Студопедия Главная Случайная страница Задать вопрос

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Частина перша 5 страница




 

«Главноє — ето крік, малишонок, найважніше — крік, малишонок. Главноє закрічать», — мерехтіли Горіку в голові слова Нікандрича; чіпляючись того напучування, він стрімголов летів довгим гуртожитським коридором, ковзаючись на шкірках бананів, сапаючи важке повітря, прогірчене мускусом, продушене амброю й дорогими цигарками; тужава хвиля смітникового духу, тарабарщина голосів, лопотіння невиразної, незрозумілої мови дурманили Вовкові голову, він закляк перед дверима, хотів був ударом їх прочинити, а то й вибити, та приском узяло шкіру; зупинився, ужалений; бригада зібралась докупи, бліда од погано прихованого страху, глибокого страху; рвало м'язи, покручувало суглоби; здалеку у густіючій ночі загурчав потяг; двері хряснули й прочинилися, Піскарьов підпирав плечем одвірок: гірким згустком слина ятрила піднебіння, жагуча хвиля обсмалила від мошонки аж до груднини; начеб хто задер, смиконув догори горішню половину черепа; перед зором — косячи зіниці — падали, піднімалися біло-рожеві плями, фіолетові квацьки несподівано на очах росли; і Містер Пепс Кобиляче Око, він же Череп, він же Шарманщик, він же Мойдодир бачив, як кам'яніє, твердне обличчя їхнього бригадира — як у людини, що втратила все на світі, і Череп, захлинаючись якимось незрозумілим, духотним клубком сміху й захвату, заволав: «Агуш», — і білосніжні, рожеві кулі прибрали подоби людей; із кімнати щось вигулькнуло: «Нєльзя сюда! Нєльзя сюда-а-а», — банькуватий негр, котрий стояв над чимось розпатланим, пухнастим та довгоногим, удивовиж знайомим, звівся на ноги; і Горік побачив у оранжевому світлі нічника — із здибленими грудьми, із набубнявілими брунатними сосками, сховану в попелястій зачісці — Нілку; праворуч, розкарячивши до входу балабухи сідниці, трусила розкішним, кряжистим тілом вогненно-руда Надька, «закройтє, сволочі, двері», — фіолетовий негр повторював і повторював, пхаючи поперед себе жаску, смердючу хвилю поту: «Сюда нєльзя… Нєльзя…» — «Давай, Череп, туши!» — Містер Пепс Кобиляче Око, він же Череп, він же Мойдодир, він же Шарманщик, усмалив навідмаш гумовою гідравлікою — негр повужився, сплівся у повітрі кільцем, вереснув, натягнута хромова шкіра неправдоподібно вивернула малинового кольору м'ясо, кров фуркнула на простирадла, на білі жалюзі, квецьнула по стінах у квітчастих орнаментах, потекла гранованими гуртожитськими склянками — «ай-ай-ай», — глибокі, порізані мереживом очі сповнюються змісту, Нілка зводиться на руку, тонку, з голубими прожилками руку, з пальцями, поцяткованими вічками манікюру; зводиться, повільно вигинаючи на спині оксамит шкіри, буденно так встає; негр, котрий гамселить широким пасом Надьчину сідницю, хапається за ножа, — хльосткий удар Піскарьова відкидає його на ліжко, Череп гарчить, біснувато осувається з виду, лють розпирає горлянку, жабою роздуває груди — дубасить із переможним сміхом фіолетового негра, заллятого малиновою юшкою; негр затіпався, загрібаючи килимки руками; решта хутко кинулась пробиватися до коридору: вислизаючи з-під мерехтіння нічників — фіолетові, лілові африканці робляться шоколадними, кавовими, а то й зовсім чорними — з кімнати чути їхні глибокі, утробні, переливисті зойки: лущання штахетин по руках, головах, спинах; Нілка зводиться гола, просто лиця стоїть до Горіка, тонка у стані, з крутими стегнами, перед Горіком пропливають каламутні брудні поранки — поштовх у плече приводить його до тями: у кутку, серед місива білих та чорних тіл, ховаючись у серпанок, хилитається чоловік, із обличчям кольору пергаментного паперу, із зеленими зірками замість очей; голова невідомого одкриває беззубого рота й говорить щось непотямне: «Да-а-д-дабу-да», — і щезає. Горік бачить розірваною червоною квіткою губи: поволі накручує на збиті щиколотки, через цілу долоню і далі, зап'ястям, велосипедного ланцюга, спльовує раз по раз гірку слину, облизує губи, серце реве у груднині; Нілка сідає на поручень крісла і говорить тим голосом, голосом… коли він бачив, як вона чеше попелясті коси, як лежить у будівельному вагончику, як прямує тим боком вулиці — він хоче щось вигукнути, але червоно палахкотить перед очима: по голові, під шкірою повзуть мурахи; галасує Череп, добиваючи набріоліненого сутенера Розіка; Нілка співчутливо, мов на тваринку, глипає; Горік тре ланцюгом підборіддя; Череп коридором волочить за патли Інку — гола рахуба з випнутим лобком: «Ета шалава… Стрьом, Клик! Мусора!» — замиготіли підсліпкувато в коридорі лампи, за шибами перехльостується мокре віття; сонце мов назавжди пропало; негри висипають з усіх кімнат, лементуючи, кидають порожні пляшки й відбігають на безпечну відстань — «полісія полісія полісія», підлога вилискує округлими, наче спинки тваринок, скалками, шматками подертого одягу, блищить масними плямами крові, кавалками штукатурки; бригада навідмаш лупцює шматками іржавої арматури, кромсаючи передпліччя, носи, руки, ноги — смоляниста, тягуча юрба відкочується, розтікається сходнями; негри ховаються по інших поверхах, рачкують назад до кімнат, тільки шмакають дверні замки, — і тут раптом голос Черепа, Мойдодира, Містера Пепса Кобиляче Око, Шарманщика — однією натягнутою нотою — «Облога, Клик! Облога. Ізмєна. Ето нє мусора. Ето Султана люді…» — а фіолетовий кулак уже рипнув Пепса по морді, повалив на підлогу, до десятка пар підошов протопталося по ньому «а ммать вашу», «ізмєна, ізмєна», — ненапружений, без відчаю голос; Клик, лупцюючи гідравліком, пробився до Інки: «а стерво, во і познакомілісь», — ухопив за патли, попантачив до виходу; ляснув, обсипаючи крейду та глину, сухою дошкою постріл; вапно знялося дрібненькими фонтанчиками; людське вирлище захлинулося, забулькотіло, ухнуло; негри шмигнули щурами, і люди Піскарьова перемішалися з людьми Султана: «На ізмєну дураков викупілі», — чорно котило, хрюкало за вікнами, — удар, другий, ще один — кров сюрчить на сорочку, бризками летить на рахубну голу спину Інки, захід сонця креслиться, готовий луснути тонкою цівкою, виїдає ніздрі, спекота першить горлянки, забиває дих паленим, шибки рахманіють сльотою, приторний смак мускусу, мигдалю, голоси африканців: «абу-абубуб-бббууу»; голуби сідають на підвіконня, злітають, вибухаючи яскравими білими кометами, — Череп махає кухонним тесаком з кінця коридору: постать його ляльково смикається на тлі жовтого квадрата, «ізмєна ізмєна ізмєна», — повітря надворі густе й холодне; з вікон, хукаючи, летять порожні пляшки; негри Ґелґотять «алалала», і гайвороння, коло за колом, лементуючи, порозсідалося на осиках; злітає, сідає, сідає, злітає; Вовк, він же Клик, він же Горік, збирає докупи людей, і вони, садячи все, що потрапить під руку, пробиваються до котельні, поближче до голого яблуневого саду.

 

Першим, хропучи через носа, заговорив Передєлмешка — кидаючи переривисто слова, мов камінчики: «Ти-ш-ошшо, Клик. Ето ізмєна». Вони сиділи з вітряного боку зупинки, де відходять-приходять автобуси за номером 38, 80, 84 — ліхтар у джерґавому абажурі поволі хилитався на протязі. Тіні дриґотіли ламкими лініями, то круглішаючи, то пропадаючи; місто від Сирця палахкотіло червоною загравою; Містер Пепс Кобиляче Око матюкнувся; десь із колодязів прохідних дворів долинуло легке похуркування автомобіля; Пепс лайнувся знову — відганяючи кітну суку з одвислим черевом, — сосці терлися об асфальт, сука плутала межи трьома парами черевиків. Пепс загилив її під живіт: сука заскавуліла, нудно й протяжно, й подріботіла, заносячи зад, у пітьму під аркою; автомобіль з'явився неподалік, білий сніп світла ковзнув по стінах, шибках, парканах; яскравий, розпуклою квіткою вогонь із тріском рвонув вологе повітря: Передєлмешка закричав «ух-ух-ух», — дивовижно нелюдськи закричав, і Клик побачив, як він підскочив, задираючи коліна, випростався й наче завис у повітрі, а тоді впав, безвільно, спаралізовано бовтнув руками, вибивши тонкий звук об металеву підпору, й завмер; Горік та Череп опустили додолу очі і, коли зустріли поглядом землю, Вовка Передєлмешка, син аптекаря Мойші Абрамовича Бушгольца, сімнадцяти років від уродин, лежав уже у калюжі, яскраво освітлений, сіяв холодний дощ, падаючи просто до роззявленого рота; кахля одноповерхового магазину блимала червоними вогнями сигналізації; авто, промчавши по газонах і тротуарах, зникало в кінці Васильківської. Череп засапав повітря: «Що ето, Клик? Що? Що? Ми ж таго с нім…» — підтюпала сука, похлебтала з калюжі, де лежав Вовка Бушгольц, котрий так і лишився Вовіком Передєлмешкою, — Піскарьов нахилився, ухопив її за загривка, видно, була голодна і лизкала закривавлену воду; «Вони вбили його… Прямо в голову… Очей не видно», — прохарчав Череп; тонко хряпнув хребет у псюхи; вона, слабо тяпнувши за руку Горіка, поволокла, перебираючи передніми лапами, тіло до паркану; «Она бездомна, я знаю», — знайшовся Череп, він же Містер Пепс Кобиляче Око, він же Мойдодир. Горік зализував укус, позиркуючи крізь навислі пацьорки на Сталінку, що сходила у рожевому кушпелинні.

 

І він побіг: протилежною частиною міста палахкотіло, звивалося, западалося червоне марево, що переходило непомітно в брунатне. Він біг напрочуд швидко, хутчіше звичайного, але видавалося йому, що сторчма зав'яз у гумовій напівсутені: будинки, кав'ярні, кінотеатри — чорно позлипалося докупи. Тільки місто — наче хто підпалив з-під низу… Він біг, звивисто випнувши розхристані груди вітру, під квадратними прямокутниками вікон, захлинаючись У власних словах, вибиваючи з грудини непотямні крики — уривки фраз, початки, закінчення слів; дощ накрапував; Горіку видавалося, що в утробі переливається саме булькання: вітер утих, задираючи безсило жестиння та черепицю на дахах. Спекота проїдалася десь ізсередини; шипіння губ лише піною змивало утробні голоси. Каламутило мізки. Горік укляк під стіною гастроному, що на початку Червоноармійської, неподалік маленького, затишного букініста, — над головою ревонув, полишив у небі оксамитові сліди військовий винищувач. Тут густою, терпкою осугою майже до ранку витав дух кави. Белькотіння й безглузді слова упали схололою грудкою. Хитнувшись, перевів подих, — ламкими, далекими, вигаслими очима зайорзав низьким небом, що проїдалося червоними загравами. Чвиркнув під ноги слиною — сутінок невагомо кров'янив, уперто налазив на будинки, вищав, перемішуючись із суголосом над головою, аж до нестерпця крутило зуби; він почав мацати ногами простір, щоб помочитися, — майнуло щось подоби думки, мацало тоненькими щупальцями жили, дряпало невидимими дротяними джгутиками: він і не думав тікати; чвалав, уже в цілковитій темряві, переконував себе: на кой чорт мені той Гліцерин і Вовка Передєлмешка; жмури — ніякого толку. І враз його мовби пройняло струмом, мовби одчинилися у світ маленькі дверцята: Містер Пепс Кобиляче Око, котрий так і крутиться, щоб стати на його місце, видав тоді прямо при Гліцерині, там, у підвалі — що Нілка стерво, але якось так хитро сказав те, що пройняло Горіка тільки зараз. Думка запрацювала моторніше; щось ніби навіть утішне кресонуло од тім'ячка аж до паха; небо зайнялося оранжевою загравою, згасло обпало морозом; вітер деренчав, посипував останнім листом — мокре, воно липло на трамвайні будки, кіоски, протяг обдирав лахміття оголошень, стіни домів насувалися; вдарили тихим гуком, дедалі настійливіше повискуючи, мов по живому, рейками, висікаючи дрібні оскалки, сині іскри, шматуючи щільну тишу, вагони: Піскарьов упіймав маленьку постать у вікні, — чиюсь жіночу, ламку фігурку, тремтливу пляму ртуті; вагони вже близько, дроблять повітря, і Горік зайнявся нестямним реготом: здохнути од сифілісу, як Нікандрич, вихаркувати по ранках силікозні легені, занапащені на «Червоному Гумівнику», — кожен удар колеса здиблював клубки пари, що брудно-червоними смугами лягала на стіни, на вікна готелю — ребристого, з поламаними лініями; камінцями з дахів злітали налякані птахи; вагони били, сапали, крутили повітря; йому захотілося тієї жінки за рожевим вікном, дражливо захотілося, замотлошило душу; й бажання начеб підстьобувалось ударами електричок, «думать начал малишонок», у пам'яті заблимали чорно-білими крильцями порнографічні знімки: довгоногі красуні, — у тій пам'яті, що зветься дитинство, — і Вовк закришив емаль на зубах, закричав на чорне громаддя будинків: «Осінь! Осінь! Осінь!» — ридма закусив лікоть; побіг — від Нікандрича, від Передєлмешки, від Гліцерина, повз зашорені вікна, де стрекочуть зелені папуги, а люди премудро сплять, налиті вщерть вином, пивом, ріденьким цейлонським чаєм, набиті, мов капшуки, добродійністю, — але то бульбання, змилок, бо він — Вовк Піскарьов.

 

Жаль, проте, душив його, слюнявив — людські тіні проснували позаду; він, навіть не обертаючи голови, бачив: негри і молодички в новеньких «вольво», декотрі ще виставляють два пальці, щоб зупинити таксі…

 

Кутаючись у задубілу шкірянку, він за північ придибав до хавіри вусатої Марфи. У голові начеб прояснилося; пес, забачивши Горіка, підтиснув хвоста; очі у нього потухли, і пес лінькувато задибав на ланцюгу. Закоцюблими пальцями Горік постукав у шибку — один раз, другий, третій; гепнув кулаком. Марфа з'явилася й зразу, з порога: «Що надо? Водки нема. Нема водки», — прямокутний квадрат світла вихопив її скарлючену постать, голі по лікоть руки; Горіку од світла зробилося боляче: «Пусті, старая, я не по водку…» Марфа направду не була рада гостям. «Пусті, старая, ето я, Марії Піскурихи син…» — «Лишенько, Горік, проходь, бо тебе з ніг збилися, шукали, шукали…» — баба клацнула ізсередини замком; Горік потягнувся всім тілом до того отвору, звідки доносилися людські голоси, пахло прокислою брагою, перекинув через плече погляд, ліворуч, через вурловиння чорної прірви, що вже ніби до ранку сочилася, наповнювалася міхурами, а вусата Марфа ставила запобігливо стільця. «На табаретку… Ми таго с ног-то сбіліся шукать, бо Сьо-Сьо ваш, твій братік, бабу задавив і підпалив хату, слабогу пажарніки наїхали…» — «Ти мені того, старая, на карти кинь…» — «Я ж тобі таку ситуацію…» — очі тупо зустрілися з олов'яними очима; притьма принесла гранчака — «на, очухайся» — «дєвку хачу, ту, що Свєтка, в долг, старая» — вусата Марфа ребром долоні зчищала з ліктів якесь брунатне місиво: «Ну, що, чунявий, стоїш, тогда папілі… Токо посиди… От мати твоя…» — «Не ной, старая. В долг…» — «Пожди трохи…» Не наші голоси за стіною тоненькі, «а банабаки, мать їх так, точно, банабаки» — подумав Горік, але вусата Марфа вже повернулася, «падьом, свабодна уже давно, підвезло». Вони ступають із бабою Марфою до напівтемної кімнати. Ляснув вмикач, світло салатними пацьорками нічника полізло з кутка, з-під малюнка про море, щось наче згадалося йому, Горіку, щось напружилося всередині, він навіть ступив до вікна, але почув той страх перед темними вікнами; ступив до ліжка, де в домашньому ситцевому халаті, рожевому, білими квітками по полю, вся із себе біла, домашньо якось духмяна сиділа Свєтка, котру вони зі шпаною ловили поглядами по той бік Васильківської, по-рідному обняла його, теплі м'ясисті губи затулили рота; він навіть не зчувся, як те сталося, а коли вони вранці прокинулися, побачили перший сніг: по ньому до краю урвища розповзалися чорні гади, їх було безліч, чорні, слизькі, вони хутко сповзали із живоплоту, бігли снігом, відтак зникали, не лишаючи слідів; Свєтка затулила рота рукою Горіка, це пойняло його якоюсь люттю, — він став гамселити її по повних, теплих губах; і тут хтось торкнув його за плече — вискнула Свєтка, «Ой, Султанчік…» — вусата Марфа прибирала совочки, скребочки слідом; Султан сів, закинувши ногу за ногу, за ним тупцював Боцман, тримаючи щось у руці, видно, тяжкувате; Султан, оголивши передній ряд зубів, зняв рукавицю: «Давай», — і враз покотилася, схожа на капустину, голова Містера Пепса Кобиляче Око, а ще… Султан поворушив ротом: «Слушай, мнє с табой надо пагаваріть…» — «…» — і вони вийшли на білий сніг; навівало зі сходу, Свєтка скулилась на лежаку, хлюпаючи та розтираючи кров'янку, пробувала дібрати, що говорять мужики, але як на зло вусата Марфа увімкнула програвача і залунав бравурний марш: «А я іду, шагаю по Москвє»; сніг падав і падав.

 

Йоні марилася біла стіна, прогріта сонцем, — десь ото на весну, коли сніг темно і втомлено, недобитком якогось великого птаха лежить проти сонця, тоненько вистеляючи дух перегною; йому закортіло зирнути, прогулятись обійстям, коли раптом до нього дійшло, що насунув туман — біла суміш мовби розведена молоком — туман щільнішав; Йона поворушився, дивуючись невагомості; зверху голубиними крилами залущало, потягло невимовне щось і лагідне, начеб хто затягнув сумної пісні; Йона ще встиг побачити безмовні обличчя й солом'яну стріху; вокзал шамкотів слизотою, вибивав сотнями підборів, пропечений голубим сонцем, горів купол над головою; і Йоні знову примарилося: щось хапає іззаду, мовби на пса схоже, й отакочки всю спину зубами тисне; люди стають ляльками у цій пароті, розсідаються, чаламкаючи наготовані з дому бутерброди, мовби їм вічність тут гибіти, на цьому вокзалі, і хто знає, чим закінчиться його, Йонине, перебування в окропі людського духу; Йона подумав: «Певно, й дощу не чути, звісно, не чути, як краплі б'ють дахом, цим перекинутим Дахом, б'ють і відступають, тарабанять щось дощі. Б'ють і відступають. А він умилостивився та забув — щось таке шматочками — острівці пам'яті, маленькі бумеранги, поєднані, зліплені докупи й розділені навіки», — спрага почала мучити вдосвіта; люду зібралося ще більше, нащо, куди вони йдуть, снуючи павутину марноти — од любові до ненависті чи навпаки? А мо' слід того останнього схолов… ось він, знеможений голодом і вошами, із судомою у кістках, звідкілясь повертається; під Тамбовом Йоні вперше нагодилося зазирнути в люстро; «острів, мій зелений острів», вокзал наполовину підкрадав світло; темрява стягувала, згортала, змітала, всмоктувала у себе людей, котрі дриґали, мов накручені механізмики, лапками: задасті, з розкішним тілом дівки на тумбах, де на скло начіпляно строкатого манаття, лавки з людьми, табло й осоловілі міліціянти: «иш, вчора, Петь, знаш, одній як дав під хвоста», — Йона ворушив ротом, повертав голову, начеб не чув, а може, й направду не доходило; нічого не чув — тільки ударив дзвін, протяжно один ударив, похопив інший, тендітний зовсім, а решта забили повітря, ше інші вирвали слизьку напівдрімоту полудня, поцятковану чорними мухами, прошиту брудними клубками голубів; Йона сторожко все слухав; місто, місто, місто… «Хто не бачив світла, той не був у темряві». — «Хто жив у темряві, той бачив світло», — нічого не кортить, начеб хто пообривав усередині; воно й добре; м'яке і дебеленьке нівроку, щось схоже на дитячий гумовий м'яч, запущений рукою дівчинки: стриб, стриб, стриб… потім той чоловік, цей чоловік, той чоловік. Невідомий чоловік дивиться. Так дивляться люди, які багато зазнали. 1 так дивляться ті, котрі скуштували влади й кохання жінки. Ненависть і вбивство скуштували. І кохання. Пекуче, мов сонце у серпні. Або мов сіль у воді, коли доймає спека. Зирять ті очі, начеб готові вихлюпнути й позбутися навік, будь-якою ціною — Йона перевів подих — Горік повільно, виважуючи крок за кроком, ішов червоно освітленим боком вокзалу; погляд Йониних сірих, залиплих наполовину очей прилип до того чоловіка з пробитими зіницями, прилип не знати чого, але невідчепно… перед цим Йона мешкав на Подолі, у геть сивого чоловіка з навдивовиж шовковистим волоссям і червоними на сонці нігтями; його майстерня була захаращена малярними роботами, щодня в ній з'являлися нові люди, котрі не зважали не тільки на Йону, а й на господаря, — якісь пани і підпанки, з гучними захопленими вигуками; жіноцтво, що пирхало і хлебтало шампанське: «Сволочі», — бурмотів чоловік, ім'я якого Йона не пам'ятав, і тікав геть, щоб під ніч заявитися вихудлим, злим, завжди голодним — «иажрагь нема»; Йона лежав на дивані, вилупивши очі у стелю, ловлячи тонкий протяжний свист, що видзеньком ішов шибками, переламувався скреготінням у прохідних дворах, рівно відраховуючи тишу, виповзав у невидимій пітьмі нічний трамвай «десь на дванадцяту», а чоловік за тонкою перегородкою, позбавлений попереднього страху, дивився у минуле без жодної надії на добро, тільки нерв на серці пульсував у Йони серед глевкоти ночі — «блукав я цими вулицями, запитував себе: хто може сказати «ні» смерті, певно, що тільки ти сам, бо дано нам вибирати між добром і злом»; Поділ купався у нечистотах: миловидні біляві повії, сповнені романтичного вогню, походжали запльованими тротуарами, лагідні тіні лягали на зморшки біля вуст — не з'їло ще їх, бо молоді; а чоловік сидів проти вікна, зачісував волосся, повний рішучості почати нове життя цього ранку: «Як ти, Йона, так жить можеш», — та вечором знов повертався, просмерділий духом переходу, п'яними очима штибав майстернею й розповідав бувалиці — чорна імла підступала, скрадалося псяче скавуління, злітало, перекреслюючи місяць, гайвороння, голос казав: «Ти бачив, щоб нічого не бачити», — чоловік з очима, готовими луснути божевіллям, оповідав Йоні щось про любов: про жовтий вокзал. Мінський вокзал — як бігла під срібними струменями дівчина з солом'яними квітами, волоссям кольору невистояного яблучного вина — він розказував цю історію безкінечно, відтоді ще, коли вони вперше здибалися на одній із вулиць Махачкали, виголені, з клеймами хто на руці, а хто на спині, — він розповідав, як тоді лив дощ, напочатку вимивав сіро, а потім пішов срібними, відлитими струменями, «ах, яка дівчина була», дедалі частіше оповідав чоловік ту історію, все з новими подробицями, але без сумніву — та дівчина колись загинула, попала під авто, — дівчина існувала насправді, Йона щодня думав про неї й навіть ревнував до чоловіка; «Головне, Йоно, — вона бігла не до мене», — так Йона збавляв дні, зрідка подибував вулицями, задерши догори обличчя, на вулиці Карла Маркса ловив звуки, що ламалися, падали з вікон консерваторії; іноді просиджував під стінами Лаври, дув у сопілку, сховавши очі під навислими кучерями; грав, не скинувши навіть кашкета. «Маладой, а работать тоже нє хотіт…» — вокзал перебрав світло на інший бік, відтепер чоловік, котрого звали Горік Піскарьов, чоловік зі шрамом через усе лице, йшов у темряві, й навіть крізь сморід вокзалу Йона чув, як пашить хромом його шкірянка, «його чорний кінь, з обірваною гривою, що навстріч білому летить», — у того лісника він одлежувався, здавалось, усього кілька днів; до тями приходив повільно, наче хто повикидав з нього нутрощі: кімната невелика, завше темна, стіни завішені подертими килимами; чиясь спина — велика, горбата — раз по разу затуляла вікно, від того робилося синьо, і Йона пірнав у ту синь, засинав і в сновидіннях летів кудись — простором білим і безмежним; приходив до тями від упалого несподівано неба, що поламало всі звуки, тихі звуки, «липи стоять уряд, зривається все догори, де це було», — плинула густа пара, пара домашнього молока; люди якісь ходили — видавалися чорними стовбурами дерев у повсті туману; «Оклигав?» — тонке шипіння у горлі. — «Та вродь… Що робить, то й не знаю…» — інший занудний, що хоче видаватися добрим, голос. Йона насторожився; звів був руки, але біль продряпував тіло, крутив м'язи; люди ходили, він слухав їхні голоси і навіть тривога не закрадалася, все текло, тягло кудись у біле: що згадаєш? Потому жіночий голос, голос теплий, що пробирається без перепон до самого серця; він піднімав руки, здерті до живого м'яса — синьо-червоні руки. «Ну що там ще тобі? Галько!!! Галько-о-о… Що?… Ось Нурім прийде, тоді й будемо говорити. Яка там тиша… За цю здохлю більше трьох сотень не дадуть, а Гальку треба в город того літа оддавать, на учобу опреділять, бо зведеться тут з чорнопикими», — голос забирається високо. «Та тихо, бо почує. Галько! Галько! Іди-но подивись, що з тим заблудою…» Солодкий, нудний дух кип'яченого молока, розхристана пазуха, рожеві груди, випали і зависли над Йоною, — рука повільно, недбало засунула їх назад; м'які груди, що спробували всього на світі, з шоколадними розплилими сосками; пляма лиця застрибала: «Диха, ма… Диха вродь…» — «Аби за місяць підняти…» — голос спокійно вже поповз низом. — «Завтра Нурім буде… Ти що казав йому…» — жіночий, вискливий. — «А для чого казати? Я можу й передумать. Хіба в нас роботи мало. Він хоч охляв, але нічого, — нівроку дужий…», — білим несло, білим, потім червоним, а далі мовби градом ударило; Йона кволо повертав на м'язах голову — вікно, за шибкою ліс, поодалік пагорб, сосна, на сосні ледь синьо понатрушувало снігу; там, далі, гейби яр; а сніг посипав знову; голос, жіночий голос: «Старий! Старий! Та ти оглух, чи що зовсім? Я ось що кажу та думаю — Нуріму він на 'кий біс здався? Холода, на глинищі роботи ніякої. Нам би його пораніш підняти, то і в нас би попорався». «Що ти там думаєш, я, чи що, мужик у домі? Що-що… Як піднімеш хай, на весь ліс чути, стерва стара. Е-а-ет, — голос розпачливо деренчав, — спікся із-за тебе, стара дурко…» — «Галько, перебинтуй руки йому… та не старому, а приблуді…» — «Не хо'. Сама йди», — «Як шльондрати, то зразу біжиш!» — «Стара, не трогай ту б…», — сонце червоно заливало — нарешті й його очей сягнув промінь: прочинені двері, а в квадраті довгі, похоплені гусячою шкірою, прихоплені дрижаками білі ноги; відтак уся дівчина у щільно обтягнутих рожевих трусах, із рудуватим, попелястого відливу волоссям до плечей; дебела постава; потемніло; двері скрипнули, дужче прочинилися, заступила тінь; «Ну, йди-бо швидше, поки матері нема», — сніг знову: голос натомлений, страждальний, солодкий; мете снігом: випав, сизо вимальовуючи незрозуміле у сутінках — «самому утопитися чи що, в цьому безмірі, де губиться пекота грудей твоїх, де багато запеклося чужих слів, мало слів, тих, кого знав мало, птахів крику мало — мерзотне, як сміття пологових будинків, — надія — блювотина, піна океану людського — хто бачив світло, той живе у мороці. Тьма. І соловей, ця птаха, заливається сміхом. А ти жайворонком у пожежу, вітром відносить, чадом замітає, вертить сірою грудкою у перекинутому пеклі неба»; шурхіт кладеться разом зі снігом; схлип; де вій його чув? перед зором пролетіли чайки, кугикання потонуло у кряжах куцих гір, туга хвиля розлізлася скелями: вибухнули перед ним хрумкі од травневої зелені садки, курява квіту вишень, краплі роси — «моя маленька ніжність, коли я тебе відчув у собі; чому ти розбиваєшся?» — невиразно проходили хупаві тіні, тхнуло до трупної спекоти, до невтоленої жаги у грудях, голову забивало памороками: берег далекий, світлий берег — до нього рукою подати, — стара розлога акація, а за нею іще менша, затхлий ставок падав осунулими берегами, рядно вигладженої вітрами, випеченої сонцем пшениці, постать прилипла до горизонту, чорними хмарами грози находить, а він біжить, жалячи тугою кропивою ноги, підминає бадилини, кривавить п'яти об грудки — біла постать розповзається, видається лише білою розкудланою хмариною, а він не йде навстріч, очі липнуть туди; говорить: «Мамо», — то щось інше, покрите далеким сонцем, синім небом; уже тут, у напівтемряві доходить до Йони; холодить, тягне ще дужче, наливається в ньому зсередини — дверний отвір рожевіє. «Ну, ходи швидше…» — говорить дівчина і заманює когось; чорна тінь заступає порожевілу пляму амбразури, — «Не зачиняй, бо мати…» — каже дівочий голос, вередливий, хрипкий, випалює на одному подиху, спрагло, бридливо вириває; Йона бачить, як пухка рука, поцяткована ластовинням, стягує трусики, горбата тінь хрипло втягує слину з повітрям, жадібно ковтає, нічого не каже, а все заступає, заступає білий шматок плоті із пломеніючим лоном. «Ну, дай…» — «Що, так зразу?»; сніг великими пасмами, яскравими пластівцями падає за вікном, відхитуючи чорне розхрестя віконної рами; Йона бачить, як вона стоїть у повен зріст, проти нього, вузлувата рука лізе межи ноги, розщібає скрученими пальцями — «хто тоді йшов, розкидаючи косу, тихими вулицями, де липи слизько заляпали паркани, клумби; хто говорив, хто любив тебе, Йоно», — гачкуваті руки піднімають, натягують дівчину на себе, вона охоплює шию довгими пальцями, — куцу шию; забрьоханий погляд, каламутний погляд; ноги, обіпершись, відштовхуються од дверного косяка, відпружинюються туди-сюди, голова закинута дозаду, іноді підіймається, ріжеться червоним вечором, напіврозтулені губи говорять кудись, начеб до Йони, по-зміїному прозорі очі, — «А-а-а, хороше. Швидше… е-е-е, швидше…» — «Не-е-е можу-у-у…» — «Давай», — напочатку хвилями на Йону пішло тепло: білі ноги миготіли, обличчя перехилилося на плече невидимого чоловіка, відтак вона пронизливо, стискаючи сильніше кільце рук та ніг, застогнала, відірвалася від плечей, упала на ліжко, — Йону пробрало важким солодким духом волошок, гіркотою мигдалю; рипнуло — погірчило смородом паленої гуми, — так тхнуть солдатські юхтяки: військовонаймана Лариса Міхненко умощувалася завше на протхнулому потом матраці; той матрац мали тільки офіцери, — смугастий, цивільний матрац; війна тільки-но почалася; напочатку її, Лариску, радистку, а за тим продавщицю в солдатському «чайнику», звів офіцер із сусіднього батальйону спецназу, темно-русий лейтенант, чеченець, офіцер із «срочних» Азік — він щоразу приносив їй анашу, хапку — вони лигалися біля намету, жбурляли пляшки, й Азік по-дикому, майже ґвалтуючи, злягався з нею. Потім Азік зник, подейкували, що його забито десь під Паншером, — духи зняли з нього шкіру, бо Азік перестріляв їм цілий кишлак, — річ на той час майже неможлива, — й Лариса приходила з розпущеними косами на те місце, де вони любилися, сиділа на осонні, пускаючи слину, очі у неї сльозилися, за тиждень рогівки затягло жовтими сліпаками. А зима того року була холодна — колючий вітер та пісок, і бійці, котрі тягали дровиняччя для «буржуйок», валили на того матраца Лариску…

 

Відтоді, прокидаючись, Йона слухав скрип підлоги; дошки вкрадливо полускували, щось начеб підкрадалося до нього, і він бачив над собою бліду, невиразно-прозору пляму, пашіло чимось до приторного знайомим, чого нещодавно торкнувся, але не спробував, занюшив — тління і радість мимоволі охоплювали його; світла радість, замішана на трутизні, і біда дряпала, підгрібала, бо знав, звідкіля той трунок; його торкалися руки; м'які подушечки повзали, розтікалися по грудях, у лице липнула смердота подиху, лоскотало ніздрі випраною білизною; долоні полежать, зникнуть. Щодня втома поволі сходила; натомість їдкий неспокій улазив, і в грудях крижанів жах: надворі старий Никодим, батько Галини, матюкаючись, періщив віжками коня — всі роки, прошиті кволим безпам'ятством, нудотою невідомості, стікали піском між пальцями й, просяклі жахом, твердли; але приходила дівчина, натирала тіло Йони якимось смердючим мастилом, він подовгу чекав на неї, сквапливо рахуючи години; іноді Йона бачив гарячу рінь, десь на Іллю, — вода зеленими хвилями сипала іскри, сонцем повнилась лепеха, деревій тужнявів, птахи прошивали сірі полотнища набухлих дощовою вологою хмар, хвилі рвались одна на одну, вчахали, чайки креслили сонце, невидимі падали на берег — хтось лежав у чотирьох голубих стінах, у складках простирадл, за вікном осінь холодно поглинала берег — хтось похилився над ним, але Йона не мав на те пам'яті — хоч би як хотів, мало того — тільки пробував згадати жінку: серед моря, з білими квітами, жовтими квітами, у повен зріст, на схилі, крутому схилі, звідки пісок на березі здається безколірним, а птахи німо падають у скелі, і серед похиленого ураганом хабняку її шия, трохи задовга, обплетена гадюками лілей, жовтих, трохи зів'ялих; Йона натискав на пам'ять, але вона відмовляла йому у минулому, — тріснуте підвіконня, карафка на столі, а на вікні торохкотять сіро-оранжеві безсмертники, дощ уночі шамротить по тополях, він намацує руку, і на цьому зразу ловить себе, бо витесується тільки рука, темінь ллється чорнилом, сипле градом дощ над дахами, починається вітер — море реве, викидає хвилі, ковтаючи смугу за смугою похололу рінь із мертвими водоростями, змітає дохлу рибу; в потемках, синіх потемках він уловлює гуркіт, пам'ятає навдивовиж живо — хвилі лижуть валуни бурякових хмар, біла рука, смак чогось солодкого у роті, сік розчавленого винограду — упало чорне сонце, за ним за вікнами горобці, тінь приймає руки, падають горобці, із сонцем падають; підступає обруха: дикий свист наступа зі сходу, розпанахуючи повітря, вибиваючи та-та-та-та-бам-бам-бам-та-та-м-м-м-м, — ритмом залізничних вагонів, роз'їдаючи холодом плоть, усмоктуючи тіло — нужденне і змучене — у якесь драговиння. Падало сонце. Чорне сонце. Йона приходив до пам'яті — висихав запаскуджений мороком день, пролинав чорно-білими смугами; «Ось воно що», — говорив собі Йона, сніг за розхрестом віконних рам сходив, облазив старою шкірою, мов опіки. Йону кудись перекинуло, він тільки ворушив ротом: лилося підсолоджене молоко, густо перло гноєм од дівочого одягу, зодягнена у цвітасту кофтину, взута у коротенькі ризяки: «Оклигує, ма… Оклигує наш здохляка. Бачиш, як жалібно дивиться…» — «Ти руки йому намасти, руки помасти… Без рук нащо нам таких треба…» — підходив Никодим із недокурком, прилиплим до нижньої губи, квадратним, вижовклим лицем, посіченим фіолетовими жилками. Сідав на дзиґля, виставляв ноги, напівзігнуті у битих валянках, дивився, як Галька мастить Йоні обдерті руки; залазив іззаду під спідницю і боляче щипав, «ич яка…» — більмуваті очі бовталися двома блюдцями, — «одчепись геть… Бачиш, ділом зайнята…» — «Діла… діла… діла…» — мурмотів під носа Никодим. Сонце заходило — червоніли лиця. Заткнувши спідницю за пояса, Галька опиралася руками об бильце ліжка — важкого, з гнутими ніжками, кольору обпаленої вишні, а старий нахраписто, віддуваючись — «та ти подиви на неї, подиви піди» — хропів іззаду; ліжко ледь поскрипувало, старий усе боязко позирав на двері. Галька байдуже глипала, кривлячи кутики соковитих губ, за вікно, старий шепелявив щось, криве око смикалося, піт по широких грудях котив, — «усе?» — питала Галька, кидаючи через плече. «Ні… По-о-о-чекай». — «Фу, як ти обрид… Більше не получиш…» — «М-м-м… Хр-р-р солод…» — «Я ось Нуріму скажу…» — вітер зривав черепицю з покрівлі, бадилиння за вікном гнулося, Йона побачив суку — сіру, облізлу; вона теліпала набухлими сосками, цуценята бавилися розпатраною лялькою; старий Никодим зі свистом випустив повітря, вискнув: «Все…» — сів, не натягуючи штанів, на дзиґля; Йону убрала дрімота — «Сни незбагненні і білі, вишукані потойбіч, на якусь пам'ять сни, на зло… й два хрести… а чому в тебе груди розхристані, та ногами не хилитай, бо чортів у пеклі бовтаєш», — «Дощ, бабо, дощ, де він береться, той дощ?» — «Сльози в небі — Божі сльози», — «Ахіба Бог може плакати, бабуню?» — «Може, внучко, може… Він тіко й робить те, що за нами плаче…» — сутінки лахміттям розповзлись по вокзалу, вантажники у забрьоханих фартухах тягали морожені телячі туші, циганчата плутались під ногами, — услід, у спину Горіку Піскарьову лящало туге, начеб прибите вовною, протягнуте знадвору свистіння; свист повторився — Горік став, і вони з Йоною зустрілися поглядами; Йона якось подався плечем, мовби готуючись до удару, підняв високо голову: «Його чорний кінь навстріч білому летить», — Йона знову бовтнувся у сизе озерко сну, — «Галько! Галько! Ти що, оглохла… хай тобі…» — «Що там?» — «Іди, батько кличе…» — чорно котило сонце, і Йона тоді надірвано дихав, розтираючи слизький піт одним здоровим пальцем; Галька сиділа на краєчку ліжка, забгавши вилинялу ряднину, — дихала молодою лошицею; подзенькували пружини, духмяніло прив'ялим любистком — степ лежав латками там, за урвищем, де самітньо виламалася у небо сосна, а дні зяяли чорними дірами, пульсуючи, сходило пригасле сонце і каменем крижанів погляд, падаючи у не-вість сталевої далини — «тату боляче чомусь і не згадаю тебе як треба згадувать мовби хто лихий прийшов та повитягував по нитці мовби стерво літає літає літає ось дивись у срібних потоках б'є щось невпинно може то подарунок твій але не можу згадати срібно губиться щось»; передостанній день осені сніг зійшов зовсім, Йона оклигав; вітер летів зі сходу, наганяв у вибалки перекотиполе; з'явився Нурім; Йона розпізнав його по вуркотливому, утробному голосу; Йона сидів на стільці навпроти хліва, а старий Никодим порався — вивертав вилами промерзлі пласти гною: «О-о-о… Нурім прийшли, які люди прийшли…» — Галька, паленіючи, ховалася, очі ворушко бігали; Йоні робилося бридко од неї; старий мигцем збирав на стола, хазяйка розтоплювала кукурудзяним бадилинням піч — «Нурім на комині любить»; сука шкірила зуби, «нізя, Лайко, Нурім хароший»; Никодим бігав, зазирав у двері, а відтак тихцем клав під матраца, попід стіною клав «вертикалку»; Галька пашіла вся, шкіра навскрізь світилася, у джинсах, що туго облягали сідницю, у кофтині з турецької вовни, одвислі дитячі губи, дитячі ще, підведені синім олівцем очі туманіли на Нуріма — низькорослого, врівень плеча Йоні. А Нурім скидав шубу прямо на долівку, всідався на лаві під піччю, витягав тугу, вже розпорпану пачку цигарок «Столічниє», розкурював, мовчав, тицяв пачку Йоні — дивився телячим поглядом за вікно: «Да, в етом гаду холадна біл…» — «Не біл, а будєт», — огризається Никодим; порається, ворушиться чорним мацаком на білій скатертині, а хазяйка тихцем ховає Гальку за двері. Нурім щулить і без того вузькі очі, говорить урешті те, на що чекає Никодим: «Скока і за нєго хатіш?» — плює на підлогу; продовжує далі: «Єслі ета человєка пальоная, то і рубль нє дам за нєго. Сам знаєш, какіє врємєна сєчас пашол…» — «Нє пальоний. Я, Нурім, чесний чєловєк, понял. Не якийсь там косоокий казах». — «А па чьом докажеш?» — «Па чьом, па чьом. Не хош, других найду». — «Другіх, кроме нас, нєту. Ну, ладно… Перекусім с дарогі…» — світло несподівано падає на задерте догори обличчя Нуріма, мовби зліплене з двох частин — пласких, безколірних половинок — морда дворового псюги; Никодим пробує завести розмову: «А це правда, Нурімчику, що вам сала не мона?» — «Здєсь Аллах нє відіт…» — Йона вже чув, як вони шмакали ротами, наливали горілку; світло полізло усіма дірами, — Нурім пив мало, більше їв: пальцями стікав смалець. Нурім поторгав Йону за плечі — «джігіт», хабняк за вікнами прогнувся на вітрі, і Йона відчув страх. Гуло під стріхою; голос: «Хай до весни б у нас оставався, а то куди здохля таке». — «Нічіво, старая, нам недалеко, добєрьомся». — Йона смачно потягнувся й згадав, що так роблять у дитинстві, коли враз вирішують нездоланне впродовж кількох попередніх днів запитання; холонуть наразі — знаючи наперед відповідь. Проте Йона навіть не здогадувався — чи просто не пробивало, — що та розмова нарешті розв'язувала гнітючий настрій невирішеності; щоправда, він подумав: «Людина швидко звикає до того, що їй дозволено».







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 369. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.012 сек.) русская версия | украинская версия