Б. Початки

 

1. Класицизм прийшов до української літератури не як певна бойова теорія, що в певному відпорі панівному бароко виборола собі місце, а потім і перевагу в літературному світі, як це бувало в інших літературах. Ні, класицизм прийшов майже непомітно, без боротьби з бароковою літературою, яка зі своєю слов’янсько-українською мовою різного забарвлення мусила зникнути, коли українське життя робилося цілком провінціальним і колишні центри літературного життя, зокрема Київська Академія, віддали усі свої живі сили на користь нових «всеросійських» центрів.

Деякі барокові українські письменники, здебільшого духовні, почали переймати нові класичні літературні форми. Помічаємо, напр., певні елементи нового, не барокового, простішого, гармонійнішого стилю в проповідях (не в п’єсах) Г. Кониського. Ще ближче підходить до стилістики класицизму «Історія Русів». Але цей твір, писаний майже суто російською мовою, стоїть взагалі на окраї української літератури. Наприкінці 18 ст. виступили як російські класичні поети, українці; найвизначнішими серед них були Іпполіт Богданович (1743 — 1803), Василь Капніст (1757 — 1823); вони належать до найяскравіших зірок російського класицизму та споріднені між собою значним ідилічним забарвленням своїх віршів, та менш талановитий невтомний журналіст Василь Рубан (1794 — 95).

2. Без сумніву, цей перехід до нового літературного стилю в культурно впливових нових центрах, Петербурзі та Москві, відбився б і на Україні, та, може, й відбився безпосередньо в творах декого з поетів, твори яких залишилися в рукописах. Але здебільшого перехід до нового стилю визначав перехід до російського класицизму, з його іншою, неукраїнською мовою. Їхня мова почала переходити вже і в стилістично барокову літературу (Сковорода). Отже, загрожував уже певний заник української літератури як своєрідного цілого. Тут прийшла на допомогу та нова психологія, яку утворив класицизм з його двірським духом. Українська мова придавалася ще, напр., для пародій, що їх знала вже і барокова література, або до «салонових» наслідувань народних пісень, улюблених навіть у Петербурзі. Але в пародіях нового часу помічаємо віяння якогось нового духа. В авторах їх почуваємо вже людей, зачеплених духом просвіченості — їх ставлення до релігійної сфери несерйозне, іноді навіть блюзнірське; помітимо і якийсь новий «панський» дух, типове для тієї самої просвіченості зневажливе ставлення до вірувань простої людини; нарешті про нові часи свідчать і явища розкладу української мови: вживаючи мову народну, деякі автори не можуть уберегтися від іноді численних русизмів.

3. Не дуже важко виділити з численної літератури українських віршів 18 та початку 19 ст. твори, що пройняті цим новим духом. Але елементи класичної стилістики в них значно слабші, ніж елементи духу просвіченості. Іноді характерна і мова, бо, пишучи загалом чистою українською мовою, автори вживають мову не справді народну, а вульґарну, ставляться до мови, як і до всього народного, з певним презирством, з нехтуванням.

Ось, напр., вірші про Різдво Христове:

 

«Для сих родин всяк християнин вминає ковбаси.

Баби, діди пиво, меди, горілку варену

кухликом п’ють, з книшами труть свинину печену.

Хлопці, дівки навпередки бігають під хатки

і, як вовки або свинки, скиргичуть колядки...»

 

До цієї картини приєднується картина того, що робиться у небі:

 

І увесь тут загудів люд, мов літом ті бджоли:

беруть жінок, ідуть в танок, затикавши поли.

......................................

Пророк Давид там же сидить і в кобзу іграє,

пісню святу Спасу Христу з Псалтирі читає.

Чорнявий Хам сидить теж і p і ж е в сопілку,

сам добре п’є і всім дає квартою горілку...

 

Це панська поезія з просвіченським майже блюзнірством та мовними русизмами. Подібний і великодній вірш:

 

«Подали їм хліб і сіль,

кождому по чарці пива.

Тут Давид наробив дива:

приударив в гуслі так,

що скакать хотів усяк,

Capa кинула і ложку,

піднімала гарно ножку...

...............................

Засміявся тут і Бог.

Тут і бабки, тут і внучки

всі побралися за ручки

і пішли у хоровод...»

 

 

або інший варіант того самого вірша:

 

«Кажуть, буцем молодиці

негодяйки, ледащиці

і пугливі, як зайці —

аж неправда, молодці!

 

Се ж Марія серед ночі

пустилася зо всій мочі

плакати на гроб Христов,

на Голгофу, між кустов,

..........................

Чого, Марусе, так ти плачеш?

Я воскрес — сама ти бачиш.

Жиди же як на пуп кричать,

що не рушена печать...

...........................

А Христос був на роботі, —

покаляв собі чоботи,

покіль пекло погасив,

і Адама воскресив...»

 

 

Пачасти жахливі наголоси (нарó бив, пустилá ся) та русизми (приударив, ножку, негодяйки, між кустов і т. п.) змушують власне до визнання цієї літератури теж одним із явищ підупаду, а не розквіту, як це вважали іноді історики літератури.

4. До вже згаданих творів з елементами класичного стилю, належать, без сумніву, щонайменше деякі вірші о. Івана Некрашевича (80 — 90 роки 18 ст.). Почасти його вірші писані ще засобами барокової поетики та зв’язані прямо з традицією Київської Академії: як напр., віршована подяка (1787), або діалог «Спор душі з тілом» (1773), але трохи пізніші вірші належать до якихось нових ґатунків: «Ярмарок» та «Сповідь» — це ніби щось середнє між бароковою інтерлюдією та класичною ідилією. Новим ґатунком є приятельські віршовані листи. Найцікавіше в них — майже чиста народна мова:

 

...А мене бо навчили отець мій і мати

колядівок і щедрівок, Бога зухваляти,

говію я щороку, п’ятінку шаную,

не їм, не п’ю, не роблю до вечера в тую.

От бризнула на губу, як сир одкидала,

чого я не робила, ввесь рот полоскала.

Ісусе, прости мене, грішную такую,

а більше я на собі нічого не чую...»

 

І тут той самий погляд на народ згори, як у пародіях на канти. Та твори Некрашевича наближає до творця українського класицизму та нової української літератури, Котляревського, передусім чиста мова. Здається, що Некрашевич прийшов до неї тим самим шляхом, що й Котляревський — через травестійні ґатунки класицизму. В цілому — він не таке вже видатне, але цікаве явище на межі старої та нової літератури, на межі двох стилів — бароко та класицизму.

Типовий для класицизму ґатунок — сатира, репрезентована кількома творами місцевого значення. Але чогось видатнішого на цьому полі не маємо. Сатиричні спроби залежать, мабуть, від російської та польської сатири класицизму.