Є. Літопис

 

1. Здавалось би, що порічні записи подій можуть бути цікаві лише з історичного погляду. Насправді наші літописи належать до найцікавіших літературних творів. Порічні записи — лише їх зовнішня форма, яка, до того ж, лише зрідка витримана. В склад літописів входять різноманітні пам’ятки. В цілому літописи є якимись енциклопедіями, збірками найрізноманітнішого літературного матеріалу, який не дійшов би до нас, якби літописці не занесли його до своїх творів. Літописи, що обіймають кілька століть, не можуть бути творами однієї людини: автори літописів змінювалися, змінювався відповідно до цього стиль, а може, і зміст записів. Отже, питання про авторство літописів дуже важливе. Але стиль літопису не залежав лише від автора; була певна літописна стилістична традиція.

Зміст найстарішої частини літопису, яка доходить до другого десятиліття 12 століття, охоплює події (переважно з Київщини) від найстаріших часів (половина 9 ст.). Як згадано, «літопис» лише частково дає порічні записи. Здебільшого маємо суцільне оповідання, яке лише іноді «розрізано» та розподілено між роками.

Наш найстаріший літопис дійшов до нас у трохи відмінних редакціях: в так зв. «Лаврентіївському» літописі (різні списки з 14 — 15 ст.), де він доведений до р. 1110 та закінчується записом ігумена Видубецького монастиря під Києвом Сильвестра, що переписав рукопис 1116 р. та в «Іпатіївському» літописі (5 списків з 15 та пізніших ст.), де оповідь доведено до року 1117.

Виклад починається оглядом розселення народів після всесвітнього потопу; окрему увагу приділено слов’янам. У найдавнішу історію слов’ян вставлене оповідання про подорож апостола Андрія Дніпром. У літописі хронологія ведеться «від утворення світу», тобто з 5508 р. до Р. X. Лише з 862 р. починається історія Русі з покликання варягів до Новгороду. Досить широко, але з великими пропусками ряду років (напр., 867 — 878, 888 — 897 тощо) розповідається про історію Русі, в основному Київської, до часів Володимира. Зокрема, під р. 898 подано відомості про Кирила та Мефодія та запровадження церковно-слов’янської абетки. У виклад, що складається з окремих леґенд, вставлено договори Русі з греками. Широкий розділ присвячено охрещенню Володимира, при чому з’єднано різні оповідання — про грецького філософа-місіонера, про «пробу вір» послами Володимира, про охрещення Володимира після його походу на Корсунь. За оповіданням про охрещення знову починається хронологічний виклад, що є, по суті, історією київських князів. І тут маємо прогалини (між рр. 998 — 1013 записано лише звістки про смерть членів князівської родини). Під 1015 р. подано оповідання про забиття св. Бориса та Гліба. Під р. 1037 занесено похвалу Ярославу Мудрому, після чого протягом кількох років маємо лише коротенькі замітки, а з 1043 р. — знову ширший виклад, у якому під р. 1051 записано оповідь про заснування Печерського монастиря, під р. 1071 — нам уже відоме оповідання про волхвів, під р. 1074 — оповідання про смерть св. Феодосія та про Ісакія, під р. 1091 — про перенесення мощів св. Феодосія, під р. 1096 (в Лаврентіївському рукописі) «зібрані твори» Володимира Мономаха, під р. 1097 — оповідання про кн. Василька.

2. Зміст літопису, як видно з цього огляду та з’ясовано в попередніх розділах, «зібраний» почасти з інших пам’яток (писаних чи усних) та, можливо, використано якісь інші літописні джерела, зокрема, новгородські, може, й чернігівські записи, записи або усні перекази з Тмуторокані (над Азовським морем), оповідання з історії Печерського монастиря, різні документи (договори з греками, поминальник київських князів, заповіт кн. Ярослава Мудрого і т. д.). Крім того, використано чужу літературу: моравську (оповідання про складання абетки та якийсь історичний твір), болгарську (напр., оповідь про охрещення царя Бориса), переклади з візантійської літератури (Амартола, Малали та ін.), повчальні твори (про «Кари Божі» з «Златоструя» тощо), апокрифи (твір Методія Патарського «Житіє Василя Нового»). Отже, літописці виконали велику працю, зібравши матеріал. Важче з’ясувати, що в літописі походить з усних переказів, може, з епічних пісень, але деякі запозичення можемо і тут установити (див. І. Ж).

3. Розуміється, такий різноманітний склад дуже позначається на стилі оповідання. Зустрічаємо тут різні стилі, бо більшість запозичень не перероблено, а просто — списано. Варто розглянути стиль тих частин, що належать до самостійних оповідань літописців. Тут зустрінемо деякі спільні риси протягом усього літопису. Розгляд цих рис переконає нас, що праця літописців виявляє чималий літературний хист.

Ми вже розглядали оповідання, що, може, позичені з усних переказів (скандінавського походження?), відзначили в них, зокрема, нахил до ритмізованої мови та алітерації. У пізніших частинах літопису зустрінемо ритмізацію мови ще досить часто; простий синтаксис літописного оповідання нерідко спричиняється до ритмізації. Ось, зокрема, опис того, як половецький князь Боняк, союзник кн. Давида Володимир-Волинського, напередодні битви проти угорців, союзників кн. Святополка, 1097 р. запитував долю:

 

и яко бисть полунощи, | и-п-б

и вставъ Бонякъ | и-в-б

отьЂха от вой, | в

и поча выти волчьскы, | и-п-в-в

и волкъ отьвыся ему, | и-в

и начаша волци выти мнози; | и-в-в

Бонякъ же приЂхавъ | п

повЂда Давыдови, | п

яко побЂда ны есть на Угры... | п

 

Таких місць, завжди коротких, знайдемо чимало.

Улюбленим стилістичним засобом літописців є короткі афористичні речення, репліки дійових осіб — «сентенції». Новгородці кажуть Святополкові, що той збирається послати свого сина князем до Новгорода: «Коли твій син має дві голови, то посилай його» (1102). Перед битвою князі мовлять: «будемо або живі, або мертві». Добриня радить Володимирові Великому після перемоги над волзькими болгарами: «ці всі в чоботях, вони не даватимуть нам данини; підемо шукати таких, що в постолах» («лапотників»). Це — стиль історичних анекдотів усіх часів, і ці речення, мабуть, перейняті літописцями з усних оповідань. Описи політичних подій літописці охоче починають з таких висловів або з коротких розмов двох чи більше осіб; подібними ж реченнями підбивають підсумки подій. З приводу епідемії в Полоцьку «люди мовили: це мерці («навьє») б’ють полочан»; на соймі в Любечі князі «мовлять до себе: чому губимо Руську землю, ворогуючи між собою?» на пораді на Долобському озері Володимир Мономах виголошує «промову»: «дивуюсь... що коней жалієте...; але чому не згадаєте, що селянин почне орати, та приїде половець і вдарить його стрілою і коня його забере та, приїхавши до села, забере його жінку та дітей та весь його маєток; отже, коня жалієте, а самого (селянина) не жалієте?» і це, розуміється, поширений афоризм улюбленого літописцями типу. Більш або менш дотепних афоризмів, що іноді поширені до цілих промов — в літописі десятки. Такі афоризми дійових осіб, розмови, промови, думки («внутрішній монолог» — «мовить до себе»), — «драматизуючи» виклад, оживляють його, а з іншого боку, «затримують» оповідання, поширюють його і роблять його цікавим.

Інша риса літописного оповідання, що наближає його до епосу всіх часів та народів, — це любов до сталих формул при змалюванні певних ситуацій. Так, початок битви означається словами «поставити стяг» та «зломити спис» війська або вбитих на війні буває «без числа», битва («брань» або «сЂча») буває «люта», «якої ще не бувало», князі збирають «вояків багатьох та сміливих» («вои многи и храбры»), вої повертаються з походу «з перемогою», або «з славою та перемогою великою», спочиваючи після походу — «втирають піт»; сумуючи за втратами, «втирають сльози»; посіяти ворожнечу — «вкинути ніж» межи ворогів тощо. Навіть вирази, що зустрічаються в літописі лише один раз, мають характер формул, як напр., згадка про вдачу греків: «бо греки є ошуканці («льстиви») і до цього дня.»

Улюблені в літописців мальовничі порівняння: військо стоїть «як ліси» («аки борове»), сонце під час затемнення буває «як місяць», стріли летять «як дощ», князь Святослав «ходив легко, як пардус» (барс), Боняк, з трьох боків нападаючи на угорців, «збив їх ніби в м’яч, як сокіл збиває галки». Рідші епітети, здебільшого — це прізвища князів або інших осіб.

Цікаві окремі мальовничі сцени. Вони не часті і, може, позичені з якихось поетичних творів, нам не відомих, напр. з епосу. Так, оповідається, напр., про битву 1024 р. межи Ярославом та Мстиславом Тмутороканським: «Уночі була тьма, блискавка, грім і дощ. І була битва сильна, і, як світила блискавка, блищала зброя, і була велика буря та битва сильна й страшна...», або опис «руїни» 1093 р.: «Як зробили, так і терпимо; міста всі запустіли; перейдемо поля, де паслися табуни коней, вівці і воли, все бачимо нині порожнє, поля, порослі бур’янами, стали житлом звірів», половці захопили полонених та загнали їх до своїх наметів — «терплячи, сумні, катовані, задубілі від холоду, в голоді та спразі та в біді, схудлі з обличчя, почорнілі тілом, у незнайомій країні, з спаленим (спрагою) язиком, майже голі й босі, ноги поколоті тернами, з сльозами відповідають один одному, мовлячи: «Я був з того міста», а інші — «А я з цього села». Так питали одні одних, оповідаючи про свою родину та стогнучи, очі підводячи до неба, до Вишнього, що знає невідоме». Ці місця нагадують оповідання «Козацьких літописців» та дум про руїну 17-го віку. Таких колоритних місць у літописі чимало.

4. Цікавий літопис і з мовного боку; церковно-слов’янська мова більшості старих пам’яток пом’якшена тут народною мовою; впадає в вічі велика кількість культурно-цікавих старих слів: гривна, гридниця, скот (у сенсі «скарб»), медуша (винний льох), паволоки (шовки), комині (коні), котори (чвари князів), тутен (гук) тощо. Лише частину цих слів зустрінемо в інших пам’ятках старого часу. Цікава велика кількість слів, що залишилася досі в українській мові або в її окремих діалектах: самовидець, тріска, рінь, болонь, свита, женуть, стріха, одрина, джерело. Або такі форми, як майбутній час з «имЂти» (нині, напр., писатиму і т. д.), та форми, що тепер уживаються лише в Західній Україні: «сесь» або майбутній час — «буду угодилъ», «буду приялъ»* тощо.

 

 

* З цього прикладу видно помилковість тверджень, ніби всі форми, що відбивають спільність українських діалектів і польської мови, є «полонізмами». Так вважали російські дослідники, навіть Буслаєв. До речі, такі форми зустрічаємо в старих російських текстах, не кажучи вже про інші слов’янські мови.

 

 

5. Як ми вже згадували, літопис не може бути твором одного автора. Придивившися ближче, можна помітити, що саме належить тому чи тому автору.

Стара київська традиція (13 ст.) приписувала авторство літопису ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Немає підстав сумніватися в цьому свідченні. Нестір, мабуть, обробив той текст (до 1113 р.), що його переписав Сильвестр. Придивляючися до тексту, помітимо в ньому певні межі, що вказують на працю різних авторів. 1044 р. літопис розповідає про перенесення «костей» князів Ярополка та Олега Святославичів до Києва, під р. 977 читаємо про Олега, що «і досі» могила його є коло Овруча. Отже, автор, що описував 977 р. писав, напевне, до 1044 р. Під р. 1044 згадано кн. Всеволода, що живий «і досі», а р. 1101 читаємо про його смерть; отже, той автор, що писав про події 1044 р., закінчив свою працю, напевне, до 1101 р. Можна знайти ще кілька подібних «розрізів» у тексті. Узявши все це до уваги, можемо встановити кілька частин старого літопису, що є працею різних авторів: 1) до 1044 р.; 2) від 1044 р. до 80-их років; 3) від 80-их років до 1101 р.; 4) від 1101 до 1113р. Розуміється, і автор, що писав до 1044 р. не міг бути «самовидцем» усіх описаних там подій, але до 1044 рр. важче встановити якісь межі між окремими частинами. Справа ускладнюється ще й тим, що пізніший літописець не лише продовжував літопис, але, як здається, також додавав до старіших частин новий матеріал, або дещо викреслював.

Аналізуючи тексти літописців, дослідники, зокрема А. Шахматов, помітили різні зміни в стилі й характері літопису та змогли встановити межі між окремими частинами його. Рік 1044 починає новий відтинок тексту. Перед ним маємо ширший виклад (до 1037 р.), де розповідається про збудування в Києві Ярославом Мудрим нового замку та нових церков, головне — Софіївської, та вміщено похвалу Ярославові. Може, з приводу цієї визначної події, відкриття київської митрополії, складено чи наново оброблено й сам літопис. Від 1038 — 43 рр. маємо лише короткі, додаткові записи.

З 1044 р. починається знову ширший виклад; від року 1061 важливі події точно датовано, але записи уриваються на початку 1073 р.; не записано навіть про смерть св. Антонія в Печерському монастирі, хоч автор літопису повідомляє про інші події в монастирі. В роках 1066 — 1067 записи роблено ніби вже не в Києві, а в далекій Тмуторокані, над Азовським морем. Це дозволяє висловити гадку щодо автора обробки 1044 — 73 рр. Цим автором міг бути ігумен монастиря Никон, якому 1061 р. довелося втекти від гніву князя Ізяслава з Києва до Тмуторокані, відкіля він повернувся до Києва 1068 р. 1073 р. Печерський монастир став в опозицію до князя Святослава як «винного» в збройній боротьбі князів між собою і, мабуть, Никонові знову довелося кудись тікати. Никон (а може, і хтось з ченців, що супроводили його при втечах) міг бути автором частини літопису між рр. 1044 — 1073 та міг поставляти тмутороканські вістки і до старіших частин літопису.

Дальша обробка сягає, здається, до 1093 р. В одному рукописі збереглася передмова, яку можна датувати цим роком. Знову обробка походить з Печерського монастиря, але про автора важко сказати щось певне.

Нова обробка, що сягала до 1113 р., майже напевне писана Нестором. Мабуть, і Сильвестер не обмежився тільки переписуванням, а дещо позмінював та подоповнював. Пізніші літописці, переписуючи працю Сильвестра, трохи її змінили і почали дальшу літописну працю.

На щастя, збереглися деякі рештки старіших редакцій літопису, в Новгородському І. літописі виклад на початку простіший та коротший, ніж у Сильвестрівському; маємо тут і такі зміни, яких не можна пояснити скороченням ширшого викладу. Інші уривки якихось старіших літописних викладів можна знайти в різних старих пам’ятках (напр., «Пам’ять та похвала» І. Г. 6. або в «Печерському Патерику» — II. Г.). Польський історик Длуґош (15 ст.) користувався якимись нашими, втраченими тепер літописами. Порівняння всіх цих текстів дає змогу творити певне уявлення про літописи, що не збереглися.

6. Можемо дещо сказати про окремих авторів літопису на підставі їх праць. Автор частини літопису, писаної 1037 р., що складав його, мабуть, для митрополичої кафедри, мусів викласти, насамперед, історію християнізації Русі. Користувався він переказами та епосом старіших часів та, мабуть, використав також і якісь старіші рукописні історичні пам’ятки, а, головне, літературу церковну, напр., «житія» варягів, забитих у Києві поганами, якийсь твір про охрещення Ольги, церковні записи. Політичні події він описує коротко, зате ширше розповідає про охрещення Ольги, а головне — Володимира, не нехтуючи і народними переказами. Так, Володимир ніби не прийняв магометанства, бо воно забороняло пити вино: «Руси есть веселиє пити, не можем без того бити» (очевидно, народна приповідка). Устами місіонера подано широкий виклад християнської науки, і лише після цього автор переходить до літописного викладу на підставі свіжої пам’яті, а закінчує свій виклад згадками про церковні будови в Києві та похвалою князеві Ярославові Мудрому, що багато зробив для культури та християнської церкви. Автор освітлює події часто з грецького погляду та цілком замовчує історію київської церкви до встановлення грецької ієрархії. У читача мало створитися враження, що християнство на Русі — цілком грецького походження.

Зовсім інші національно-церковні погляди в автора, що довів літопис до 1073 р. Він критично ставиться до грецької ієрархії, розповідає про заснування Печерського монастиря та про боротьбу проти поганства (оповідання про волхвів) без будь-якої допомоги греків. Мабуть, він доповнив старішу частину літопису відомостями про старі перемоги Олега та Святослава над греками. Автор має тверді погляди на внутрішні справи. Він бажає мирного співжиття князів між собою, через це він навіть нападає на князя Святослава Ярославича, який симпатизував Печерському монастиреві та допомагав йому матеріально. Автор здебільшого стає на бік міської людності («киян»), підкреслюючи несправедливість князівських кар, тощо. Цікаве збагачення історичного матеріалу про Тмуторокань, — автор дає інформацію, можливо, беручи її почасти із Тмутороканського пісенного епосу.

У передмові до обробки 1093 р. висловлено думки, що нагадують ідеологію автора обробки 1073 р. З національною ідеологією поєднано соціальні мотиви. Князям він закидає «неситство», яке руйнує населення, та бачить в успіхах половців «кару Божу» за це. Роль династії цей автор оцінює, здається, ще вище, ніж його попередники, вбачаючи в князях законних володарів усієї Русі, не лише Києва, а й Новгорода, та провідників у боротьбі Русі проти степовиків-номадів. Він, мабуть, де в чому доповнив виклад про старі часи. Про ці доповнення можливі почасти добре обґрунтовані припущення.

Останній автор літопису — преподобний Нестір, відомий з його інших праць (житій Феодосія та Бориса й Гліба) як один з найталановитіших старокиївських письменників. Нестір, безумовно, значно переробив матеріал, що потрапив йому до рук, та довів літопис до 1113 р. Він використав чимало пам’яток, поруч із хронікою Амартола — моравські джерела, перекази, якісь писемні матеріали та, мабуть, епос. Історичний виклад він поширює, свідомо переходячи від історії церковної до світської. Він, здається, цікавиться загальними питаннями історичного розвитку Русі значно більше, ніж його попередники. Йому можемо приписати виведення князівської династії від «варягів», думки про походження Русі, внесення в текст договорів з греками. На підставі цих договорів він виправляє старий текст літопису, довідавшися, що Олег був князем, а не лише воєводою Ігоря, як зазначається у старій новгородській редакції. У вступі до літопису він описує розселення племен після потопу. Йому належить, мабуть, і стилістична обробка старіших частин літопису.

Останню обробку літопису здійснив видубецький ігумен Сильвестр. Літопис потрапив до Видубецького монастиря, бо князем став Володимир Мономах, а Видубецький монастир, збудований його батьком Всеволодом, був щільно пов’язаний з Мономаховою родиною. Зрозуміло, що Сильвестр викинув з праці Нестора матеріал, що прихильно освітлював діяльність ворогів Володимира, зокрема кн. Святополка. Мабуть, Сильвестр вставив у виклад і історію князя Василька, за якого заступився Мономах, і оповідання про подорож апостола Андрія на Русь, бо Нестір у своєму «Житії» Бориса та Гліба відкидає думку, ніби на Русь приходив якийсь апостол, тоді як Мономах шанував апостола Андрія та будував йому присвячені церкви. Може, Сильвестрові завдячуємо й те, що до літопису потрапили «Зібрані твори» Володимира Мономаха.

Крім Сильвестрового списка, маємо ще й інший (Іпатівський, з доповненням до року 1110 — 1118). Ця обробка створена в дусі приязні до Мономахової родини; додано також кілька записів про батька Володимирового Всеволода та його родину, про діяльність сина Володимирового св. Мстислава в Новгороді, кілька дрібних поправок, а крім того — кілька записів, що належать, можливо, перу самого Мстислава або записані з його слів. Ця обробка і ідеологічно близька до миролюбних обробок 1073 та 1093 рр., оскільки ідеали твору відповідали світоглядові самого князя Володимира.

7. Важливі та цікаві проблеми літературних джерел літопису. На деякі з них вказано вище. Зокрема, важливі в літописі рештки втрачених староукраїнських творів, напр., чернігівських та західно-українських літописів або інших творів. Не можна з певністю сказати, чи оповідання та саґи про дохристиянські часи та Тмуторокань запозичені з писаних чи усних джерел (див. «Доісторична доба» В. 1 — 5). Літописці могли користуватися епічними переказами або піснями (далі І. Ж.).

Але ще цікавіше питання про ті місця, що їх оминули пізніші літописці. В деяких випадках сліди таких пропусків дуже помітні. Так, ніби скорочені різні подробиці, що засвідчували існування поруч із династією Рюрика-Ігоря інших варязьких або й слов’янських династій, напр., у деревлян, у Полоцьку тощо. Деякі вказівки про існування князів не-«Рюриковичів» залишилися в старому новгородському та деяких інших (пізніших) літописах. Другою темою, що її, здається, свідомо оминали пізніші літописці, усуваючи згадки про неї, є християнство на Русі до Володимира та християнство, не зв’язане з Грецією. Лише з західних джерел нам відомо про зносини кн. Ольги з Римом (до неї навіть виїхав був католицький єпископ), про посольство папи до Володимира, про католицького єпископа в Святополка «Окаянного». Є підстави гадати, що брати Володимира Великого, які княжили перед ним (Олег та Ярополк) були християнами або мали симпатії до християнства. На існування християн у Києві до Володимира натякає і літопис. Напр., кияни «йшли, охоче» хреститися, як «вони раніше були навчені» тощо. Після охрещення 988 р. в Києві не було грецької ієрархії аж до часів Ярослава. Але ієрархія існувала, і на Русь прийшла слов’янська церковна література, напевне, не від греків. Є деякі підстави припускати, що церковна ієрархія між 988 — 1037 рр. була болгарська. Але літопис оминає і це питання!

Напевне, випущено і деякий інший матеріал, що не відповідав поглядам та тенденціям пізніших літописців. Можливі припущення про ще деякі скорочення в старішому тексті.

8. Ми вже ознайомилися з високими літературними якостями старого літопису. Щодо його змісту, то тут не місце оцінювати велике багатство фактичних відомостей, які він подає; історики можуть часто тільки шкодувати, що подано їх скупо. Але дуже цікавий ідеологічний зміст літопису. Автори літопису подають першу, хоча й примітивну, концепцію історичного розвитку Русі. Ця концепція, незважаючи на певні ухили в бік грекофільства та однобічно-династичного погляду, є концепція, яка виходить з переконання, що Русь здатна до самостійного політичного та історичного існування. Достатньо порівняти цю концепцію з освітленням візантійської історіографії, яка вважає всі інші народи несамостійними частинами візантійського світу. До того ж більшість авторів літопису зуміли піднестися до таких провідних думок, що справді були позитивним ідеологічним надбанням староруської політичної свідомості, — це ідея миролюбного співжиття численних князів та ідея соціальної справедливості супроти міського та почасти і сільського населення, яке творило основу матеріального добробуту країни. Щоправда, ці думки висловлені нерішуче та поруч із ними є також чимало історично обмежених та політично вузьких поглядів. Все ж маємо всі підстави високо оцінити літопис не лише як пам’ятку літературну, але і як пам’ятку політичної ідеології старих часів на Україні.