Студопедия Главная Случайная страница Задать вопрос

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Частина перша 4 страница




 

Після кожних відвідин Нікандрича заявлялася до Сироватка Марія й усе говорила, щоб він посадив «того проклятого вурку»; напочатку те видавалося чудернацьким — потім пообвикся дільничий, хоча подивлявся на Марію якось незрозуміло.

 

Горіку було байдуже, що помер Нікандрич; хоч по смерті його й подейкували довго і всіляке — не переймало. Мало чого напатякають лихі язики. Горіка такі розмови, які торкалися різних прихованих, заборонених за небіж — чикового життя речей, трохи лоскотали — сповнювали тихим, сумовитим, начеб на празник, душевним дзвоном; туманом очі сповивало; майже дитинне ставлення, убита повага до старого, заматерілого вурки. Мучився він чимось незрозумілим, невтямки самому — починалися дворові бійки, якраз пора, бо Носач, котрий підпрацьовував улітку на танцях, заклав ціну в двісті карбованців за підвал на Ломоносова, і якраз під цей час на Горіка щось найшло: днями ходив мов у воду опущений. А тут іще мати прибрьохувала з роботи зла, начебто з налигача зірвалася, важка на слово та діло: ляпне мокрою ганчіркою, сяде в закуті, ноги опухлі, синюшні, неживим поглядом ворушить на Сьо-Сьо, посмоктує папіроску, а стара Піскуриха знай молитви складає. Вона мала таку дивовижну здатність видумувати нових молитов, видаючи за церковні, бо час зітер геть усе з її голови, і виникало враження, що баба починала жити заново. Але з цим ніхто не знався, не розумівся, та й за всім на стару не звертали ніякої уваги.

 

А Горік нудив нудом між Козачою та Васильківською, думав про Нілку, але й не зовсім про Нілку: та гадка була подобою, незугарним зліпком, каламутною пересторогою до чогось, чому Горік не давав ради, як і власним думкам, — бо вже й Містер Пепс Кобиляче Око намовляв його до вусатої Марфи з Козачої, котра у будинкові з білої вогнетривкої цегли тримала двох квартиранток, що по ночах відробляли куток ледь не з цілим містом; утім, вусата Марфа ще й розкладала карти: на вальта, на короля, на туза, на даму, — так що, може Містер Пепс Кобиляче Око мав саме це на увазі. Хоч скоріше за все натяк таки стосувався дівчат, які проживали на Сталінці так давно, що їх вважали за своїх. Одна з них Надька, пекуча брюнетка; густий чорний погляд, груди балабухами вивалюються з-за пазухи, подивиться — моторошно робиться; друга — світла, ніжна така, як хто у любистку викупав, нецілована дівчинка та й годі, проте, поговорювали, виробляла у ліжку таке, що й пропечені сталінські шльондри видавалися перед нею недорозвиненими школярками. Звали Світланою, — появилася вона, щоправда, трохи пізніше, але всі мужички рвалися до неї, бо крім усього, ще й розповідала у ліжку історії, власне, одну історію, та на кілька манерів: любила, мов, чоловіка, грошей не мали, а навчалися разом, хотілося до пеку всього — який світ крутиться довкола — хороше зажити хотілося, й от підвернулася подруга — зупинились аж тут, а до цього обтерла усі борделі, які тільки були в місті, працювала навіть у Султана, він ото й навчив різних штучок; про Султана колись був згадав Містер Пепс Кобиляче Око, — мовляв, заявився один приблуда, банабак — чи то азербайджанець, чи вірменин, — діла крутить, правда, місцеві шкіряться, але той відкупного цілий ящик коньяку поставив, — купилися. Череп навіть показав Горіку того Султана здалеку: день натягнувся напрочуд сонячний, золотом притрушувало небо, шибки, людей, а той, кого прозивали Султаном, ішов тим боком Васильківської під довгою стіною висотного дому; йшов так, як ходять тільки впевнені у собі люди, — шкіра на обличчі світиться жовтим шовком, губа верхня з вусами задерта догори, білі, дрібні зуби, чорний костюм висить мішкувато, але доладно, до лиця, як і чорний шкіряний плащ; Містер Пепс Кобиляче Око, він же Череп, він же Мойдодир, прицмокував язиком: «Бач, падліна, сюди-то замизганий, в одній драній куфайчині притьопав… Треба його, Клик, промацать…» — Горік глянув на Султана, й тут потягло на нього солодкою нудотою, — тим, чого скуштував, коли дивився на мертвого Нікандрича. Потуманіло в голові; притьма подався додому, — до обіду дивився на Нілку, — як вона чеше волосся, причинивши двері на балкон; вітер закидає коси на плечі, грається тими струменями, що незрозумілого кольору, а вона дивиться поперед себе, вродь не помічає Горіка — розчісує волосся, обтрушує попелом погляд, а у нього відчуття таке, ніби кільканадцять років минуло, ніби вона й не спала у нього на руках.

 

Щось прояснятися почало, бо чув балачку, поговір, нібито Нілка за цигаркою й кавою скаржилася подрузі, рудоволосій, дебелій Марті, котра спробувала мужика: «Та він вродь і нічого, той Вовк, та коли лягаєш з ним у ліжко, від нього твариною тхне, ледь не псятиною… — вона пускала цівками дим, мружила очі, враз ніяковіла, бо ще насправді не пробувала чоловіка. — Друге діло — Месаїб…» — а згодом Містер Пепс Кобиляче Око випадково надибав її на пошті, перед випускним днем у школі, де вона, вся у білому, з бантами упівголови, каракулями видряпувала «Месаїб» і плакала, розмазуючи чорну туш зблідлими щоками. Тоді Горік закінчував другий курс ПТУ на столяра-червонодеревника, — покійний Нікандрич говорив: «Можна падумать, мальшонок, што у насдтока красниє дєрєв'я растут». Але зараз йому не до Месаїба було — проймало, та не доходило; під обід падав на ліжко, впинаючи знесилене тіло у пружини, — солодко підступало до горла. Це солодке пантрувало, чигало на нього, „коли Горік лишався наодинці, тільки темні, пощерблені.вікна протилежного будинку немов з розгону готові були впасти на нього; тіло його злипалось од поту, судомилося, і він уставав, якусь хвилину бродив, чунявий, кімнатою, падав, підтягував ноги до живота, а воно все одно підступало, він відчував подув могили.

 

А цього разу замлоїло, — руки м'якими стали, ватяними, неслухняними, — кинуло на дно каламуті, в якій Горік захлинався від самого початку, мовби чув нутром, що його без вороття тягне у ту ковбань, — Нілка в оскалі люстра поправляє пещеною рукою косу, показує голу спину, де жолобком збігає вода: все те зникало, рвалося кольоровою плівкою, мав у кіно, — марилося йому, що летить над урвищами, розгрібаючи брунатні хвилі, блукає серед незнайомих місцин, провалюється у безодні, налиті багрянцем, повні чогось каламутного, солодкого та слизького. Коли приходив до тями, то подумував про Султана — з прямою поставою, високого, мов англійський денді; Месаїба він вигадати ніяк не міг, бо мав від народження дуже вбогу уяву, у школі до восьмого класу списував контрольні завдання, твори з рідної мови. Тож у часи затишку, повного душевного штилю, лежав і крутив в уяві одну й ту ж картину: як той Султан прямує донизу жовтоосвітленою Васильківською. Та надходила ніч, наступала хвилями, тяглася дзенькотом по склу, і Горік намагався заснути, але не міг — покурював, лежачи на ліжку й слухаючи, як баба заливається клекотливим, зі свистом, кашлем; а як знову наповзало, похоплювало те млосне, холодне на дотик, солодке на смак — розщіплював із силою повіки; прокидався — нічого певного: моторошно сапається уві сні Сьо-Сьо, матюкається мати, б'ючи руками подушку: крутять зуби, — й лежав отак довго у поніч лицем, душачи неясну гидь, що наступала зусібіч. Нема на те ради; вже й не до Месаїба йому та Султана. Щось бубнявіло, порпалося в нутрі — солодке та приторне, полишене форми, назви; свідомість підштовхувала, підказувала Горіку кинутися у спогади, але їх так мало, та й не в тому річ: щось спонукало, вертіло у мізках холодною забаганкою погледіти далі, відчути ще та іще той смак. У такі години — ніч то чи день — просиджував на балконі, чекаючи на Нілку, — аж почне вона розчісувати коси, голубим одсвітом тріпатиметься її постать — холодно-бо вже, — а він вигадуватиме тугі пиптики сосків під халатом, прогнуту дозаду спину; вона чесатиме й думатиме про розповідь Марти, яка недавно на перекурі завела: «Він мене затягує до себе, той хрен… і лоскут шовку тиче, справжнього китайського шовку, — в магазинах давно такого не продають, навіть у армяшок на ринку нема такого, о-о-о, я від неожиданості й рота одкрила, а ноги самі собою розставилися, а він же старий і бридкий, сірка з вух повилазила», — Нілка чесатиме косу, потім усе сімейство у великій, загальній кімнаті, де золотим павуком розповзається, розкидає по меблях тіні велика люстра, — зацокає чайними ложечками об порцеляну — батько бухгалтер, а мати на складі працюють. «Еш ти, подивись на тих Калініченків, — бризкала слиною Марія, — що взимку п'ють, що літом… Як по мені, то тіко ледачі чай серед літа п'ють…»

 

Дивлячись на Нілку, Горік плів візерунки в уяві: як він даруватиме їй оберемками квіти, прокотить по всіх усюдах на новенькій чорній «Волзі» — на фіг йому здався «Мерседес», — за кермом говоритиме, пригощатиме її, Нілку, «Мальборо», — але тільки він добирався до кульмінації, несподівано з'являвся Султан з Месаїбом, а що Горік не знав обличчя останнього, то Месаїб і Султан з'являлися в одному образі; потому щось лускало у мізках, чоло вкривалося дрібним потом, наостанок він устигав потовкти Месаїба й Султана, свідомий того, що думки про Нілку чимось таки зв'язані з ними — потужна хвиля валила його на ліжко, й наче здалеку чув тихий, мов кипляча вода, голос баби Піскурихи: «То йому, прости Господи, щось пороблено — тре' до жаби до Ставища везти, бо пропаде… Ет», — клала хрести, плутаючи по-старечому початки й кінці молитов — Горіку голову роздирало од болю навпіл. Спочатку несло його знайомими місцями, але вже не в такому непрогляді, щось бавовніло — ходив дикими місцями, сам — ніхто не штурхав — пірнав на дно тієї ж брунатної каламуті, пообвикся; та цього разу немов шибка тріснула, наче хто ліктем придавив; побачив над собою озерце голубого світла й самого себе на дні; видно згори: приходить на фабрику, труби впинаються у небо грифелями, темно, сиро і незатишно якось, велетенський маховик із пасами та колесом молотить повітря, а він приходить, колись — не тепер — і їсть жменями солодку тягучу мелясу; маховик товче повітря; батько стоїть трохи осторонь, хоч ніколи так не стояв, і мовчки, уважно спостерігає. Наостанок виринає Нікандрич — Горік, зрештою, чекав на його з'яву, більше того, мав відчуття, ніби хтось слідкує упівлиця за ним, упівока, — загуло електричками метрополітену, гіркуватий присмак торкнувся губ, одлинув; полізли на нього видива — все, що бачив упродовж короткого життя. А Нікандрич високо над усім, глузливо дає поради, але грамотно совітує, такі поради, яких за життя от старого вурки не дочекаєшся; усе лагідно, ладком гомонів, — так удосвіта говорять люди, вже не маючи сили брехати. А потім ураз пройняло його електричним струмом і побачив Горік: м'ясо лежить, нарізане рівно, пластами, побіліле, осторонь балакає хтось, розмовляє густо про всілякі розумні речі, котрі за браком освіти Горік не міг захавати; ліворуч зяяла діра — липке драгловиння текло крізь той отвір, схоже на вивержене людське сім'я, а Нікандрич, узявши тарілку з м'ясом, змахнув куцим мізинцем білих, жирних опаришів — і простягнув Горіку; тут ревонула сурма метро, мовби скло розлетілося на друзки, освітивши на мент усе зеленими бурунчиками, і до Горіка раптом доходить, що це за сьогодні вже вдруге приходить таке: він, плутаючи ногами, іде, учепірившись за батькового пальця, а батько у лівій руці тримає букета айстр, і він дорослий — у голові дорослий, тіло дитяче, а на них, наганяючи густі хвилі спаленого, смердючого духу солярки, повзе ланцюговий трактор. Горік бачить попереду мокре, з одстовбурченою шерсткою кошеня, земля двигонить під ногами, гуркіт наростає, кошеня піднімає голівку, — небо над батьком, над Горіком, над Васильківською високе, тінь чорна, схожа на чоловіка, заступає жовтий диск сонця — чорна тінь; Горіку ввижається, що тінь не придивляється до нього; трактор харчить, вибиває шматки асфальту гусеницями: кошеня щезає під вагою чавуну, шматочки шерсті, клаптики гарячого м'яса та крові липнуть до лиця Горіку, кров юшить на білий комірець теніски, гіркотою заповнює рота, й він прокидається од солодкого тягучого присмаку, — сонце навскіс б'є у шибку. Поволі переставляючи ноги, з дурманом у мізках, плететься до умивальника, під скреготіння міста за вікнами, — здавалося, цілу вічність падає рука на дно раковини, щось шепелявило в ньому, картаво обгризаючи слово за словом, шаламкало беззубим ротом, та він не слухав, а може, плутав той непослух зі страхом; несподівано його пойняло: камінні леви, ліплені з алебастру жінки на балконах, і наче звіддаля угледів Нілку — худу, з напнутими вилицями; увімкнув світло, чуючи кожною жилкою, як склеюються контакти у вимикачеві; поволі подавався тілом, немов хотів перестрибнути струмінь води, і, коли витягував із дна раковини розчепірену долоню, сонце поповзло, викреслюючи проміння випнутими фалангами кісток, і він не знати чого уявив високе, начеб весіннє, поцятковане купками бавовняних хмар небо, й ото зараз Горік був готовий — як то трапляється після сну — викинути з себе нічне жахіття, — та воно стало в ньому, вперлося, зайняло місце; однак це не злякало його, щось одвело страх усупереч сподіванням — легко зробилося; він погледів на кістки руки, напнутої од утоми, короткої та в'язкої, невідомо од чого утоми; мовби востаннє пробив годинник, шаткуючи тишу. Горік замружив очі, аж іскрами посипало, на горлі забігав борлак, стиснуло груди, застріляло у скронях. Встромив назад у воду руку, відчуваючи ніжний, лоскітний, до самого серця холод: дивився, як пергамент шкіри беруть бульбахи — беруть і лопають. Він звів очі, і Марія Піскуриха зустріла його погляд, але нічого не втямила, бо сама помутніла в голові, — ворушкий, схожий на двійко звіряток жах доповз до горла, щось теленькнуло в ній: Горік нараз прибрав подоби Михайла, якраз таку перед смертю мав, тільки очі горіли рівним крижаним сяйвом — два олов'яних розтоплених блюдця із чорними, дрібненькими цяточками зіниць. Марія скочила з дзиґля, обхопивши руками голову Сьо-Сьо, а той почав заслинявленим ротом шукати пазухи, Піскуриха чукикала його під глухе, уперте ревище. Тут несподівано почула ізгори спів — тихий, що нагадував джеркотіння води повесні або травневу зливу; вона не годна була збагнути, звідки ті голоси, лупила все очі на високу стелю, — аж дивись, угледіла гурт хлопчаків та дівчаток років п'яти-шести, що тримали в руках по аркушу й витягували тоненькими, чистими голосами: «Ох ти, Галю, Галю молодая…» — нараз усе увірвалося, окрім ревища Сьо-Сьо. Вона зіп'ялася на опухлі, у гнійниках ноги, не відриваючи погляду од Горіка, що вперся у запітніле скло, де дощ косо нарізав осінь, вимивав сірий асфальт, де шкварчали шинами авто, трусило листом уздовж бордюрів, і нараз зрозуміла — все минуло: воно пролинуло, те довге життя, котре вона ліпила якось докупи. Зойк, подібний до розпачу, вихопився з запалих грудей.

 

Так вона, горопашна, подалася на вулицю: падала з липких од бруду сходнів, роздирала гнійні виразки на ногах, говорила до когось, то враз умовкала, позираючи через гору поверхових маршів, — а як зійшла, то на вулиці, під будинком, біля їдальні, куди заходили «на самшедші гроші» іноземні туристи та студенти, — сіла на мокру лавку під замурком, загинаючи пальці на руках: рахувала, скільки років Горіку, плутала його зі старшим братом. А Сьо-Сьо тикався по-телячому писком у коліна, повзав у калюжі. Й так година по годині; несподівано зірвалася, охопила голову руками, скинула кофтину, деручи горлянку до навіженого вереску: «Ой-ой-ой, лишенько… голівонька моя… Голівонька… Хробаки поїдом їдять…» — і справді зусібіч, завбільшки з людську руку, сповзалися на неї жовті черви, і Марія топтала ногами, відтак подалася перевальцем, мов на роботу, упродовж висірілої вулиці, забалакуючи до перехожих, видно, плутаючи їх із кимось, а може, й справді були знайомі, бо Сталінка — що село, в магазині всіх продавщиць приймала за коханок Михайла: Сьо-Сьо бутить, обтираючи руки об оторопілих громадян, падає, плазує, а звівшись, бреде, виставивши руки, мовби іграшковий, перевальцем за Марією, тримаючи в лаписьках ручку від чайника. Біля «рибного» гастроному на неї накинулась Ритка Кулеметниця: тягала за патли, все намірялась укусити за лице, а Сьо-Сьо ззаду бив поперемінно обох бабів ручкою од чайника, витягуючи божевільне, моторошне «у-у-у-у», — накрапував сівкий дощ, і блукала Марія під тією мжичкою до ранку — так її й підібрали під пивницею: лежала на голому асфальті, над нею Сьо-Сьо складав слова якоїсь незрозумілої мови. Підібрали Марію люди майора Сироватка, привезли додому в жару. Викликали лікаря, — приїхав молодий, із зажуреним донизу поглядом, трішки з рота коньяком попахувало; зробив укола і, протираючи руки спиртом, звернув увагу на виразки: «Давно таке у неї?» — «Та не дуже, — баба Піскуриха почула щось неладне й розводила руками, тільки очі перелякано бігали. — Може, з тиждень буде…» — «Треба неодмінно зробити аналіз крові…» — й, загнавши у вену Марії грубезну голку, натягнув цілого шприца, — Сьо-Сьо загорлопанив на квартал, — а лікар тим часом поїхав, залишивши купку рецептів. Марія лежала у темному закуті, там, де колись баба Піскуриха чіпляла ікону, яку дід весь час обривав, лежала, тихо посапуючи, про себе розмовляла з Михайлом, із притуманеним поглядом відганяла руками щось у повітрі. А незабаром, днів за п'ять, приїхала «швидка»; санітари в затяганих до зеленого халатах поклали на носилки Марію — вона вродь потямилася, смиконула головою, затягла протяжно — санітари занесли до карети, а бабі Піскурисі тицьнули цупкого аркуша паперу, де вона, пітніючи од поваги «за дорученого дохумента», поставила хрестика; Горік розмашисто, не дивлячись на санітарів, поставив підписа; молодий санітар, роками не набагато старший Горіка, по-добросердному сказав, що у матері його, тобто Горіка, сифіліс, і треба всьому їхньому сімейству перевіритися, бо діло підсудне, — а не захочете, то потягнуть на налигачі. Горік у відповідь оскалив ікло, плутаючи в голові думки про справедливість та помсту, — замаячила криваво, пахнула, накотила, в очах темно зробилося, але одхлинуло: тільки пружно та холодно люттю напнулося в грудях; знадвору лементувала ґавами, смерділа прохідними дворами та закутами, стелилася полуднем пізньої осені прошита шипінням автомобілів Сталінка; залягало оманливе передзим'я.

 

Наприкінці осені, десь під жовтневі свята, коли небо натягувалося свинцевою повстю, злипалося хмарами над домами, коли повсюди — по тісних, напівтемних крамницях, громадських убиральнях, пивницях, де за карбованця можна випити гранчак вина, а то й горілки, — кишма кишіло збудженим, вічно жуючим і п'яним, захмелілим від однієї думки про три вихідних, одірваним од повсякчасних турбот людом; того кінця осені, забарвленої коханням та смертю, сірої під моросінням мжички й туманом, що клубочився Васильківською й, визміюючись, чіплявся шматтям між ошатними будиночками, обгородженими парканом у три зрости, — пощез Васька Гліцерин, котрий останнім часом не ладнав із Містером Пепсом Кобиляче Око. І справа була не в тому, що вони якось різнилися: Васька Гліцерин носив білі або строкаті випрасувані штани, ясно-оранжеву хустку-краватку і промишляв «щіпачеством», тобто пробував потрошити кишені в метро та натоптаних електричках, — м'який і привітний, за що й отримав прізвисько Гліцерин; щодо Пепса, «міністра без партфеля при Клику», то той одягався виключно у дорогі румунські костюми, і то віднедавна, бо завше був нечупарою й полюбляв травичку. Ота любов до анаші звела Пепса з дівкою із пригорода Чабани — Інкою, дочкою заможних батьків, котра підторговувала травою по ломоносівських гуртожитках. Як глянути, то не було на що ласитися: тонконога, живіт видимається, мов у вагітної, так і не добереш, де кінчається стан, а починаються ноги; на додачу мала вона прищаве, вуглуватої селянки лице, що здобрювала улеслива, банальна, з претензією на білозубу, посмішка. Та попри все, для Черепа єдиною чеснотою цього блідогубого, вимученого лихоманкою грошей створіння, котре лихом виділилося з десятка пісних гидуль, було те, що мала вона грошовитих, іменитих батьків і зодягалась на кілька тисяч. Та коли Містер Пепс Кобиляче Око похопився закрутити з Інкою роман, коти-сутенери, а з ними й Носач, по-доброхотському його попередили: «Ти у нас, Пепс, как граф — скока імьон носіш… но учітивай суборді-націю: манджлай на полусогнутих страпілах, братішка…» — що дослівно означало: ти, Містер Пепс Кобиляче Око, не сунь свого цапиного писка у чужу грядку, — Інка, невдала одноденка Черепа, підробляла у котів наводчицею: підчепить якусь намазану дурепу, що тільки й марить Ален Делоном, білими пароплавами, мармуровими східцями до моря: «кампанья що надо і рібята інтілігєнтниє нє то що наше жлабйо», — та й запросить, між іншим, на уродини, на прогулянку за місто: «да там всьо так шикарно схвачено умєют жіть нє то що наші», — дурепа одкриє рота, початком віре й не віре; а як підпоять дівку, то і забалакують про Кардена та про те, як котрийсь із компанії з Жераром Депардьє горілку пив, а як не з Жераром, то з Володькою Висоцьким, точно. Дурепа слухає, бо де ще такого почуєш; а після п'яного марева очунюється десь посеред глупої ночі у ліжку з арабом, що лається й посилає її — вчорашню принцесу — варити каву. Розкинувшись горілиць у ліжку, що тхне мускусом, амброю, де тисне на міз-ки чорне щось, уткнеться в подушку, повторюючи про себе «приснилося, приснилося», а по ранку — каяття, ревище, скрип зубовний. Та здебільшого пізно: Інка мала той рідкісний дар підбирати таких, котрі кидалися у полум'я безоглядно, і чим більше їм не таланило, тим безоглядніше згоряли. Васьці Гліцерину, однак, поталанило: доля підкинула йому «джокера», дурень не відає, де бродить щастя, тому й щасливий. Гліцерин, надибавши Інку, слухав її розмови про доброчесність, сім'ю, теплі капці; дивився і з нудьги позіхав, пропускаючи мимо вух Інчині просторікування про курси англійської мови: «Надо за граніцу єхать… що здєсь дєлать…» — потому підхопив її й поволік до ленінської кімнати, навпроти двох забитих сміттєпроводів — студенти човпикали облущеним, занехаяним коридором, із безліччю дверей по боках, освітленим однією лампочкою, — байдуже позирали на плетиво сухих, мов гілляки низькорослого деревця, рук та ніг: напівпорухи сплетених тіл, приглушене шикання, чаламкання, вовтузня, прошита тоненьким, наче комариним, писком; для студентів то не новина: купа напівроздягнених тіл, де не добрати рук, ніг, — дві пари очей нишпорять обдертою ленінською кімнатою, з горою переламаних стільців, брудних прогнилих матраців, просяклих тлінням та сечею, з рядами портретів вождів, затулених видутим бракованим склом, Інка виляглася на столі, від чого пиптики грудей сховалися зовсім — так вона боялася за ті недорозвинені, дитячі груди, — совалася, спиналася на лікті «ах, неудобно», — то ховала мініатюрного свого зада, то випинала його, а Васька Гліцерин дріботів то праворуч, то ліворуч, не знаючи, як підступити. Нарешті Інка вляглася спиною на віяла зіжмаканих, вижовклих брошурок «Маніфесту комуністичноі парти», зачепила гострим коліном дірявого транспаранта, засопіла незадоволено носом, виставивши наперед квадратне, синюшне од вичавлених прищів підборіддя, вискнула сучечкою, закусивши й без того бліду, тоненьку, шнурком губу: перший чоловік, треба терпіти, хто б міг подумати, що вона, Інка, така респектабельна, така охайна, — що так довго берегла себе для когось ліпшого, потрапить у лапи до цього наркоші, ну, хай би Клику… — її думка вигнулася дугою, натягнулася тонкою плівкою зненависті та відчаю, хай це буде вперше й востаннє; вона ненавиділа всіх дівчат і жінок, яких знала: з повними, по-ляльковому гарними ногами, правильними грудьми, міцненькими стегнами; вона поскрипувала зубами, поруч, по сусідству пихкав струменями од спеки, переливався, гудів смарагдово-зеленими мухами смітник; червона вода од помиїв, сукровиця з розмерзлої яловичини сягала кісточок, кілька негрів на засаленій, у патьоках, газовій плиті готували люля-кебаб, шашлик чи запіканку «по-руминскі»; а Інка та Гліцерин хвицалися на перекошеному реманенті ленінської кімнати, вона — з натужною досадою, що зміючилася з очей, хлюпала хвилями виношеної мрії про першого чоловіка, а тепер ось лускала плівою; він — тупо борсався у жмені кісток та м'яса, що називалося Інкою, навіть гадки не маючи, що йому, бачите, поталанило, і по тій хвилі, коли Інка випросталася, витягнулася сухорлявим тілом, засудомилася, покрутивши карком, випнула яремну вену на шиї, тріпонула солом'яним чубчиком хлопчика — в очах зелено поробилося: глибоко уривчасто задихала, мовби здивування пробігло; біль пропав, розчиняючись у млосній хвилі налетілого шалу, — заверещала Інка твариною, блискаючи гострими колінами, опечено подалася назад, свідома того, що вкоїла, а тим розпалена — терзання та втіха рвалися з напівоголеного тіла, розтулених блідих губ. Тут обом у голові покаламутніло: стіни, стеля, одвірки, повали, портрети відпливали в тумані, охопило їх безміром насолоди, — теплими хвилями накочувало; і тільки ґелґотіння негрів за ленкімнатою, по коридору, по номерах насторожувало, зупиняло Гліцерина, гамувало, змушувало нашорошувати вуха: нараз Інка зіскочила, втягнувши живіт — сяйнули випнуті ребра, труснулися складки лона, жадібно лошицею сапонула гуртожитські нечистоти, де вгадувався, домішувався її власний дух, за яким вона начеб погналася: вони з Гліцерином прудкіш завалавдалися на купі газет, новеньких брошур, зачитаних, покреслених олівцем журналів: гучніше заторохтіли транспарантами. Інка піднялася на рівні, судома покрутила тіло; упрілими долонями перебираючи побиті куцими волосками ноги Гліцерина, упала на підлогу гострими колінами…

 

Подибав таке Месаїб, араб із Марокко, мовби ненароком прочинивши двері; й не те, щоб обридло слухати з кухні ту вовтузню, навпаки — пеклом пекло, крутило мухою в скроні од заздрощів, бо бажання до білої жінки палахкотіло не тільки в грудях Месаїба, а він одбував усього лишень перший курс сільськогосподарської академії.

 

З тієї пори почалася прихована ворожнеча, войнуха Містера Пепса Кобиляче Око і Гліцерина. Вовка приходив до підвалу, скидав піджака: акуратно, рубець до рубця, розвішував на стільцеві; вилягшись на протухлих матрацах, закурював пахучу мальбору, придобрюючи її пивом, облизував товсті губи — чи то в усміхові, чи то глуз бігав лицем; притумленим поглядом ловив Черепа — той червом звивався під безтямкуватим поглядом: не добереш, що ховається за тією каламуттю; білий накрохмалений комірець зі зламаними лініями відтіняє зеленаве обличчя; Містер Пепс Кобиляче Око не витримує — гнеться, кришиться, теше іскрами: «Ти то так нє сматрі на мєня. А то ґолаву поламаю. Нє сматрі, Гліцерін, на мєня», — а Гліцерин смачно затягнеться, пустить дим кільцями й починає розтягувати, м'яко оповідати, наче пережовуючи, про Інку; Череп б'є кулаками по стегнах, зігнувшись, гасає підвалом, а Гліцерин не спускає погляду — веде своє: як вона вчора стояла, як була вбрана у середу або п'ятницю; Пепс, харкнувши, не втримується: «падьом, Гліцер, буцньомся», — та Клик осадив обох, садонувши під диха: «за бабу не варто», — Мойдодир глянув на нього, дивно так глянув: мовляв, повинен розуміти, що це так важливо, — єхидним, щуриним оком дивився, ворушив очками.

 

Стояли отак хвилину, недорікувато глипаючи один на одного, а Горік бачив, що те тішить Черепа; не розумів нічого, бо дівичем був, не знав жінки, але розумів інше: що балачки ті стосувалися не тільки бригади, а саме його, Горіка, — понищити щось, показати себе кращим.

 

Звістку, що пощез Васька Гліцерин, — він, Містер Пепс Кобиляче Око, й приніс: зачумілий од жовтневого морозу, прихмеліло хиляючись од десь ненароком випитої чарки, зализаний, мов щур, бріоліном, із синіми рубцями вугрів, у сірому плащі та білих штанах, вимащених густо кавовими плямами, — бригада на ту годину посьорбувала прокисле, та ще й гірке пиво; знадвору, з вузьких еліпсоподібних вікон, наполовину перерізаних асфальтом, рихтіло молош-ним передзимним сутінком, і в тій біло-сірий, з лілейним відтінком осені сонно бродили у смерть п'яні двірники в заяложених халатах, чиркаючи куцими мітлами; за чверть на п'яту прийшов сліпий Санич з акордеоном під пахвою, у круглих трофейних сонцезахисних окулярах. Нінка Криворучкова ставила скрипучого китайського плетеного стільця під замурованою плитою, де того року натікало блідо-рожевої крові: кров сюрчала згори — там рубали і торгували м'ясом; Нінка Криворучкова брала ганчірку, скулилась, якось злякано задираючи голову — з горішнього поверху долітав хрускіт кісток, шмакало м'ясо, — потому чутно було, як у ритм, білуючи м'ясо, одпанахуючи його од кісток, гомоніли між собою, шкалювали різники — за місяць по смерті Нікандрича приволокли калорифера, що гудів реактивним літаком, а грубку замастили глиною: ще довго муляла очі брунатна пляма, а кров не переставала сочитися, сукровицею збігала на оббиту червоною жестиною підлогу біля плити-титану, труячи повітря їдким запахом — сморід устоювався десь під обід, змішувався із лайками різників та пиятиками; випар зависав густий, мов глей, що вбирав дух свіжої крові, тютюнового диму: зелено робилося; Нінка Криворучкова зазвичай підносила Саничу чарку горілки — Санич перекидав горілку в себе, «благодарствую», — натягував ремені акордеону — «ииш пашла як брехня по селу», — віртуозно виводив програш і фальшивив «Дунайскіє волни», «Сім сорок», «Пивну польку».

 

Бригада, посьорбуючи пивний кислячок, краєм вуха вислуховувала балаканину Черепа, котрого після кожної фрази несло та перло: подзьобане віспинками, прогнуте ударами обличчя бралося зеленкуватим серпанком, очні ями провалені, — здавалося, на співрозмовника глипають чорні вирви людського кістяка; Вовк із притлумленою втіхою споглядав, як потвориться, міниться подовбане лице Черепа, і вигинав у тихому блаженстві уста; незграбно оддирав в'ялену рибу, тішився рожевими дівочими нігтями; кидав шмаття, кавалки червоної горбуші до рота, без смаку пережовував білими порцеляновими зубами, облизуючи безкровні, гарної форми губи; бригада сиділа за столом, де часто збавляли вечори Нікандрич, вурка з сусідського району Пава, Лапша, — котрий завше бігав до стойки, шепотів щось на вухо буфетниці, а Нікандрич дослухався до чогось, — старі його знайомці перешіптувалися — знали, що Нікандрич наче чекає знаку, коли нагорі важкі сокири почнуть ламати, крушити свинячі черепи; Санич розтягував міхи, Нікандрич лизькав круто заварений, мов мастило, чай, роздмухував ніздрі, підводив ледь-ледь підборіддя, з'являвся кривий усміх, достоту як ото зараз у Горіка, — а ще Горік пам'ятав його ліву руку, де налип вишневого кольору рубець; рубець потроху буряковів, пухнув; за кілька днів на тому місці зизіла гнійна рана; розверзалася та рана пелюстками — початком жовта, що точила безколірну слизоту, а далі брунатна із зеленими прорізами. Нікандрич притуляв до неї хусточку — мав їх безліч — відтак, дочекавшись, коли гнояка просякала хустину, кидав її на підлогу; хустинок назбирувалася ціла купа: маленьких, білих, жовтих, брунатних од гною метеликів — вурка-бо уподоблював тільки білі хустки; по тих годинах різники бралися до роботи з надмірним запалом — дужче та впертіше хайдекали телячі та свинячі кістки, Санич давив міхи, вичавлюючи гортанні, перепадом звуки; зовсім не в такт дер горлянкою «Журавлі» Марка Бернеса; трійця непорушно стовбичила; й доки вони так стовбичили, у пивниці бузюкали впівголоса, голови всім залазили, в плечі, а погляди вовтузились по столах, щоб, бува, не зустріти нерухомого, холодного погляду Нікандрича; і Горік пам'ятав налите бурякове, як сама рана, око старого блатяги — що не день скоріше наливалося воно бубкою, готове вискочити з-під осунутого мавпячого лоба, придавленого смертельною недугою; а рана вже й не сукроватила, не сочилася кров'ю, а чвиркала зеленим, тугим гноєм, — зараз Горік допивав пиво, легкий хміль трунив, підігрівав себелюбство. Піскарьов удавав, ніби слухає балаканину Черепа, але тривога поймала його, сумом проймала, — Містер Пепс Кобиляче Око турбувався не за Гліцерина, він прийшов накрутити на щось; Горік схилив голову, ковзнув умащеними риб'ячим жиром пальцями із рубцем; підвів голову: «Давай водочки… А там щось придумаємо…» — проте видавалося, що не добирає власних слів. Череп щось ляскотів про Інку, Нілку, Месаїба; останнє ім'я всім нашорошило вуха: «Грязний Султан»; важко, свинцево падали за шибками птахи, важко вони піднімалися, перебирали крилами, котили тіла до невидимого за кам'яницями обрію — Горік підводив голову, начеб дослухаючись, — плутав у його голові Нікандрич; до біса Нікандрича і хто він такий, Нікандрич? яро замерехтіло: Гліцерин, Месаїб, Нілка — сипонули міхи акордеону Санича, хльостаючи присутніх сфальшованим танго; Санич притупував ногою, розкидаючи покривавлену тирсу носаками обдертих «вінсонів»: «гопцен дрицен гоп ца-ца…»; Горік різонув поглядом, і вуста покривилися; подумки зводив кінці з кінцями, але не виходило щось у нього думати, не клеїлося докупи, врозбрід йшло, торохкотіло горохом — Султан, Носач, Месаїб, Нілка; обірваною плівкою угледів у жовтому провалі дебілкувату фізію Сьо-Сьо; Санич перебирався акордами вище, пронизливо зафальшував, музика задряпала Цвяхом по склі. Юрмище ригало сивушним драконом — винахід Марії Піскурихи: суміш чаю, самогону і четвертина казьонки; Боцман — круглий, нездорово рожевий — масним поглядом лазив повсібіч; нюхнувши з пучки кокаїнчику, задріботів по горілку; Горік притулився до стільця, вигадуючи собі в уяві жолобок Нілчиної спини, що м'яко переходив у округлі половинки сідниць, — і як вона ними гойдає, простуючи іншим боком Васильківської у шкільній формі з морозивом, і облизує дивно якось те морозиво; йде вся у білих мереживах, рожевих бантах. А надвечір ламка постать заблимає у вікні, похилиться над книгою, ляже вона в самих рожевих батистових трусиках, підпираючи пухким ліктем щоку, звісивши попелясті коси; зараз йому здавалося, ніби чує запах її поту, тіла та «Шахерезади». Але пам'ять крутилася далі у чорній вирві, мастилася вікнами пивниці; впало, прийшло — іншої пам'яті не було: Султан — Нілка — Месаїб — Носач — Інка; нюхом тварини він відчував небезпеку і водночас із якоюсь упертою фатальністю робилося йому байдуже, серце впало, Санич тягнув солодке фальшиве танго, клейкі вогники пропікали шибки, Горік закричав раптом хрипко й протяжно: «Водки! Водки! Водки!» — крик крутонув вихора, пияки причаїлися, навіть ошмаття тютюнового зеленого диму зависло нерухомо; тільки згори рівно відхайдекували, ламали мерзлі кістки та туші м'ясники; Горік звівся, — видалося йому, що в закуті, обшмарганому, поїденому грибками, з капшуків павутини дивиться на нього чоловік: світить двома зеленими вогниками; «Це Носача робота», — докинув хтось; Череп укляк не знати чого, — все глибше у темінь душі западали очі. Боцман запобігливо поставив пляшку; пили чарку за чаркою, пихкали синім димом, Горік вільно простягнув руку, підвівся, — невідомо кому для чого простягнув руку; хміль огортав теплими хвилями, ворушив кров у захололих жилах Санича — Санич глипнув на нього чорними окулярами, мов захищаючись від удару, махнув рукою; Горік напудився, але по хвилі забачили присутні, як вибіліло, висиніло лице, це вродливе, до ладу скроєне обличчя з рівними ліпленими рисами, писаним профілем. Різко повів головою, кинув тьмяним, глупим, мов поніч, зором довкола; хміль спекотою усмоктувався в нутро, гірко слинявив піднебіння, вириваючи від нього, Горіка, щось незбагненне; ще простягнув руку, ловлячи невидиме; сказав напрочуд тихим, лагідним голосом: «На Ломоносова. На Ломоносова. Подивимося, чиє зверху буде». — «Так, так, так, — навчав Містер Пепс Кобиляче Око. — Помстимося за Гліцерина». — «Ти що, падліна, сволочь, єго хароніш!» — Передєлмашка вперше у житті заглянув без трепету в прірви очей Містера Пепса Кобиляче Око, й, видно, те останнє додало Горіку впевненості; сонце ще не запало за вервечки кам'яниць, востаннє колючий вітер гнав трасою трухняву листя, бовтаючи болотяне ліхтарне світло; небо смугувалося фарбами передзими; земля бездарно лежала проти неба; бригада підставляла обличчя під останні осінні промені; шурхотіли плащі та куртки; пішака здиралися між рядами жовто-червоних будинків; німо віддзеркалювались у вітринах; шляхом назбирувалося їх чимраз більше й ішли вони пішки, бо на таксо не було грошей; начеб уперше окидав Горік поглядом Сталінку; напнулося у грудях щось непробивне, як стіни домів; перехожі зігнутим бадилинням лінькувато снували під ударами вітру, низько над ними рвалися червоні хмари, жовтіла розпечена куля сонця й нестерпно різало між переніссям; кроки перемішувалися, налазили на кроки; лущав виламаний штахет; із рук у руки передавалися відкорковані пляшки дешевого вина, — місто плавно тонуло прогнилим човном у переднічній фіолетовій пітьмі; шпиль Виставки народного господарства пропік наостанок вечірнє небо; хмари хилилися над пласкими ножами дахів; гусли сфери, долонями покриваючи Голосіїв, — потічки людей ріділи; але ті, котрі прямували в бік Ломоносова, утишили гармидер: пропливали під сірими бетоновими стінами, упродовж корпусів, під приплюснутими халупами магазинів, що блимали перед зачиненням неоновими лампами; бригада йорзнула голим яблуневим садом, підступила, пахкаючи хвостами пари, до червоних стін гуртожитків; наперед випустили Боцмана і Передєлмешку, і той, скрадаючись попід вікнами, змією пробрався до балкону; сапаючи парою, бригада втихла — посмоктувала дудки «Казбеку», слідкуючи, як чорна горбоноса постать, кудлата, сутулячись, зникає, востаннє тріпонувшись на тлі облущеної червоної цегли; гайвороння забилося на гіллях мокрим ганчір'ям; накрапувало; скручувалися тіні, ліхтарі облизували вугіль неба; по хвилі щось луснуло; люди здригнулися; гайвороння, почувши дурний, чужий дух, затріпало крилами, залементувало, заклацало лаковими дзьобами; Вовка Передєлмешка подав знак — три коротких посвисти, і бригада, один за одним, підтягуючись на поручнях балкона, пробиралася досередини гуртожитку: провідником слугував Череп, він же Містер Пепс Кобиляче Око, він же Шарманщик, він же Мойдодир; нервово посмикуючи губами, Вовка Передєлмешка перерізав телефонного дрота — тим дротом закрутили двері до кабінету хроплячого адміністратора; знадвору трусили кістяками, обтягнутими шкірою, гарували пси; Горік вертнув головою, дослухався: Боцман і Передєлмешка грюкали — стиха-у двері. Світлий квадрат хапонув коридорного мороку — обличчя Носача виткнулося, не дібравши, хто там, сказало: «Так»; Череп умент підставив ногу. Носач спробував був когось гукнути, але в писок уткнувся обріз Передєлмешки — гурт із п'яти чоловік упорснув до кімнати; тут посмалювали анашу ще двоє Носачевих товаришів — чеченці. Чеченці чемно підвелися, чинно зажували м'ятну гумку; Пепс набичився, що, власне, не обіцяло нічого приємного; довірливо мовив: «Жуйом», — і буцав лобом по черзі, валив на підлогу. Носача стусонули, підігнали копнями і прикрутили руки до ліжка: Передєлмешка ритмічно став бити його під диха, гаркавлячи: «Харашо, браток, устроїлся, а гдє же наш Султанчік?» «Не хникай. Де Султан? Хто запалив Гліцерина?» — Боцман тим часом збив шваброю люстру, запав морок, заклацали запальнички; на гачок накинули зашморга; Боцман кресав запальничку і при спалахах садив Носачу під диха — куди попаде; Носач хникав, розтираючи по писку юшку. Врешті забелькотів, випльовуючи зуби: «Наверху знают… Там єго люді… бєцалкі там єго… Харі єго, путанкі там… а-а-а… больно же…» — Носач заголосив зовсім по-дитячому. — «Кімната, падліна?» — «Сіссот пятая».







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 300. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.006 сек.) русская версия | украинская версия