В. Оповідання

 

1. На відміну від усіх інших ґатунків літератури, кількість ориґінальних оповідань у 12 — 13 в. не збільшувалася; навпаки, їх написано менше, ніж у першому періоді нашої літератури. Не виключено, що деякі окремі оповідання, які збереглися в складі «Пролога» оброблені або й складені в Києві, але з певністю про це тепер нічого сказати не можна.

2. Двоє символічних оповідань дійшли до нас від Кирила Турівського. Зміст їх не ориґінальний: зміст першого зустрінемо і на Сході, і на Заході. Зміст другого в основі позичено з «Варлаама й Йоасафа».

Перше оповідає про дотепного господаря, який доручив стерегти свій виноградник кульгавому та сліпому, щоб вони все бачили та чули, а з другого боку — кожен з них сам не міг обкрасти виноградник. Але кульгавий сів на плечі сліпому і той заніс його до виноградника. Тут виразно проглядається символічний сенс оповідання: господар — Бог, кульгавий — тіло, сліпий — душа*.

 

 

* Вказували на подібність до цього оповідання одного місця з Талмуду. Але був і відповідний грецький текст (апокрифічна книга Єзекіїля); грецький текст цілком не зберігся, але залишилися цитати з нього в отців церкви. Кирило міг використати грецький текст, а можливо, що був і слов’янський переклад цього апокрифу.

 

 

У другому оповіданні, зміст якого взятий з «Варлаама та Йоасафа» розповідається про нерозумного царя, що «не боявся ані Бога, ані людей». Його вигнано з міста. Блукаючи, знайшов він печеру, де було повно військової зброї, а там сидів та веселився якийсь чоловік. Виклад — ширший за саме оповідання. Образи пояснюються так: місто — людське тіло, цар — дух, печера — монастир з його духовною зброєю і т. д. Оповідання закінчується похвалою чернечому життю. Виклад не настільки прикрашений, як у проповідях Кирила, але автор теж рясно вживає стилістичні прикраси. Мова часто ритмізована або складається з коротких речень, що утворюють певний мовний ритм.

Символіка оповідання дуже виразна і детальна: так, порівнявши місто з тілом, Кирило спиняється на значенні всіх окремих змислів людини як джерел спокуси; це, мовляв, — мешканці міста; пояснивши зброю, як зброю духовної боротьби, він говорить окремо про різні її види тощо. Кирило дуже поширює свої джерела, додаючи різні мотиви (напр., в оповіданні «Варлаам та Йоасаф» зброї немає), але головне — символічний виклад.

3. Окремі оповідання трапляються в літописах. Це знову, як і в оповіданні про забиття Бориса та Гліба, є ніби підготовчі праці до пізніших «житій». Але церква не знайшла за потрібне чи можливе проголошувати святими всіх героїв цих оповідань.

Оповідання про забиття князя Ігоря вставлене в Іпатіївський літопис під р. 1147. Воно, на жаль, злите з оповіданням про ті самі події в рамках історії кн. Ізяслава. Виділити оповідання про забиття Ігоря можна лише завдяки його житійному стилеві, неприхильному ставленню автора до киян та бракові звичайних для літопису того часу рис — розмов, на які, звичайно, розкладені літописні оповідання.

Під час війни київського кн. Ізяслава з чернігівськими князями Ігор Олегович опинився в полоні у князя Ізяслава, де і став ченцем. Але кияни, пригадуючи, які прикрі пригоди виникли колись навколо полоненого князя Всеслава, вирішили забити Ігоря. Автор оповідання вкладає в думки Ігоря різні побожні міркування, окремі вирази нагадують історію забиття Бориса та Гліба. Закінчується оповідання в стилі житійному: «В руки Божі передав дух свій і скинув вбрання тлінної людини, вдягнув нетлінне та многострадальне вбрання Христове, за що й увінчано його мученицьким вінцем».

4. Ліпше збереглося оповідання про забиття Андрія Боголюбського (1175 р.). Цей великий ворог південної Русі, безумовно — сміливий вояк та здібний політик, переніс свою столицю до Володимира Суздальського; за зразком київських князів, що мали побіч столиці ще резиденцію — Вишгород, він жив не в Володимирі, а в «сільці» Боголюбові. Забили його свої ж бояри, перелякані його самовладною політикою та суворим переслідуванням боярської опозиції. Хтось із близьких до нього людей, киянин, або, можливо, й переяславець, склав оповідання про забиття князя (сподіваючись, можливо, що князя пізніше оголосять святим). Оповідання це ввійшло в київський літопис навіть під окремою назвою.

Починається воно широким описом церковних будов князя. Ці описи дуже характерні для свого часу саме завдяки барвистості викладу. Князь —

 

«прикрасив її іконами дорогоцінними,

золотом і камінням коштовним,

і перлами великими безцінними,

і прикрасив її різними таблицями,

і аспидними таблицями прикрасив,

і усякими прикрасами чудово вбрав її,

і за світлістю не можна було дивитись,

бо уся церква була золота...»

 

Цитатами з св. Письма розкрите ставлення князя Андрія до церкви та його чесноту:

 

«...доброчину, в ньому багато було,

і усякі звичаї доброзвичайні мав...

возлюбив нетлінне понад тлінне,

і небесне понад часове,

і царство святе... більш від цього заникливого царства.

 

Похвала закінчується порівнянням князя з Борисом та Глібом. Не маючи змоги зв’язати загибель князя з його моральними подвигами, автор усе ж пише: «цей боголюбивий князь не за друга, а за самого Творця... душу свою положив»; звертається там до князя, як до «страстотерпця» і прохає його молитов. Реалістичне оповідання пересипане текстами св. Письма та формулами з житійної літератури. Князя порівняно з мучениками, в уста його вкладено кілька молитов та побожних міркувань. Закінчується оповідання описом похорону князя та пізнішого перенесення його труни до Володимира.

5. Старого варіанту оповідання про забиття татарами в Орді св. кн. Михайла Чернігівського не маємо. В літописі під р. 1245 згадано про це коротко. Ширші оповідання — пізніші північні фальсифікати, приписані священикові князя.

Оповідання про суворо покараного Суздальського єпископа Федора («Федорця»), безумовно, лише вставка до літопису (1172). Воно і не церковного, навіть не християнського типу (напр., «кого прокленуть люди, той буде проклятий» і т. п.). Є кілька оповідань про перенесення мощей, освячення церков тощо.

Дуже просте стилем оповідання з м. Турова про оздоровлення ченця Мартина мощами св. Бориса та Гліба. Збереглося воно в «Пролозі» та пізніших «Мінеях». Цікаве воно тим, що показує існування літературного життя в цьому маленькому центрі.