономії, з’єдинення українських областей в одну автономну, на основах свободи і демократії збудовану територію, – при чім так само, як ми для українського населення на тих територіях, де воно становить меншість, домагаємось культурно-національної автономії, так само стоїмо за повну культурно-національну автономію для всіх національних меншостей на українській автономній території. 4. Бажаючи полагодження української справи в межах Австро-Угорщини у висше вказанім напрямі, ми обстоюємо, що з хвилею покінчення війни є конечна переходова стадія, де б репрезентація українського народу мала рішаючий голос при полагодженні сеї справи для переведення в діло наших домагань, як територіальної, так і культурно-національної автономії. « 5. Вкінці звертаємось з зазивом до всіх народів цілого цивілізованого світа: Коли теперішна всесвітна війна має скінчитись справді побідою правди і справедливости; коли вона має справді принести всім народам свободу і незалежність і цим забезпечити єдино можливий, трівкий всесвітний мир для добра всеї людскости, то при мирових переговорах, як прийде до полагодження міжнародних відносин, є конечне, передовсім тут на Сході Европи визволення народів, поневолених царатом, який навіть тепер в критичній воєнній хвилі не відступив ані на ступінь від своєї традиційної політики гноблення всіх визвольних змагань, як серед поневолених народів, так і серед своєї російської суспільности, є отже конечне передовсім визволення українського народу, найбільш безпощадно давленого царатом, – народу котрому в російській імперії відобрано найпримітивніші людські і національні права. Визволення се є конечне в інтересі людскости, цивілізації, демократії і волі. Відень, дня 12 мая 1915 За Президію «Загальної Української Ради»: Д-р Кость Левицький – президент, Николай Василько, д-р Евген Петрушевич, Микола Ганкевич, д-р Лев Бачинський – віце-президенти, Олександер Скоропис-Йолтуховський – відпоручник Союза визволення України
Українська суспільно-політична думка в 20 ст. – Мюнхен, 1983. – С. 222-223.
|
