А. Характеристика

1. Хочемо тут подати насамперед літературну характеристику цієї доби. Завдання не легке, бо для 11 ст. дуже мало зроблено дослідниками, що досі працювали здебільшого або філологічним або соціологічним методом. Філологічній школі належить величезна заслуга у виясненні, наскільки це дозволяє матеріал, історії текстів окремих творів старої літератури, їх датування, встановлення їх місцевого чи чужого походження, авторства тощо. Але матеріал не завжди дав змогу досягнути певних висновків у цьому: наявні занадто вже пізні, часто лише з 15-го, а то й з 17 — 18 ст. рукописи, які часто дуже відрізняються один від одного. Є випадки, коли, незважаючи на всі зусилля, й досі не вдалося встановити ані часу походження пам’ятки (напр., «Молениє Даниїла», що його відносили до 12 або 13, але і до 11 ст.), ані місця її походження (напр., Амартола, якого мовні особливості змушують сумніватися в означенні місця його створення).

Сумнівним часто є і авторство творів: напр., висловлено сумніви щодо Несторового співавторства в літописі та щодо значної більшості приписуваних Феодосієві Печерському проповідей тощо. Але часто вдавалося встановити цікаву передісторію твору, сторінки літературного життя, які нам безпосередньо невідомі, але про які свідчать пізніші пам’ятки, літературні відносини, про які зовсім не залишилося прямих згадок (напр., впливи моравської літератури тощо). Такі реконструкції минулого надзвичайно цікаві та корисні, вони теж є заслугою філологічної школи. Менше значення мають праці соціологічної, історичної та інших шкіл, що за літературними пам’ятками шукають виключно реальної дійсності. Використовуючи з цією метою літературну пам’ятку, вони нерідко подають добрий коментар до окремих місць пам’ятки, іноді пояснюють і ідеологічний зміст пам’ятки в цілому. Але було лише небагато дослідників, які освітлювали суто літературний бік творів, навіть таких стилістично цікавих, як літопис.

Мені здається, що початок 12-го століття являє собою певну межу між різними літературними стилями: цю межу можна помітити, напр., між старішим, т. зв. «Несторовим» літописом (до 1113 р.), «Київським» (що починає ширші записи в 20-х та 30-х рр. 12 ст.) та «Галицько-Волинським» літописами. Різницю знайдемо також між проповідями 11-го (Феодосій) та 12-го століть; така ж різниця є між «житіями» 11-го століття та «Печерським патериком» 13-го ст. Так само можна зіставити і твори різних літературних ґатунків з 11-го та 12 — 13 століть: «Поучениє» Володимира Мономаха має риси «ранішого», «Молениє» Даниїла — «пізнішого» стилю. Типовим представником «пізнішого» стилю є «Слово о полку Ігоревім», споріднене з проповідями Кирила Турівського або Галицько-Волинським літописом. Треба одначе визнати, що в 11 ст. маємо також твори, що стилістично де в чому подібні до пізніших, напр., промову митрополита Іларіона і, зокрема, «Сказаниє» про забиття Бориса та Гліба. При невеликій кількості ориґінальних творів, що дійшли до нас, такі «винятки» мають велике значення.

2. Загально кажучи, творам київської літератури 11 ст. властива певна стилістична «монументальність», вибудова з окремих розмірно нечисленних стилістичних елементів, обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас та скупчення уваги на змісті. Першим завданням авторів, здається, був «діловий» виклад змісту. Наслідком цього є відносно проста композиція творів. Характерно, що думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору, або принаймні кожного окремого розділу, зосереджене на одній думці і рідко відходить від неї: виклад «моногематичний», з однією темою.

3. Стилістичними наслідками цієї основної риси є часта неясність композиції творів та простота їх синтаксису. Коли авторові доводиться подати великий фактичний матеріал (напр., у Несторовому житії Феодосія) або висловити різноманітні думки («Поучениє» Володимира Мономаха), він мало дбає про те, щоб надати окремим елементам певного порядку, бо всі вони пройняті однією думкою або нечисленними думками: тому окремі елементи викладу просто йдуть один за одним (типові збочення в тексті з кінцевою формулою «повернімось до попереднього»). Цій простій або іноді навіть безпорадній композиції відповідає і простота синтаксична: виклад здебільшого з коротких речень, що уривчасто йдуть одне за одним, іноді навіть повторюючи попереднє. Часті повторення того самого підмета або додатка в сусідніх реченнях: «ідіть до міста, а я завтра відступлю від міста та піду в своє місто» або майже в кожному реченні — ім’я тієї самої дійової особи, напр., літопис р. 1096, або житіє Феодосія.

4. До характерних рис стилю старої київської літератури належить також любов до сталих формул, які часто повторюються в тому самому творі, або розділі, або в різних розділах твору. Маємо і численні тексти св. Письма і загальновживані, мабуть, у ті часи формули. Також і численні «самоповторення» самого автора, яких він не лише не бажає уникати, а навпаки — охоче вживає. Автори залюбки цитують і інших, і себе самих, та цитують дослівно.

5. Щодо стилістичних прикрас, то простий стиль знає їх небагато: це головне — паралелізм сусідніх речень або думок, висловлених у сусідніх реченнях, паралелізм, що посилюваний згаданими численними повтореннями окремих слів та імен. Поруч із цим зустрінемо алітерації, які ще посилюють враження паралелізму. Порівняння — нечисленні, але виразні («стріли, як дощ», ворожі полки, «як ліси», «аки борове», чернець-аскет-багатир — «храбръ» тощо), адже тут бракує ще улюбленої пізніше розвиненої символіки. Винятком — але тільки до певної міри — є промова Іларіона, збудована за візантійськими взірцями. Епітети — нечисленні, майже немає улюблених, крім імен-прізвищ — Святополк Окаянний, Боняк Шолудивий тощо. Взагалі прикраси не розростаються в складну орнаментацію, що закривала б прозору будову речень та простий хід думок або відсутність будь-якого порядку думок, «плигання» з теми на тему, про яке ми вже говорили.

6. Можна намітити і деякі основні ідеологічні риси ранньої київської літератури, хоч, розуміється, ідеологічно схарактеризувати всю епоху 11 ст. так само нелегко, як нелегко це зробити і для сучасності. Проте дві риси, зокрема, впадають у вічі, — ідеологія «великодержавна», уявлення про династичну та державну єдність «Русі», незважаючи на те, що в дійсності такої єдності майже не існувало (династичні розбіжності в літописі навмисне «заретушовано», самостійну політику Новгорода, Полоцька або Тмуторокані, противенство Чернігова або Києва зображено в літописі як щось випадкове), та «християнський оптимізм», радість із того, що Русь «в останню годину», «одинадцяту годину» ще покликана Богом до християнської єдності. Вже це приєднання до правдивої віри, охрещення, приймається як запорука «спасення»; ставлення до Бога — почуття безмежної вдячності, любові; аскетичні мотиви чути лише іноді. Поруч цих основних ідеологічних «констант» старокиївської літератури значно слабші всі інші тенденції. Наприклад, є велика розбіжність в оцінці значення греків для Русі: зрідка — панегіричне ставлення до грецької культури, часто скептичне, неґативне та навіть глузливе (бо греки й досі ошуканці — «льстиві»). Поруч почуття єдності зустрінемо сліди психологічного (не лише політичного) противенства між «полянами» та «деревлянами», між киянами та новгородцями тощо; вже лише рештки старих мотивів — якісь противенства між варягами та слов’янами. Ледве чи можна говорити про якісь контрасти між духовною та світською ідеологією в літературі. Нечисленні рештки світських творів (частини літопису, «Поучениє» Володимира Мономаха) пройшли через якусь літературну «цензуру» церкви та ще сильнішу «цензуру» пізніших століть, і тому якщо й були такі противенства, їх слідів у літературі не знайдемо. Говорить у ній завжди церковна, духовна ідеологія. Ще менше чуємо про противенства між християнством та поганством, оскільки згадуються погани — вони завжди поза межами тієї культурної християнської сфери, яку всі автори нашої старої літератури вважають за єдину можливу культурну сферу взагалі. Ця ідеологічна єдність, розуміється, є ілюзією, що ґрунтується лише на переважно духовному характері авторів, переписувачів та тих посередників, які зберегли для нас рештки старої літератури — церков та монастирів.