Е. Характер і значення українського літературного класицизму

1. З літератури українського класицизму починається українське літературне відродження, а певною обмеженою мірою і пробудження національне. В кожному разі автори цієї доби вперше почали послідовно вживати народну мову, — не завше навіть у творах поважних ґатунків та з серйозною метою. Почасти це була забавка, почасти наслідування чужих літератур, де в такій самій (травестійній, ґротесковій, бурлескній) функції вживано діалекти та мови, які ще не мали своєї літератури, напр. італійські діалекти та провансальська мова. Бо політично та культурно час класицизму був часом найбільшого національного занепаду України. Денаціоналізація ще не була широка, але охопила якраз кола, що на ті часи мусили бути провідниками в культурному житті: шляхту та вищі сфери духовенства. Українська нація стала «неповною». Так само неповна була й література. На чолі розроблених у ній ґатунків стояла героїчно-комічна поема, комічна опера, травестована ода. Поважними ґатунками були лише оповідання та байка. До високого жанру, типового для класицизму, належать, власне, лише переспіви псалмів Гулака-Артемовського (але уся діяльність його «запізнена» та проходила вже за часів, коли усюди починала панувати ідеологія романтики). Навіть сатири, цього поважного ґатунку, до якого легко було перейти від травестій, не було! Бракувало добрих спроб серйозної оди, епосу, трагедії! Задовольняти всі духовні інтереси такою «неповною» літературою не було можливим: література цього типу приречена бути лише доповненням до інших літератур.

2. Симптомом національного занепаду було і постання «українських» творів чужими мовами, їх, щоправда, не було багато. Лише український ландшафт малює в польській поемі «Sifió wka» C. Трембецький (1735 — 1811), України лише побіжно торкаються Ю. У. Нємцевич (1758 — 1841) у своїх «Spievach istorycznych» (1816), T. Свєнцький (1774 — 1837) у «Opis staroż ytnej Polski») та H. Мусьницький (1765 — 1806, «Pultawa», 1805). Характерніша діяльність українців. Василь Наріжний (1780 — 1825), миргородець, талановитий прозаїк, у російських романах, літературно «запізнених» на 20, як не більше, років, малює в стилі та формах авантюрного роману класицизму (з дуже незначними елементами російського «сентименталізму»), переважно українські типи. Лише почасти зустрічаємо українське оточення, навіть Сковороду, в «Російському Жілблазі» (1814), але цілком присвячені Україні романи — морально-повчальний «Арістіон» (1822), історично-авантюрний «Бурсак» (1824), побутово-комічний «Два Івани» (1825) та незакінчений авантюрний «Гаркуша». Цікаві і його «Словенские вечера», збірка оповідань з старої князівської України (1809 — 19), зміст яких — неісторичні події. Твори Наріжного посідають у російській літературі того часу поважне місце та вплинули певною мірою на М. Гоголя. Поруч із цим треба згадати російські твори Квітки, який, крім власних перекладів своїх українських повістей, видав численні оповідання російською мовою (здебільшого вже для того часу стилістично перестарілі) та популярний роман «Пан Халявський» (1840) і старого стилю комедії, зокрема «Шельменко писар» (1831) та «Шельменко-денщик» (1840) з суто українською роллю Шельменка, які дожили на сцені до 20 ст. У легкій комедії запізнений російський класицист, кн. А. Шаховской (1777 — 1846), дав кілька слабких комедій з українського життя (найвідоміша «Казак стихотворец», виставлено 1812, видруковано 1815 р., що спричинилася до постання «Наталки Полтавки»), але без знання української мови та побуту. На початку 19 ст., під час короткого панування російського сентименталізму, з’явилося кілька описів подорожей по Україні, які почасти цікаві і побутовим матеріалом, та мали успіх у сучасників: зокрема, треба згадати подорожі В. Ізмайлова (1800 — 2), кн. І. Шалікова (1803-4), І. Долгорукова (1810), харків’янина І. Вернета (10 статтей 1816 — 19 рр.) та А. Левшина (1816). Ще вчитель Гоголя та Гребінки, І. Кульжинський, у 20-30-х роках писав нариси, романи та повісті в цьому самому стилі (твори його вийшли друком 1850 р.); у Кульжинського, може, більше за всіх його духових сучасників етнографічного матеріалу. Справжній розквіт «української школи» в російській літературі прийшов лише з романтикою (див. VII, В).

3. Український класицизм не зник із свідомості українського суспільства так, як класицизм в інших літературах. Бо, по-перше, український класицизм був «неповний» і через це «нетиповий», пізніше навіть не розуміли, що це був класицизм; по-друге, він саме ввів українську народну мову для літератури — і за цю його заслугу його славили або з ним мирилися навіть у єстві ворожі йому романтики та реалісти. Класицизмові прощали його слабку національну свідомість, — бо «просвіченість» класицизму мала ухил до космополітизму і його погірдливе та презирливе ставлення до «народу». Тому традиції «котляревщини» утрималися в українській літературі так довго — небезпеку травестійної традиції гостро почував дехто з романтиків (Куліш), але вона дожила навіть до наших днів.

4. Коли українське бароко переливалося через національні кордони та запліднило не одну з сусідніх літератур, то український класицизм втратив усі сфери впливу на чужі літератури: в «українських школах» впливала на чужі літератури не українська література, а саме українське життя. Лише нова білоруська література починається з білоруської переробки «Енеїди» Котляревського (перед 1845 р.).