Розділ перший Дракон

 

Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра, вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон.

Не з китайських казок чи тибетських храмів — він летів із дивної пекельної країни людоловів. Гнав над безмежжям Уралу, через хащі Сибіру, мимо понурого Байкалу, через дикі кряжі Забайкалля, Становий хребет...

Жоден народний чи небесний герой — ані Микита Кожум'яка, ані сам Юрій Переможець не в силі б подолати цього страшного дракона. У нього шістдесят коробок—вагонів — шістдесят суглобів. Попереду вогненноока голова — надпотужний паровоз «Й. С.» (Йосиф Сталін), а позаду — такий же «Ф. Д.» (Фелікс Дзержинський). Біля кожного вагона — щетина багнетів. І кожен вагон — руда домовина, в якій повно поглинених жертв, повно живих мертвяків. Крізь заґратовані віконця видно тисячі мерехтливих тоскних очей, що дивляться на втрачений світ — осяяну сонцем країну, озвучену сміхом дитинства і юності, де лишилися мати, родина, дружина.

У цілому ж — це етап, «ешелон смерті», етапний спецешелон органів ОГПУ—НКВД.

Мчить ешелон без зупинки, несучи в собі приречених, безнадійних, змордованих, хоче замчати їх у безвість, щоб ніхто й сліду не знайшов.

Вогненне око прожектора нишпорить по шпалах і нетрях — чи не тікає хто?

Іноді бахкає постріл. То вартовому ввижається зрада чи втеча, а він мусить бути пильний, «бдітєльний», бо це його «дєло честі, дєло слави, доблесті і геройства».

Утікають сотні, тисячі кілометрів. А дракон усе летить. Він — один із багатьох і підтримує собою страшну легенду — таємничу легенду про зникнення душ.

На окремих пунктах ешелон зупиняється. Тоді вартові біжать по дахах вагонів, перевіряючи, чи ніде не проломлено. Перестукують стіни: чи не зрушена дошка десь?! Адже їм неодмінно треба «довезти етап до призначення — до тієї прірви, що десь утворилася і що її від років уже вигачують людськими кістками та душами і не можуть ніяк загатити».

На кожній зупинці пробігає вздовж ешелону начальник етапу, стурбовано озираючи вагони. Десь на середині зупиняється і кричить:

— Многогрішний!!!

Замість багатьох очей з'являється пара мерехтливих цяток, а голос, як із могили, понуро відповідає:

— Я!..

— Звать!?

— Григорій!

Начальник якусь мить вдивляється в ув'язненого, заспокоєно обертається і йде назад.

Арештант відходить від вікна і з пекельним гнівом цідить крізь зуби: «Бережеш, с—с—собака!» Інший насмішкувато каже:

«— Отак! Ти, браток, як генерал тепер! Сам великий начальник не їсть і не спить — все прибігає з поклоном».

Ешелон зривається і летить далі, а в грюкоті коліс зринає раптом пісня — важка, бурлацька — «Та забіліли сніжки, забіліли білі...». І скільки б вартові не стукали оскаженіло в стіну вагона, пісня не вмовкала, билася, як птах, у домовині.

Начальник прибігав до Многогрішного на кожній черговій зупинці. І після кожної нової перевірки дедалі більше заспокоювався, навіть додавав насмішкувато: «Маладєц!» А в Григорія «все більше було тут і безоглядної рішеності на щось надзвичайне... Клекіт зборканої, але не зламаної і не упокореної волі, що проривався зі стиснених щелепів, не віщував нічого доброго».

Ешелон пролітав мимо дивних, чудових країв. Раптом, на п'ятнадцяту добу шаленого гону, земля обірвалася. Далі був океан...

Поїзд зупинився і став витрушувати з себе вантаж. Дивно, як могло вміститися стільки люду в цих брудних рудих коробках!

«Тисячі! Тисячі обірваних, брудних, зарослих, як пращури, і худих, як скелети, людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них багатьом по 20— 25 років лише, але всі вони гейби діди. Тисячі завинених в дрантя і коци і так — напівголих, викиненихз вітчизни, з родини, з спільноти, погнобле-них, безправних, приречених... Так, приречених на загин, десь там, куди, ще вони не дійшли...

...Вони купчились отарами, зігнані в великі купи, мов вівці, і оточені шпалерами варти, тупо дивилися вперед — на сиву пустелю, в заткане легким туманом безмежжя.

Туди стелився їм шлях — через те море Японське та й через той океан Тихий безмежний. Етап іде на Магадан десь. Це ще тисячі кілометрів водяною пустелею до понурої, невідомої Колими а чи й далі.

Та ніщо їх не зворушувало і ніщо їх не лякало. Вони були тупі й байдужі, виснажені, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавчани, кубанці, херсонці...— діти іншої, сонячної землі й іншого, сонячного, моря».

Вартові розігнали місцевих жителів, пильнували арештантів, піднявши рушниці й тримаючи псів—вовчурів напоготові.

І раптом зчинився переполох. Начальник ешелону побіг перевіряти, чи є серед ув'язнених Многогрішний, а його не було. Всіх людей поклали на землю, стали перераховувати. Одного не вистачало. Вартові скаженіли. Перевірили вагон і виявили перерізані ножем дошки. Григорій вистрибнув на ходу поїзда і навряд чи отой сміливець лишився живим, але арештанти зраділи. У них аж дух піднявся, озвалася давно розчавлена людська гідність. Пригадувалися слова втікача: «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!»

Людей повантажили на пароплав. Вони вже знали всі подробиці втечі цього сміливого юнака, приреченого на двадцять п'ять років каторги.

«Прощались із землею, прощались із усім. А ввіччю, либонь, стояв відтворений о'браз того, хто не здався, хто лишився таки там. Образ як символ непокірної і гордої молодості, символ тієї волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни...

Пароплав канув у сивім тумані. Аза ним поснувалась легенда про гордого сокола, про безумного сміливця...

Недоказана легенда про нікому не відомого гордого нащадка першого каторжанина Сибіру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрішного».

Тим часом по всій Транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах було розіслано телеграми про втечу і розшук «страшного державного злочинця». Особливі прикмети: юнак 25 літ, русявий, атлет, авіатор.