Б. Проповідництво. 1. Поруч із численними перекладними проповідями в ранній київський період ориґінальні проповіді є лише дуже скромним доповненням до скарбниці візантійської

 

1. Поруч із численними перекладними проповідями в ранній київський період ориґінальні проповіді є лише дуже скромним доповненням до скарбниці візантійської гомілетики. До того ж велика частина ориґінальних проповідей не датована точно, і лише мовні ознаки та елементи змісту вказують на їх належність до старої київської літератури. Лише два автори відомі нам ближче — св. Феодосій та митрополит Іларіон. Ще більше, ніж анонімність, шкодить розшукуванню старих проповідей пізніше приписування їх святим, отцям церкви тощо. На жаль, історики літератури не звертали належної уваги на стиль безумовно старих анонімних творів.

2. Св. Феодосієві (помер 1074 р.) приписувано півтора десятка творів, серед них — молитви, 10 проповідей, листи до князя Ізяслава та кілька уривків з «повчань», що їх Нестір уставив до Феодосієвого житія. Листи до князя Ізяслава, напевне, Феодосієві не належать; вони є відповідями на запитання канонічного характеру, що їх князь адресував, напевне, якомусь знавцеві; за протикатолицьким змістом — головне одного з них — їх треба вважати творами «Феодосія (Федоса) Грека», писаними до іншого князя Ізяслава сто років пізніше. Листи до князя Святослава втрачені, відомі лише кілька дуже різких слів на адресу князя, якого святий порівнює з Каїном. Нестір згадує про численні проповіді Феодосія до народу та ченців; на жаль, з першої групи не маємо жодного певного зразка. Цікаве повчання про кари Божі, вставлене до літопису, не належить Феодосієві. З проповідей до ченців Феодосієві, напевне, належать п’ять.

Проповіді Феодосія мають моральне забарвлення. Здебільшого це — нагадування ченцям про вимоги чернечого чину: від ходження до церкви та поважного поводження при богослужбі до доброчину, праці, покори, терпіння, отже, — від зовнішнього до внутрішнього. Назовні повчання завжди короткі, деякі переповнені текстами з св. Письма, інші користуються ними поміркованіше. Мова — проста. Типових церковно-слов’янських слів мало: доброчинство, благонравиє, доброліпний тощо, зате є народні слова: свита, послух, триваниє і т. п. Але несправедливо було б уважати, що проповіді Феодосія позбавлені будь-якого літературного забарвлення та літературного вміння. Навпаки, Феодосій знаходить слова і для характеристики психічних переживань, — хвилювання, роздратування, піднесення тощо: «серце горить», «душа тане (истаеваетъ)», «отрусити сум», «з сльозами мовлю гіркі слова»; він говорить про «сяяння» в душі, про «смерть гріха». Часто свої думки він одягає в форму простих порівнянь. Є євангельські порівняння, напр., притча про мудрих та дурних дів — де «світильники» дів — душі; олія, якої забракло дурним дівам, — «милостиня»; він нагадує євангельське оповідання про «виноградник»; ченців Бог вивів з «Єгипту цього світу» до «безводної пустині» тощо. Але Феодосій уживає також і інших принагідних порівнянь: кадило — образ Духа Святого; мученики «сяють, як зорі»; нагорода за терпіння — «вінець»; ченці — раби Божі, мусять стояти в церкві «зв’язавши руки». Це все образи традиційні. Але Феодосій вміє розвинути образи широко та вразливо: так він зве себе лише знаряддям Божим — «бо трость не пише сама, як не буде того, хто нею пише, і сокира не прославиться без того, хто нею січе»; він вчить, як треба ставитися до духовної праці: «Як хтось обробляє ниву або виноградник, то коли бачить плоди, що ростуть, то забуває і про (минулу) працю від радості та молиться Богові, щоб довелося зібрати плід»; зустрічаємо в нього також добру антитезу: «Коли нам не дадуть убрання або свити або чогось іншого потрібного, то робимо собі з того велику печаль. А коли час губимо, то про те не пам’ятаємо і про те не печалимося...»; ключ, що його приймає манастирський ключар, Феодосій порівнює з вогнем з вівтаря*; цікавим є широке військове порівняння: било будить ченців до служби, — «коли находить виправа та засурмить сурма, ніхто не може спати: чи добре лінуватися і воякові Христовому?

 

 

* Пор. сказане про ключ, як правний символ, «Доісторичний період» І. В. 3.

 

 

І ті для малої та заникливої слави забувають і дружину, і дітей, і маєток... навіть голову свою ні в що не ставлять, щоб не дістати сорому. Але, як вони самі тимчасові, так і слава їх кінчається з їх життям. А в нас — не так. Якщо витримаємо в боротьбі з ворогами нашими, то як переможці дістанемо славу безмежну та сподобимося честі невимовної...» Та Феодосій говорить не лише образами; він уміє і добре сформулювати свої головні думки: «Нам належить від праці своєї годувати бідних та мандрівників, а не перебувати безчинними, переходячи з келії до келії, або, говорячи про сповідь: «Одкриємо тут свої гріхи перед єдиною людиною (священиком), щоб там (на страшному суді) їх не відкрили перед усім всесвітом» — це приклад доброї антитези. Феодосій користується перекладною проповідницькою літературою — проповідями Іоана Златоустого, Федора Студійського, Василя Великого, а також манастирським уставом.

За всієї простоти проповідей Феодосія це добрі зразки проповідницького стилю, з умінням промовляти до серця і до розуму.

3. Поруч із простими проповідями Феодосія маємо з того самого століття піднесену промову митрополита Іларіона, що його першого не грека поставлено митрополитом за кн. Ярослава Мудрого (1051 р.) Вже в рік смерті Ярослава, 1054, Іларіон не був митрополитом. Не відомо, чи він помер, чи відійшов з митрополії (як дехто припускає, до Печерського манастиря). Його промова про «Закон та благодать» (милість Божу) — блискучий зразок духовного красномовства. Але це, власне, не проповідь, як «повчання», а радше святкова урочиста промова, що могла бути виголошена навіть не при богослужбі. Писаний цей твір між 1037 та 1050 рр. Обсяг його порівняно великий: удвоє більший, ніж разом усі п’ять проповідей св. Феодосія до ченців. Поруч із цим Іларіонові приписується «Ісповідання віри» та три інші проповіді. Припущення, що Іларіон пізніше, бувши під іменем Никона, ченцем Печерського монастиря, обробив 1073 р. літопис та що йому належить укладання «Ізборника» 1076 р. та деякі статті в ньому — гіпотетичні.

4. Промова Іларіона розпадається на три частини: перша частина — риторичне, але змістовне та догматично-ґрунтовне протиставлення Старого та Нового Завіту, — «закону», під яким жили люди до приходу Христа, та «благодаті», під якою живе визволене та викуплене Христом людство. Друга частина — це похвала князеві Володимирові, який приєднав Русь до народів, що як християни підлягають «благодаті» Божій*; третя частина — молитва.

 

 

* Автор уживає ще старе хозарське слово «каган»; це слово Іларіон уживає також і в «Ісповіданні віри».

 

 

Промова Іларіона не є чимсь надзвичайно ориґінальним. Історичні протиставлення двох понять і похвали зустрічаємо в проповідях отців церкви, а молитва навіть наслідує відомі нам зразки. Але твір Іларіона — це не пряме наслідування якогось певного твору християнської грецької літератури (є деяка схожість з проповіддю Єфрема Сирина на свято Преображення). Іларіон користується св. Письмом, також апокрифами та «Шестодневом». Характерні для промови ясна будова, добрий розвиток думок та надзвичайно вміле користування всіма засобами виробленої візантійської риторики.

Перша частина промови після короткого похвального вступу — подяки Богові за християнізацію Русі — переходить до порівняння стану людей перед християнством та після прийняття його. Християнство змальовується як цілковитий поворот усього історичного шляху людства. Таке протиставлення природне та влучне. Лише характеризуючи передхристиянський стан, Іларіон не дуже вдало бере не слов’янське поганство, а старозавітну релігію. Протиставлення старого та нового завіту яскраве та риторично по-мистецьки збудоване. Коротко намічено протиставлення — антитезу, а потім розвинуто на порівняннях: старий завіт — місяць, новий — сонце, старий — тінь, новий — світло, старий — нічний холод, новий — сонячне тепло тощо. Наприкінці першої частини знову повторено протиставлення вже спеціально щодо староруського поганства та християнства: безнадійність та надія на вічне життя, сліпота й глухота та відкриття очей та вух, замість заїкання поганства, «ясна мова» християн і т. д.

 

«Мандрівники будучи,

вороги Божії будучи,

назвалися людьми Божими,

назвалися синами Божими».

 

Ці порівняння наближуються вже до тієї символіки, яку зустрінемо в проповідях наступного віку. Іларіон розвиває свої протиставлення на старозавітних прикладах, сенс яких — «рабство» людей під владою старозавітного закону і «синівство» їх під владою «благодаті». Таке протиставлення для тих часів, коли рабство було ще реальним явищем та реальною небезпекою людського життя — надзвичайно вражаюче. З цього протиставлення виростає і добрий виклад христології як протиставлення двох поєднаних у Христі «натур» — божеської та людської. В коротких тезах ці протиставлення дають закінчену картину догматичної науки церкви про дві природи Христа:

 

як людина повився пеленами,

яко Бог зорею проводив волхвів,

як людина лежав у яслах,

яко Бог прийняв від волхвів подарунки та поклін,

як людина втік до Єгипту,

і яко Богові вклонилися Тобі рукодільні (ідоли)

[єгипетські,

.................................

як людина скуштував оцту

та віддав дух,

яко Бог затримав сонце і потрусив землею

як людину покладено Тебе

в гробі,

і яко Бог, Ти зруйнував пекло та звільнив душу...

і т. д. (17 антитез).

 

 

Закінчивши першу частину протиставленням поганства та християнства, Іларіон переходить до похвали кн. Володимирові. Кожна країна вихваляє свого апостола. Рим — Петра і Павла, Азія — Іоана Богослова. Індія — Хому. Єгипет — Марка, «усі країни, міста і люди шанують та вихваляють кожне свого вчителя, що навчив їх православної віри. Похвалімо ж і ми по силі нашій малими похвалами того, хто створив велике та дивне, нашого вчителя та наставника, великого кагана нашої землі. Володимира, онука старого Ігоря, сина ж славного Святослава». Після характеристики політичного значення Володимира, «єдинодержавця» Руської землі, Іларіон переходить до охрещення Володимира — «і як він так жив, правлячи землею своєю із справедливістю, мужністю та розумом, сподобився він відвідин Божих». Не впливові грецької проповіді, а покликанню Божому приписує Іларіон навернення Володимира до християнства: «Подивилось на нього всемилостиве око благого Бога і посіяло в серці його думку зрозуміти суєту поганської омани та шукати єдиного Бога...» Лише тоді він звертається до «благовірної землі грецької» за охрещенням: «Каган скинув з себе разом з одягом і старого чоловіка, скинув тлінне, отрусив порох невірства і, ввійшовши в святу купіль, породився від Духа і води, хрестився ув Христа, вдягнувся ув Христа...»

Урочисто малює Іларіон країну в радості та світлі християнської віри, закінчуючи:

 

«Христос побідив,

Христос переміг,

Христос воцарився,

Христос прославився...»

 

Іларіон переходить до похвали князеві Володимирові як християнину, малюючи картину його доброчину в останні роки його життя та вказуючи на пізніший розвиток християнства на Русі. Похвала кульмінує в патетичному заклику до Володимира: «Устань, чесна главо, з труни твоєї, отруси сон: бо ти не вмер, але спиш до загального воскресіння всіх. Устань, ти не вмер, бо не годиться вмерти тому, хто увірував у Христа, життя всього світу...», — і Іларіон продовжує ритмічними закликами:

 

«Подивись на сина твого Георгія [* Георгій — християнське ім’я кн. Ярослава.]

подивись на благовірну невістку твою Ірину,

подивись на онуків та правнуків,

як вони живуть,

як їх охороняє Господь,

як вони тримаються благовір’я за заповітом твоїм,

як учащають до святих церков,

як славлять Христа,

як поклоняються імені Його!

Подивись на місто, що сяє вічністю,

подивись на церкви, що квітнуть,

подивись на християнство, що росте,

подивись на місто, що, освітлене іконами святих, блискуче сяє,

що фіміамом овіяне,

що похвалами та божественними піснями озвучене...»

 

 

Закінчується «слово» антитезами, які знову нагадують загальну тему промови — протиставлення дохристиянського та християнського стану Русі:

 

«Радуйся, князю-апостоле,

що нас, душею мертвих, від хвороби

ідолослужби

воскресив, бо через тебе ми

ожили та життя Христове пізнали,

скорчені бувши від бісовської

облуди,

через тебе ми виправились і

вступили на шлях життя,

сліпі сердечними очима бувши від бісівської омани

осліплені незнанням,

через тебе зробились видющі,

світло трисонячного Божества,

німі бувши,

через тебе заговорили і нині,

малі й великі, славимо єдиносущну Трійцю!»

 

 

Твір закінчує піднесена молитва.

5. Викладаючи зміст промови Іларіона, ми подали разом і характеристику її викінченої композиції та стилістичних рис, що з них головні — антитези, повторення, заклики (автор звертається і до міста Києва), а головне — ритміка мови, що в певних місцях, завдяки паралелізмові сусідніх речень, ще виразніша. Паралелізм підтримується і частою римою: «Ясно й велегласно; изыде якоже и вниде; вси в молитвахъ прилежать, вси готови предстоять; виждь церкви цвътущи, виждъ христианство растуще; да соблюдеть... Богъ отъ всякоа рати и плъненіа, отъ глада й всякоа скорби и сътуждения; виждь градъ иконами святихъ освЂщаемъ... и хвалами и божественными пЂснми оглашаемъ». Іноді побудова речень ритмічна:

 

«Ратныя прогони,

мир утверди,

страны укроти,

глад угобзи,

боляры умудри,

грады разсели,

церковь твою възрасти,

достояние твоє соблюди,

мужи и жени и младенцы спаси...»

 

Або:

 

«Нагыя одЂвая,

жадныя и алчныя насыщая,

болящимъ утЂшение посылаа,

должныя искупаа,

роботнаа свобождаа...»

 

 

Основна тенденція твору — прославлення нової християнської Русі через прославлення її великих князів; через прославлення діла його батька прославлено тут і сина Ярослава. Поруч із надзвичайними літературними властивостями, яких не закриває навіть іноді складна мова (багато подвійних слів: благопризирание, равноумный, равнохристолюбець, многоплоднЂ і т. д.) зміст забезпечив творові великий успіх. Не лише українська традиція його пізніше наслідувала (Климент Смолятич; у Галицько-Волинському літописі похвала Володимирові Васильковичеві збудована за зразком похвали Іларіона; Касіян Сакович у віршах на погреб Сагайдачного 1621 р. переспівує початок тієї ж похвали; користується твором Іларіона і «Пересторога» 1605 р.), але і московська та новгородська література (житія кн. Дмитра Івановича Московського, св. Леонтія Ростовського, Костянтина Муромського, Прокопія Устюзького, Ніфонта Новгородського, Стефана Пермського і т. д.), як також і література сербська (житіє св. Симеона та Сави, писане в 13 ст. єромонахом Доментіяном).

6. Як уже згадано, приписувалися Іларіонові і деякі інші твори. З них найпевніше йому може належати коротке повчання (щось середнє між проповіддю, молитвою та похвалою) під назвою: «Спочатку — було слово». До тексту цього повчання проповідник додає коментар-похвалу і закінчує молитвою з добре збудованою кінцівкою. За серйозністю змісту можна б уважати твором Іларіона «Слово о користі душевній», але тут трудно пізнати властиві Іларіонові стилістичні риси. Нарешті, «Слово до тих, хто відмовився від світу» (інакше «Слово до брата стовпника»), де автор вимагає від ченців суворішого життя, мабуть, теж твір Іларіона. В південно-слов’янських рукописах його приписують Іларіонові. Формально воно далеко простіше, але витримане в гарному риторичному стилі — запитання до слухачів, заклики, протиставлення, гарні порівняння, напр., чернецького життя з життям птахів серед природи, що співами своїми віддають хвалу Богові:

 

«Не було в їх вухах міського неспокою,

людського клику,

не дійшли до їх вух огидні пісні повії,

не бачили вони, як країна вийшла проти країни на битву,

... лише був у їх очах рух дерев,

(в їх вухах) шум галузок,

спів птахів, що кожен співає свою пісню.

Тому вони не мають печалі,

бо позбавились печалі, відійшовши від світу...»

 

Цікаво, що автор навіть іронізує з промовців, які свої мудрі думки прикривають занадто штучною мовою — це те саме, якби лікар лікував рану «крізь одяг». Уривок цього «Слова» (або чи не листа?) використаний пізніше в «Слові», яке з певною підставою приписувано Климентові Смолятичеві (див. II. Б). Дехто вважав за неймовірні такі гострі напади на чернецьке життя в той час, коли до монастирів ішли тільки ті, хто сам почував покликання до аскетичного життя; але автори проповідей, по-перше, йшли за певною традицією, Що таку критику чернечого життя знала, а, по-друге, до психології усякого аскетизму належить певна перебільшена суворість вимог, що вбачав великі моральні хиби там, де їх немає або де вони не такі вже й великі. В кожному випадку «Слово» — старий ориґінальний твір, а такі твори для нас цікаві, незалежно від того, хто їх автор.

7. Ще певну кількість проповідей можна віднести з певною ймовірністю до 11 ст. До них належить, напевне, первісна форма «Слова нікоєго христолюбця», — проповідь, що в ній автор нападає на поганські вірування та звичаї своїх сучасників. Згадки про богів «Перуна, Хорса, Сима-Регла, Мокош» та звичаї, що з культом їх та «Роду, Рожаниць» зв’язані, об’єднані з текстами св. Письма. «Слово» дуже змінене в пізніші часи. З ім’ям «Христолюбця» відомі й інші старовинні «слова», — про покірність духовному отцеві, що в ній також зустрічаємо чимало вказівок на старі звичаї: «рожаничну трапезу, моление коровайное» (чи не «коровай» на весіллі?), «желения и карания» (жалі за померлими), та також «Слово про невинність». «Христолюбець» — це, можливо, світський послідовник християнства.

Дуже старі і двоє слів Григорія (в рукописах — «Богослова», але насправді білгородського єпископа) проти пияцтва. Це — не лише досить яскраві малюнки пияцтва, але також і заклики до християнського життя: «споживаймо страви святих книг, а замість пиття — науки та оповідання святих отців. Це свято Богові! Це радість святим! Це спасіння душі! Це здоров’я тілу! Це невідхідна сторожа янгола хоронителя! Це прогнання бісів!» Може, тому ж Григорієві належить ще двоє повчань священникам.

Відшукано за змістом та мовою ще інші старі повчання, що спрямовані проти соціального гніту, невільництва, яке доводить людей навіть до самогубства («кидаючись у воду та своїми руками спричиняючи собі смерть»), проти відсотків («різів»), що «як змія, жеруть бідних», проти лицемірства багатіїв, що, постячись, «поїдають тіло братнє», проти князів, які ніби не знають, що роблять їхні управителі. В цих виразах відлунюють соціальні реформи Володимира Мономаха наприкінці 11 ст.

Образи життя багатіїв в одній проповіді* нагадують пізніші образи в листах Івана Вишенського: багатій

 

«жив на землі розкішне,

в пурпурі та шовку ходив,

коні його годовані, іноходці,

пишаються золотими вбраннями,

сідла його позолочені,

раби, що йдуть перед ним, численні, ’

в шовку й нашийниках золотих,

а інші з-заду в намисті і наручниках,

на трапезі прислуги багато,

посуди ковані з золота та срібла,

страв багато та різних,

тетері, гуси, журавлі, рябчики,

голуби, кури, зайці, вепри, дичина....

 

 

* Ця проповідь — переробка двох грецьких проповідей Іоана Златоуста.

 

 

Далі названо ще кілька страв, деякі — незрозумілі «чамъри, трътове, печени, кръпанія, шемълизи».

 

чаші срібні великі позолочені,

кубки та котли,

питва багато, — мед, квас, вино,

мед чистий та з перцем,

пияцтво всю ніч з гуслями та сопілками...»

 

Деякі проповіді згадують події свого часу, тому можна їх приблизно датувати. Якщо говориться про перенесення мощів св. Миколи або про «Русь» як «новохрещений» народ (як в одній ритмічно збудованій проповіді на пошану Богородиці), то проповіді можна з великою ймовірністю датувати 11 ст.

Старі проповіді різноманітні і в тематиці, і в стилі. Поруч із простими проповідями на великий піст знаходимо урочисті «похвали» (є надзвичайно пишна похвала св. Феодосієві, що пізніше ввійшла до складу «Печерського Патерика» Див. II Г)

Збирання та осмислення старих проповідей варто ще продовжити. Стилістично їх майже не висвітлено.