З. Література практичного призначення. 1. В пізніші часи нас не цікавитиме література, призначення якої було суто практичне

 

1. В пізніші часи нас не цікавитиме література, призначення якої було суто практичне. Але для початкової доби літературного розвитку нас цікавить кожний рядок та кожне слово. У них, у кожному разі, утримано певні рештки стилістичного вміння наших предків. До того ж межі між красною літературою та літературою практичною були в старовину зовсім іншими, аніж тепер, і не можна бути наперед певним, що писане для практичного вжитку не матиме рис стилістичної витонченості. Напр., алітерації зустрічаємо в старовинних осько-умбрських написах або в старофрізьких законах. Ми лише коротко переглянемо головні пам’ятки, які можна залучити до цієї групи.

2. Безумовно, належать сюди релігійні тексти: молитви, цілі богослужби тощо. Літургічні, богослужбові твори мали всі ознаки красної літератури; це була витончена релігійна поезія. Ориґінальні твори, що постали на Київському ґрунті, є, щоправда, наслідуванням грецьких зразків (у перекладах), але наслідуванням почасти дуже вдалим. Сюди належать, по-перше, молитви. Молитву св. князя Володимира вставлено в «Похвалу» йому. Залишилося ще дві молитви, які приписуються св. Феодосієві навряд чи правомірно, але належність їх до старої літератури безсумнівна. Одна молитва (чи молитви) є в збірці творів Володимира Мономаха. Кілька молитов є в проповідях. У Печерському монастирі жив чернець Григорій, автор «канонів» святим. На жаль, не цілком певно, чи йому належать ті канони, що ми їх можемо вважати за найдавніші: канони та богослужби св. кн. Володимирові, св. Феодосієві Печерському, канони та служби на перенесення мощів Бориса та Гліба, св. Миколи. Митрополитові Іоанові І (болгарин або грек — початок 11 ст.) приписувано службу Борисові та Глібові. В Печерському Патерику є похвала св. Феодосієві; писана невдовзі по р. 1096 (згадано напад половців), ця «Похвала» почасти в стилі проповіді, почасти — молитви. «Похвали» маємо і в літописному оповіданні про забиття св. Бориса та Гліба та в «Сказанні» про них.

Оскільки ці твори видано (а досліджено їх з літературного погляду здебільшого досить поверхово), можемо судити про їх літературні властивості: автори їх, щоправда, майже виключно користуються цитатами з старої богослужбової та житійної літератури; мова тримається дуже близько до церковно-слов’янських норм, вона дуже ритмізована, як в акафістах, іноді навіть із співзвуччями: Борис та Гліб —

 

«Даета ицЂленье:

хромымъ ходити,

слЂпымъ прозрЂнье,

болящымъ цЂлбы,

окованнымъ разрЂшенье,

темницамъ отверзенье,

печальнымъ утЂху,

напастнымъ избавленье...»

 

Феодосій —

 

«апостолъ и проповЂдникъ,

сый намъ пастырь и учитель,

сый намъ вождь и правитель,

сый намъ стЂна и огражденіе,

похвала наша великая и дръзновеніе...»

 

Численні образи, здається, всі запозичені — Бог, Христос — сонце; благодать — сонячне світло або ріка; святі — зорі, струмки, пастирі духовного стада, робітники у винограднику Божому тощо. Незважаючи на цей «цитатний» характер молитов, бачимо в них чимале композиційне та мовне вміння їх авторів.

3. Менше літературне значення мають «послання» грецьких ієрархів: митрополита Леона (до 1004 р., твір сумнівний), Георгія (вмер 1072 р.), Іоана II (близько 1089 р.), митр. Никифора (1104 — 1120) проти «латини». Це майже сухі «каталоги» розходжень між православною та католицькою церквами, до того ж — розходжень здебільшого дуже дрібних та неважливих. Розуміється, ці твори, писані, мабуть, по-грецьки та перекладені церковно-слов’янською мовою, ніяк не свідчать про «формальний» характер київського християнства, а радше — про підупад грецької богословської науки!

4. Значно цікавіший лист митр. Никифора до князя Володимира Мономаха. Крім короткої похвали князеві, лист подає прозорий виклад тодішньої психологічної науки (античного походження). Душа має три головні сили — розум, пристрасті та волю. Як князь, сидячи на престолі, править країною через слуг своїх, так і душа править тілом через п’ять змислів — зір, слух, смак, нюх, дотик. Практичним завданням листа було, мабуть, виправдати ієрархію або осіб, що їх митрополит протегував, від якихось нападів, бо в листі далі йдеться про непевність слуху як джерела пізнання (через слух князя «входить у нього стріла» «на шкоду душі»); тому треба пробачити покараним, у кожному разі, ясність викладу та виразні образи абстрактних думок свідчать про літературне вміння і автора, і перекладача*.

 

 

* Праці ієрархів, можливо, й писані або щонайменше перекладені та стилізовані за візантійською традицією їхніми секретарями, які в кожному разі були слов’янами. Тому навряд чи маємо право вважати ці твори цілком чужими нашій літературі. Лише їх автори часто не є грецькі ієрархи, іменами яких вони підписані, а якісь анонімні місцеві «книжники».

 

 

5. До ориґінальної літератури належать і перші спроби історичних творів про світову історію. Перекладені хроніки, як видно, не задовольняли. Вже в 11 ст. складено якийсь «хронограф», тобто нарис всесвітньої історії, в основному — за Амартолом (див. Екскурс І. Г. а) з доповненнями з інших джерел, у тому числі про руську історію (т. зв. «Хронограф за великим викладом»). Він не зберігся, але рештки його ввійшли в пізніші пам’ятки. Літописець ужив (під р. 1114) відомості з якогось хронографа, де хроніка Амартола була поєднана з хронікою Малали. Цю компілятивну історичну працю провадили далі і в наступні віки.

Не мають суто літературного значення пам’ятки законодавчі. Це — «Руська Правда», збірка законів Ярослава і його наступників та церковні «устави» Володимира та Ярослава (перший не цілком, другий — зовсім не певний). Цікава для історика літератури «Руська Правда» лише своєю мовою, майже чистою східнослов’янською, без елементів церковної мови; надзвичайно проста та прозора будова речень, а також своєрідний словник; у «Правді» багато слів, певне значення яких уже забуте, та про зміст яких ведуться наукові дискусії. «Руська Правда» належить до пам’яток, що їх мовою можна виміряти наближення інших пам’яток до народної мови. Культурно-історичне значення юридичних пам’яток, розуміється, велике.