Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Г. Харківська романтика




 

1. Осередком першої романтичної групи на Україні став харківський університет, що відіграв уже й до того часу певну роль у розвитку духовного життя України, уперше занісши сюди ще на початку віку плідну для національного розвитку німецьку «ідеалістичну» філософію, між іншим — і романтичну (Шеллінґ). Але розвиток української літературної романтики не зв’язаний безпосередньо з цими печатками філософування. В кінці 20-х років коло молодого росіянина Ізмаїла Срезневського (1812 — 80), студента і пізніше талановитого професора, збирається невеликий гурток студентів. Модерна література, переважно російська та польська, релігійні проблеми та німецька філософія приводять їх до міркувань над проблемами філософії історії, а етнографічний інтерес, насамперед Срезневського, підводить їх безпосередньо до студіювання та захоплення українською народною поезією. Український матеріал, зібраний Срезневським самим та іншими членами гуртка, перші друковані збірки (див. VII, Б, 5) та знайомство з ставленням західних романтиків до народної поезії, приводять харків’ян до розуміння своєрідності українського народу. Срезневський приймає народну поезію як суто романтичну — в ній «все дике, як діброви та степи», «все поривчасте, як літ степного вихоря», в ній немає «чопорного сладкогласія» класичної поезії. Український бандурист нагадує йому знайому з романтичної літератури та етнографії постать співців Скандінавії. Поруч із Срезневським стають трохи пізніші Амвросій Метлинський (1814 — 70) та Микола Костомаров (1817 — 85), обидва пізніше теж професори, їх філософічні думки сягають глибше — для Метлинського, який поєднує ідеї Гердера, романтики та Геґеля, народна поезія — «вияв вічних думок людської душі», вона щільно зв’язана з усім життям та звичаями і побутом народу, а мова — одна з найважливіших сил розвитку народу, основа і «самобутності» й навіть буття народу. Костомаров, тоді романтичний мрійник, через поезію народну хоче ввійти до самої глибини народного духу, народного характеру, бо народ для нього — як і окрема людина — особистість, народ має свій певний ідеал, свій характер, своє душевне життя, які найправдивіше виявляються саме в поезії. «Таємне око» людини дає їй пізнати духове єство народу, «таємний голос» говорить їй, у чому полягає зв’язок народного духу з його матеріальним буттям (побутом). Від сучасності народу був природний перехід до минулого. Захоплення «Історією Русів» та «думами» стверджує харків’янам романтичну тезу, що народна поезія якнайглибше відбиває все минуле народу, бо в думах вони знаходять, як їм здається, ту саму картину минулого, що й в «Історії Русів», яку вони вважають за важливе історичне джерело. Костомаров видає дисертацію про «Історичне значення народної поезії», підкреслюючи, що серйозний інтерес до народної поезії зв’язаний з підупадом класицизму. Не дивно, що проти його дисертації виступили представники старої професури, класики, Гулак-Артемовський. Народна поезія для Костомарова — наскрізь символічна. Поруч з символікою слов’янської поезії він займається міфологією слов’ян. Символіка та міфологія належать до головних інтересів пізньої романтики на Заході (Кройцер, Шеллінґ).

Харків’яни починають і літературну діяльність народною вдовою, — це спроба самим стати народними співцями, взяти участь у витворенні того найвищого скарбу народного, яким, на їх думку, є поезія. Але вони не пішли шляхом простого наслідування народної поезії. Зразки романтичної поезії інших, передусім слов’янських, народів приводять їх до творчості в дусі народному, але для освіченого суспільства. Вони обирають шлях не назад, а вперед.

Літературна продукція харків’ян знаходить вияв в окремих публікаціях у російських часописах, в окремих збірках творів (Метлинського 1839, Костомарова 1839 — 40) та в літературних збірниках, що виходили в Харкові та інде («Український Альманах» 1831, «Утренняя Звезда» 1833 — 4, «Украинский Сборник» 1838 та 1841, «Сніп» 1841, «Молодик» 4 томи 1843 — 4, «Ластівка» в Петербурзі 1841, «Киевлянин», що видавав М. Максимович в 1840 — 1 рр.). В цих збірниках, поруч із творами романтиків, друковано і твори старшого покоління — класицистів.

2. Починає харківську романтику Лев Боровиковський (1806 — 89), що пройшов через харківський університет ще перед буйним розквітом романтики в студенських колах. В раніші роки життя, вчителюючи на провінції, м. ін. у Полтаві, він протягом років написав чимало (75) віршів російських та численні, за власним свідченням 600, «байок і прибаюток». Видрукував він сам лише кілька віршів, та пізніше (1852) Метлинський — близько 180 його байок.

Боровиковський зв’язаний з традицією класицизму не лише тому, що він на шкільній лаві добре познайомився з античною літературою та мусів студіювати класицистичну теорію поезії і не лише тому, що з його 180 байок, здається, аж 42 наслідують класицистичні польські байки Красіцького та російські Крилова. Йому не чужий у байках ще травестійний тон («найлучча птиця — ковбаса»); але в цілому його тон зовсім серйозний, він узяв собі за зразок стиль Красіцького: короткий, стислий, дотепний. Все ж, здається, і тут маємо певне романтичне народне забарвлення цілого стилю: витончений стиль дотепного просвіченця Красіцького обертається у Боровиковського в ще стисліший народний стиль приказок та прислів’їв, текст Красіцького часто ще скорочено. Ось така, напр., переробка:

 

«Скупий не спав — робив, скупий не їв — копив,

а від того... «Ще більш разбагатів?»

Ні, околів».

 

Або ориґінальна байка:

 

«Раз крила в вітряка гуділи й ґерґотали,

що все село вони насушним годували;

а камінь, п’ятерня і колесо... мовчали.

Приказують, що хто мовчить,

той двох навчить».

 

 

«Народність» тут не лише вульґарна («околів»), але і стилістично влучна («насушний» — хліб; уживання епітета без іменника, який зустрічаємо часто ще в Куліша). Ґатунок байки в Боровиковського зливається з іншими, наприклад, з епіграмою:

 

«Друкарю, не дрімай, де треба — точку став,

щоб мокрим нас рядном злий критик не напав;

бо є й такі: не найде толку — буде тихо;

не найде ж точки — лихо...»

 

 

Але як справжній романтик з’являється перед нами Боровиковський в інших віршах. Вже його переклади або переспіви відрізняються цілком від травестій Гулака-Артемовського, то з’явилися майже одночасно (1838) з ними. Він перекладає тих самих авторів (Міцкевич, Пушкін, Жуковський), що й Гулак, мабуть, щоб підкреслити усю відмінність свого романтичного розуміння поезії від травестійної класики. Переклад Горація з легкою українізацією описує сільське життя «на хуторі»:

 

«...як блідную покаже осінь твар,

і спіла овощ пожовтіє,

він трусить яблука і сушить на узвар

та на зиму озиме сіє;

або розлігшись спить під дубом на траві,

під боком річенька лепече,

в леваді пісеньок співають косарі

і соловеєчко щебече».

 

Переклади з Жуковського та Міцкевича — романтичні балади. З Жуковського — «Свєтлана», ця переробка балади Бюрґера «Ленора», це «Маруся» Боровиковського, що трохи українізує етнографічні риси балади. Романтична тут тематика — нічна втеча з мертвим нареченим, романтичний краєвид, романтичні картини:

 

«Сіли в санки: коні мчать,

аж іскрять ногами,

полозочки аж шумлять,

сніг летить клочками;

ззаду так, як дим курить,

степ кругом синіє,

місяць із-за хмар блищить,

тільки-тільки мріє...»

 

Нічний краєвид і в «Зимовому вечорі» (з Пушкіна) і в ориґінальному вірші «Ніч». Типово романтичні образи в баладі «Фарис» (з Міцкевича), — шалений літ араба на коні в пустелі:

 

«Мчи, літавче білоногий,

скали і граки — з дороги!..

Як човен веселий, відчаливши в море

по синім кристалі за вітром летить,

і веслами воду і пінить і оре...»

 

Увага до ритмічного та музичного боку віршів — типова для перекладів Боровиковського.

Але не гірші і його ориґінальні вірші, головне — балади та «думи». Теми балад — продаж душі чортові, вбивство, отруєння. Обробка — почасти в тісному зв’язку з народними піснями, з яких Боровиковський іноді просто складає свій вірш:

 

«На заході раннє небо

мов кров’ю залито,

прийшли вісті до милої,

що милого вбито.

Не на війні його вбито,

затягнено в жито:

червоною китайкою

рученьки прикрито...»

 

«Думи» — різноманітні історичні, здебільшого баладичні твори; тут стрічаємо «козака», Палія, гайдамаків. І тут — знову ніч:

 

«Садилося сонце за синім Дніпром,

за сонечком вечір спускався;

за вечором — ніччю, як синім сукном,

і поле, і ліс укривався.

Між хмарами місяць тихенько котивсь,

і на небі звізди займались,

з піняві хвилі дніпрові дулись

і берег високий лизали...» —

 

і згадки про народну поезію, і похмурі самотні романтичні постаті:

 

«Неси мене, коню, заграй під сідлом,

за мною ніхто не жаліє,

ніхто не заплаче, ніхто з козаком

туги по степу не розсіє.

Чужий мені край свій, чужий мені світ,

за мною сім’я не заниє, —

хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,

голодний, як рідний, завиє»,

 

(Останні рядки — наслідування Байрона!).

Ось образ гайдамацького отамана:

 

«Понурий отаман під дубом сидить

і уси на палець мотає;

не хоче він ради ні з ким розділить,

ніхто його думки не знає...»

 

Або — демонічного Палія:

 

«Де був замок — попелище,

де був город — там кладбище,

враже поле кров’ю мочить

і об камінь шаблю точить

Хто в траві — врівні з травою?

хто в воді — врівні з водою?

хто у лісі — врівні з лісом?

ніччю — перевертнем-бісом?

Палій!

 

(Останні рядки — варіант мотиву з «Слова о полку Ігоревім»).

Стиль віршів Боровиковського цілком романтичний: поважна мова, навіть у гумористичних місцях, нахил до вживання народної пісні, помірковане звертання до здрібнілих слів, але лише властивих народній мові (матуся, тощо), уживання типових для народної поезії епітетів (ясний сокіл, сірії гуси, білі лебеді, широкі поля, чорная хмара, терен колючий, висока могила), пісенний паралелізм двох образів:

 

«Понад гаєм, понад полем

туман налягає;

в однім шатрі циганочка

огонь розкладає...»;

 

і вживання іноді «неповних» рим, характерних для української народної пісні (гори::голі, рада::сестра, степ::серп, туман: :піднявсь), та іноді просто вживання цитат з пісень — це все, поруч тем, образів (див. наведені цитати) — характеризує Боровиковського як романтичного поета. До рис його власної вдачі (або вплив Богдана Залєського?) належить, здається, такий характерний і для його байок нахил до короткого, афористичного виразу (див. вище цитату з «Палія»); це врятовує його вірші від зайвої балаканини та наближує окремі їх рядки іноді до прислів’їв:

 

«Без хліба — сит, без хати — пан,

густий туман — його жупан» («Волох», переспів з Пушкіна).

 

Правда, бувають у нього і заплутані, складні речення.

Не випадково він уважно збирав народні пісні, почасти передані в збірку Метлинського, та приказки й прислів’я («більше 1000»), у яких він бачив «багатий скарб балад, леґенд, дум» — це справжнє джерело романтичної поезії.

Дещо з зібраної ним скарбниці Боровиковський ужив для своїх російських творів.

3. Значно більше видрукував Амвросій Метлинський (псевд. Могила, 1814 — 70), проф. літературознавства в Харкові та Києві, за молодих років (до 1850 р.) поет, автор праць з філософії культури та літератури, в яких він поєднує філософію Геґеля з романтичними мотивами: завдання мистецтва — витворення ідеалу краси з окремих рис, розкиданих у світі; людина стоїть на межі «матеріального та духовного світів», слово є єдністю обох світів (матеріального — звуку та духовного — думки), тому воно впливає на обидві сторони людської природи; захоплюючи таким чином єство людини в цілому, поезія справляє таке сильне враження на людину та людство. Надаючи такого великого значення словесній творчості, Метлинський, природно, не ставиться до своєї поетичної творчості як до забавки, а висловлює в ній свої найглибші думки, бажання чи побоювання...

Для поезії Метлинського характерний похмурий сумний колорит. Його улюблений краєвид — ніч, як і в Боровиковського, — але ніч з бурею, громом, блискавкою, пожежею:

 

«Як то в бурю на небові галас повстане,

в чорних хмарах так грякне, що страх,

і за хвилею винирне хвиля, та й гряне,

й озоветься в лісах, на горах...

 

В туман зіроньки поховались,

і місяць у хмари заплив;

річки дощові снувалися,

старий Дніпр шумів, гомонів...»;

 

або:

 

«Буря виє, завиває,

і сосновий бор тріщить,

в хмарах блискавка палає,

грім за громом грюкотить;

то, як уголь, ніч зчорніє,

то, як кров, зачервоніє.

Дніпр клекоче, стогне, плаче,

гриву сивую трясе;

він реве й на камінь скаче

камінь рве, гризе, несе...

Грім що гримне, в берег гряне —

з пущі полум’я прогляне.

Запалало і стемніло,

застогнало в небесах;

дощ линув... Загомоніло

на горах, полях, в лісах.

І з дощами та з громами

Дніпр реве між берегами», —

 

або:

 

«В чорних хмарах, в чорних хмарах

з небом місяць і зірки,

червоніють в чорних хмарах,

грають, грають блискавки.

Гряк, і далеко загуркотіло!

Вітер схватився, і загуло!

В лузі, в діброві загомоніло;

море повстало і заревло!

 

Тріскотня в борах, бо сосни вітр і грім стріляє;

Галас! Грім і вітер землю й море б’є, карає...»

 

 

Поруч із цим краєвидом є й інший: степ з могилами: «на гробовищу в ніч глупу». Ці могили, повні трупом, є для Метлинського ще свідками тієї минувшини, що ніби мусить заснути навіки: гетьман виходить із могили, прислухається:

 

«На сторожі моє ухо,

а все тихо, а все глухо...

Чи козак і кінь умер?

Чи орел без крил, без пер?»

 

Або забиті козаки розмовляють у могилах, але й їх буде забуто:

 

Де недавно козак гомонів...

там по степу тихо

туман розлягається,

а місяць з-за хмари

погляне й ховається...

 

Чуєш, як і вітер

засвистав, загомонів...

Плаче, оплакує

козаків, своїх братів:

 

По степах, по байраках,

у пісках кістки поховає

пісню поминальную,

пісню довгую співає...»

 

 

Ніби єдине, що ще на Україні живе, є для Метлинського слово, поезія: тому дальший його улюблений образ — образ бандуриста; але — це він — «Останній бандурист» лише висловлює надію, що поезія не вмре з ним:

 

«Може, і пісня з вітром ходитиме,

дійде до серця, серце палатиме;

може й бандуру ще хто учує,

й серце заниє і затоскує...

І бандуру і мене

козаченько спом’яне...»

 

Метлинський звертається — сам чи через своїх героїв — з закликами надзвичайно патетичними до читача, до природи, до Бога. Бо він ніби не має певності, що його хтось ще почує:

 

«Хай же грім нас почує, що в хмарах конає...

Хай наш голос далеко по вітру несе...

Хай Дніпр стародавній од нас пісню почує,

поки він нас в море не внесе, не вкине,

поки мова й голос в нас до тла не згине...»

 

Сам Метлинський вважає себе за останнього бандуриста або останнього козака («Козак та буря»), що їх голоси востаннє розлягаються по Україні, як останній вияв життя народного. Але глибший та сильніший за цей голос є «крик серця»:

 

«Ні! Крик — то ще не крик, який учує ухо

і до якого мир привик.

Отто страшніший крик, як тихо, глухо,

замовк язик, бо в серці крик!»

 

Вразливі вірші Метлинського є цей самий «крик серця»; тому вони усі однаково безнадійні, похмурі. Він щонайбільше ще бажав би:

 

«Грім напусти на нас. Боже, спали нас в пожарі,

бо і в мене і в бандурі вже глас замирає.

Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі

пісня в народі, бо вже наша пісня конає...»

 

Постать Метлинського як поета завжди лишиться в світлі цього безнадійного настрою одчаю, без просвіту. В тому самому тоні витримано і кілька віршів, що, здається, не мають символічного значення, а просто дають похмурі, сумні образки. І якоюсь послідовністю думки, зрозумілою, бо не може людина жити й творити справді без усякої надії, є кілька віршів Метлинського, де ми бачимо його, як українського та російського патріота (таке сполучення тоді не було рідкісним) та слов’янофіла. Звичайно, напр., вірші про рідну мову або рідні звичаї цілком природні в зв’язку з історично-філософським світоглядом Метлинського.

Поезія Метлинського — наскрізь філософська поезія, найбільше історично-філософська. Щоправда, вона належить до того типу, де кожна думка виступає в вірші лише в конкретній формі — в образі. Тому вірші Метлинського не багаті на абстрактні слова, а навпаки, в романтичній традиції сповнені таких слів, як: козак, гетьман, могила, гайдамака, бандурист, бандура.

Форма його поезії часто фантастична, «вільна», без певного сюжету та з частими змінами ритму. Лише окремі вірші — романтичних ґатунків: балади («Покотиполе» — сюжет той самий, що в «Перекотиполі» Квітки, «Підземна церква» — чи не з «Світезі» Міцкевича), пісні: переклади (Краледвірський рукопис, Челяковський, Улянд, Ю. Кернер, А. Ґрюн, слов’янські пісні) почасти ближчі до української народної поезії, аніж ориґінальні вірші Метлинського. Але мова Метлинського, здається, найдалі відходить від народної, ніж мова всіх українських романтиків. Лише поодинокі здрібнілі слова (хмарка, дірка, ніченька і т. п.), майже зовсім немає виразів з народних пісень (є, наприклад, «могила з вітром говорила», «ворон кряче» і т. п.). Словник Метлинського не багатий, але це перша спроба утворити мову нову, мову для освіченої людини. Спроба ця не вдалася, тому слова Метлинського забулися і тому часто здаються нам незвичайними та «негарними». Але русизми або слов’янізми Метлинського нечисленні (глас і т. п.). До того і вірш Метлинського не може імпонувати сучасному читачеві: ритм віршу в нього мінливий, часто неправильний, рими одноманітні, здебільшого граматичні. Навряд чи вірші Метлинського можуть ще бути улюбленими тепер. Але історичне їх значення безсумнівне.

4. У цих самих напрямах і формах витримана й невелика віршована продукція славного історика Миколи Костомарова (псевдонім Іеремія Галка, 1817 — 85), лише тональність їх зовсім інша: оптимістична віра в майбутнє українського народу. Костомаров не поділяє ані сумних прогнозів Метлинського, ані його легковажної віри в «білого царя». Щоправда, образи сучасності в Костомарова майже ті самі: могила, в якій спить «мати ріднесенька»; або похмура ніч:

 

«Де Задніпров’я край опустілий,

де нема хат, бовваніють могили,

де нема галасу, виють вовки,

де була Січ, жили козаки,

ходив я ніччю; місяць червоний

сидів у хмарі і бурю нагонив...»

 

Але співець викликає матір з могили, з темного лісу виходить «якась молодиця», муза поетова, яка вимагає від нього співів «для всього роду,... для всій родини». Костомаров так само, як і Метлинський, бачить у «співі», в поезії, чи не найбільшу тепер силу, що може відродити український народ. Відродження це Костомаров бачить у широких рамках відновлення всього світу:

 

Прокинуться всі народи,

завіт вічний приймуть,

ворогів тисячолітніх

вороги обіймуть...

 

Це насамперед слов’янські народи, — у Костомарова сильніше, аніж у кого іншого з харківських романтиків озивається — не чужа й іншим харків’янам — ідеологія слов’янофільська.

Костомаров, здається, досить оптимістично вірить у перемогу вічних сил «правди і волі», що для нього найяскравіше репрезентовані християнством. Його поезія сповнена мотивів «правди й волі»: він повстає й проти «розвінчаного правдою тирана», і проти тих, хто:

 

«... в гасло неволі

обертає хрест всечесний,

гасло правди й волі...» —

 

і навіть проти культури, далекої від народу. Як історик, він ясно бачить, що часи змінюються. Його поет Митуса знає, що після негоди, коли «густіють хмари», «знову розгонить сонце туман віковічний». Історик Костомаров оспівує й старокнязівські часи («Митуса», «Ластівка»), і гетьманщину («Дід пасічник»), що найголовніше, він бачить у цьому минулому національну традицію, яка тягнеться й до сучасності. В уста героя з часів Володимира Мономаха він укладає слова:

 

«Благослови, стара мати,

на добреє діло,

за святую руську землю

оддать дуту й тіло...» —

 

але тематика цієї балади позичена з думи про Коновченка, а намір її — чи не автобіографічний (до власної матері!). Підкреслення історичної єдності України в Костомарова в’яжеться з усвідомленням її територіальної єдності:

 

«Од Сосни до Сяна вона простягнулася,

до хмари Карпатської вона доторкнулася,

Чорноморською водою умивається,

лугами, як квіточками, квітчається...»

 

Сам себе Костомаров бачить, як співця, провісника:

 

«Співатиму, співатиму, поки гласу стане,

хоч і слухать не захочуть, я не перестану...»

 

Окрему, хоч і невелику групу віршів Костомарова, складають його філософські вірші. Не лише історіософії платить данину наш поет, а й філософській романтиці. Ось, наприклад, «поезія ночі», що розвиває улюблену романтичну думку протилежності між «вічною», але до людини «байдужою», природою та мінливим, але високим своєю свідомістю, світом людини (пор. пізніше Ю. Кернер, Тютчев):

 

«Вийде ніччю на могилу,

гроби бовваніють,

погляжу я в ясне небо,

там зорі зоріють.

Рівним рухом, живим рухом,

вічною красою,

без упину і без ліку

плинуть наді мною.

Плинуть зорі в ладнім хорі

вічними шляхами,

не нам, не нам, дітям праха?

любоваться вами...

Нас неволя, наша доля

на світ породила,

подражнила свободою,

та й не вдовольнила.

Дала розум, пізнавати,

що ми дурні зроду,

дала серце нарікати

на власну природу.

Світять зорі, як світили,

і будуть світити,

а ми, на них подивившись,

ляжем в землю тліти...»

 

До історіософської або натурфілософської символіки наближаються лірично-меланхолійні вірші («Тута», «Надобраніч»), що теж віддають данину певній романтичній тематиці. Нарешті, пише Костомаров любовні вірші в народному тоні (паралелізм між переживаннями людини та явищами природи) і робить переклади (Байрон, Міцкевич, Краледворський рукопис).

Мова Костомарова нагадує своїм змістом мову Метлинського: це так само спроба витворити мову освіченого товариства. Він зустрічається з тими самими труднощами, що й Метлинський. Але Костомаров ширше використовує словник та фразеологію народної пісні Він переспівує народну казку, наслідує мову пісень у любовних віршах. Поруч із цим зустрічаємо переспіви цілих пісень, у них мало «цитат», але є наслідування духу пісень. Ось, наприклад, з цитованої балади «Ластівка»:

 

Сідла коня, меч знімає,

іде за полками.

Стара мати з жалю мліє,

к землі припадає,

своє дитя непокірне

спершу проклинає,

а напотім пожаліла,

та й молиться Богу,

щоб лав Господь молодому

щасливу дорогу...

Одмовляє князь старіший —

«Чесная вдовице!

Оженився сни твій милий:

взяв собі дівицю,

нарядную й багатую,

з многими скарбами,

коса її шовковая

убрана квітками...»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Але й наслідування народних пісень не врятовує Костомарова від мовних помилок та важких виразів.

Цікаво, що Костомаров дуже уважно ставиться і до вірша. Він запроваджує дещо нове, наприклад, «внутрішні рими»: рими між окремими словами в рядку, напр., у цитованих «Зорях»: плинуть зорі / в ладнім хорі; нас неволя / наша доля... Він запроваджує нові розміри, напр., удалий «елегійний двовірш»у надзвичайно типовій для романтиків поезії проти переоцінки античної Еллади, яка у класицизмі відвертала увагу сучасників від власного народного життя:

 

«Пам’ять посмертна твоя засліпляє маною нам очі, — . ми, на тебе і лядючи, не бачили самі себе»

 

Характерний і інший вірш на ту ж тему «Давнина». Ці вірші з чужими словами (Спарта, ілот), з натяками на події, про які в вірші не говориться, типові для того характеру, який починала набирати українська література під пером харківських романтиків: це мала бути «повна література» для «повного народу». Цікаві численні романтично-народні балади Костомарова, часто з казковими сюжетами.

5. Дуже характерні в прагненні утворити «повну літературу»! драматичні спроби Костомарова. Він за короткий час своєї письменницької діяльності пише українські драми «Сава Чалий»(1838), «Переяславська ніч»(1839) та починає ще кілька драматичних творів («Косинський», «Мазепа», «Українські сцени 1649 р.»та з римської історії «Мучениця Февронія») поруч із російською драмою «Кремуцій Корд»перекладає російською Шекспіра. Шекспір і є головним керманичем Костомарова в драматичній поезії. Іноді він використовує мотиви драм Шіллера. Трагедії Костомарова сповнені драматичного напруження і — в романтичній традиції — закінчуються загибеллю героїв. Сава Чалий (неісторично зображена постать з 17 ст.) мріє про гетьманування, але старшина обирає його батька, Петра; Сава перекидається до поляків та ще одружується перед від’їздом з Катериною, нареченою свого приятеля Гната Голого; поляки вимагають від Сави згоди на запровадження унії, Гнат підбурює козаків проти Сави. Так Сава опиняється в самотності між двома ворожими таборами; козакам удається вбити Саву і Катерину, але довідавшись про те, що обвинувачення Гната Голого було наклепом, вбивають і Гната... «Переяславська ніч» — трагедія, в якій картини народного життя 1649 р, та повстання сполучені з індивідуальною драмою провідника повстанців Лисенка, сестра якого Марина кохає польського старосту; Лисенко і староста в двобої на смерть ранять один одного; отже, драма знову кінчається смертю обох головних дійових осіб.

Конфлікти в п’єсах Костомарова — не лише зовнішні конфлікти, але й внутрішні, в душі героїв: Сава (ніби Шекспірів Коріолан) власне губить сам себе, — він залишає батьківщину, вважаючи, що козаки несправедливо не визнали його заслуг та не обрали його гетьманом, але він свідомий своїх обов’язків щодо рідного народу та підкидає пропозиції поляків, що мають шкодити рідному краєві (унію). Цей внутрішній конфлікт Костомаров ускладнює іншими конфліктами, зовнішніми та внутрішніми: Сава довідується, що до Катерини вже сватається Гнат; його суперником на гетьманство є власний батько і т. д. Так само внутрішній конфлікт розриває душу Марини між любов’ю до ворога батьківщини та до рідного краю, і тут Костомаров ускладнює конфлікт, роблячи Марину сестрою провідника повстанців.

Костомаров, може навмисне, уникав майже всякого побутового елементу. Історичне тло йому дати не вдалося (або він і не прагнув до цього). Що історична правда підірвана тими «мутними джерелами», з яких він черпав («Історія Русів», підроблені «думи»), — це не таке важливе, бо трагедії його — «високі трагедії», з абстрактними героями, яких промови часто — по-шекспірівськи — цілком відриваються від конкретної дії, як монолог Лисенка:

 

«...що одна

душа його безсильна, дивлючися

на гірку долю милої родини,

літа над нею соколом по хмарах

і, бачучи братівське лихо, стогне,

і даром поривається, як хвиля,

що по Дніпру в негоду походжає,

клекоче, рветься, сивим пилом хлиська,

хотіла б наче берег весь залити...»

 

І слабкість драм Костомарова не в цій абстрактності, а в тому, що він не знаходить у конкретній дії вразливих, яскравих формул, тих летючих слів, якими пишається кожна трагедія Шекспіра. Зате Костомаров робить свою мову досить різноманітною, заводячи і «високий стиль»(з слов’янізмами), і вульґарний, у масових сценах; несправедливо закидали Костомарову «котляревщину» — лайки та вульґаризми типові і для його зразків у Шекспіра; тут роль, функція їх зовсім інша, аніж у Котляревського. Може, єдине наближення до традиції Котляревського — запровадження пісень та кількох сентиментальних розмов. Та все це не врятувало драм, не досить сценічних, а зокрема для пізнішої української сцени з її етнографічним ухилом. Нової традиції ці трохи важкуваті п’єси утворити не змогли.

Костомаров написав пізніше і «макаронічну»повість «Чернігівка»(розмови українською мовою), численні історичні праці, цікаву характеристику «двох народів» — росіян і українців, яка, при деякому упрощенні проблеми, не позбавлена окремих глибоких думок. Ці пізніші праці, дуже цікаві для історії української «духовної» культури, не належать уже до тіснішого кола творів української красної літератури, але мають у собі чимало слідів романтичного світогляду. Але найважливіше для нас — написані принаймні з ближчою участю Костомарова «Книги буття», які вже належать до «київської романтики».

6. Кілька дрібніших поетів стояли в оточенні харківського кола. Та треба згадати і самого І. Срезневського як поета; його поетичні спроби — це фальшовані думи в «Запорозькій старині»; ці «фальсифікати» — твори не народні, але цікаві вияви того, як романтики того часу розуміли стиль народної поезії: фактичний бік узято з «Історії Русів», а пісенний текст змонтовано почасти з уривків справді народних дум, але почасти тексти витворені самостійно та значно «ідеологічніші», ніж народні думи. Засобів народної поезії вжито надзвичайно рясно. Почасти якраз фальшовані думи спричинилися до того, що в пізнішій українській романтичній поезії стали трафаретами такі поетичні формули, як «в сурми засурмили», «у бубни вдаряють», «ревнули гармати»і т. д. Чимало з цього скарбу виразів та образів вжив і Шевченко. Правда, не ясно, чи Срезневський сам сфальшував тексти, чи завів його в облуду хтось із його приятелів.

О. Корсун (1818 — 91) почав віршувати у традиції «котляревщини»; та й народні повір’я він збирає та переспівує ніби як лише анекдотичний матеріал. Але поруч із примітивним слов’янофільством Корсун переймає й інтерес до романтичної поезії, переспівуючи росіян та чехів, та вітає Шевченка 1845 р. віршем, у якому, щоправда, прохає в поета лише «голосіння над труною»та «пісень про колишнє».

Мих. Петренко (нар. 1817 р.) — автор кількох віршів з мотивами романтичної туги за далеким, що для нього символізується небом:

 

«Тону там душею, тону там очами,

глибоко, глибоко, поміж зіроньками.

Тону там глибоко, як камінь той в морі.

Ні! так гину в небі, як в лютому горі:

в його темну пропасть я кинувся змалу...

Покрите хмарами, мов хвилями те море,

що там ти мовиш в вишині?

І мова ся, й велика річ

для мене темна так, мов тая ніч...»

 

Він сумує, що не має крил («Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю»), бо він почуває, що небо — «моя сторона», він чує «небесну музику»зір, але всі ці «поезії ночі»він не зміг вивести над сумне голосіння, одноманітні образи і слова (сумую, плачу, стогне, смуток, туга, сльози, муки, горе) не підносять вірші Петренка над сентиментальні романси. Але важливе та типове для його творчості, що він залишає тематику народної пісні та робить спробу наблизити мову та тематику романсу до духовного життя освіченої людини. На жаль, у той час, як меланхолійна романтична поезія вміла на тлі смутку й туги ставити загальнолюдські питання, філософствувати, виходячи з безнадійного песимізму, Петренко на це не спромігся. Лише де-не-де майне в нього типово романтичний образ: «пісня» — «голос з того світу», мелодія пісні — божевільна — «безумна та в ночную пору» і т. п.

Значно цікавіший ровесник Боровиковського, Оп. Шпигоцький (дати життя невідомі, друкувався між 1830 та 1835 рр.), що видрукував лише уривки з перекладу «Полтави»Пушкіна, одну баладу та переклади сонетів Міцкевича, які може ілюструвати такий приклад:

 

«Наплив я на розлив сухого океану,

ниряє в зіллі віз і, мов між хвиль човнок,

пливе між повних лук по килиму квіток;

минаю острови зелені я бур’яну.

Смеркає вже; нігде ні шляху, ні кургану;

шукаю шляхових на небі я зірок.

Гень блись! Чи хмара то? То зіроньки світок?

Ні! То синіє Дністр — то світло Аккерману...»

 

В 40-х роках почав друкуватися Яків Щоголів (1824 — 98), мабуть, найвизначніший поет усього харківського кола, — але діяльність його відновилася лише через кілька десятиліть, та він належить у переважній більшості своїх творів до іншого окрасу української літератури; раніше його вірші, при всій своїй формальній викінченості, найближчі до віршів Петренка невиразністю настроїв — не думок.

 







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 176. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.031 сек.) русская версия | украинская версия