Г. Житія

 

1. «Житійна» література виразно відрізняється від духовної повісті. «Житіє» можна було писати лише про святого, тобто про праведну людину, для визнання святості якої вже існували певні обґрунтовані дані Охрещення Русі здавалося сучасникам запізненим, християнізацією «в останню» «одинадцяту годину». Численна житійна література, яка прийшла зразу в болгарських перекладах чи була перекладена вже в Києві, могла цілком задовольнити потребу читача, тим більше, що серед найстаріших перекладних житій було чимало творів, цікавих не лише житійним змістом, але й мистецькою формою або богословськими міркуваннями (напр., житія, що порушують питання про кінець світу — Андрія Юродивого й ін.). Поприходили до нас і житія нових слов’янських святих: Кирила та Мефодія, В’ячеслава Чеського, св. Людмили. Мабуть, якраз ці житія спонукали до опису життя і своїх святих; не дарма в обох житіях, писаних Нестором (Бориса і Гліба та Феодосія Печерського) маємо відгуки житій св. В’ячеслава.

Писати житія своїх святих було неабиякою сміливістю; воно означало поставити своїх праведників поруч із старими великими святими та мучениками. Східнослов’янська житійна література ще довго мала характер надзвичайної «скромності»: мало в ній оповідань про чудеса, немає надмірного вихваляння святих, великою видається залежність від перекладних або слов’янських зразків. Цю залежність не треба розуміти так, що автори просто списували житія чужих святих. Навпаки, старі житія намагаються подавати добре перевірені та певні відомості. Але автори їх, на жаль, із свого матеріалу вибирають такі риси, що засвідчені і в житіях старіших святих. Це є ніби ґарантією того, що такі риси — справжні ознаки святості. Коли матеріалу про святих не існувало, то і житія не писалися. Мабуть, лише цим можна пояснити той факт, що немає старих житій Ольги, Володимира та навіть Антонія Печерського. Про цих святих маємо лише твори, споріднені з житіями, але всі вони — іншого стилю, твори, що не вимагають фактичних даних. Класичні твори житійної літератури дав Нестір.

2. На житії Бориса та Гліба, так зв. «Чтениї» Нестора, можемо найліпше побачити, чим відрізняється житіє від оповідання, приклад якого ми бачили в «Сказанні».

Нестір починає з молитви, де просить, незважаючи на «грубість та нерозум’я серця» його, допомоги Божої в цій праці. Він, мовляв, переказує лише те, що чув від деяких «христолюбців», прохає вибачення читачів, «братії», за свою «грубість». Житіє починається довгим вступом, що подає історію людства від створення світу до поширення християнства. Милосердний Бог побажав (хоча в «останні дні») приєднати і Русь до християнства. Нестір нагадує євангельське оповідання про виноградник, до якого гос-, подар шукав робітників. Перша частина житія оповідає про князя Володимира, його охрещення, зовсім не згадуючи при тому про роль греків під час охрещення Русі. Згадавши синів Володимира, Нестір зупиняється на Борисові, оповідаючи про його молодість, про любов до книг, молитви, бажання йти слідами угодників Божих. Про Гліба, «дитину тілом, але дорослого розумом», Нестір оповідає як про великого приятеля Борисового, про його «милостиню», допомогу «жебракам, вдовицям і сиротам». Характеристика Бориса та Гліба закінчується порівнянням їх зі святими, за якими вони дістали християнські імена (Борис — Роман, Гліб — Давид). Згадавши про те, що Борис уже дістав князівство, а Гліб (на відміну від оповідання літопису та «Сказання») залишився в батька; Нестір згадує, що Володимир послав Бориса проти ворогів. Лише тут починається власне історія смерті святих, якій виключно присвячені оповідання літопису та «Сказання». Хід подій щодо Бориса викладено так само, як у «Сказанні», лише Нестір укладає в уста святого не «плачі», а «молитви» та не зупиняється детально на вчинках Святополка. У словах, молитвах та вчинках Бориса ще більше, ніж у «Сказанні», підкреслено його бажання не порушити своєї покори та слухняності старшому братові. Історія Гліба відрізняється від «Сказання» тим, що Гліб, за Нестором, не їхав до Києва, а втікав з Києва, та вбивці наздогнали його на Дніпрі. «Плачу» Гліба тут не знаходимо, але Нестір також укладає йому в уста прохання до ворогів, подібні до тих, що їх знаходимо в «Сказаниї», випускаючи, щоправда, поетичні порівняння з «колосом» та «лозою». Замість опису емоційних переживань супутників Гліба при нападі вбивць, маємо просте: «Вони сиділи, поклавши весла». Долею Святополка та Київського престолу житіє не цікавиться: Святополк «утік не лише з міста, а і з своєї країни на чужину та там і закінчив своє життя», і лише як чутка передається вістка про його «люту смерть», якої, мовляв, і треба було сподіватися для «грішника». По смерті «окаянного» «прийняв владу блаженного (Бориса, якого Нестір помилково вважає за законного спадкоємця Володимира) його брат Ярослав». Це все, що Нестір уважає за потрібне сказати про політичні наслідки трагічних подій. Зате він додає до життя третю частину, яку присвячує традиційним у житіях оповіданням про «чудеса» святих, про історію перенесення їх мощів, про будівництво присвячених їм церков тощо. Вступна частина обіймає в найстарішому рукописі понад шість сторінок, оповідання про смерть святих коло восьми, а ця остання частина — аж 13: тут знаходимо 10 окремих оповідань, а було, мовляв, ще багато інших чудес. Наприкінці додано міркування про значення покори, а далі — похвали святим. Автор згадує і про себе, «Нестора грішного», як збирача матеріалу та автора житія.

3. Стилістично «Житіє» значно простіше, ніж «Сказаниє». Відмовився Нестір і від зворушливих «плачів»-голосінь, і від гарної ритміки, і від багатьох порівнянь. Але твір його не слабкий художньо. Автор з великим хистом розвиває лінію свого оповідання, вдало поділивши та згрупувавши матеріал. Лише тому, що автор ставить собі інше завдання, він надає своєму викладові зовсім іншого характеру: він випускає все політичне, замінює молитвами «плачі» або ліричні монологи; його герої — святі і весь час стоять перед лицем Бога. Найхарактеристичнішою рисою є те, що автор «затирає» все конкретне. Імена вбивць, що їх перелічено в «Сказаниї», тут не згадуються, це просто — «нестримані мужі»; не називає він і імен інших синів Володимира, навіть Ярослав з’являється лише десь наприкінці в побічному реченні; Нестір не згадує ані «волості» Бориса, ані печенігів, проти яких його послав Володимир; він називає їх просто «військові» («ратные») або «погані». Навіть міста, Вишгород та Київ, згадуються лише по одному разу, а потім — це вже безіменні «вищезгадані міста», або «славні міста» («нарочитый градъ»). Назв інших міст не згадується. У Нестора зустрічаємо літературні засоби, запозичені з проповідей, напр. звернення до читачів. Численні молитви його твору — літературно викінчені, оповідання про чудеса — добре синтезовані з різноманітного матеріалу. Є гарні порівняння: «Пророк Давид вийшов проти чужинців та погубив їх... святий Давид (Гліб) вийшов проти ворога-диявола і погубив його» і т. п. Любить Нестір протиставлення, антитези: «Блаженний (Борис) ішов до свого брата, не думаючи ні про що зле в серці своїм, але окаянний не лише замишляв на нього зле, але вже і послав зле, щоб погубити його. Блаженний радувався на своєму шляху, що старший брат наступить батьків трон, а окаянний смутився, почувши, що брат іде до нього». Нестір нерідко згадує святих, яких йому нагадують Борис, Гліб та Володимир; так ми довідуємося про його джерела: Володимира він порівнює з Євстафієм Плакідою та Костянтином Великим; Бориса та Гліба — з Романом та Давидом, або з Іосифом та Веніаміном; Святополка — з Каїном. Згадано ще Юду, Захарія, Дмитра Солунського, але чи не найчисленнішими є відгуки житія В’ячеслава Чеського. Візантія не мала житій святих князів (може, лише св. Євдоким). Але житія В’ячеслава — зокрема великий, і в латинському ориґіналі, і в слов’янському перекладі стилістично надзвичайно витончений твір Гумпольда — могли подати немало зразків того, як треба освітлювати життя князів. І Нестір, зовсім нічого не позичивши з історії самої смерті, «мучеництва» В’ячеслава, зачерпнув звідти кілька окремих образів.

Треба думати, як ми вже говорили, що, наводячи про святих князів відомості, які він уважав за факти (читання книг, цікавість до житій мучеників, милостиня, одруження Бориса лише на прохання бояр та на бажання батька, недовір’я до чуток про злі задуми Святополка і т. д.), Нестір уважав за критерій свого вибору саме те, що він знаходив подібні оповідання і про св. В’ячеслава, про старшого, «почесного» святого того самого типу («князь — страстотерпець»), що і Борис та Гліб.

Чому Нестір, так би мовити, «схематизував» та «знеособив» своє оповідання? Гадаю, що в ім’я вірності законам житійного «гагіографічного» стилю. А сенс такого «знеособлення» в тому, що житіє не має бути твором місцевого характеру; воно призначається не лише для місцевих читачів. Житіє звертається до всього християнського світу, хоче бути твором світової християнської літератури. Оповідання про Бориса і Гліба мало можливість стати таким: уже 1095 р. ці святі були серед тих, що на їх шану висвячено вівтарі в Сазавському монастирі в Чехії (про це згадано в хроніці сазавського ченця, що подав доповнення до хроніки Козьми Празького під р. 1095). Дехто з дослідників закидав Несторові малий інтерес до дійсності, інші запідозрювали його у вигадуванні різних подробиць. Ледве чи справді побожний письменник, який засвідчує, що він викладає лише те, що чув від «христолюбців», вдавався і до фальшування фактів. До часів Нестора багато було забутого, про дещо розповідали по-різному. Чому Нестір вибрав той, а не той варіант, тепер сказати не можемо. Щодо закидів у «безбарвності» або «знебарвленні» житія, то, як ми бачили вище, це належить до стилістичних властивостей житія, що зумовлюються його призначенням та вимагаються традицією.

Цікава і ідеологія житія Бориса та Гліба. «Тенденція» цього твору висловлена ще ясніше, аніж у «Сказаниї». Борис і Гліб є типом князів-борців за внутрішнє замирення «руської землі», за мир, що його можна досягнути лише тоді, коли стосунки між князями стоятимуть на певних моральних та правних засадах. Нестір вимагає для цих взаємин засад християнської моралі. З цього погляду житіє Бориса та Гліба — цікава політично-ідеологічна пам’ятка.

4. Несторові належить і друге житіє — св. Феодосія Печерського. Воно композиційно виглядає слабшим, ніж житіє Бориса та Гліба. Можливо, тому, що Нестір у цьому випадку не мав ніякого попередника і мусив не лише обробляти, але і збирати всі матеріали. Це було не так важко, бо Феодосій вмер 1073 р., а Нестір написав це житіє десь коло 1100 р. Матеріал подано почасти ченцями Печерського монастиря, які ще особисто знали Феодосія (Нестір сам прийшов до монастиря після його смерті), а для висвітлення його дитячих років Нестір добув відомості від матері Феодосія (за переказами одного з ченців), що була черницею в одному з київських монастирів.

І це житіє Нестір починає молитвою-подякою за те, що йому довелося бути життєписцем святих, згадуючи тут і написане ним житіє Бориса та Гліба, та проханням вибачення у читачів за свою неосвіченість та «грубість». Само житіє розпадається на дві частини: коротша — оповідання про життя Феодосія до монастиря, довша — про життя в монастирі (в найстарішому рукописі ці частини обіймають приблизно 7 та 33 сторінки), потім іде коротке оповідання про чудеса (троє чудес), що обіймає три сторінки, та коротке закінчення.

Виклад розділений на окремі розділи-епізоди. В першій частині (14 епізодів) гарно зображений розвиток Феодосія від його дитячих років аж до вступу до монастиря. Виклад подій з пластичною психологічною характеристикою святого та його матері поєднано з постійним підкресленням, що сам Бог провадив Феодосія такими шляхами, які привели його до монастиря та зробили «пастирем» чернечого «духовного стада». Феодосій народився від християнських побожних батьків, батько його був, здається, княжим урядовцем, родина потім переїхала до міста Курська. Тут батько помер, залишивши Феодосія на руках матері-вдови. В Курську Феодосій учився. Індивідуальні риси вдачі святого — любов до науки та церкви, побожність, яка виявилася навіть у втечі з батьківського дому, щоб відвідати Святу Землю. В тому, що юнака повернули додому, Нестір також бачить руку Божу, бо саме тому Феодосій зміг пізніше прийти до Києва; далі Нестір оповідає про спроби Феодосія «наслідувати Христа» в покорі та приниженні: Феодосій носить бідне вбрання, працює на полі, пізніше пече проскури (цю невідповідну своєму суспільному станові професію Феодосій обрав, щоб бути «співпрацівником над плотію Христовою»), нарешті навіть носить «вериги», ланцюги на тілі. Все це викликало постійну боротьбу Феодосія з його енергійною матір’ю. Юнацькі роки Феодосія закінчуються втечею до Києва, де його, після невдач у інших монастирях, приймає до себе Антоній Печерський. Матері вдалося знайти сина, але не вдалося повернути його додому, і вона під його впливом сама вступає до одного з Київських жіночих монастирів. Тут починається друга частина життя Феодосія та другий розділ твору Нестора. Цей ширший розділ йому не вдалося так добре скомпонувати, як перший. Маємо тут велику кількість (понад 40) окремих епізодів, що йдуть один за одним без певного принципу впорядкування. Ці розділи багаті історичним та побутовим матеріалом, накреслюють досить яскравий образ святого, але не дають такої суцільної картини, як перша частина. Всі епізоди розпадаються на три групи — (1) характеристика Феодосія, як аскета, священика та ігумена монастиря; (2) його ставлення до «світу»; (3) окремі прояви милості Божої до монастиря — чудеса та чудесні з’явища. Нестір ретельно зібрав матеріал, що характеризує життя Феодосія в монастирі та, головне, його аскетичну ідеологію: Феодосій — не представник крайньої аскези, втечі від «світу» до «пустелі» (єгипетське чернецтво); він стоїть ближче до тієї монастирської традиції (палестинської), яка поєднує помірковану аскезу з продуктивною працею та з діяльністю на користь «світу». Ми не чуємо про «вбивання плоті», лише оповідання про те, як Феодосій один раз віддав своє тіло при праці та молитвах на поталу злим печерським комарам, нагадує оповідання про єгипетських ченців (Макарія); в печеру він іде лише на короткий час щороку. Навіть монастир у цілому він виніс на поверхню землі. Зате чуємо багато про фізичну працю Феодосія: рубання дров, прядіння вовни, носіння води, допомога при оправі книжок; ще більше чуємо про працю всього монастиря. Багато оповідає Нестір і про духовні вправи Феодосія, головне — про молитву та боротьбу з демоном. Феодосій мало спить, носить просте вбрання, що не раз спричиняло кумедні непорозуміння. Найхарактерніша риса Феодосія — його м’якість у ставленні до ченців та до «світу». Він не робить винним ченцям закидів, чекаючи на їх власне каяття. Він лише «плаче» за тими, хто кидає монастир, та радо приймає їх назад, навіть і кілька разів. Навіть злодіїв, що пробували пограбувати монастир, він відпускає на волю. Монастир не зачиняється від світу: коло монастиря для «жебраків, сліпих, кривих, хворих» будується будинок. Нестір не малює картини монастирського багатства — навпаки, Феодосій не раз опиняється в скрутному стані, не маючи на ближчий день хліба для ченців, олії для лампад або вина для літургії. Незважаючи на це, Феодосій навіть роздає останнє. Але на допомогу приходить завжди в найскрутніший момент милостиня когось із приятелів та прихильників монастиря. Цю несподівану та невипрохану допомогу Нестір малює як «чудеса», але всі вони є, власне, цілком природні прояви тієї пошани, яку здобув собі Печерський монастир у «світі». Лише одне оповідання виходить поза рамки природних подій — «світлий юнак» приносить у момент найбільшої скрути Феодосієві три золоті гривни. Феодосій бореться з тими з братів, хто набуває собі якусь зайву власність, вбрання або страви, не дозволяє нагромаджувати запаси; зайве він наказує спалити або кинути в Дніпро. І тут він не карає винних, а лише велить знищувати матеріальні блага, як «вражий уділ». Ми бачимо Феодосія суворим та твердим лише в справах політичного характеру. Монастир набув чималого впливу на вищі кола київського суспільства, в тому числі і на князя Ізяслава. Феодосій виступає перед ним як оборонець покривджених: «Багатьох заступав перед суддями та князями». Коли Святослав та Всеволод вигнали старшого брата Ізяслава з Києва, Феодосій відмовляється відвідати переможців: «Не піду на бесіду вельзевулову і не візьму участі в гостині, повній крові і вбивства». До князя Святослава він пише «епістолії», в одній з яких він порівнює його з Каїном. У монастирі по-старому поминають вигнаного князя. Чутки, що Феодосія хочуть усунути з монастиря, приводять лише до нових його виступів проти Святослава. Феодосій навіть чекає нагоди постраждати за правду («жадаше вельми, еже поточену быти»). Але навіть князі, до яких Феодосій поставився так суворо, утримуються від серйозних нападів на монастир. «Світ» має чимало свідчень про святість Феодосія та монастиря, — Нестір розповідає про кілька чудес, — різні люди бачать над монастирем світло, сяйво; розповідає також про сни шанувальників Феодосія.

Нестір зібрав у своєму житії великий матеріал, і, хоча він не завжди зумів добре згрупувати його, основні думки житія все ж яскраво постають перед читачем: молодість Феодосія є підготовка до монастирського життя; показано подібність його життя до вступу в монастир та в монастирі. Лагідність, сумирність і покора не виключають твердості супроти «світу» (матері, князів), що його Феодосій і перемагає; подано основні думки Феодосія про чернече життя (Нестір наводить і невеликі уривки з повчань Феодосія ченцям). Ці риси твору спричинилися до того, що житіє Феодосія здобуло чималу популярність та вплинуло на велику кількість творів східнослов’янської житійної літератури.

5. Стилістично житіє Феодосія не дуже складне. Мова його проста, плинна, речення короткі, літературних прикрас небагато. Але в ньому помітні численні літературні впливи. Нестір сам цитує, поруч із численними текстами св. Письма, житіє Антонія та Патерики; вплинуло на нього і житіє Сави «Освященного» (Палестинського), а почасти св. В’ячеслава Чеського. З першого він переймає численні звороти та формули, здебільшого без конкретного змісту; здається, лише в міркуванні про значення імені святого, про його байдужість до дитячих забав та в оповіданні про його прихід до Антонія маємо перенесення фактичного матеріалу з інших житій. Епізод із випіканням проскур нагадує одне важливе місце з життя В’ячеслава; але навряд щоб Нестір просто запозичив це з житія В’ячеслава, — житіє В’ячеслава могло тільки спричинитися до того, що Нестір звернув увагу на цю рису в житті Феодосія, до якої немає, здається, паралелей у грецьких житіях. Зустрічаємо деякі подібності житія Феодосія з грецькими житіями, але треба думати, що тут «повторювалося життя, а не житіє». Начитаність у житійній літературі дала Несторові чимало гарних формул для його оповідання, — напр. таку центральну характеристику Феодосія, як «земний ангел та небесна людина». Зустрічаються в житії певні відгуки військової повісті: аскети — «сильні богатирі» («храбри сильни»), хрест є «зброя», «шолом спасіння» тощо (кілька словесних подібностей змушують згадати «Слово о полку Ігоревім»). Нестір уживає й інші порівняння — він широко розвиває порівняння Феодосія з «пастирем духовного стада»; син боярина, що відходить до монастиря, вирвався з дому свого, як птиця або сарна з тенет; у важливих місцях — вражаючі протиставлення, напр.: Феодосія шанували не за почесний одяг, світле вбрання або великий маєток, але за чисте життя, світлу душу та щедрі повчання, або: «якщо Феодосій тілом і розлучився з нами, то духом він завжди з нами»... і т. д. І тут Нестір дотримується «безособового» житійного стилю, не називає навіть місто, де народився Феодосій, не згадує імена осіб, що зустрічаються в оповіданні, і т. ін.

6. Ми вже згадували, що не залишилося старих житій декого з найвизначніших за їх роллю в духовній історії східного слов’янства святих. Так, немає житій кн. Ольги та Володимира Великого. Можливо, що існували оповідання про їх охрещення. Але про охрещення Володимира оповідання були розбіжні, — поруч з уже згаданою «Корсунською легендою» (І. В. 6), інші теж згадані в літописі.

Про існування житій Ольги та Володимира ніби свідчить один старий твір «Похвала Володимирові» якогось «ченця Якова». Цей важливий, як історичне джерело, твір складений, здається, з трьох окремих творів — Похвали Володимирові та житій Ольги та Володимира; житіє Володимира зустрічається і в окремих відписах, але дуже пізніх часів — з 16 ст. В «Похвалі» є відгуки старовини, але прийти до якихось певних висновків про часи походження як «Похвали», так і її окремих складових частин, дослідникам поки що не вдалося.

Зате є підстави гадати, що існували два подальші житія. Це, по-перше, коротке житіє св. мучеників, батька й сина — варягів, забитих, за літописом, київською поганською юрбою ніби за те, що вони спротивились, щоб сина принесено було в жертву поганським богам; ім’я батька, мабуть, варязьке — Тури або Тур. Але чи було це житіє, рештки якого збереглися в літописі, писане по-слов’янськи — невідомо, можливо, що воно було грецьке. Житіє Антонія Печерського також не дійшло до нас, але його згадує Києво-Печерський Патерик. Воно подавало, як здається, багато відомостей не лише про Антонія самого, а й про інших ченців, його сучасників. Дехто вважає, що воно пішло в забуття тому, що мало занадто «грекофільський» характер. Ця важлива пам’ятка втрачена, і дійшли до нас лише деякі фактичні відомості з неї, що збереглися в «Патерику».

Кілька дуже коротких старих житій (Бориса та Гліба, Ольги, Володимира) увійшли до складу «Прологів». Ці мініатюрні твори не мають великої літературної ваги.