Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Д. Проза




 

1. Проза розвивається в історії літератури часто після віршів. Так було і в українській літературі 19 ст. Лише обсягом нечисленні твори першої половини віку прозові. Проза народною мовою починається оповіданнями КвіткиОснов’яненка (1778 — 1843), письменника чималого таланту, але стилістично дуже усамітненого, з ориґінальними мистецькими засобами, але «старосвітського», мало зв’язаного з сучасною українською та чужими літературами. Проте в цілому він не виходить поза межі тематики та стилістики, класицизму, хоч за його часів уже квітла романтична література, від якої він, може, перейняв деякі теми та навчився нечисленних стилістичних засобів. А почав він писати українські оповідання 1833 р., давши вже кілька «старомодних» російських оповідань-анекдотів. Починає Квітка прозаїчною травестією: «Салдацький патрет» (1833) — сама назва свідчить про ґатунок цього твору: «патрет» (!) «латинська побрехенька» (це має означати «оповідання») «по-нашому розказана». Це переказ двох античних анекдотів про маляра, твори якого не можна відрізнити від дійсності (у Квітки це «патрет» москаля), та про шевця, що, виправляючи помилки маляра щодо чобіт, перейшов і до критики змалювання одягу, але дістав відповідь: «швець знай своє шевство, а в кравецтво не втручайся». Вплетено в оповідання і пародійний опис ярмарку.

Крім травестійних творів Квітка пише і карикатури. Це — теж знані в класицизмі анекдоти. Квітка бере народні українські анекдоти: «Пархімове снідання» (1841), — анекдот про дурня, що купив на снідання хріну, — «бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте»; «Підбрехач» (1843), — оповідання про старосту, який перебільшив не лише позитивні, але і від’ємні риси молодого; «На лущання як зав’язано» (1841), — анекдот про спробу наїстися враз на цілий піст; «Купований розум» (1842), — анекдот про школяра, що цілком одурів від навчання на чужині... Ґатунок цей пережив класицизм та залишився і в романтиків (Стороженко), і в реалістів (Нечуй-Левицький), і в пізніших фейлетоністів, і в інших літературах (напр., у імпресіоніста Чехова). Навіть елементи «простацької» мови, які зустрічаємо в Квітки, не зникли і пізніше.

З скарбниці народної літератури позичені і теми трьох дальших оповідань Квітки: «Мертвецький Великдень» (1833) — Квітка тут користується повір’ям, що для мертвих мертвий священик відправляє великодню службу Божу; це вірування «пояснене» як переживання п’яного селянина та перенесене з Великодня на масничний «полоскозуб»; «Конотопська відьма» (1837) — оповідання про те, як козацький сотник з писарем топили відьом у ставку; «От тобі і скарб» (1837) — переказ про Хому Масляка, який, витративши на шукання скарбів увесь маєток, рішився продати душу чортові, але при зустрічі з чортом, невдало побожившися, опинився в тернах, а як його врятовано, розповів про свої пригоди та вмер. Квітка свавільно змінює народні перекази, які є для нього лише виявом народної темноти; перекази для нього лише анекдоти. Пригадаємо, що за тих часів уже було багато творів на українські теми російською мовою (вже й М. Гоголь), в яких той самий матеріал подано в естетичнопринадній формі, овіяно духом романтичного світогляду, почасти витлумачено як прояви народного духу з глибоким значенням, а пізніше Шевченко надав нового символічного значення тому самому народному марновірству («Відьма», скарби в «Великому Льосі» — див. далі). Квітка ставиться до народних вірувань з типово просвітницьким нехтуванням та навіть легкою зневагою.

Дальшу групу Квітчиних оповідань утворюють оповідання моралістичні. Найтиповіше з них «Добре роби — добре й буде» (1837), що змальовує ідеального селянина Тихона Бруса, який під час голоду врятовує своєю допомогою цілу громаду, — чи не наслідування Карамзінського «Флора Сіліна». «Перекотиполе» (1843) — вбивство в степу, розкрите тому, що вбитий покликав за свідка проти вбивці перекотиполе; в руці вбитого залишився кущик перекотиполя, що стурбувало вбивцю, присутнього при огляді мертвого тіла, та привело його до визнання (варіант широко відомого сюжету з Шіллерової балади «Ібікові журавлі»). «Козир-дівка» (1838) — оповідання про дівчину, яка виявляє досить енергії, щоб добитися до вищих інстанцій, «аж до губернатора», щоб урятувати свого нареченого від несправедливого обвинувачення — може, мотив з Пушкінської «Капитанской дочки»?

Перехід до наступної групи «трагічних» оповідань творить «Сердешна Оксана» (1841), — історія покритки, що нагадує Шевченкову «Катерину», але обидва твори писані незалежно один від одного та, здається, майже одночасно; героїня Квітчиної повісті виявляє чималу моральну силу і тим врятовує й себе й свою дитину. Так само «Божі Діти» (1840) — історія двох дітей, яких прийняв за своїх жалісливий сусіда померлих їх батьків; один із них пішов у москалі, вислужився в старшини під час польського повстання 1831 р. та щасливо одружився.

Окрему групу становлять дві повісті з трагічним закінченням, хоча вони загальним тоном і близькі до повістей попередньої групи з її ідеальними героями. Це «Щира любов» (рос. 1839) і «Маруся» (1833). Квітка обробив сюжет «Щирої любові» також у драматичній формі; український текст видано щойно пізніше. Героїня — дівчина з міщанської родини відмовляється від одруження з своїм коханим, офіцером, щоб не зіпсувати йому кар’єри, сохне з нудьги і вмирає. У «Марусі» героїня повісті вмирає під час відсутності свого нареченого, а наречений іде в ченці. Обидві повісті відмінні настроєм, дуже сентиментально забарвлені, але не тоном оповіді, що є таким самим, як і в моралістичних повістях Квітки: спокійне широке оповідання, та, незважаючи на сумний кінець, у кінці їх бринять примирливі акорди віри в життя по смерті.

2. Усі твори Квітки відзначаються чималим мистецьким хистом. Сюжети їх прості та, попри різні їх ускладнення та відхилення оповідача від теми (див. далі), залишаються віссю цілого оповідання. Постаті дуже різноманітні, але з перевагою ідеальних, що почасти занадто вже піднесені, а почасти просто «добрі люди», без відтінку надзвичайного героїзму. У вмінні малювати добрих людей, «позитивні типи». Квітка нагадує декого з письменників інших часів: Марка Вовчка, російського письменника Лєскова. Вміння розповідати в Квітки іноді незрівняне: він розповідає широко, зупиняючися на деталях, чому чимало сприяє його бажання подавати етнографічні та побутові подробиці. Переживання дійових осіб часто подані через зовнішні явища: «гірко-гірко заплакав», «блідий-блідий... очі, мов у мертвого, дивляться й не бачать нічого; руки наче судороги покорчили, а сам як лист труситься», «руки й ноги затрусилися, у животі похололо, і дух зайнявсь, а сам ні з місця» (це — пробудження любові); «здригнув кріпко, наче йому хто снігу за спину насипав», «тьохнуло в животі» тощо.

Збудовано всі оповідання Квітки як живу оповідь, що точиться з уст якогось, ближче не схарактеризованого, оповідача, не автора (рос. «сказ»). Оповідач зрідка подає свої зауваги: «Та що й казати», «Господи! як повалив народ...», «Той рушник... та що то вже гарно вишитий був!», «О бодай тобі!» (в дужках) і т. д., або перериває сам себе: «Кете лишень табаки!», «Тільки у неї і на думці, що... тільки хотів було розказати, об чім наша хорунжівна думала... таж ось і прийшла до неї бабуся», або навіть про дещо забуває та згадує пізніше: «Був... якийсь маляр... ось на умі мотається, як його звали, та не згадаю...» — через сторінку оповідач уже пригадав: «Те, те, те, тепер згадав...» Це, розуміється, підвищує жвавість оповіді. Оповідач Квітки — «фіктивний автор», не схарактеризований ближче, але він має бути людиною простою, мабуть, неосвіченою, до чого мало підходять моралістичні місця (див. далі). Усі дійові особи, за окремими винятками селяни або міщани. Отже, цим рівнем оповідача зумовлені і стиль, і мова оповідань. Стиль широкий, поруч з оповіддю про події іноді подаються широкі малюнки народних сцен та звичаїв: ярмарок, Великдень, розговіни, весілля, сватання, «гробки», похорон, чари і т. д. Іноді переказано повір’я, до якого Квітка ставиться іронічно, як до анекдотичного матеріалу. Мова не дуже різноманітна, хоч окремі місця з типовими і для Котляревського грашками зустрічаються: чорти в пеклі говорять по-французьки, селяни псують російську мову («угомонна палата», «проїсходительство»), робить це й оповідач («проклятий компот» = капот), «вчений» писар говорить надміру барвистою слов’янщиною: «Вожделінного умоізступленія, за дневним містопребиванієм, вам, пане сотнику, утреусугубляємо» — це в традиції вертепу та «Москаля-чарівника». Російщину скарикатуризовано: «їскаєш» — форма, якої в російській мові нема. Вжито пісні («Маруся»), приказки та прислів’я («Швець, знай своє шевство...», «їжте очі...»); у фразеології багато народного: «напік раків», «більше копи лиха не нароблять», «дрижаки їсти», «хоч до сто баб не ходи», «повернути у Брехунівку»; є порівняння народного типу: «Дивиться... очицями, одним у Київ, а другим у Білгород», «Розливаються, як та річка», «Наче його хто трьома кожухами вкрив» і т. д. Ужито й народні анекдоти (окремі місця в «От тобі й скарб»), або улюблені традиційні анекдотичні ситуації: розмова «козир-дівки» з суддею, який не розуміє української мови.

Мова «проста», але навіть в анекдотичних оповіданнях вульґарні вирази без порівняння рідші, ніж у Котляревського, хоч їх не бракує, та часто в місцях, де вони роблять враження надзвичайної дисгармонії з серйозною ситуацією. Наприклад, «патрет вчеше», «поведенція», «шлятись», «швендяти», «молодиця гарна, не узяв її кат», «весілля удрали», «ляпаса по морді дати», «вчистив грамоту», «утне» (спів у церкві!), «молотити» (їсти), «учисте по уху», «мота вареники» (їсть), «чеше» (йде), «шкварити» (бити). Є й рідко вживані слова (улюблена й Котляревським «тимфа» = «пинхва»), й димінутиви, навіть «сердитенько»; й діалектні (харківські) форми: «мота», «учисте» замість «мотає», «вчистить». Частенькі короткі дієслівні форми: сіп, гульк, фіть-фіть, черк, плюсь, шелесть, беркиць, зирк, шарах, дриб-дриб-дриб, хряп, ляп і т. д. Лайки рідкісні та завжди досить «салонові». Але в цілому мова Квітки наближається до якоїсь нормалізованої мови, хоч і «невисокого», селянського рівня, що може залежить і від селянських тем оповідань. І хоч ця мова не може придатися для малюнків з життя міського та освіченого суспільства, а ще менше для «високих» ґатунків, проте вона все ж більше надавалася б до «повної літератури», ніж мова всіх інших письменників українського класицизму.

Зате багатство мови менш відчутне, ніж у Котляревського. Хоча й зустрічаємо часом описи вбрання, страв, напоїв, що вимагають складного словника; такі місця поодинокі. Ось, наприклад, списки напоїв на чортівському шабаші: «Було і ренське, було і донське, що по четвертаку бутилка; були усякії вина, і червоне, і жовте; були пляшки і засмолювані і дротом позаплітовані; була і вишнівка, і тернівка, і дулівка; було і пиво кабацьке, так, дешевеньке, для усякого розходу, та був і грушевий квас, вже спитий. А усякі горілки окремо стояли; та і до біса ж їх там було! Була і пінна, і полугарна, і запіканка, і полинькова, і корінкова, і на калган, і на соснові шишки гната...», «Пив мадеру, шатай-моргай, шатай-на-хвіст, реєвеє, барбоське, шалпанську і порчене пиво»; як бачимо, Квітка переходить від матеріалу етнографічної збірки до пародії на псування мови селянином.

3. Звідки походять основні риси Квітчиного стилю? На це питання відповісти не легко. Здається, Квітка великою мірою — письменник ориґінальний, без зразків та без джерел. Писав він загалом пізно, знав романтичну літературу, але позичив з неї (напр., у Гоголя) лише дрібні мотиви, може, почасти цікавість до етнографічних подробиць. Проте ставлення його до народного життя ніякою мірою не нагадує ідеологічного захоплення ним романтиків. Квітка епічно про все розповідає, навіть захоплений дечим, напр., красою народного вбрання, але шукає в народі не специфічно українське, а вселюдське. Тим менше вірить він у якийсь глибший сенс звичаїв та вірувань народних: він дивиться на все згори («просвіченість»), і це дає змогу помітити навіть через «сказ» свого оповідача, який сам — з народу.

Історичні спроби Квітки — російські. Наприклад, «Головатий» 1839 р., «Татарские набеги» 1844, показують, що він до українського минулого ставиться, як до анекдотичного матеріалу! Це теж типове для класицизму. Ще менше перейняв Квітка від російського «сентименталізму» (див. екскурс IV), течії «панської», не здібної до епічного оповідання, бо вона висуває на перший план особу «чутливого» та «сльозоточивого» автора. Це є ще в перших оповіданнях Достоєвського 40-х років. Прості сюжети Квітки почасти старі (див. вище).

Самий ґатунок народного оповідання не новий. Його зближували з пізнішими спробами «натуралістів» (див. екскурс V), а саме Жорж Санд, Б. Ауербаха, Ґриґоровича, Турґенєва. Насправді писали подібно до Квітки його російські сучасники М. Поґодін, Даль та Гоголь; їх впливом можна почасти з’ясувати і «сказ» Квітки. А народне міщанське, купецьке життя змальовували вже «класицисти», в російській літературі — В. Лукін («Щепетильник» 1765), М. Чулков («Пересмешник» 1789), Іван Новіков («Похождение Йвана, гостинного сына» — 1785 — 6), деякі статті в сатиричних часописах М. Новікова (1772 — 4), комедії П. Плавільщикова («Бобыль», «Сиделец», зібрані твори вийшли 1816 р.), на межі «сентименталізму» — А. Радіщев («Путешествие», 1790 та, здається, вже його анонімні статті 1772 р.). Чи знав Квітка багато творів такої традиції — несуттєво, але почавши як російський письменник, він цікавився російською літературою. Він міг знати і західні спроби «селянського роману» — в німецькій літературі, наприклад, Песталоцці з 1781 р., Цшокке — 1823, ідилії Мюллера або алеманські вірші Й. П. Гебеля, які російською перекладав Жуковський і т. д. З таких творів він міг навчитися й серйозного вживання народних тем і народної мови. Це не зменшує заслуг і значення Квітки, який як письменник так само безмежно вищий від своїх попередників з 18 ст., як Котляревський вищий від Осіпова. Він виробив власний стиль. Цей стиль не виходить за межі класичної традиції народного оповідання. Але Квітка — «запізнений» класицист, писав він у роки, коли Україна зробилася глибоко «провінційною» країною, що відставала на десятки років від російських «центрів». Через це він міг подати руку першим представникам «реалізму», що знову де в чому наблизився до класицизму.

4. Повісті Квітки цікаві й ідеологічно. Бо він, перебуваючи в традиції класицизму релігійного, християнського, зумів у своїх оповіданнях подати в живій формі основні думки свого світогляду значно більше, аніж дуже споріднений з ним духовно Котляревський. Християнство 18 ст. пройняте практицизмом. Квітка тому проповідує «християнський гуманізм»: «Брат наш — усяк чоловік, хоч з нашого села, хоч з другого. Хоч з города, хоч німець, хоч турок, усе чоловік, усе боже созданіє»; у цьому світі ми всі «такі ж гості, як ти і усяк чоловік — чи цар, чи пан, чи архиєрей, салдат чи мічман». Ця «тенденція» Квітки пізніше дуже прихилила до нього симпатії «народолюбців», чи то романтиків, чи то реалістів. Менш помічали численні ноти християнського моралізму: Квітка хоче майже в кожному оповіданні подати якусь «мораль», корисне повчання, що значно відрізняє його від романтиків, для яких поезія є самоціллю. Або він натякає на християнські догмати, як у примирливому акорді «Марусі»: «Дай, Господи милосердний, щоб ти т а м (в іншому світі) знайшов свою Марусю», чи на християнську мораль, як у «Щирій любові»: «Я сполнила самий святіший закон Його (Бога): душу мою положила за мого друга, щоб відвернути від нього горе! Себе не змогла, не здужала зберегти... Я старалася... не змогла... я чоловік», або в «Перекотиполі»: «Так-то суд Бежий не потерпів неправди; і хоч як кінці були заховані, так Бог об’явив». Іноді буває й досить примітивна мораль: «Дуже недобре діло брехати» («Підбрехач»). Найчастіше «мораль» широка — на початку або в кінці оповідання. Викладено її тією самою мовою, що і самі оповідання. Цікаво, що Квітка доходить навіть до того, що на початку «Щирої любові» він подає «арістофанівсько-платонівську» теорію любові з «Симпозіону»; або в «От тобі й скарб» — трохи пародійне описує пекло, здається, за Сведенборгом! Квітка, отже, письменник «тенденційний». Ця тенденція іноді переважає його мистецькі устремління: тоді він «псує» оповідання, переборщуючи, як у «Добре роби...» та в багатьох місцях інших оповідань — в «Марусі» героїня виголошує промову проти... вечорниць! В переборщенні «ідеалізації» він не знає меж. Іноді він робить майже карикатурними образи своїх героїв, описуючи їх уже занадто піднесеним стилем: описи зовнішньої та духовної постаті Марусі або Галочки (з «Щирої любові») наближаються вже до пародії... на себе самого! Мораль Квітки майже виключно загальнолюдська. Лише де-не-де промайне щось подібне до національного почуття: «Хіба треба соромитись свого роду!» Сатира на дійсність малоактивна, лише в «Козир-дівці» досить різко та дотепно змальовані судові порядки, чи то непорядки, тодішнього часу. Дивно, що Квітка, такий чутливий, іноді без усякого співчуття малює жорстокість: напр. потоплення відьом, з яких деякі й справді втопилися: «Тут їй і амінь»; «Котру втопила, а котру відволали» — констатує він, та ще вкладає одному з звичайно м’яких селян в уста слова: «Сполощіть мою жінку...» Отже, тенденція у Квітки і зарізко подана, не цілком послідовна. Якби не ця «тенденційність» — риса теж старовинна, не романтична, — то Квітка міг би бути нашому часові з усіх своїх сучасників найближчий.

5. Квітка виступив навіть як публіцист, щоправда, лише в передмові до «Салдацького патрета»: «Супліка до пана іздателя» та в невеликих «Листах до любезних земляків» (1839).

Обидві статті Квітки ще яскравіше, ніж його оповідання, показують недостатність для утворення повної літератури тих стилістичних та мовних засобів, якими він користується в повістях. «Супліка» (1833) написана в стилі травестії; «нехай же знають і наших», «конпонує», «навернякали», «заколупне за душу», «кишки болять від сміху» — така фразеологія ледве чи може викликати враження, що в українській мові можна «втяти» твір, який був би «і звичайний, і ніжненький, і розумний, і полезний». «Листи» (1839) — спроба популяризації серед народу певних понять про державний устрій, витримана вже в серйозному тоні, але в площині надзвичайного примітивізму: «Не лежи: сюди-туди мотнися, сокиркою порубай, ціпком помахай, скотинкою пороби, от в тебе вп’ять грошики». Квітка тут уміє дати добрі перекази байок або добре змалювати п’яницю: «Пика йому невмита та... подряпана, волосся розкудовчене, шапки катма!.. Хоч і підперезаний, так один кінець так і волочиться за ним; сорочка розхристана, а часом і порвана, як і свитина; спина вся у глині, один чобіт на нозі, а другий, як спав він у шинку, так знято...» Але і така «серйозніша» мова може мати лише обмежену функцію. Ідеологія «Листів» — подібна до пізнішої Гоголевої — ідеологія «реакції». З нею Квітка поєднує думку: «не все ж для москалів, може, треба і для нас що небудь»; в листі до Максимовича він вимагає, щоб писати на «мові, на якій говорить 10 мільйонів, яка має свої краси, що їх не передати на іншій, свої звороти, гумор, іронію і все, ніби у порядної мови». Проза Квітки — найвище досягнення «старосвітської» української літератури народною мовою, показує якраз, що потрібна якась нова ідеологія, щоб піднести мову на рівень з іншими «порядними» мовами.

Квітка навіть переклав кілька священих текстів, але лише для «Слов’янської читанки» Срезневського. В цих уривках (заповіді, молитва Господня, початок євангелії Іоанна) є лише перші спроби високої мови. Над «Історією України», яку Квітка хотів написати, він, здається, навіть не почав працювати.

6. З інших спроб прози варто згадати писання ГулакаАртемовського, що до травестій од, розуміється, міг подати лише пародійний вступ — «Дещо про того Гараська»: «Воно то, бач, по нашому Гарасько, а по-московськи Горацій — О! вже вони хоч що, — перековерсають по-своєму». Але тим самим стилем пише він і «Писульку» до редактора «Українського Гінця» (Вестника). Тут не лише простацькі дотепи (змішування «латинського» та «литвинського»), але й словник того самого стилю, що в «одах Гараська»: замість говорити: брязнути, верзти, роздабарювати, папляти; замість вірші писати: наялозити, пером надриґати, базграти.... Фразеологія: яка вже там у хріна робота; родимі ще не повилазили; матері її ковінька; а там сховаюсь в домовину та й покажу їм з-за пазухи от-таку здоровецьку дулю і т. д. Такою мовою, звичайно, не можна писати нічого іншого, крім травестій. Цікаво, що навіть романтик Гребінка пише українські статті (передмову та післямову до «Ластівки» 1841 р.) стилем іншого забарвлення — чутливо-ідилічним, але того самого рівня: «Уж я так думаю, що нема і на світі кращого місця, як Полтавська губернія»; вихваляючи українських дівчат та пирятинські бублики, він у цьому контексті згадує українську літературу (Котляревського), а прощається з земляками простацькими побажаннями, серед яких не бракує й такого: «Щоб винниці давали нам з кожного пуда відро пінної горілки». Серед прози такого рівня найбільше впадають в очі стилістичні властивості і серйозна мова оповідань Квітки.

 







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 180. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.008 сек.) русская версия | украинская версия